Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / Ф / Юрій Федькович / Казки / Місяці-королі

Місяці-королі

Юрій Федькович

Словацька казка

Була тото собі раз баба, та мала дві доньці: Маруся тай Гануся. Гануся ж була її рідна донька, для того ж ю стара любила і дула на ню як на дорогий камінь, а над Марусев збиткувалась як лиш могла, бо се не була її рідна дитина, але пасербиця, від покійної першої жінки її чоловіка донька. Але за тото ю і стара і Гануся найдужче ненавиділи, що була собі дуже красна, а то така, що нарубки до неї бувало липнуть як ті пчоли до меду, а на Ганусіо ніхто і не подивится.

З тої причини і стара і Гануся мучили та мордували Марусю невгаваючи, бо думали, що таким способом краса її змарніє, і парубки до Ганусі залицятимутся. Але Маруся не тільки що не марніла, але день від-у-дня усе краща була. Для того ж то і радиться Гануся з мамов:

– Анумо, мамо, – каже, – пошлім ми Марусю у ліс по фіалки, відти вона безпечно не верне.

А стара і кличе Марусю:

– Марусю, – каже, – руш мені зараз у ліс і нарви Гануси фіалків, і то свіжих, запашних, аби мала чим завтра на танець уквітчатись, а то і я би рада, свіжих фіалків попахати.

– А відки ж мені, мамо, – каже Маруся плачучи, – тепер, місяця січня, свіжих фіалків дістати?

– Руш! – верещить стара, витрутивши Марусю з хати і засунувши двері, – а як мені ще сегодне свіжих фіалків не принесеш, так аби-сь, знала що тебе на смерть уб’ю!

Ходить Маруся лісом та й плаче, а плачучи зайшла аж на одну високу гору.

– Тут я, – думає вона собі, – мушу гинути, коли не від звіра, то від студені; коби то лиш Бог милосердний дав, аби не багато каратись!…

Аж тут дивится вона – а на горі великий огонь горить. На около огня стоїт дванадцять тесаних каменів, на кождім камени сидить один цар у короні, а найстарший з них, білий як молоко, сидить повище всіх, і тримає у руках золоту булаву. З решта царів були три молоденькі, три старші, три ще старші, три зовсім старі, а найстарший з них той, що сидів повище всіх з золотов булавов.

До сего приступила Маруся несміливо, уклонилась покірно, та й каже:

– А не можна би мені, пресвітлий пане, коло вашого огню загрітись?

– І овшем, доню, – каже старий, – грійся, а відтак нам уповіж, що тебе місяця січня у таку пустиню загнало?

Тогди стала Маруся усю свою біду та нужду уповідати. А старенький обернувся до одного молоденького короля та й каже:

– А що, брате Березню? Візьми на годинку нашу булаву в руки, та зрости сій бідній дівчині пахучих фіалків!

На се став стосяжінь доокола сніг гинути, земля розмерзатись, трава рости, фіалки цвісти, а старий і каже до Марусі:

– Нарви собі, дівчино, фіалків, кілько сама злюбиш, і неси додому. А як твоя мачуха ще якої примхи забагне, то приходи сюда, а ми тобі раду дамо.

Маруся уклонилась покірно та й пішла.

А стара з Ганусев аж тріскають від злості, що Маруся у лісі не тільки що не загибла, але ще до того і свіжих, пахучих фіалків принесла. А мачуха і фукає на Марусю:

– Ти що отсе, така та сяка дочко, за фіалків принесла? Таже я таких і на смітті назбираю! Руш мені зараз у ліс, та набери Ганусі свіжих малин, або такі домів не вертайся!

Се сказавши, витрутила Марусю на двір, і двері хором’яні засунула.

Пішла Маруся плачучи у ліс, але не блукає вже лісом, а пішла право до тих дванацять королів, що так ласкаво з нев обійшлися, та й уповідає свою нову нужду. А старенький король каже до одного молодого короля:

– А що, брате Косень? Хіба на тобі булаву та зароди сій бідній дівчині малин, а то таких, аби і стара відьма, її мачуха, не мала чим грамасувати.

