10

Адріан Кащенко

Вжахнувся хан, почувши, що Сірко у Криму і що козаки біжать мало не слідом за вісниками. Не було ніякої надії, щоб успіти зібрати військо і відборонитися у Бахчисараї. Розсилає хан гінців по всьому межигір’ю і у велику Бельбекську долину, де найрясніш були татарські улуси, і наказує, щоб всі татари чимдуж узброювалися і поспішалися у тую долину до міста Кокозів.

Щемить серце старого хана за Бахчисараєм, спадком великих предків, але мусить він його залишити, мусить покинути на поталу неситому ворогові. Один тільки день раніше довідався він про козацький під’їзд і ніякого б лиха не було – він вспів би зібрати орду, оборонити свій Бахчисарай і прогнати, а може й забрати у неволю всіх запорожців.

От підводять вже ханові білого коня і він, разом з підручними мурзами, виїздить геть з своєї столиці у межигір’я, за річку Качу, до Бельбеку і Кокозів.

У завжди тихому дворі ханського палацу тепер мов у мурашнику. Сюди в’їздять десятки гарб і сотні мулів. На них челядь кладе і в’ючить всяке добро, а євнухи садовлять по гарбах жінок і дівчат з ханського гарему. Те ж робиться по будинках значних мурзів, беків і всіх заможних татар.

Але де взяти стільки гарб, стільки коней і мулів, щоб можна було підняти все добро, всі скарби, все те золото і срібло, що віками награбувалося мало не з усього світу і звозилося до цього розбійничого кубла? Зістався мало не ввесь Бахчисарай на здобич запорожцям.

Скільки світ стоїть, не бачив Бахчисарай ворожої сили. Нехай же уклонить тепер свої стрункі башти, з місяцем на версі, перед святим хрестом. Звик він, гордий, приймати діти України, як невільників, нехай же привітає тепер їх, як побідників! Нехай відчиняє, невірний, свої темні льохи і випускає замордований хрещений люд на Божий світ, на вільну волю!

Мов сарана розсипалися запорожці по вулицях ханської столиці, винищуючи бусурманів і випускаючи на волю невільників.

Небагато в Бахчисараї знайшли козаки бусурманів, бо мало не всі вони вміли утекти; зате багато знайшли всякого добра, скарбу і коштовної зброї.

Беруть козаки все, що тільки можуть узяти. Скидають з своїх коней прості сідла, застелюють коням спини татарськими, золотом гаптованими, чепраками; замість своїх сідел беруть татарські, сріблом та золотом ковані, з литими срібними стременами; беруть довгі шаблі і чингали з піхвами, обкладеними самоцвітами; деруть на онучі коштовні шовкові халати; геть скидають свою драну одежу і вбираються у саєтову і кармазинову бусурманську. Чимало досталося тут козакам і всякої срібної і золотої посуди. Були тут і московські срібні братини з корчиками, і високі польські кухлі, і пугарі, і німецькі келихи. Все те добро пакують козаки у шовкові халати і в’ючать на коней, а важкими килимами, що ніяк узяти, вулиці вистеляють.

Всі козаки беруть собі добро і набивають кишені червінцями і самоцвітами, тільки два козаки не беруть нічого. Ті козаки – побратими Шевчик та Зачепа. Їм не треба ні золота ні срібла. Вони бігають вузькими вулицями Бахчисараю, зазираючи у всякий двір, у всякий куток. Вони розбивають брами, ламають і викручують защепи, відчиняють льохи і комори, але не за добром. Вони шукають тих, що дорожчі їм за всяке добро, що причарували їх своїми пекучими очима і примусили забути все на світі і йти хоч і на край світа, хоч і на смерть, аби їх ще раз побачити. Вони шукають Саньку і Марійку.

Чимало вже випустили вони на білий світ невільників і невільниць, багато знайшли замордованих, змарнілих дівчат, але тих, кого шукали, не знайшли.

Збентежені й шалені набігають вони до ханського палацу і обігають разом з товариством безлюдні ханські покої, дивуючись на бусурманські розкоші і примхи. От і гаремні покої, де ще раз було повно безталанних чарівниць; але тепер тут немає нікого, тільки по кімнатах розкидане всяке жіноче вбрання: хустки, чадри, запинала та купами лежать шовкові подушки і килими, яких нікуди вже було євнухам узяти.

Вибігли козаки геть з душних поганих покоїв на двір, шукати невільницьких льохів і тут біля саду спіткали старого невільника.

