7
Адріан Кащенко
Сірко, не гаючись, спорядив у поход тисячу козаків і світом кинувся з ними наздоганяти хана, щоб дати йому за його ганебний вчинок запорозької дяки; останні ж запорожці, діждавши світу, взялися порядкувати Січу. Але ця річ була не легка. По Січі валялася така сила трупу, що поховати його у ями було зовсім неможливо. Виволочити труп у степ і кинути на поталу звірові й птиці теж було б непридобно, бо по весні з трупу пішов би дух, і у Січі виникнули би пошесті. Через те запорозька старшина, порадившись з товариством, вирішили, щоб виволочити ввесь труп на Підпільну і спустити в ополонку.
Але й це останнє зробити було не легко, бо за ніч залиті кров’ю тіла змерзлися цілими купами та ще й попримерзали до землі.
На цій роботі застав над вечер товариство кошовий Сірко. Він не зміг догнати хана і через те повертався до Січі дуже похмурий, насупивши сиві брови аж на самі очі.
Углядівши, що товариство морочиться біля трупу, не знаючи, що робити і як одідрати яничарів одного од одного, він сердито гукнув:
– Чого вовтузитесь? Рубайте погане падло сокирами на шматки!
– Розумний ти… рубайте! – пробубонів на його поклик підсадкуватий козак. – А штанів скільки зіпсуєш та зброї всякої!
Дуже шкоділи запорожці, що мало чим можна було з яничарів покористуватись через мороз, та нічого робити – три дні вони рубали мерзлий труп та, тягаючи його кіньми до ополонок, спускали під лід, щоб Дніпро поніс невірних турчинів геть з запорозької землі у лиман та Чорне море, до турецьких берегів.
Сірко ж все ходив по Січі похмурий. Йому мало, що вигубив він ціле військо турецького султана, що вилив стільки крові, що залив усю Січу і підтопив нею навіть святу Божу церкву, що навалив по Січі такі стирти поганого трупу, що за три дні не вправилися запорожці виволочити його геть. Йому ще не досить. Не такий Сірко запеклий, щоб вгамував він на цьому своє серце. І от, поховавши з великою шанобою тих з товариства, що полягли, обороняючи свою матір-Січ; прибравши Січу від поганого трупу бусурманського і від крові і віддавши, купно з усім козацтвом, хвалу Милосердному, почав Сірко думати, як скарати хана, щоб не кортіло його вдруге потайно підкрадатись до Січі.
Всю зиму Сірко ходив невеселий. Як подихнуло ж від Чорного моря теплом, і Дніпро, скинувши з себе біле запинало, засинів, прояснів Сірків погляд. Рясні брови його вже не ховали очей, а піднялися вище до шапки, зігнута вже старістю спина вирівнялась і сам він через те мов виріс і орлом походжав по Січі, порядкуючи і в пушкарні, і в скарбниці, і в пекарнях, а часом навідуючись несподівано і на Шамбаш, приглядуючи, чи гаразд шорники лагодять сідла та іншу збрую і чи не гаються шевці і кравці, вистачаючи козакам чоботи і одежу. І лихо було тому, кого Сірко у будень спіткає п’яним.
– Яке сьогодні свято? – спитає бувало кошовий з посміхом. – Скажи, голубчику, будь ласка, бо я вже старий, дурний, тай забув! Чи може ти з походу повернувся, що гуляєш?
Хміль одразу виходив з гулящого, бо знав він, що кошовий зараз накаже йти до пушкарні, а там надають таких київ, що й у місяць не вилежишся.
– Вже батько Сірко щось надумав, – гомоніли поміж себе січовики, – бо не дурно вже бадьориться і лівим вусом сміється.
І справді щось надумав Сірко, бо послав на Вкраїну коней скупляти і козаків скликати, а січовикам звелів, щоб усе було напоготові до походу.
Козацтву годі вже пити та спати. Бачать, що намислив кошовий щось надзвичайне, бо у ватаги на рибальство у Дніпровські плавні та лимани, куди запорожці виїздили щороку, він вирядив тільки старих та покалічених; здорових же та молодь залишив на Січі. Всі стали поважні та лагодилися до походу.
Радів Іван Шевчик, повеселішав і Грицько Зачепа. Хоч немало вони скарали у Січі бусурманів, але то була тільки помста, тепер же, як вони у думці покладали, наближався час іти шукати, а може й вирятувати, своїх наречених. Сірко хоч і не казав, куди саме вестиме козаків, але всі так міркували, що нікуди більше йому збиратись, як не на Крим.
Грицько й Іван вже розказали один одному про своє лихо, виявили свої думки і надії і цілували святий хрест на побратимство, щоб битись поруч і одному за одного, як випаде пригода, то хоч і вмерти.
Нетерпляче дожидаючи походу, вони добре вигострили свої шаблі, списи і ножі і гарно попротирали рушниці і пістолі.
Надійшло й жадане літо. З України потроху прибувало козацтво. Небагато було таких, що їхали кіньми і мали свою зброю, більше ж прибувало Дніпром на дубах. Ці останні більше були голоколінчики, сірома, що опріч драної сорочки та шмаття від штанів, нічого на них не було. Всіх їх треба було одягти і узброїти з військової скарбниці. Але ніхто не зістався ні без одежі, ні без зброї і навіть всякому було доручено коня, бо Сірко знав, як за ті смутні часи зубожіло українське козацтво і не дурно всю зиму й весну клопотався, щоб придбати і коней і зброї.
