1

Адріан Кащенко

Те, про що я казатиму, діялося за часів Великої Руїни. А сталася та руїна на Україні ось через що.

Славний гетьман наш Богдан Хмельницький більше як за два віки до наших часів огнем і мечем визволив Україну з-під польської кормиги. Але ні з якого боку Україна не мала ніякого захисту, а звідусіль її оточали вороги: з південної сторони татари та турки, зі сходу Московське царство і з заходу Польща. До того ж ще, на лихо нам і собі, польський король не схотів жити поруч з вільною Україною, як з рідною сестрою, та почав знову на нас воювати, щоб під свою владу підхилити.

Тоді Хмельницький, щоб захистити Україну, став з московським царем у спілку, умовившись, щоб як вороги насідатимуть на Московщину, то б Україна порятунок їй давала, як же хто утискуватиме Україну, то Московщина би їй допомогала.

Спершу Москва, справді, почала за Україну воювати з Польщею, але далі не додержала умови, тай послала сказати польському королеві отак:

«Ніж нам за Україну воювати, та кров своїх людей проливати, то краще поділимо її поміж себе. Вона велика, – буде й на тебе, й на мене.»

На тому й король польський згодився, тай розкраяли вони Україну на двоє, а Дніпро зробили межею меж Польщею та Московщиною. Та так нишком це зробили, що українці про ту подію не зразу й довідалися.

Таким робом, Україна, ставши у спілку з Москвою, не тільки не знайшла собі у неї заступника свої волі, але навпаки придбала ще й другого гнобителя, ще могутнішого за Польщу, так що коли хто з гетьманів намагався знову визволяти Україну від неволі, як от, наприклад, Петро Дорошенко, то на нього накидалися не лише Польща, як раніш, а вже в двох з Московщиною.

Богдана Хмельницького, коли поділили Україну, на світі вже не було. Україна, що тільки недавно визволялася з неволі, не мала ще часу упорядкуватись і зміцнити, а через те й не мала сили спільно стати за свою волю, єдність і незалежність, не мала змоги подужати двох могутніх ворогів. І почалося на Україні лихоліття, що народ прозвав «Великою Руїною.»

На правому боці Дніпра козаки обирали одного гетьмана, а на лівому треба було обирати іншого, бо цей мусив присягати королеві, а той цареві.

Гетьмани забували, що вони брати, і кожен мав на думці, щоб опанувати другою половиною України. Через те вони починали воювати поміж себе, водячи братів на братів. І точилася по Україні братня кров, руйнувалися і випалювалися оселі і городи, а діти й жінки козачі тинялися по руїнах, поки не вмирали з безхліб’я.

Люди лютували на своїх гетьманів, не розуміючи, з чого пішов той розрух, і, скинувши одного гетьмана, обирали собі іншого. Але після сього ставало ще гірше, бо на Україні одразу бувало по три й по чотири гетьмани, і всі вони поміж себе воювали.

У такі смутні часи на необоронену Україну набігали хижі татарські орди, що прибули з Криму та [розмістились] по степах від Дунаю здовж Чорного моря аж до Кубані. Татарва забирала у неволю з сел і городів України стільки людей, скільки хотіла.

Сусіди, що поділили Україну поміж себе, не. мали сили й бажання захистити її від татар; гетьманам же українським забороняли узброювати багато козаків, боялися, щоб не скинула Україна з себе такого ярма, що вони на неї наділи.

На Запорожжі у ті тяжкі часи був кошовим славний лицар, Іван Дмитрович Сірко.

Ще за покійного гетьмана Богдана Хмельницького бився Сірко з ворогами своєї землі і тоді ще здобув собі велику славу поміж козаками. Після смерті Хмеля, як пішов розрух меж гетьманами, Сірко завжди давав потугу тому, хто як він розумів, бився за правду; прочувши ж, що польський воєвода Чарнецький зруйнував оселю покійного Богдана, Суботово, і викинув геть з домовини його останки, Сірко з низовим товариством запорозьким грізною карою прийшов по Україні, руйнуючи польські замки, випалюючи панські будинки і геть проганяючи польське військо.

