4
Адріан Кащенко
Поки на Україні чинилися такі лихі події, у Туреччині у Стамбулі царював великий і могутній султан Махмуд четвертий.
Туреччина в ті часи була величезним і переважнішим царством. На суходолі у турецького султана було безліч війська, а моря – Чорне і Середземне – були рясно вкриті його галерами. Не було на сьому світі такого володаря, такого царя, щоб наважився піти на нього війною і за того всі сусідні царі й королі платили йому щороку данину, за те тільки, щоб султан не воював їхніх земель, не руйнував городів і не забирав людей у неволю.
За ці останні три роки, воюючи польського короля і московського царя, а купно з ними і Україну, він поруйнував сімнадцять українських городів, і сам король польський трохи не став його бранцем. Ніхто вже не насмілювався і в думці покладати, щоб наблизитись зі своїм військом до його земель, і тільки запорожці зі своїм невсипущим кошовим Сірком не давали султанові спокою, набігаючи то байдаками на чорноморські і дунайські турецькі городи, то кіньми на улуси і городи його вірних підручних і голдівників – татар.
То там, то тут встромляла невеличка запорозька громада гострого цвяшка у велике мусульманське тіло, дратуючи султана, як дратує іноді невеличка куслива муха людину, що хоче спати.
Поруйнувавши українські городи і примусивши гетьмана Дорошенка стати з ним до спілки, султан Махмуд замислив прилучити до себе й запорожців. З такою думкою вирядив він на Запорожжя посланців і писав до козаків такі слова (звичайні в грамотах турецьких султанів) :
«Я султан турецький, Магометів син, брат сонцю і місяцю, нащадок і ставленик Бога, володар царств – Македонського, Вавилонського, Єрусалимського, Великого і Малого Єгипту, цар над царями, державець над державцями, надзвичайний лицар, якого ніхто не переможе, невідступний охоронитель гробу Ісуса Христа, доглядач самого Бога, надія і утіха мусульманів, смута і великий заступник християн, – наказую вам, запорозькі козаки, підклонитися під мою руку по добрій волі і без ніякого змагання і мене вашими нападами не обурювати. Султан турецький Махмуд четвертий».
Кошовий Сірко, повернувшись з-під Огріні, де вигубив татарську орду, застав на Січі саме з цим листом султанових посланців, що прибули зі Стамбулу галерою Чорним морем та гирлом Дніпровим.
Хто хоч раз бачив турецький Стамбул, тому Запорозька Січа, що була тоді біля річки Чортомлику, де тепер стоїть слобода Капулівка, здалась би не то що невеличкою, але зовсім нікчемною.
Неглибокі були січові окопи, а стіни і башти, виплетені з лози і набиті землею, здавалися тому, хто бачив турецькі фортеці, – іграшкою. На доброго лицаря здавалося б, що ці окопи конем можна пере скочити
У захисті невисоких січових стін стояла невеличка церковка, мов капличка, а наперед від церкви розкидані були тридцять і вісім довгих хат, або куренів. Од середини Січі до її краю добрий козак, здається, й камінцем би докинув. От і вся Січа! Дванадцять гармат по стінах – от і все її риштування.
«Невже ж, – дивувалися султанські посланці, – це та велика Запорозька Січа, що три віки чинить нам такі шкоди, що навіть у самому Стамбулі нам небезпечно спати… і яку ми за три віки не спромоглися зруйнувати? Невже та сама, що три століття стримить тут на Дніпрі посеред наших земель і коле наше тіло мов цвяшок, що з чобота в’ївся у підошву, що не дає нам безпечно виводити з України ясир і що з гетьманом Хмельницьким завалила Польщу?
– Це вона і є, та Січа! Не здивуйте, бо міць її не в окопах, стінах і риштуванні, а в міці душі тих волелюбивих людей, що живуть по січових куренях, а найбільше по плавнях і байраках, під поглядом блакитного неба та подихом вільного повітря.
Султан турецький Махмуд не вгадав того могучого духу запорожців і своїм посланням до них тільки виставив себе на глум всьому світові.
Коли військовий писар по наказу Сірка голосно вичитав султанського листа на раді, що зібралася посеред січового майдану, товариство зашуміло і обурилося, мов те море у бурю.
– Як? – гукали запорожці. – Покоритися бусурманові, одвічному ворогові Христа і всього хрещеного люду? Підхилитися під того, хто катує і мордує у неволі тисячі людей з нашої рідної України? Не буде цього! не діжде поганий!
– Зараз пиши, пане писарю, одпис! – гукали інші. – Нехай перше поцілує нас ось куди! – і козаки показували руками собі за спину.
Почекавши, поки козаки викричались і нагомонілись, кошовий підняв догори булаву і зараз на січовому майдані стало так тихо, наче всім заціпило.
– А слухайте, панове товариство! – промовив Сірко. – Чи не написати нам султанові отак, як я казатиму. Ти, пане писарю, слухай мене та пиши, що я казатиму, а ви, панове, підказуйте від себе, що хто знає!