Одного ранку, як тільки що зайнялася червона зоря, вдарив довбуш у котли, і через півгодини запорожці, мов мурашня, вкрили поле поперед Січі і ставали куренями кінь до коня. Курінні отамани, полковники й інша старшина порядкували всяк біля своєї ватаги. Біля кожного курінного високо на легкім вітерці маяла корогва: червона, синя, зелена або іншого кольору, щоб всяк козак у поході і серед лютої січі бачив, де його отаман.
От виїхав на білому коні і славний Сірко. Міцно сидить він своїм жвавим тілом на баскім огирі, оглядаючи орлиним оком своє військо. Сиві вуси, брови і оселедець скрашають його, запалене сонцем обличчя і вся постать Сірка така ще могуча, що навряд чи знайшовся б хто охочий вийти з ним на герць. Позад Сірка на вітерці вигравав чорним волосом бунчук, а поруч маяла велика біла військова корогва і мов скликала козаків до кошового з усіх боків.
Оглядівши військо і побалакавши дещо з старшиною, зняв кошовий шапку і, повернувсь до святої Покрови, перехрестивсь. І все козацтво слідом за кошовим здіймало шапки і мовчки кланялося і хрестилося у той бік, де на сонці золотом вигравав хрест січової церкви.
Мовчки Сірко махнув рукою і передня ватага рушила у поход. За нею рушив сам кошовий, а за ним і все військо запорозьке.
Поважно їхав Сірко. На вусах його і у очах не було того посміху, який добре знала вся Січа. Він почував вагу сього часу, у який приймав на себе життя і бутність всякого війська і ніхто з козаків не смів порушити величність тієї хвилини сміхом, жартами або піснею, так що перші часи походу всі їхали мовчки.
Недалеко від Січі перевезлося козацьке військо на той бік Дніпра і звідти повів кошовий козаків не на Крим, а геть у Ногайські степи. Козаки сьому дивувалися, але ніхто не насмів спитати кошового, куди вій їх веде, бо знали, що Сірко не одмовить і слова, а тільки гляне на цікавого, та так гляне, що той не знатиме, куди з сорому й очі сховати.
Довгою гадюкою в’ється запорозьке військо по степах та байраках, геть обминаючи татарські улуси, щоб не подали татари звістки у Крим про їхній похід. Січ і Дніпро вже далеко, а навкруги степ як море.
Бадьоро й весело йдуть козаки. Нащо їм знати, куди вони йдуть? Їх веде сам Сірко, а де Сірко, там і слава і вдача. П’ятдесят ще й три рази водив вже Сірко запорожців у походи, і не було й разу, щоб не приніс він до Січі здобичі і слави. Тільки орли з-під високого блакитного неба бачать, де йде Сіркове військо, і стежать за ним, бо знають, що куди повів Сірко січовиків, там досить буде солодкого людського трупу.
На третий день перед очима запорожців розіслалося Гниле море. Молоді козаки, а з ними купно Шевчик і Зачепа, дуже дивувалися тому, що кошовий привів їх до цього місця, де вони не бачили ні байдаків, ні якої деревини, щоб поробити плоти задля перевозу. Тільки бувалі запорожці та ті, кому доводилося тікати з кримської неволі, знали, що у сьому місці все море, що мабуть з версту було завширшки, можна було не то що конем, але й пішки перебрести.
Сірко не повів козаків на Перекоп, бо знав, що там, на межимор’ї, понароблювано таких фортецій, що не зруйнувати їх і з найбільшими гарматами, і понакопувано таких рівчаків, що не закидати їх і за тиждень. До того ж він міркував, щоб поки він бився під Перекопом, хан спромігся б зібрати удесятеро більше війська, ніж було у нього козаків. Через це Сірко і йшов крадькома до Гнилого моря, щоб, перейшовши його, несподівано вскочити у Крим.
Перейшовши на кримську сторону, зібрав Сірко всіх козаків на раду і почав казати, куди і на що веде запорозьке військо.
– Знаєте ви всі, панове товариство, славне військо запорозьке, – казав Сірко до козаків, – як на святе Різдво, потайно мов злодій, уночі, підкрався до нашої Січі одвічний ворог наш, кримський хан, з великим військом турецького султана і з своєю ордою!
Не вважаючи на те, що в Січі не було й половини козаків, Господь Милосердний та свята Покрова захистили нас, затуманили ханові розум і дали нам змогу оборонити нашу матір-Січ. Але за такі ганебні заміри треба ще хану віддячити! Треба струсити його поганий Крим так, щоб і до віку не наваживсь він запорожців чіпати!
Тепер слухайте, панове, як я покладаю на думці це діло обрахувати! Я з частиною війська зістанусь тут, щоб боронити броду, а вас, брати-отамани, з усіми козаками, я розділю на п’ять найбільших татарських городів: Акмечеть, Бахчисарай, Козлов, Карасубазар і Кафу. Шулікою впадіть ви на ті городи. Нещадно карайте бусурманів і визволяйте з неволі хрещених! Та не гайтесь, діти, через здобич! На все це маєте ви тільки чотири дні; на п’ятий же день, хто не буде тут, то загине у бусурманській неволі, бо на шостий день хан спроможеться підняти і привести сюди сто тисяч орди!
Скінчивши промову, кошовий запитав, чи добре він казав і чи всім те до вподоби.
Козаки знали, що не гуляти йшли до Криму з своїм завзятим кошовим, а битись з невірними, і що всякому випаде так, як Бог дасть, як то кажуть: «Кому слави добути, а кому й живим не бути». Через те не довго міркуючи, козацтво почало гукати:
– Добре батьку, кажеш! Добре! Віддячимо невірним!