Перекидаючись з запорожцями з одного краю України до другого, Сірко, завжди мав на думці, що одвічні й найлютіші вороги України були бусурмани, і через те ніколи не кидав з очей татарської орди. Як тільки було орда сікалася набігти на християнські землі, він залишав усе і йшов перестрівати орду; а як коли не постерігав перепинити її на поході з Криму, то сам вкидався у необоронні татарські землі, щоб орда, почувши про те, повертала назад.

Не один раз воював Сірко Крим і морем. Не один раз ходив він байдаками у лимани під турецький Очаків, під Ак-Керман і дунайські городи. Якби списати все те, що Сірко на свойому віку наробив та полічити всю ту шкоду, що він чинив бусурманам, то певно, що не стало б ні паперу, ані кісточок на щотах. Через те у своєму ж оповідані ми зачіпаємо тільки дещо з останніх років його життя.

За все своє довге життя Сірко не знав невдачі. Його орлині очі, здається, бачили те, що робилося по чужих землях, а вуха чули те, про що радились його далекі вороги. Він почув їх думки і попереджав їх заміри раніш, ніж вороги споряджалися на славне Запоріжжя.

Старість, що вже притрусила «оселедець» славного запорожця сніговою порошею, не перепиняла йому військової праці, і він гарцював на своєму сивому коні поруч з молодиками, витолочуючи копитами запорозьких коней татарські степи і добуваючи вічну славу козацтву і всій Україні.

За часів славного кошового Сірка, та за гетьмана чигиринського Дорошенка, недалеко від значного города Умань у селі Рясно, помережаному зелени ми садками, жила удова козака Чміля, Пріська, з дочкою Санькою. Пріська зісталася після чоловіка ще молодою, але заміж не пішла, а господарювала сама біля свого хазяйства та ростила, як квіточку, дочку Саню, яка зосталася після батька на десятому році.

Минуло шість років, і Санька виросла і розквітчалася дівочою красою. Моторно працює вона ввесь день, допомагаючи матері, а увечері весело співає з подругами на вулиці пісні, грає у гуси, у горидуба і, мов метелик, крутиться поміж молоддю. А тут почав уже задивлятись на неї бравий парубок з їхнього ж села, Гриць Зачепа.

Що далі, то все частіш Грицько біля Саньки, та все пильніш зазирає їй у вічі, а Санька з того погляду мліє… і любо їй те… і Грицька вона не цурається.

Одного вечера, як парубки з дівчатами грали на леваді у горидуба, Санька, тікаючи від Грицька, забігла аж за кущі, але Грицькові того тільки було й треба: він піймав її там, міцно стулив у обіймах тай поцілував. Палахнуло з того серце дівчини коханням і через кілька днів обіцялася вона Грицькові стати за дружину, а через два тижні після того подавала й рушники.

Любо та тихо кохалися молодята, Санька і Грицько, не терплячи дожидаючись Покрови, коли мали спаруватися на віки. Але не так склалося як жадалося: насунулося несподіване лихо і згубило їхню делю. Набігла на Україну татарська орда, та так набігла зненацька, що не тільки по селах, а навіть і в самій Умані не вспіли люди ані узброїтись, ані поховатись, і поки почули про орду, то вже їхні оселї полум’ям понялися.

Зачувши на селі гвалт і побачивши татар, Грицько Зачепа вхопив батькову шаблю і кинувся до хати своєї милої, але там уже господарювали невірні.

Ватажок того загону, що набіг на село, бравий, молодий татарин Джумалі Ага, на очах Грицька, мов хижа шуліка, вхопив йому милу, його маленьку Саню, і скрутив їй за спину руки.

Грицько бачив, як нещасна Саньчина мати зубами, мов вовчиця, вкусила невірного за руку, але не вспів він до їх доскочити, як мати лежала вже долі мертва, а Саньку Джумалі Ага держав зомлілу у обіймах. Лютою звірюкою кинувся був Грицько на бусурмана, але того захистила ціла купа татар з гострими шаблями.

Бачачи свою милу у руках бусурмана, Грицько був байдужий до того, скільки навколо неї ворогів. В його голові не вставало питання про те, чи зможе він один що зробити, чи може тільки занапастить свою волю, або поляже трупом. Він почував тільки, що треба рятувати кохану дівчину. Це почуття дало йому надзвичайну силу, і він, махнувши двічі важкою шаблею, зняв голови двом невірним, але тут його вхопили ззаду за ноги, звалили на землю і надавили так, що йому забило дух.

