Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / Ф / Юрій Федькович / Казки / Іголка-угорка претонесенькая!

Іголка-угорка претонесенькая!

Юрій Федькович

Казка Г. А. Андерсена

Перевів на волю Ігор Федькович

Була то собі раз іголка, а то з тих, що ними міхи шиють, та старі ходаки латають. Але вона сего і чути не хотіла, бо малася собі за дуже тоненьку, за таку, що ними великі пані шовком шиють, та золотом гаптують. А хоть не була вона у великих панів, але по просту у Марусякової Хими, що у арендаря Іцка за наймичку служила, то се їй бувало і не згадуй, бо від разу тобі втне, що вона з панських, та що така собі тонесенька, як то бували давно ті іголки-угорки, що їх жидівки лиш по дві за крейцар продавали.

А коли одного разу Химині ходаки подрались, а Химині пальчики за нашов тонесеньков посягли, аби нев ті подерті ходаки латати – тогди ж вона і задивувалась чимало, та й каже до пальців:

– Беріть же ж мене простими вашими пушками делікатно, та уважно, аби-м не впала, бо як впаду, то так загублюсь, що ніхто мене і з восковов свічков не найде! Хіба ж ви не видите, яка то я собі тонесенька?

– Но, но! Якось тото буде, добродійко! – кажуть пальці, та й узяли нашу тонесеньку попід боки, щоб усилити в ню грубу прядівну дратву.

– А ви що отсе? – каже наша тонесенька, – ви хочете крізь мене таку грубу та мужицьку дратву силяти? Та же я вам від разу вломюсь, яка я тонесенька!

Але не вломалась вона, а пальці справили нев право до Химиного ходака, бо ніколи їм було.

– Фе! – пищить наша тонесенька не своїми голосами, – яка ж се проста та мужицька робота! Я не перелізу! Я зараз уломюсь!

От і вломилась таки.

– Хіба я вам не казала, то таке буде? – каже наша тонесенька, – таже я собі деликатна!…

– Ого! – кажуть пальці, – уже по ній…

Але по ній ще не було, бо Хима взяла воску, зробила їй головку, та й заткала на пазуху біля другої простої шпильки.

– От так! – каже тогди наша тонесенька, – тепер я собі панська шпилька з великою головкою! Я давно вже казала, що з мене непростого щось буде! З людей люди бувають!

Отак репетувала вона собі на голос та обзирається на всі боки, чи то її усі чують, та чи то всі на ню дивляться. Аж тут і узріла просту шпильку біля себе, та й питається у неї:

– А ти з золота, голубко?

– Ні! – каже шпилька, – я собі таки проста!

– Видно то по тобі, та по твоїй малій головці, – каже наша тонесенька. – Але що ж робити, серце? Всі ми не можемо бути панами, та ні воскові головки мати! А тото що там? Море?

– Ні! – каже шпилька, – то ровець, що плине біля нашої корчми, а наша паня, Хима отсе, несе жидівські помиї, щоб висипать їх у той ровець. Сокотіться, щоб не задивились дуже, та не впали – преч би ся казало – в помиї!

– Фе! – каже наша тонесенька, – у помиї? То не помиї та не ровець, але то море! Ти се, голубко, не знаєш, а ми знаємо, бо ми собі панські та ще з восковов головков! Письменні! Ми підемо собі світа знати!

От і скочила собі наша тонесенька у ровець у помиї, неначе та утка у ставок.

– От так! – каже вона тогди, – от тепер аж! То лиш великі пани їздять собі по чужих краях: але і ми, славити Бога, не прості!…

Аж тут і несе болото ровцем тріски, солому, лушпиння, скаралущі з яєць, та пусте папір’я, бо то упав був раптовий дощ на тогди. А наша тонесенька лежить собі у ровці та думає:

– А диви! Як то вони собі плинуть понад мене, та не в той бік, що я тут лежу!… Коби то вони знали!… Але що ж – коли-то я собі така тонесенька, що мене ніхто і не видить? Як отам ота погана тріска вихиляється та виколисується, неначе мужичка в танці! А ото пусте солом’яне сміття як крутится!… Сміття – тай годі! А отой пустий папір як онде надувся!… Неначе пан який в канцелярії або ляшок на сеймі!… Дурні вони усі!… Їм не сниться, хто тут лежить, та ще і з восковою головкою?… Але нехай їх!… Ми нічо не кажемо, бо ми знаємо, хто ми, та й що ми!…

Отак розважала собі наша тонесенька, аж тут і несе болото щось лискучого та блискучого, та й застановило біля неї. Се був скляний черепочок, але вона думала, що се дорогий камінь, – от і вклонилась єму низенько, та й питає:

– А ви, добродію – чи не діамант?

– Ага! – каже черепочок, – щось недалеко від діаманту! Ми не чужі собі!

