13

Адріан Кащенко

Високо держить чоло славний кошовий запорозький Сірко. Радісно сяють його очі, оглядаючи криваве поле. Та байдуже, що між кількома тисячами повбиваних татар лежить мало не сімсот козаків славного війська запорозького. Серце старого запорожця, не сумує з того, а радіє і пишається. Воно щасливе з того, що не зрадили козаки стародавнім звичаям, не покинули товариство у пригоді і не осоромили козацької слави, слави війська запорозького. Не страхає Сірка стратити життя хоч кількох сот своїх козаків, а хоч і своє власне, а страхає занапастити славу; бо люди, міркував він, народяться нові, славу ж треба здобувати… і народ, який занапастить свою славу, не легко й не скоро здобуде її знову.

Давши козакам після січі скільки годин відпочити, Сірко тут же в окопах з великою честю і з пальбою поховав козаків, що поклали свої голови за славу рідної України, а після того на ніч перейшов на північну сторону Гнилого моря.

На другий день знову Сірко серед степу. Скільки оком глянь, простягалося його військо. За військом ідуть побрані у полон бусурмани, за бусурманами – визволені з неволі християни; ще далі – великі табуни захоплених коней з усяким добром, а там аж, що вже й зовсім оком не досягнеш, ще йде частина запорозького війська.

Весело йдуть козаки. Далеко по безкрайньому степу лунають голосні їх пісні про запорозьке вільне життя, про козацьку славу, про вірне кохання і про недолю України. Не один вік проливали свою кров сини України у січах з бусурманами – татарами та турками. Не мало посиротіло на Україні за три віки малих дітей і без ліку загинуло українського люду у тяжкій неволі, поки тепер славний кошовий запорозький Сірко надщербив таки міць Кримської орди. Як же й не радіти після того козакам? Як не радіти їм тепер, коли несуть вони з собою не тільки велику славу, але й велике багатство, якого не прогуляти мабуть за все своє життя, бо не лічачи скарбів і коней, що побрали запорожці, ще женуть вони силу заможних татар, за яких хан мусить заплатити добрий викуп.

От проминув Сірко й татарський Каланчак, де козаки знову заняли великі гурти татарської худоби і, наблизившись до Чорної долини, отаборивсь на ніч, звелівши варити вечерю і пекти баранів стільки, щоб достало не тільки на військо, але й на ввесь ясир.

Тут за вечерею почув Сірко лиху вістку. Почув він, як поміж себе гомоніли козаки, що не всі українці, визволені з неволі, радіють тому, а що є й такі, що вже побусурманились і кленуть запорожців за те, що ті ведуть їх з Криму, що всі побусурманені шкодіють за Кримом, де у них остали оселі, скарб, а де у кого так жінки, а у жінок чоловіки, бо всякому, хто ламав хрест, давали у Криму грунт і як чоловікові – то жінку бусурманку, я як молодиці або дівчині – то чоловіка бусурмана.

Ця лиха звістка гадюкою впилася Сіркові у серце.

«Як же, – питав він себе, – мусить жити нещасна Україна, коли її діти цураються її, продають її за ласощі й розкоші, перекидаються хто в ляха, хто в москаля, а хто навіть в татарина, аби тим досягти собі легшої долі?»

І старий козак зрозумів, що не через Польщу, або Москву гине його рідний край, а через себелюбство і легкодухість його дітей. Тепер Сіркові очевидячки стало, що гетьмани Брюховецький та Попович (Самойлович) відрікалися від вольностей України й українського люду не через що інше, як через бажання добути собі тим ласку і подарунки від московського царя. Він зрозумів, що через себелюбство, слідом за гетьманами, пішла мало не вся козацька старшина, що полізла у пани, відцуравшись своїх рідних братів, а дехто то й рідної мови. Тепер йому визначилось, що його рідна Україна через те зневолюється, що половина старшини козацької перекуплена або підмогоричена московськими подарунками; що на ті подарунки московські бояри відбирають ті грунти і маєтки від тих з українців, що не хочуть відректися від своїх вольностей, і роздають ті грунти старшині, що продає волю свого рідного краю; що через те і повстала руїна на Україні, що вся старшина дбає тільки про себе; що тая отрута себелюбства опанувала не тільки українською старшиною, а навіть поспільством, себто селянами, бо й ті, як він тепер почув, цураються свого рідного краю задля лакомства нещасного і тим знищують останню надію на вільне, власне і незалежне існування України.

