2

Адріан Кащенко

Так гнали невільників до Дніпра, де татарам треба було перевозитись на їхню сторону.

Орда боялася йти степами на Кизи-Кермен [турецька фортеця, де тепер город Берислав у Таврії], де у татар був добрий перевіз, бо тим шляхом доводилося б прямувати недалеко від Запорозької Січі, що було небезпечно. Через те татарський ватажок вирішив перевезтись через Дніпро, на Кримську сторону, вище Січі, щоб тоді вже йти лівим берегом безпечно і не поспішаючись. З цими думками простувала орда до того місця на Дніпрі, де недалеко правого берегу лежить Монастирський острів, а на березі до наших часів уже виріс город Катеринослав.

Прудко тут линули води старого Дніпра, обмиваючи скелі вкритого дубом і вербами острова, що бачив на собі чимало вже народів. Бачив він скіфів, половців і печенігів; бачив Святослава, князя київського, українського; бачив славних гетьманів козацьких: Дашкевича, Байду і Сагайдачного і бідну сірому, що тікала з України на Запоріжжя. Всім їм Монастирський остров давав безпечне місто на спочинок і сушняку з свого лісу, щоб зварити вечерю.

Від цього острову Дніпро прямує до високих піскуватих кучугур стародавнього міста Огріні, де з рудими дніпровськими хвилями збігаються білі, немов би молочні, води річки Самарі.

Поки дотягли татари замордований і знесилений жіночій ясир до цього міста, більша половина орди з чоловічим ясирем вже два дні була на березі, біля Монастирського острову. Татари збирали тут берегами, де знаходили, рибацькі байдаки, вирубали з колод каюки і в’язали плоти, щоб завтра почати перевозитись на той бік.

Але орел України, січовий батько Сірко, не дрімав. Не дурно всі вважали його за великого характерника. Якась невідома сила дала йому звістки не тільки про те, що орда набігла на Україну, але й про те, що вона буде вертатись не на Кизи-Кермен, як найбільше бувало, а на Огрінь. І вже Сірка мов той вовк підкрадався до того міста.

Кошовий запорозький Сірко не любив брати у походи великого війська, кажучи, що у війні не той перемагає, у кого більше війська, а той, у кого військо жвавіше і хоробріше, а сам ватажок знає, що робить. І от тепер, коли татари лагодились до переправи, Сірко з двома тисячами січовиків перевізся у порогах на лівий бік Дніпра і уже сидів біля Огріні, у лісі, на Кінському острові, що межився з Огрінню невеличкою протокою. З цього місця він стежив за всякими порухами ворогів.

Всієї орди було тут тисяч двадцять і не менше того було з нею полоняників. Три дні стояла орда біля Монастирського острова, а рано четвертого дня сріблястий Дніпро зачорнів від плотів і байдаків, що чорною хмарою сунулися від острова до Огріні.

Першого дня перевезли татари тисяч п’ять орди і вона отаборилась недалеко від берега на піскуватих кучугурах Огріні. Сірко бачив те і розглядав уночі, як і де стоїть татарська варта, але козаків не рушив з міста, бо не прийшов ще до того час.

Другого дня почала орда перевозити невільників і за день перевезла їх теж тисяч з п’ять.

Знову не рушиться Сірко з міста, хоч деякі молодші козаки й гомоніли поміж себе, що розумніш би було вирізати цю орду зараз, ніж сидіти у лісі, поки орди перейде на цей бік стільки, що її й не здолаєш.

– Ой, батьку! – озвавсь до кошового один зовсім ще молодий козак, – перевезуть завтра татари ще сюди війська.

Сірко одразу вгадав, що молодому козакові боязко зчепитися з великою силою бусурманів на смертельну січу, бо не звикла ще його рука різати людей, не звикла і душа його мати своє існування за ніщо, але він не виявляв своєї зневаги до легкодухого і тільки очі його, що зоріли з-під рясних сивих брів, наче ухмилялися на промову козака.

– А перевезуть, сину, перевезуть! – одповів спокійно Сірко, виймаючи з рота люльку, – а ти що думаєш?

– Та наче дуже їх тоді буде багато! – одмовив козак, не дивлячись кошовому в вічі.

Сидячи на дубі, вивернутому з коренем вихорем, Сірко спокійно смоктав свою люльку, наче зовсім не вважаючи на те, що за дві версти від нього стояло вороже військо.

– А ти чого ж, сину, сюди прийшов? – спитав він козака. – Чи галушки їсти з татарами, та боїшся, що на все не достане, коли бусурманів буде багато, чи може їх бити?

– Авжеж бити! – одмовив козак зовсім уже винувато.

– А коли бити, то тобі зручніш буде, коли ворогів побільшає… більше й переб’єш!

Після такої одповіді козак не знав уже, куди сховати очі і швидше заховався поміж купками товариства.

На третий день на кучугури справді переїхало ще п’ять тисяч орди, а на четвертий – стільки ж невільників. Наближився п’ятий день, і Сірко сам став трохи неспокійним, не знаючи, що тепер повезуть татари. Якщо орду, думав він, то йому трудно буде здолати п’ятнадцять тисяч ворогів, як же невільників, то він вирятує земляків аж на п’ять тисяч душ більше, ніж зміг би вирятувати сьогодні. Сірко покладав так, що орда більше боїться погоні ззаду, аніж сподівається спіткати козаків на лівому боці Дніпра, і через те завтра перевозитиме не військо, а невільників.

Сірко й на сей раз, як і завжди, вгадав думки ворогів. На п’ятий день татари справді перевезли ще п’ять тисяч невільників.

Тут на кучугурах був уже і Грицько Зачепа; Санька ж, що прибула пізніше, зіставалася на лихо на тім боці.

