Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

Підмінча

Юрій Федькович

Казка

Се діялось зеленими святками. Усе зеленіло, усе пахло, усе співало, усе щебетало, лиш одна стара качка не співала та не щебетала, бо сиділа собі на яйцях та й виводила молоді каченятка. А де вона сиділа?

Не в хаті під лавцев, але аж геть десь за горами під одним дуже великим лопухом, і то крадьки, аби панська пташниця не знала, бо ся качка не була собі проста, але панська. Але пташниця дуже добре знала, лиш нічо не казала, а чому? Се лиш вона сама знала, а більше ніхто.

Сиділа наша качка, доки сиділа, але нарешті їй знудилось, бо де ж в одно сидіти та сидіти, а качат як нема, так нема. А то коби хоть одна качка з двора догадалась, її відвідати! Але де ж там!… Їм млинівка та став у голові, а ти небого, як сиди так сиди собі під великим лопухом!…

Аж нарешті – о слава Тобі Господи! – заворушилось в гнізді, і з кожного яєчка повиказувались жовті писочки, за ними жовті головки, а нарешті прекрасні манесенькі каченятка, Усі жовтки пооживали!

– Піп! піп! – стало з кожного писочка обзиватись.

– Рап! рап! – каже мати, – нуте, діточки, на сонечко, та грійтесь, та гуляйте собі по травиці, бо се здорово!

– Піп! піп! – кажуть каченятка гуляючи, – який же се світ широкий!…

– А вже ж ширший, як у яйці, – каже стара. – Але що ви знаєте, діточки!… Сей світ тягнесь аж до нашого пана стодоли, але я там ще не була!…

Аж на се приходить її посестра з двора.

– А що, кумко? Бог поміг?

– Славити Господа! Лиш одно яйце в гнізді, тото велике!

– Ануко покажи, сестричко!… Ох мені лишенько! Таже се підмінча! Я собі зараз даю голов втяти, коли се не підмінча!…

– Та яке ж тобі у досади підмінча?! Що тото є підмінча?!

– Яка ж бо ти ще дурна, голубко!… Хіба ти не знаєш, що ті люди підкладають під нас то курячі, то трюші, то пантарчині, то чорт знає які там ще яйця?! А ти відтак сиди та латайся! Бо таке враженя у воду тобі не піде, хоть гинь! Ануко покажи го ще раз… Коли ж се не підмінча – то я жаба, не качка! Фі! Лиши го у нетрудне!

– Ще до завтра сидітиму, а відтак!…

– Роби собі як розумієш, що мені до того? Але треба мені вже йти: бувай здорова! Та приходи борше у двір! нам скучно без тебе!

Тай пішла.

Але другої днини обізвалось й підмінене яйце.

– Піп! піп!

– Рап! рап! – каже урадована стара. – Але вилази борше, най тя вижу, що ти за одно! Гм! Як мені ся видить, то кума брехала, а ти таки моя дитина. Але про всяке, мусиш мені зараз у воду, бо я не Бог, абих усе знала! Рап! рап! А де ви, діточки? Ану за мнов у млинівку, та робіть так, як я отсе роблю, дивіться! Плюсь! І я вже в воді! Ану, діточки!

– Плюсь! плюсь! плюсь! – і за малу мінутку були усі вже у воді, підмінча найперше.

– Ти ні трюшя, та ні партарчина, але таки моя, питома дитина! – каже мати. – Що би ті люди сегодне ще не вигадали!… Як то тої приповідки: ще й не народилось, а вже й обсудили! Але де ви, діти? Підемо тепер у двір! Та лиш мені котів сокотіться, та тих смутчих воронів, то я вам кажу!

– Піп! піп! – обізвались усі каченята у один голос.

– Рап! рап! – каже стара, – от видите, се наш двір! Тут будемо пробувати! – Лиш сокотіться, аби вас хто не настолочив! Та ще й того вражого когута сокотіться, бо той як кого дзюбне, то вже тямитиме цілий руський місяць! А тепер ходім та поклонімся нашій паніматці! Вона турецька, для того їй перев’язана лаба червоним стрямком, аби всі знали, що вона не проста.

– А що, небого? Бог поміг? А гарні діточки, ніщо й казати! Лиш то одно там…

– Та се, паніматочко – не во гнів вам – се перестояло цілу добу в гнізді, та тому матбути таке. Але воно у мене чемне. А плавати вам уміє, коби-сьте знали!… Далі і я так не потрафю! Та що ви на се скажете, паніматко? Тільки що перший раз скочило в воду, так зараз вам і нурка!…

– Тішить мене се чути! – каже турецька, – а тепер розгостіться, та справуйтесь! А як найдете де головку з оселедця, то можете мені принести!

