Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / Ф / Юрій Федькович / Казки / Золота кісочка

Золота кісочка

Юрій Федькович

Прекрасна казочка для руського народа.

Була то раз одна вдовиця-стариця, та мала лиш одним-одну доньку. Але та їй донька була така красна як сонечко, а коси мала золоті по саму землю. А мати каже раз до неї:

– А знаєш ти доню, що? Твій отець покойний заручив тебе ще маленьков за одного царевича з тридев’ятої землі, за скляними горами, та за солоним морем, тай таке собі дали слово, аби ти, як скоро тобі буде у шістнадцять рік, сама до нього поїхала – а сегодня кінчається тобі шістнадцятий рік, то треба, аби-сь їхала у тридев’яту землю, до твого нареченого, бо я присягла твоєму вітцеві, що тебе на реченець відошлю. Я би сама з тобов поїхала, але і сама видиш, яка я стара, та слаба…

– Добре, мамо, – каже царівна, – я поїду, але скажіть мені осідлати моєго коня срібногрива, та й дайте мені зо мнов мою пістунку, що мня викутала, бо вона мені вірна.

– Добре, доню! – каже стариця, та й сказала зараз осідлати коня-срібногрива для дочки, а для пістунки другого коня, буланого.

А дочку убрала у дорогі царські шати, поклала їй золоту корону на голов, та й каже до неї:

– На ж тобі, доню, ще й отсей золотий перстень. Се є пам’ятка по твоєму батькові покійному, але уважай, аби-сь го не загубила, бо лихо тобі буде! А ти, пістунко, служи моїй доньці а своїй пані вірно, бо ти від мене кривди зроду не мала, то Бог би тебе за мою дитину покарав, як ти би їй кривду зробила.

– Я буду своїй пані вірне служити, – каже пістунка.

От і посідали на коні та й поїхали, царівна на срібногривім, а пістунка на буланім.

Але по дорозі схотілось царівні дуже води пити; бо то було літо, та дуже спарно. А як приїхали вони до одного броду, так вона каже до служниці:

– Возьми, любко, мій золотий кубок, та зачерпни мені води з броду, бо я згоріла пити!

А служниця каже до неї:

– Коли-сте згорілі води пити, то зачерпніть собі самі, бо я не можу, мене голов болить!

Отже царівна мусіла сама з коня встати, та й піти води пити.

Але як вона схилилась води пити, то випав їй з пазухи той золотий перстень, що їй мати дала, тай упав у воду. А лукава служниця, як скоро се вздріла, так зараз і скочила з коня, зірвала з царівні корону, зірвала дорогі шати, та й каже до неї:

– Що тепер хочеш? Чи хочеш, аби я тебе тут утопила, чи хочеш мені за служницю бути, та до землі святої присягнути, що нікому в світі не скажеш, що ти царівна, а я служниця, але кожному казати мені, що я царівна, а ти моя служниця?

Отже ж царівна взяла та й присягла до землі святої, що так казатиме: бо вона ще була дуже молоденька, та жаль їй було умирати. Тогди посідали обі на коні, та й поїхали далі, царівна – на буланім, та у простім одінню, а служниця на срібногривім, у короні, та у царських шатах дорогих.

А як приїхали вони у тридев’яту землю за скляні горн, та за солоне море, то царевич ждав уже на свою наречену з усім своїм панством, з усім своїм боярством, та й каже:

І слихом слихати!

І видом видати! –

А з нареченою

Та зарученою

В неділеньку рано

До шлюбу ставати!

А невірна служниця каже:

Ой ні, князю, ні, соболю,

Аж не вволиш мою волю:

Вели дівку з конем взяти,

Вели обом голов стяти!

– А то за що? – питає царевич у служниці, бо він гадав, що се єго наречена.

– От тому, – каже лукава служниця, – бо отся дівка та отсей кінь срібногривий хотіли мене затратити.

– Коли ж так, – каже царевич, – то коневі зараз голов стяти та на воротах на паль застромити! Дівці же голов не стинати, але послати її в поле, най там мої морські стада на шовкових травах випасає.

От і взяли коня-срібногрива, стяли єму голов, та й застромили на царських воротах на залізний паль. Царівну поклали з одним маленьким хлопчиком Івасиком морські стада пасти, а служниця повінчалась з молодим царевичем, та й жили собі у великих розкошах.

Але одного ранку вигоняла царівна з маленьким Івасиком морські стада на шовкові трави пасти, аж тут дивится – стримить голов коня-срібногрива на залізним палі на царських воротях, а вона заплакала та й каже:

Гой-гой, мій, коню! ти срібная грива!…

А голов заплакала і собі, та й каже:

Гой-гой, царице моя нещаслива!

Аби тя мати-цариця узріла,

Сім раз на годину вона би умліла!…

А як вийшли вони з стадом в поле – тогди царівна сіла собі у шовкову траву, розплела золоті свої коси, та й стала чесати. А Івасик уздрів та й каже:

Які ж у тя прекрасні косочки!

Даруй мені хоть три волосочки! –

А вона каже:

Звій, вітрику, божий душок,

Івасеві капелюшок!

Та кочай ним полем-колом

Колесочком як соколом,

Доки косу золоту

Я розчешу, заплету!

Тогди вітер ухопив відразу Івасів капелюшок, покотив ним далеко у поля, а Івасик доки єго ймив, то царівна вже і зачесала і заплела золоті свої коси.

