8
Адріан Кащенко
Безпечно спить хан. Глибокими рівчаками відрізав він Крим від степів. Міцні і високі муровані стіни Перекопу. Грізно виглядають по стінах чорні жерла гармат. Пильнує по баштах невсипуча варта. Нічого й наважитись ворогові здолати ці перепони.
З усіх боків Криму розляглося синє море, а по морю гуляють турецькі галери. Спи безпечно, хан! Ні з якого боку не підступить до тебе ворог.
Спить і ханський гарем. Тільки неспокійний і гнітючий сон чарівниць, у яких силоміць беруть кохання; часто ввижається їм рідна оселя у своїй країні, батько й мати, що пестували їх змалку, а може й очі милого, з яким не судилося зазнати кохання.
Кидається тут у гаремі по білому ліжку і сердешна Марійка, Шевчикова мила! Йде другий рік, що вона у неволі. Як доволокли її знесилену до Криму, то продали багатому старому татарину, що мав недалеко від Бахчисараю, на березі невеличкої річки Качі, великі сади і тютюнища. Тут у цього татарина, вона й пробувала більше року.
Не легка була робота невільників. Чоловіки били ломами кам’януватий грунт, а жінки й дівчата виймали велике каміння, відносили його геть з поля і викладали з каменюк по межі поля і при дорозі невисокі стіни. Ті каменюки, які були крихкі, вони мусіли дробити і перемішувати з землею. Так оброблялося поле під тютюнище. Від цієї праці руки і ноги нівечилися у кров. До того ніяких черевиків невільницям не давали, бо об гостре дрібне каміння черевики і чоботи дуже швидко шарпалися на шкоду хазяїнові, до невільницьких же ніг хазяїнам було байдуже.
Спини і плечі невільників і невільниць і тут не загоювалися, бо як не роби, а доглядачі завжди знайдуть за що оперезати невільницю батогом, так само як і ледачий хурщик знайде, за що бити навіть тих коней, які зовсім добре везуть.
Виготувавши поле, Марійка з іншими невільницями садила тютюнову розсаду і поливала тютюнище, щовечера носячи воду з річки. Ця робота хоч була звична кожній українській дівчині, але тут доводилося ходити по гострому каменю і на круту гору, – камінці часто котилися униз, нога човгала, вода розливалася, і зараз батіг доглядача ляскав по спині.
Але найгірше було невільникам уночі. Боячись, щоб вони не втекли, або не вбили хазяїна, на всіх невільників на ніч надівали кайдани і замикали у льохи, де вони і спали долі, серед всякої нечесті. На невільниць хоч кайданів і не надівали, але теж замикали одрізно від чоловіків у льохи, або у повітки, де спати доводилось або на камені, або на телячих і овечих з’їдах у нечисті.
Через небагато вже тижнів біле Марійчине тіло стало таке брудне, що здавалося чорним, по руках поробилися ціпки, а на ногах наріс леп. Але й це все не врятувало Марійку від гарему.
Одного літнього вечера, хан Мурат-Гирей виїхав верхи проїхатись понад чарівними берегами річки Качі і подивитись на печерні городки давніх народів, що й тепер зацікавлюють і дивують всяких мандрівців і туристів. На Марійчине лихо, вона несла з Качі воду на тютюнище саме тоді, як берегом проїздив хан. Простеживши за нею очима, хан обернувся до мурзи, що їхав позад нього, і щось до того промовив. З того слова Марійчина доля була вирішена. Цього ж вечора її відрізнили від інших невільниць і привезли у Бахчисарай до ханського гарему.
З того дня минув вже місяць. Марійку годують всякими солодощами, банять щодня і мастять пахучими мазями її тіло, щоб пом’якшити руки й ноги і погоїти струп’я. Вона знає, до чого її готують і через що їй така шана, честь і пестування, і серце її ниє й сумує.
Одного дня євнух сказав Марійці, що завтра над вечір вона мусить іти полоскатись під водограй. Про цей водограй Марійка уже чула у гаремі, що туди щодня ходять полоскатися то дівчата, то жінки, – іноді по одній, а іноді по дві і по три одразу, але що визначає те полоскання – вона не знала і міркувала так, що під водограєм всі, що живуть у гаремі, купаються по черзі.
Сьогодня над вечір, коли ще сонце не заходило, стара служниця, татарка, вивела Марійку на малий двір ханського палацу. Тут, осторонь, під високими стрункими тополями був невеликий водозбір, а біля краю того водозбору Марійка побачила водограй, що точив прозорі мов сльози краплини холодної вода. Знявши одежу, Марійка увійшла у неглибокий водозбір і охоче плескалася у свіжій воді після спеки літнього дня. Вона підставляла долоні під краплини, що падали з водограю, і гралася, мов дитина, не почуваючи, що на неї, нагу, давно крізь потайне віконце дивиться старий хан своїм неситим оком.