Отак і привелось на світ наше підмінча. Та гіренький же ж він єму був, єго той світ!… Качки єго скубли, кури кусали, індик гонився за ним, як єго лиш де вздрів, дівка-пташниця єго ногов копала, ба навіть коти фоскотіли та втікали від нього, а всі казали як змовлені:

– Яке ж бо ти бридке та погане! Фе!…

А оно, сиротя, каже до старої:

– Я, мамо, хіба ловю світа! Я тут не витримаю!…

– Іди, сину, іди, дитино моя нещаслива, бо ще тебе тут на шматочки роздзюбають!… – каже стара плачучи, та й провела єго аж поза млинівку. – Іди туда, у ті поля там! Там, кажуть, є багато багон та ставів з очеретами: там проживатимеш, як тобі Бог поможе! Іди ж!…

От і пішло наше підмінча в світ за очима, і само не знаючи, куди.

А над вечір зайшло оно до одної маленької хатиночки, що стояла над одним дуже великим ставом. Та хатиночка була уже дуже стара, але ще старша була та бабуся Хима, що у ній проживала з своїм котом Мацьком, та й з свойов курков Рябушков, котра їй як в зимі так в літі неслась, та й то що днини. Для того ж ю бабуся і любила, як свою рідну дитину, а кота інак не звала, як лиш «синку мій»! А як узріла наше підмінча, так і врадувалась, що і сказати годі!

– Отто, – каже, – будемо мати качачі яйця! То коби лиш не качур у досади!…

– А ти хто? – питає Рябуха.

– Хіба я знаю? – каже біднятко.

– Матбути якийсь проходан або колохатник, коли не що гіршого, – обізвавсь Мацько з просоня.

– А знаєш ти нестись? – питає Рябуха.

– Та відки там, тітусю?… – каже підмінча.

– А прясти вмієш? – питає Мацько протягаючись.

– Що тото є: прясти?

– І се не знаєш?! – каже Рябуха, збивши крильми. – Ти, як я вижу, таки нічогісінько не знаєш! Та дякуй Богу, що попалось на такий дім, де є тебе кому навчити! Але чого так насупилось, та голов упустило? Ну? Не скажеш?

– Мене, тітусю, кортить на став!…

На став?! Ох мені лишенько! Та чого тобі там шукати?

– Там так красно! так весело! Хвилі грають аж повище голови! а як нурка піду – то мені здається, що я, не іначе, але в раю!…

– Ото ми рація! – аж крикнула Рябуха, а то так, що нещасне підмінча аж переполошилось, – хіба ти виділо мене вже, аби я нурка йшла, або Мацька, аби єму хвилі аж повище голови грали? От скажи ліпше, що як нічо’ не вмієш, так нічо’ не розумієш, та тому тобі якоїсь примхи забагаесь! От учись прясти, та що днини нестись, то ліпше зробиш, як по ставах швендяти!

– Що ви знаєте, тітусю!… – каже підмінча. та й сльози ‘му закрутились в очах.

– Чи чуєте ви, Мацьку, що отся проява мені важиться казати, мені, Рябусі, що кожної днини по яйцю несе, а то часом аж з двома жовтками? То я нічо не знаю? Руш, заберися мені, приблудо, з хати, а то нараз твої погані пишьки будуть ся мати в роботі! Ти ще мого дзюбка не знаєш, небого! Руш! Забирайся мені, кажу ти!!!

Бідне підмінча не дожидало Рябусиного дзюбка, але стрібнуло на двір, а відти просто на став…

Там оно перезимувало у шуварях при голоді і при холоді, бо зима люта була, а з шуварової ряски наїдку не багато. Але Бог дав весну: потепліло, зазеленілось, аж тут летять великі та красні птахи, усі білі як сніг. Се були лебеді, що повертали з теплих країв. А наше підмінча собі гадає:

– О, Боже милий! коби вони тут упали та мене заїли!… Від таких прекрасних птахів матбути і смерть мила!

Але ще підмінча сю гадку і не догадало, а лебеді вже єго і обсіли.

– Убийте мене! – каже підмінча.

– Та якже ми тебе маєм убити, – кажуть лебеді, – коли ти наш? Коли ти так лебідь, яко і ми? Ану поглянь лиш у воду!…

Підмінча глянуло, уздріло у тихій воді свій образ та й лиш тільки уміло сказати:

– Ох, Боже мій!…

А лебеді кажуть до нього:

– Тото нічо не шкодить, у качачім гнізді вивестись, аби з лебединого яйця!

За однов данісков казков по-нашому переповів Федькович.

19 Вересня 1887.


Примітки

Друкуємо з автографу (власність тов. «Руська Бесіда» в Чернівцях.) Автограф займає 3 піваркуші гладкого канцелярійного паперу. В тексті рукою редактора пороблено поправки і перемінено правопись фонетичну на т. зв. етимологічну. При кінці дата і підпис автора. Казка сеся, се переробка Андерсенової казки під назвою «Das hässliche junge Entlein» (Andersen: Sämmtliche Märchen, 8-te Auflage, 188 – 199.)

Надруковано в «Бібліотеці для молодіжи», 1887 р., с. 186 – 192.

Подається за виданням: Федькович Ю. Писання. – Льв.: друкарня Наукового товариства ім. Шевченка, 1902 р., т. 2, с. 436 – 441.