Грицько прочуняв вже не скоро і то від гострого болю. Це його били батогами, щоб він уставав; але встати йому не було легко, бо його руки були вкручені за спину і зв’язані.

«Боже мій, де Саня?» – було першою Грицьковою думкою. Спромігшись піднестись, він озирнувся навкруги.

Але милої його вже не було поблизу. Він тільки бачив, як посеред полум’я і крові татари ловили людей, що метушилися мов вівці по кошарі. Хто оборонявся, того вбивали, а хто не мав чим оборонятись, того в’язали і батогами гнали на майдан. Дівчат і молодиць всіх в’язали і виводили у другий бік за село.

Небагато що минуло часу, і на тім місці, де поміж зеленими садками жовтіли солом’яні стріхи хат, зісталися тільки роззявлені печі та підіймалися від них угору чорні димарі, поміж тими руїнами, по вулицях і дворищах валялися порізані та замордовані люди, та де-не-де тинялися старі, нікому не потрібні діди та баби.

Через годину Санька у гурті з десятьма іншими дівчатами бігла по степу за конем Джумалі Аги, прив’язана до сідла довгою сирицею. Поруч бігли гурти полонянок і полоняників за другими татарами, а щоб ясир, як звали татари живу добич, не дуже заважив коням, позад всякої купи їхав татарин і підганяв полоняників по плечах довгим батогом. Все поле, скільки оком глянь, було вкрите такими гуртами, і що далі вони бігли, то полоняників все більшало.

Так гнали Саньку півдня. Ноженята її хоч і були обуті в черевики, але змулилися в кров; по литках, обідраних будяками, точилася мазка, покроплюючи степову траву; на спині і плечах її сорочка теж червоніла від крові, що виприскувала після кожного стьобка батогом. У роті дівчини запеклася смага, а рожеві губоньки почорніли і порепались. Проте Санька не почувала всього того, бо мука серця пекла її дужче, ніж боліло тіло.

«Чому не вбили мене заразом з матір’ю? – плакалася дівчина. – За що мушу погибати без родини і без милого, на чужій стороні, у тяжкій неволі?»

В серці дівчини стояло все одне питання: чи живий її милий і де він? З цим питанням зверталася вона і до сонця, що все те бачило з неба, і до орла, що високо кружляв попід хмарою, і до вітру, що подихав на неї теплом… але нізвідки одмови не було.

А тим часом милий її так само біг, як і вона; у нього вже по плечах червоніла мазка, як і в неї. Ще недавно він був зовсім близько від своєї милої, тепер же їх одрізняв уже цілий кряж, бо чоловічий ясир гнали прудчіш, ніж жіночий.

«Боже мій! невже я ніколи більше його не побачу?» – вдарило питання в Саньчине серце. І так здавило те питання її серце розпукою,, що вона впала зомліла на землю.

Але орда поспішала. Набравши стільки полоняників, вона була вже не гожа до бою, а козацькі коні прудкі і де були зараз козаки, того татари не знали. Була чутка, що в Криму, що Дорошенко б’ється аж по той бік Дніпра з москалями, де ж був Сірко з запорожцями, про те і в Криму не було звістки.

Орда поспішалась і гаятись було ніколи. І от уже ляснув довгий батіг татарина, щоб підвести зомлілу дівчину, але тут саме поглянув назад Джумалі Ага і спинив підняту вже руку ката.

Джумалі Ага вже не вперше обертався в сідлі до своїх полонянок, придивляючись до їхньої вроди, і його дивувала чорнява, кароока струнка Санька; її ж невимовне горе і розпука пройняли навіть і його дике серце. Через це бачачи дівчину зомлілою, він одв’язав її од сідла і посадовив поперед себе на коня.

Так, держачи молоду дівчину за стан, віз татарин Саньку розлогими степами до рідного йому Криму. І що далі, то дужче вабило Джумалі до цієї дівчини і він, сам того не помічаючи, все міцніш притуляв до себе її теплий дівочий стан.

Але Саньці рука бусурмана, що горнула її до себе, здавалася холодною гадюкою. Вона знала, що він – лихий розлучник, і почувати біля себе його тіло їй було важче; ніж бігти поміж колючими будяками. Молода дівчина помічала, що татарина вабить до неї, і її брав жах, що вона не оборонена, скоро буде у його волі.