Трупарня

Юрій Федькович

Осіння нічка зимна, бо зима надходить;

В шпиталі на подвір’ї жовнярь варту ходит.

Що ступить – камінь йойкне, більше нич не чути,

Хіба в кутку, в трупарні, розпачливі нути.

В трупарні світич світит, але вже конає,

При нім кровавий жовнярь на смерть спочіває;

Під головов му цегла – і одна, і друга:

Не люба ж, любі браття, в цісаря заслуга?

Лежить покойний жовнярь, світич коло него,

А шельвах став під вікни, дивиться на него,

І дивить, і гадає, що то може бути,

Що ніби плач голубки по трупарні чути?

Не видиш, милий брате? – онде на підлозі,

Де кров вмерлому з груді капле в дві дорозі,

Сидять діточок двоє – видко сиротині, –

Головкою б’ють до лави, аж ослони сині.

А з тими діточками повдовіла мати

Хиляє бідну голов, ніби хоче спати;

Ні плаче, ні голосить, бо, відай, не може,

Лиш часом-часом йойкне: «Боже милий, боже!»

Но господь їй не чує, ні голодні діти;

Їх батько спочіває, свічка му ся світить.

А кров чому підлогов, брате милий, брате?

Чому та кров підлогов? – Не тобі то знати.

Примітки

Друк. Поезії, 1862, стор. 66 – 67.

Подається за виданням: Писання Осипа Юрія Федьковича. Перше повне і критичне видання. Том 1. Поезії / З перводруків і автографів зібрав, упорядкував і пояснення додав д-р Іван Франко. – Льв.: друкарня Наукового товариства ім. Шевченка, 1902 р., с. 56.