А там у полі полював на тогди сам царевич, та й здибає Іваеика, як він плачучи за своїм капелюшком гониться. А царевич питає єго:

– А ти що тут робиш, що стада не пантруєш?

Тогди він став царевичеві все розказувати: і як царівна з головов коня-срібногрива розмовляла, і як вона золоті коси чесала, і як з вітром говорила. А царевич каже до нього:

– Знай же, Івасику, аби ти се нікому в світі не вповів, бо буду бити!

– Не вповім, – каже Івасик, та й побіг далі за своїм капелюшком.

А на другий день, як царівна морське стадо знов на пашу виганяла, то пішов царевич за нев назирці, а вона знов каже до голови своєго вірного коня-срібногрива:

Гой-гой, мій коню! ти срібная грива!…

А голов знов каже до неї:

Гой-гой, царице моя нещаслива!…

Аби тя мати-цариця уздріла –

Сім раз на годину вона би умліла!…

А в полі стала вона знов золоті свої коси чесати, а Івасик став знов до неї казати:

Які ж у тебе прекрасні косочки:

Даруй мені хоть три волосочки!

А вона знов каже:

Звій, вітрику, божий душок,

Івасеві капелюшок!

Та кочай ним полем колом,

Колосочком як соколом,

Доки косу золоту

Я розчешу, заплету!

А як Івасик побіг за своїм капелюшком – тогди морське стадо перестало шовкові трави пасти, та й упустило голови в землю; а царівна каже до стада:

Гой стадо моє! морське моє стадо!

Чого ти травам шовковим не радо?

Солоне море чого не спиваєш?…

А стадо тогди каже:

Царська ти дочко – чого нас питаєш?

Слуга невірна в короні сидить,

Царськая дочка все стадо пасет!…

А царевич вибігає тогди з-за корча, де був ся сховав, та й каже:

Доле моя наречена,

З маленької заручена!

Чого правду не казалась,

Яка зрада з тобов сталась?

А вона тогди каже:

Царевичу наречений,

Ще й друже мій заручений!

Тому правду не казала,

Землі святій присягала!

Та й стала тогди царевичеві всю правду казати, а царевич каже до неї:

– Покидай же тепер стадо пасти, та ходи зо мнов у мій двір, але так, аби ніхто тебе не видів, аж доки я тебе не закличу.

От взялись вони та й пішли.

А царевич як прийшов у двір, так зараз велів усе своє панство, усе своє боярство на великий обід запросити. А як позасідали всі за стів, цариця на покуті, тогди став царевич казати:

– Що такі служниці йдется, котра над своєв панев таку і таку зраду зробить?

А цариця перша похопилась та й каже:

– Така служниця варт, аби її дикому коневі до хвоста присилити та в чисте поле пустити!

– То ти сама на себе суд засудила, лукавий ти рабе! – каже царевич, та й уводить тогди праву свою заручену.

Тогди здоймили зараз з невірної служниці корону, здоймили дорогі царські шати, та й убрали на царівну, а служницю вивели на подвір’я, прив’язали дикому коневі з морського стада до хвоста, та й пустили в чисте поле.

Цар з царицев повінчався, зробили гучне весілля, та й гуляли цілий тиждень. А до шлюбу їхала царівна на своїм вірнім срібногривім. Бо як скоро пустили невірну служницю з дпким конем в чисте поле, а кінь їй розніс по кісточці, що і ворон би їх не позбирав, тогди срібногривий відразу ожив, та й заірзав на ввесь двір.

А старенька царицина мати также була на весіллі. Бо як дочка її золотий перстень у воду впустила – то прилетіла срібнопера щука, вхопила той перстень, та й принесла аж у царицин став, де її риболовці у невід імили, та до цариці принесли.

Тогди старенька цариця догадалася, що її дочка лихо погостила – казала собі золотогривого коня осідлати, та й поїхала у тридев’яту землю дочку свою знати.

І я там бував! –

Коваль коні кував

В срібні підківки;

Летіли ластівки.

Та все щебетали,

Казки вповідали

З загір’я скляного,

З-за моря солоного;

А я там був,

Сю казочку чув,

Та й вам вповів. –

А журавель летів

а й сів собі на даху: жла-ка-ка!

Не варт твоя казочка п’ятака!


Примітки

Друкуємо з автографу: чотири піваркуші сірого канцелярійного паперу, записані по обох боках, власність тов. «Руська Бесіда» в Чернівцях. Автограф поправлюваний чужою рукою; правопись фонетична змінена на т. зв. етимологічну. На першій стороні автографу написано чужою рукою, синім оловцем: Zu «Для науки й забавы als erster Artikel.»

«Для науки и забавы» – се був постійний титул фейлетонів «Буковини». Приписка показує нам, що казка сеся була призначена до «Буковини» – але не була там надрукована, лиш у «Бібліотеці для молодіжи» за р. 1885, с. 129 – 137.

Народна основа сеї казки запозичена Федьковичем з казки, поміщеної у збірнику бр. Грімів під назвою «Die Gänsemagd» – «Kinder und Hausmärchen» 1880. 345.) – з якою вона схожа не лишень у головному мотиві, але також у епізодах.

Подається за виданням: Федькович Ю. Писання. – Льв.: друкарня Наукового товариства ім. Шевченка, 1902 р., т. 2, с. 362 – 368.

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1536

Модифіковано : 14.03.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.