І понялося залізне Сіркове серце великою помстою до тих, що зрадили своїй вірі і своєму краєві.

Не спав Сірко всю цю ніч під впливом тих тяжких думок, раннім же ранком звелів він зібрати до гурту всіх вирятуваних з Криму українців і інших людей, вдавших з себе у Криму християн, і сказав до їх таке слово:

– Чув я, брати мої й сестри, що не всі ви радієте серцем, йдучи у рідні землі, а що є й такі між вами, що шкодіють за Кримом. Так от що я скажу: силувати не буду нікого, бо яку ж з вас матиме користь рідна країна, коли приведу вас до неї силою. Хто хоче йти у рідний край, то ставайте праворуч, а хто хоче повернутися до Криму, переходь те в ліворуч!

І перейшли у праву руку всі босоногі, голоколінчики, замордовані невільники й невільниці, а у ліву руку – вбрані у гарні і здебільшого, у татарські вбрання.

Ще дужче засмутилося Сіркове серце, коли перелічив він лівобічних, бо їх були аж три тисячі, себто мало не половина всіх, що видавали з себе християн. Про те, здавивши своє серце, Сірко сказав:

– Ну, що ж, коли відцуралися вже своєї родини і рідного краю, то йдіть собі куди знаєте!

І ніхто, чуючи ці слова і бачачи у ту мить старого кошового, не вгадав би, яке пекло обурювало його серце і що він надумав вчинити.

Маючи ще надію, що не зможуть ці люди, що повернули вже від нього і пішли у південну сторону, по своїй волі відцуратися рідної землі, святої церкви, гробків своїх батьків і хат, де матері породили їх на світ, зійшов Сірко на високу могилу і дивився услід полоняникам, чи справді вони підуть до Криму, чи може повернуть на Україну. А душа старого козака нудьгувала і благала Господа, щоб прихилив він хрещених до рідного краю і повернув їх назад. Але не вернулися перевертні. Поспішаючи до Криму, вони скоро зникли за кряжем.

А хто ж це поспішає поперед усіх зрадників, з малою дитиною на руках? Це Грицькова наречена. Вона не знає свого лиха, Не знає, що того, до кого вона так поспішає, вже немає на світі. І біжить вона нетерпляче з’єднатись з своїм чоловіком.

Вогнем печуть Сіркові очі те місце, де зникли зрадники. Все пекло, що палало в його серці, тепер в його очах. Це зразу бачили отамани, коли Сірко прикликав їх до себе, і вгадали, що буде якесь лихо.

– А беріть, брати отамани, – сказав Сірко, – три тисячі наймолодших козаків, доженіть тих, що продали святий хрест і рідний свій край за ласощі бусурманські, та всіх упень порубайте!

Здригнулися отамани, що таку силу людей треба вигубити, але ніхто й словом кошовому не суперечив, бо всім було відомо, що за зраду рідній землі повинно зрадника карати на горло. Тільки один курінний спитав:

– Навіщо ж так багато козаків брати?

– На те, – одмовив Сірко, – щоб більше козаків бачило, що буває тим, хто відрікається своєї рідної землі і віри!

Мовчки одібрали отамани молодих козаків з усіх куренів, не кажучи на що й до чого. Визначили йти і Грицькові Зачепі. Попав би і Іван Шевчик у ту ватагу, так не вигоїлась ще його рука, бо пораза у плечі було глибока.

Іван тепер лежить у таборі. Марійка прослала йому на зеленій траві з-під його сідла чапрак, а у голови підмостила сідло, і Йванові любо так лежати. Любо через те, що його мила тут, біля нього, ластівкою припадає, поразу оббанює, кривавицю поцілунками висушує. І пораза тая йому не болить, і охочий він був би так лежати все своє життя, щоб дивитись на свою дівчину і все слухати, як вона щебече, оповідаючи про своє життя у неволі.

Марійка вже розповіла своєму милому все, що було: і як її захопили татари, і як вона пробувала в неволі, і як наостанці ханові у око впала.

Почувши оповідання про ту останню ніч, Іван вхопивсь за шаблю, але Марійка весело його заспокоїла:

– Все те, любий мій, минулося, і чести своєї я не стеряла! Господь дав мені силу, а ти коханий, поспів вирятувати!

Сама Марійка розпитувала про матір і батька і про те, коли сам Йван був у останнє у рідному місті, Мишуринім Розі. У таких розмовах минали хвилини й години і цілі дні, але закохані того не помічали… їм здавалося, що то була все одна хвилина.