Це був дід Панас з України, що пробував у неволі вже сорок літ. Його захоплено у неволю тоді, як запорожці виїздили Дніпром на байдаках у лиман і, спаливши Очаків, верталися до Січі. А сталася та пригода через те, що розбило хвилею у лимані той байдак, на якому Панас був, і на дошці того байдака його ледве живого викинуло на Кримський берег.

Через скільки років неволі, купили його до ханського городу, як доброго садівника і пристановили до ханського саду. Тепер же, через велику старість і неміч, Панаса вже скільки років як пустили ходити по волі.

Побачив старий невільник козацьку шайку, запорозький оселедець і завзяту лицарську постать рідних січовиків, пригадав свої молоді літа і рідну Україну, і потекли дрібні сльози з старих його очей.

– Де невільники, діду? – питають його Іван і Грицько.

Хутко, не вважаючи на старість, веде Панас козаків до великого льоху. Гуртом розбивають вони важку браму. Розчинилася вона і скам’яніли козаки.

– Так ось вона, неволя бусурманська – розлука християнська! – стогоном вирвалося з козацьких грудей.

З світу бачать козаки тільки густий морок, чують важкий дух, брязкання залізних кайданів, стогін недужих і замордованих на смерть, і радісний поклик тих невільників, що вже пізнали узброєних запорожців і зрозуміли, що це прийшла до їх давно жадана воля.

– Марійко! – гукає Шевчик.

– Саню! – кличе Зачепа.

Але під низькою стелею мура і серед великого галасу, що збився у льосі, козаки самі не чують свого поклику.

Один по одному виходять з льоху в’язні на світ і цілують своїх братів по хресту, умиваючись сльозами. Всі муки, всі образи і знущання, що вони перетерпіли у неволі, зразу встали перед очима їх. І не йняли вони сами собі віри, що мали силу все те перетерпіти і пережити. Останні сили відлинули від замордованих і багато їх, виходячи з льоху, падали знесилені на землю.

Пішли козаки у льох глибше. Придивилися очі до темряви і бачать, що за цим льохом є ще другий, сумежний, а далі й третій…, і всі три льохи повні живого трупу. Тут лежали і живі люди, окуті міцним сном після надсилу важкої праці, тут були і хворі і такі, що сподівалися вже останнього свого часу, погибаючи в своїй нечисті. Подекуди люди були приковані до стін важкими ланцюгами. Це були ті, у котрих ніякі батоги, ніякі катування і муки не змогли знищити Божого духу і перевернути людину у тварюку, ті, чиї могучі душі й досі ще випручалися на волю з замордованого тіла, примушуючи своїх власників не коритись надсиллю і кривді і підмовляти до того й товариство.

Скрізь по льохах гукали Іван і Грицько своїх милих, але все було марно: вони не почули любих голосів.

Тоді повів Панас козаків ще до інших льохів, а сам, забувши про старість і недужість, розпитував про рідну Україну, про те, хто тепер держить гетьманську булаву, хто полковником у його рідній Білій Церкві, хто кошовим на Запорожжі, і Христом-Богом благав, щоб не покинули козаки його старого у чужій стороні, у поганій неволі, без сповіді і святого причастя, а щоб узяли з собою і вивели у рідну землю.

Розчиняються всі невільницькі льохи по ханському подвір’ю, але ніде не знаходять козаки ані Марійки, ані Саньки. І важко старому Панасові у своїй радості бачити їхнє горе.

– А чи дуже хороші ваші дівчата? – питає він нарешті козаків.

– Моя, як метелик чепурна і як зоря хороша! – одмовляє Іван.

– А над мою кращої мабуть, немає на всій Україні! – Грицько.

– Ну, так не по льохах шукайте, козаки, а по гаремах! – сказав Панас, сумно хитаючи головою. – А гареми тільки зараз повезли гарбами у Межигір’я!

Вдарила кров у серце козакам. Знову сідають вони на коней і знову бігають по Бахчисараю, та гукають до товариства, щоб приставали до їх і дали помочі догнати хана і вирятувати дівчат з гарему.

Не довго довелося й скликати. На всяке хистне діло між запорожцями завжди були охочі і через кільки хвилин чимало козаків, залишивши або передавши товариству здобуте добро, пристали до Зачепи і Шевчика. Ще хвилина, і вже несуть їх коні у Межигір’я, підіймаючись крученим шляхом все вище та вище у гори і покидаючи Бахчисарай далеко унизу, наче під ногами.