Неділя завтра

Юрій Федькович

Неділя завтра, на вечерню звоня. –

О як ті нути жалостливо піют,

Аж годі чути!… Поки, вже німіют,

А людем фрашки, з радощів гомоня.

О люде, люде, гірші від огидів,

Ци вам затяжко голову склонити,

Або хоть шапку з голови здоймити? –

О люде! піду, бих вас вже не видів.

А де ж я піду, де то той притулок

На світі вкрузі, би людий не було?

На синє море, чи на білі гори? –

І вздовж і нахрест люде все спороли,

І все лиш люде, люде все та люде!

Коли, коли вже раз конец вам буде? –

Но відки можу я то право мати,

Аби всім людям пропасти бажати,

І всему миру на конец судити?

Чому? що серцю горе з ними жити? –

О серце, серце, ти не варта того!

Коли ж ти в світі жити вже не блого,

То йди чим більше світа си глядіти,

Аби ся було де тобі подіти.

Вшак добре знаєш: як єсь ся родило,

То ти Господнє право присудило

П’ять стопів глини, більше ніч-нічого,

Лиш тільки, серце, тільки в світі твого,

А більше най ти не кортит хотіти, –

Вже доста того, що ти мож боліти. –

О доста, доста, вже і забагато, –

Славити Бога, що ми хоть не взято

То миле право на п’ять стопів глини!

Ци ж треба більше ще для сиротини? –

О доста, доста, ще, бігме, замного! –

І чо-ж думаю, чо, чого, до чого?

Не ліпше буде, ніж в тузі сидіти,

На цвинтарищу місця си глядіти? –

І цвинтар онде. Як го виарканили,

Циприсом, лявром, зіллям насадили;

Хрести злочені, написи, лязури,

В прештучні форми різані мармури

В великих грошах, дзеркалом сіяють;

Каплиця красна, в ній лямпи палают,

А люди ходя, пишно ся ззерают:

Не наша слава? – так тебе питают.

І водя ради по цілій трупарні,

Аби-сь ти видів, що ті люди гарні,

Аби-сь ти видів, що за срібні гроші

Богатим людям і гроби хороші.

Богаті люде, – не мені тут бути,

Бо тут багаті, лише багаті люди,

А я є бідний, я ничо не маю,

Не моє ж місце в циприсовім гаю,

Не моя яма в тесанім мармурі,

Не моя слава в злоті і в лязурі,

О ні, не моя! Піду хіба далі,

Бо як би люди мою думку взнали,

Або вмерлі би мою гадку вчули,

То в’ни би зараз звідси мене пхнули.

За мнов замкнувши золочені грати;

На гріб тра інде місця си шукати.

Примітки

Поезії, 1862, стор. 74 – 76. Отся поемка написана д. 3 серпня 1860 р., в день похорону вірного слуги Федьковичевого.

«Той слуга – писав поет до Б.Дідицького – утопився 1 серпня 1860 р. при необережнім купанні. На 3 серпня т. є. в суботу його поховали: усі розійшлися, лиш я лишив на гробі, в котрім одна душа, дуже вірне серце мені утонуло. Я виплакався, аби ніхто не видів, тай заспівав сю смутну «Неділю». (Поезії. 137 – 8).

Подається за виданням: Писання Осипа Юрія Федьковича. Перше повне і критичне видання. Том 1. Поезії / З перводруків і автографів зібрав, упорядкував і пояснення додав д-р Іван Франко. – Льв.: друкарня Наукового товариства ім. Шевченка, 1902 р., с. 61 – 63.