Нестерпучі муки приймали невільники. Скручені за спиною руки їх потерпли і були нечулі, Ретязі переїли тіло мало не до кості і через те долоні й пучки у всіх посиніли і набрякли, мов колоди. Ноги були позбивані і змулені у кров, а спини вкрилися від батогів кривавим струпом.

Такий був і Грицько. На одній з кучугур, недалеко від берега, він лежав на піску поруч з другими невільниками, уставивши очі у високе темне північне небо, що дивилося на його безліччю променистих зірок, тих самих зірок, що були і там, де він був вільним, на Україні, під Уманню.

«Вони всі тут, – казав собі Грицько. – Всі, що тілько недавно дивились на нас з милою, коли ми у двоє сиділи під вербою рідного села! А ось і Волосожар, що його все Саня звала своїм. Тільки однієї зірки немає: немає моєї зірки, моєї милої дівчини!»

«Боже милосердний! – питав далі Грицько: – невже всьому край? Невже я не побачу більше своєї милої? Невже не побачу рідної України? Невже ти, Боже, не зглянешся на нас, безщасних і не даси нам порятунку? Завіщо ж ми мусимо загибати?»

І нестерпуча жалоба волі обхопила душу козака,

– Брате! – прошепотів він до полоняника, що лежав поруч. – Розв’яжи мені ретязі або перегризи, – я хочу втекти!

– Заріжуть, брате!

– Краще смерть, ніж зла неволя!

І товариші перегризли один одному ремінці, що переїдали їхнє тіло.

От руки уже розв’язані, але вони не слухаються, вони мов мертві. Козаки розтирають собі руки лежачи, щоб ніхто не наглядів. А табір спить. Не чуть нікого. Тільки вітрець шелестить по шелюгах червоною таволгою та інколи вирветься з душі невільника стогін пекучої муки.

Але що за галас і кінське тупотіння зачулося від лісу? То вихорем летить Сірко з січовиками на поснулий татарський табір і несе з собою тим, що були вільні, смерть, а тим, що приймали муку, радісну волю.

Деякі з вартових татар хоч і вспіли стрельнути, щоб дати табору звістку про ворога, але було пізно: січовики вже вскочили у табір і настромляли татар на свої довгі списи. «Слава тобі, Боже, – наші!» – скрикнули полоняники і почали один одному розв’язувати руки.

Зачепа вже вхопив татарську шаблю і вже рубав татар.

У таборі збився невимовний гвалт. Татари кинулися хто до коней, що паслися табуном осторонь, хто до Дніпра, щоб сісти на байдаки, хто так метушився поміж невільниками, і дуже небагато було таких, що вспіли узброїтись і стати купками до бою.

Сірко все прочував, що буде. Через те табун татарський вже був загнаний запорожцями на Кінській остров і всі татари, що побігли до табуну, наскочили на козацьку залогу і полягли трупом. До Дніпра татари бігли даремно, бо байдаки на ніч переїхали на другий бік; ті ж з татар, що стали до бою, хоч і були добре узброєні і завзяті, але вони були піші і стояли одрізними купками, а через те їм було неможливо вдержати запорожців, і скоро всі вони покотом полягли по кучугурах.

Через півгодини запорожці вже безупинно крутилися вихорем по табору, ганяючи решту татар по кучугурах, аж поки вже не стало кого ганяти.

Так полягло біля Огріні десять тисяч татарських юнаків, глибоко змочивши жовтій пісок своєю кров’ю; а мало не п’ятнадцять тисяч українців славили тут милосердного Господа і кланялися славному Сіркові за те, що повернув їх на волю.

Минуло з того більше двох віків, а й досі по тим кучугурам, як низовий вітер перевіє пісок з одного міста на друге, виявляється багато цільних чоловічих кістяків, вкритих клоччями шовкових татарських халатів, що й досі не зовсім зітліли. Тут, по кучугурах, люди збирають всяку татарську зброю, і мало не в усякій хаті Огріні можна знайти або рихву з стріли, або шматок іржавої шаблі. Коли ж зайде ніч, ніхто з селян не насміє піти на це велике татарське кладовище, а як кому й трапиться повз ті кучугури проходити, то й той з жахом поспішає до своєї хати.

Половина татарської орди, що зісталася з рештою невільників на правім боці Дніпра, подалася степом на південь, на Кизи-Кермень і Тавань.

Щоб і на тім шляху перешкодити орді, Сірко послав до Січи звістку, щоб перестріли орду на Базавлуці, або на Кам’янці.

Вклонився тут Грицько Зачепа Сіркові:

– Мила моя на тім боці, пане кошовий! Не дай загинути у неволі молодій душі! Дозволь мені бігти з товариством до Січи і далі – навперейми орді, свою милу рятувати!

– А що ж, козаче, – одмовив Сірко, – татарський табун великий! Бери коня, який любий, і нехай тобі бог допомагає!

Обрав Грицько доброго коня, біг тим конем на Січ і далі аж на Кам’янку, але не судилося йому догнати Джумалі Агу, що віз його милу на своєму коневі. Тільки скрізь степами бачили козаки багато невільницького трупу. Це татари, поспішаючись до Криму, рубали голови тим полоняникам і полонянкам, які вже не мали сили бігти.

Побував після того Зачепа під Уманню, куди його манила надія на те, що Санька якось залишилася у рідному селі, та не знайшовши її там, покинув свого старого батька на людей і знов пішов на Запорожжя, сподіваючись, що колись-то Сірко поведе січовиків у самий Крим, як уже й водив до того, і що тоді може трапиться йому випадок знайти і вирятувати з неволі свою милу.