Цей водозбір і водограй намислив один з татарських ханів, щоби дивитися на красу своїх жінок і коханок. До водограю виходило потайне віконце з ханського покою, і хан Мурат-Гирей визначав час, у який мали виводити сюди купатись чарівниць з його гарему. А щоб вода не ховала від його очей краси жіночого тіла, водозбір був зроблений надто мілкий.
Довго сю ніч після того купання Марійка не спала. Коли вона верталася з двору до своєї горниці, ханські жінки поміж себе пошепки балакали і їй вчулося, як одна, покиваючи на неї головою, сказала по-татарському другій:
– Сьогодні – до неї!
Ці слова мов ножем пороснули її по серцю, і воно заболіло недобрим віщуванням, що сьогодні та ніч, коли примусять її віддати свій вінок дівочий і своє молоде тіло на наругу старому ласунові.
Лежачи тепер на м’яких шовкових подушках, вона думала про те, яка б вона була щаслива, якби змога їй, замість цього м’якого ліжка з дорогих килимів і подушок, лежати на голій лаві своєї рідної хати, поклавши голову на коліна рідної неньки! Як охоче проміняла б вона всі ці бусурманські ласощі на окраєць рідної паляниці!
Вона з охотою повернулася б тепер і у неволю, до татарина на тютюнище, бо там хоч і важко було тілові, але легше душі. Там вона була не одна. Там чимало було таких як і вона безщасних, відлучених від матерей і навіть від малих дітей. Було з ким побалакати, наскаржитись на лиху долю, поплакати, згадати рідний край свій, вільну землю, батька, матір і милого. Тут же, замкнута у цю розкішну, але прокляту горницю, вона і не має до кого промовити слово, не має від кого почути жалісну одмову і співчуття.
І тріпоче молоде дівоче тіло на цьому незвичному, душному, м’якому ліжку, як маленька рибинка, вигнута хвилею на берег з рідної води.
– О, мамо, матінко! – скрикнула дівчина у північ: – Порятуй свою дитину!
А далеко від Криму, на Україні, тяжкою тугою тужить стара Марійчина мати, згадуючи свою любу доню, свою кров і тіло. І не раз, уставши поночі, запалює вона перед святим образом страсну свічку і навколішках простоює ночі, благаючи Бога, щоб вернув їй з неволі рідну її дитину.
Марійчина душа бачить рідну матір і тихішає. Сон спадає на її очі.
І сниться Марійці чорнобривий козак, її наречений Іван. Наче б любо вони сидять у садочку. Ласкаво дивляться на неї його чорні очі. Міцно пригортає він її до свого серця. Як палко він її цілує! О Боже, як любо! Яка вона щаслива!
Але брязнуло щось біля дверей і скрикнула Марійка, скочивши з ліжка, мов сполохана пташка з теплого гніздечка. Гулко б’ється і тріпоче її маленьке серденятко, прислухуючись, чи не йде кат-хан її мордувати.
І не одурило дівчину її серце: це увійшов хан. Невеликий на зріст, з зігнутою спиною, він стояв перед Марійкою у довгому білому халаті і золотом гаптованих туфлях. Його довга сива скуйовдана борода висіла до поясу, а вузькі очі дивилися на дівчину хижо і похотливо.
З галасом кинулася Марійка у куток, обгортаючи себе запиналом, дівоче її серце несподівано виповнилося міццю і рішучістю не датись ханові.
– Чого лякаєшся, божевільна? – сказав з посміхом хан, наближаючись до Марійки. Він надивився сьогодні на її молоде гнучке тіло, і його хижі очі ще й тепер, крізь запинало, бачили дівчину нагою. Він нетерпляче простягав до Марійки свої жовті, цупкі руки, щоб взяти її у обійма. Але гнучке молоде Марійчине тіло, мов той в’юн – виприснула вона з рук ласуна і прожогом кинулася у другий куток.
Знову наближається до Марійки хан, мов той кіт, постерігаючи, щоб мишенятко не втекло у який бік. От він притиснув вже дівчину у куток і міцно обхопив руками. Він почуває вже тепло молодого її тіла, що тріпоче у його обіймах. Але мов кішка вкусила Марійка хана за руку і знову, випручавшись, відбігла до другого кутка.
Люто дивляться тепер очі хана на непокірливу дівчину.
– Ти пошкодуєш, норовиста дівко, що не ласкава до свого властителя! Ну, та може іншим разом ти будеш покірлива!
Сказавши так, хан, трясучи з пересердя бородою і грюкнувши дверима, вийшов з Марійчиного покою.
Тільки що зачинилися за ханом двері, як до Марійки вскочили двоє євнухів і, скрутивши її руки, понесли з покою і в одній сорочці вкинули у теплий льох, де кати вже чекали її з батогами.