Тогди устав король Косень, узяв від старого булаву, здіймив угору, і в сей час зробилося літо, трава уросла у пояс, а лісом зродили такі малини, що й сам цісар таких великих та красних ще не видів. А старенький король і каже до Марусі:

– Набери ж, дівчино, малин кілько тобі треба та й неси мачусі; а як ще якої примхи забагне, то приходи просто до нас, ми тобі поможемо.

Маруся набрала повну хустку малин, уклонилась королям низенько, та й пішла собі домів.

А дома мачуха з Ганусев аж руки собі кусають, що Маруся у лісі не пропала, але таких малин набрала, що і сам цісар таких не видів. Але мачусі не ходило о малини, але ходило о те, аби Марусю з світа зігнати, для того ж і зіпає на ню:

– А ти що, така та сяка прояво, мені отсе за малин набрала? Я таке діло і на пометках найду. Руш мені в сей час у ліс, та нарви Ганусі повен отсей кошіль винограду, а то такого, аби і самому цісареві не сором їсти: бо як ні, то тебе на смерть уб’ю як ту суку. Рушай!

Пішла Маруся знов у ліс, але вже не плаче, а іде просто на гору до королів, і уповідає своє нове лихо.

– Смійся з сего, моя доню, – каже старенький, а відтак обернувся до одного з старших уже королів та й каже:

– А що, брате Жовтень? Хіба бери на часок булаву, та зароди отсій бідній дівчині винограду!

Тогди устав король Жовтень, узяв від старого булаву, підніс угору, і в сей час зробилася осінь, лист пожовк, цвіт усох, а доокола зродив такий виноград, що віти аж до самої землі під гроздами повгинались. Тогди каже старенький до Марусі:

– А знаєш ти, добра дівчино, хто ми? Ми є місяці, і є нас дванацять; я називаюся Січень, сей за мнов Лютий, за ним Марот, відтак Березень, відтак Травень, відтак Пчолень, відтак Косень, відтак Серпень, відтак Копень, відтак Жовтень, відтак Падолист, а послідний Грудень. Нарви ж собі тепер винограду і біжи домів, бо мачуха уже гадає, що тебе нема.

Маруся поклонилась аж до самої землі, і пішла домів.

А дома мачуха не знала уже що казати, такий-то красний виноград Маруся принесла. Але за тото Гануся до неї прискіпалась, та й каже:

– А вадь, ледащице, що ти найкрасший виноград сама похаласувала, а мені лиш недоїдки принесла? Ану піду я сама та переконаюсь! Де ж той виноград у досади солоної зародив?

– А я піду з тобов, – верещить стара, – а як переконаємось, що ся шельма не принесла нам найкращий виноград, тогди ю на смерть уб’ємо та й у ліс заволочим, аби ю там дикі звірі розшарпали.

Отже повбирались обі у довгі теплі кожухи, та й пішли у ліс, куда їх Маруся справила.

Але король Січень знав, що діється, та як пустив бурю, Заверюху, та сніжницю, а то таку сильну, що злющу мачуху з її Ганусев на сім сажнів снігом та ледом, та шерешерев укрив. А Марусі лишилася хатка, а до хатки найшовся скоро і молодий, хороший господар, а там живуть собі обоє, а Маруся уповідає діточкам про лиху мачуху, про непевну Ганусю, та про дванацять місяців-королів, що на високій горі до окола великого огню сидя, а найстарший з них, або на котрого черга прийде, золоту булаву у руках тримає.

От вам і казка,

Казала баба Параска,

А кому вона не в лад,

То най підотре собі нев …


Примітки

Друкуємо з автографу (власність тов. «Руська Бесіда» в Чернівцях). У підзаголовку: «По-нашему переповів Ю. Федькович».

Прикмети сего автографу такі самі, як автографа казки «Голодний чорт». Аналогічні народні теми подибуємо, наприклад, у Чубинського, т. 2, с. 448 – 458.

Надруковано в «Буковинському календарі», 1887 р., с. 75 – 78.

Подається за виданням: Федькович Ю. Писання. – Льв.: друкарня Наукового товариства ім. Шевченка, 1902 р., т. 2, с. 406 – 410.

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 126

Модифіковано : 18.01.2019

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.