– А я, – каже тонесенька, – я панська шпилька! Я була у одної дуже великої пані, що їй Химов звали, а була я у великім пошанівку!… Але що з того, коли у тої Хими було п’ять пальців, а то всі п’ять такі мужицькі та прості, що я мусіла від них аж світа ловити!… Ви ж і сами, видите, добродію, яка то я собі дуже тонесенька, та делікатна!… Не призвичаєна до їх простоти!…

– Або ж я сліпий, чи що? – каже черепочок. – Якби ви, добродійко, з простого стану, то не була би у вас така головка, та ще і з воску!… Ті мужицькі пальці мусіли бути дуже прості, що вони вас не пізнали!…

– Ох. та ще які то прості, добродію!… Якби я не боялась, що се по-мужицьки, то я би вам про їх всіх оповіла. Але я боюсь, що се би було по-мужицьки!…

– Або ж то великі пани не сидять собі по цілій днині, та не цокочуть? – каже черепочок.

– Ваша правда, добродію! – се зо всім по панськи! То слухайте ж!

Найстарший з них звавсь Палько. А хоть він з усіх і найкоротший був, бо лиш два чиколінки мав, то чванився він та дувся дужче всіх, бо казав, що без нього всі чотири браття, ба навіть ціла рука нічого не варт. Ба й не то ще, але навіть казав, що якби не він, то і царів би не було на світі, бо й війська би не було, а якби війська не було, то люди не одного би пана нагнали кози пасти, як то вже не раз бувало на світі. Отакий-то був той Палько! Звичайно, мужпк!

А другий з них, добродію, звавсь Лизун. А то тому так, бо лизав бувало, де що єму рука лиш давала: і горшки, і ринки жидівські, і всячино. А як бувало попадеться до меду, або до жидівського гугля, то і відірвати годі! Лиже було, та лиже, а то так, що від лизання аж потонк та побілів! Простий хлоп, та й годі!

А третий з них звавсь Григір, а то тому, що як бувало моя паня переп’єсь тов хлопськов горівков, та дуже їй в серці занудить, то він їй зараз поможе.

А четвертий з них, паноньку, звавсь Смик, а то тому, що був для скрипників дуже потрібний, та в обручках. А я ним дуже бридилась, бо ті єго перстені та обручки були зовсім прості та хлопські, а я собі, як сами здорові видите, тонесенька та панська; не така!…

А п’ятий з них звавсь Мизинець. Се ще був найделикатніший з усіх, але що з того, коли все-таки мужиком пах.

Отакі тото були ті пальці, для того ж я і взялась та і пішла преч від них!… Не мені-то, добродію, такій тонесенькій, та було з такими мужицькими пальцями пробувати!… Я не до них!… Я собі тонесенька, а вони мужицькі та грубі!…

– А тепер сидимо собі тут, та сіяємо краще сонця!– каже черепочок.

– А так, добродію! Сидимо та сіяємо! А ви здалеку?

– Я? Я був колись скляний збанок у одного дуже великого пана, у пана економа Хляпніцького. Але він доти посилав мнов до сего Іцка по горівку, що я вже не міг витримати, та і розбивсь на кавалки! Бо я, добродійко, не відси, я аж з Чехів, дуже далеко; а ті Чехи мають дуже довгі пальці, ие такі, як то у вашої Хими, для того ж і думаю я у свої краї вертати. Бувайте здорові, добродійко!

От і поплив далі

– З Богом! – каже наша тонесенька, – та й славити Бога, що мя не вкрав, а то була бих на віки пропала!… Бо де Чех ступить, то там і трава не поростає, не то ще!… Але він матбути боявсь нас, бо ми дуже собі тонесенькі!… Ох, як же то добре паном бути!… Але може я зовсім не панська? Може я просто такі сонечкова дочка? А вже ж, що я сонечкова дочка! Не інак! Я сонечкова дочка!… Або ж хіба я не покмітила, як то мене то сонечко, матіночка моя рідная, у одно шукає? Але що ж, коли я така тонесенька, що мене і сонечко не видить… Ох, на що ж то я така тонесенька?… А то там що за мнов сягає?

– Кік! кік! – верещать жидинята, що там у рівци у болоті бовтались та й на нашу тонесеньку попались, – кік, яке воно єму нівроки товсте!…

– А цур же вам, та пек, ураги ви жидівські! Хі ба ж ви не видите, яка-то я тонесенька, та ще й з восковов головков? Матбути вам повилазили, чи що?

А жиденята сего і чути не хотіли, але взяли борше щкаралущу з яйця, що там ровчиком плила, заткли в ню нашу тонесеньку сторцом, тай пустили долів болотом.

– Отак! – каже вона тогди, обзираючись на всі боки, чи то на ню хто дивиться. – Отак! Тепер-то аж я собі кругом паня, бо їду собі в ридвані як цариця, а то матбути до сонечка в гості, до моїй матінки отсе, аж геть у Рахмани, у тридев’яту землю, за скляні гори, де морські стада шовкові трави пасуть!…

От і поїхала.


Примітки

Друковано: «Буковинський календар на р. 1886 уложив Ем. Ал. Попович», с. 55 – 59. Репродукуємо з першодруку.

Казка сеся – переробка Андерсенової казки «Die Stopfnadel» (Н. С. Andersen, Särnmtliche Märchen, Achte Auflage. Leipzig, S. 373 – 377).

Подається за виданням: Федькович Ю. Писання. – Льв.: друкарня Наукового товариства ім. Шевченка, 1902 р., т. 2, с. 379 – 384.

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 340

Модифіковано : 14.03.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.