Вибігли отамани з молодими козаками на кряж. Поперед них розстелилася розлога Чорна долина, а по зеленій траві тієї долини мов комашня чорніли ті, що були колись їх братами і земляками, а тепер стали ворогами. Тільки тепер, показуючи на чорну комашню, отамани виявили, що всіх тих зрадників, потурнаків, Сірко звелів скарати на горло.

І біжить уже та кара до безщасних, мов слухняна куля, випалена з Сіркової влучної рушниці. І падають уже задні втікачі, поливаючи кров’ю зелену траву долини. Упадають тепер побусурманені зрадники навколішки, хрестяться і присягаються знову хрест прийняти, аби їх було помилувано. Але немає їм покути і опрощення, бо немає й того, хто один мав силу спинити цю кару і подарувати їм життя. Прощайте всі надії на долю й життя! Смерть чекає всіх!

Туманіють Грицькові очі, бачачи кров беззбройних. Немає в його очах того пекучого погляду, яким він дививсь, воюючи з ворогами. Немає й тієї міці в руці і того хисткого заміру, що був завжди. Небоязкий Грицько Зачепа, а ввесь тремтить і не насміє глянути у вічі тим беззбройним, що він рубає шаблею. От ще когось набіг його кінь. Ще підняв Грицько окровавлену шаблю.

– Гриць! – почувся несамовитий скрик.

Козак глянув і впізнав ту, кого кохав, кого шукав. Пізнав безщасний свою Саню, свою милу, по якій так боліло і нудьгувало його серце. Вона стояла захиляючи дитину рукою, а в очах її Грицько побачив і смертельний жах і благання. Благання простити її за зраду йому, Грицькові, і за зраду рідному краєві… і подарувати життя їй і дитині!

– Саню! – хотів сказати козак, але не ви мовив цього слова – вуста його заніміли.

Впала з руки козака гостра шабля додолу і скам’янів він, не зводячи очей з тієї, що була його милою і йому обіцялася, але тепер з дитиною на руках бігла до Криму.

І зрозумів козак все. Зрозумів, що Санька не його, що вона побусурманилась, а його забула; що він мусить, по наказу кошового, вбити її, як зрадницю, і що він цього не зробить. Не зробить через те, що немає в світі такої сили, щоб примусила його встромити шаблю у те серце, яке він кохав і кохає ще й зараз. Але не може ж він і зрадником стати і не послухати наказу кошового.

Всі ці думки прудкою й пекучою блискавкою промайнули в його голові і запеклися у серці… і сталося недобре діло. Гринько знайшов тільки один шлях до порятунку свого сумління: вийнявши з халяви ножа, він встромив його собі у серце, що не мало вже сили жити, і мертвий впав з коня, заливши гарячою кров’ю ту, через кого загинув.

Не надовго й Санька пережила того, кому зрадила, бо тут же зняли їй голову інші козаки.

Їде Сірко чистим полем, схилившись до сідла, і думає тяжку думу. Думку про розідраний надвоє його рідний край – Україну, колись вільну, веселу й багату, а тепер поруйновану, зубожену, зневолену і покривджену навіть своїми дітьми. Він знає, що його слава не врятує України від недалекого сконання, бо тією славою користується не Україна, а Московське царство. І гнітить його серце думка про темрявою вкриту будущину рідної України.

З тими думками над’їхав Сірко до долини, що була рясно засіяна безголовим трупом побусурманених християн і з жалем у серці і сльозою на очах промовив:

– Простіть мені, брати мої! Але ліпше вам спати тут до страшного суду Господнього, аніж розплоджуватись у Криму на безголов’я рідній вашій землі, а собі, без святого хреста, на вічну погибіль!

І поїхав засмучений кошовий геть від Чорної долини; і піднявши своє військо, хутко повів його до Січі.

Ой, п’є в Січі козацтво, гуляє… та батька свого характерника Сірка, славить-прославляє. Тужить хан кримський, тиняючись по зруйнованому Бахчисараю, та Сірка кляне-проклинає. Скреготить зубами султан Махмуд у Стамбулі, знявши з пересердя голову своєму візирю. Клюють орли і чорні круки тіло зрадливої Саньки, що лежить у Чорній долині поруч з трупом загубленого нею козака Зачепи. А Шевчик Іван з своєю вірною дівчиною Марійкою вже до рідного села під’їжджає, батькові й матері рідну дитину вертає і, взявши її за білу рученьку, веде до святої Божої церкви чесний шлюб узяти.