І Сірко, а також і другі гострі на язик січовики, пригадуючи у веселій розмові одно слово гостріше другого, один вираз кучерявіший за других, зложили турецькому султанові такого листа:
«Ти шайтан турецький, проклятого чорта брат і товариш і самого люципера секретар! Який ти у бісового батька лицар, коли ти голим тілом їжака не вб’єш? Чорт викидає, а твоє військо пожирає. Не вартий ти синів християнських під собою мати; твого війська ми не боїмося, землею й водою будемо битись з тобою. Вавилонський ти кухар, македонський колісник, єрусалимський броварник александрійський козолуп, Великого і Малого Єгипта свинар, армянська свиня, татарский сагайдак, кам’янецький кат, подолянський злодіяка, самого гаспида нащадок і всього світу підсвіту блазень а нашого Бога дурень, свиняча морда, кобилячий хвіст, різницька собака, нехрещений лоб, хай би взяв тебе чорт! Отак тобі козаки відказали, плюгавче! Числа не знаєм, бо календаря не маєм, місяць на небі, рік у книзі, а день такий у нас як і в вас, поцілуй же ось куди нас! Кошовий атаман Іван Сірко зі всім кошем запорозьким.»
Лист вже згорнутий і до нього прикладена велика червона військова печать. Вже кошовий попрощався з товариством, пішов у паланку і, закликавши туди султанських посланців, доручив їм свій одпис. Вже посланці пішли на свою галеру, щоб плисти Дніпром до Чорного моря і далі до великого Стамбулу, а у Січі ще довго стояв регіт, – так догодив то батько кошовий ваствурим (!) одписом.
Тут на майдані, де тільки що відбулася рада, вже з’явилася троїста музика і кілька кухов горілки, а з ними й гульня, бо козацтво одночасно празднувало і щасливу січу з невірними і те, що добре «втерло носа» султанові.
Цікаво б тепер зазирнути у Стамбул та подивитись, що там робив султан, одібравши від Сірка такого листа. А ось гляньмо.
У величезному палаці, біля берега чарівного Босфору, сидить він сам один на м’якому троні серед просторої й високої горниці. Султан Махмуд лютує. Грізно супить він чоло, несамовито воде навколо очима і з серця трясе бородою. Не вгамувало його й те, що візир привів на майдан десять запорозьких бранців, захоплених на Україні під Ладижином, і на очах всесильного султана катував їх на смерть.
Минає вже третий день, як султан не їсть, не п’є і не пускає нікого перед свої ясні очі. Не милий йому став і кальян з запашним тютюном. Не вабить його навіть чарівна краса молодих, як весняний ранок, чарівниць, визбираних задля його похоті з усього світу, і він вже три ночі не був у гаремі.
Сумно у великому як море Стамбулі. Не чуть ніде музики. Геть аж у Скутару загнали вуличних танцюристок, щоб, – крий Боже! – не вразили душі султана своїми співами та сміхом.
Величезний палац султанський немов би завмер. Тільки царедворці тремтячи прислухалися під дверима султановських покоїв, благаючи всемогутнього Магомета, щоб вгамував він серце падишаха і одхилив від них лихо.
– Що скоїлось? – питали один одного царедворці, що не знали, який одпис одібрав султан від запорожців. – Чи не зрадила султанові яка з чорнооких чарівниць? Чи не переміг хто його славного війська?
– Ні, не може йому зрадити ні одна з коханок, бо їх невсипуче пильнують вірні і люті євнухи. Та й не вразило б це так серця падишаха. Знявши голову зрадниці, він і хвилини не нудьгував за нею, бо у гаремі його більше тисячі жінок і дівчат, одна одна одної миліше, одна одної чарівніше! І військо його, як і до сього було, могуче, непереможне і грізне всьому світові.
Царедворці не знали, що йому, тому султанові, який держить під п’ятою пів-Азії, всю Африку, греків, сербів, болгарів, волохів і венгрів, що роздавив венедів і іспанців, що торік тільки підклонив під себе пів-України, що бере данину з польских королів і німецьких цісарів, – йому кошовий запорозький Сірко не тільки що не хоче коритись, але нахабно у вічі сміється, і могучому султану, синові Магомета, пише такі образливі слова, що він, султан, не хоче й згадувати. З того часу як світ стоїть, ніхто не чув про таке нахабство, і через те не диво, що Сіркова одмова гострим цвяхом увійшла у серце султана.
Нарешті він грізно ляснув у долоні. З’явивсь царедворець і впав перед падишахом чолом на землю. Султан велів покликати великого візиря і наказав тому таку свою волю.
– Всім посланцям, що може чули, який одпис давав йому, султанові, кошовий запорозький Сірко, урізати язика, щоб не змогли вони про те, що чули, розказати; на Запорожжя послати велике військо, щоб зруйнувати Січу і скасувати кодло непокірливих харцизів на віки; Сірка ж привезти у Стамбул живого, щоб зміг він сам, султан, своєю власною рукою його катувати і, глузуючи з його лютої муки, в вічі йому дивитись, нагадуючи йому його нахабні і образливі речі.
– О, сонце південне! – одмовив візир. – Надія і утіхо правовірних! Заспокой своє серце. Все буде так, як ти премудрий велів!
Минуло скільки місяців з того, як сказав султан те грізне слово, і от вже біжать по широкому Чорному морю шістдесят турецьких галер під білими парусами, мов табун білих гусей. Тихо подихає над морем південний вітрець, наганяючи білу хвилю на кримські скелі і підганяючи ті галери до північного берега.
Рясно вбрані галери киндяками, а чердаки їх позастелені різноколірними килимами. І біжать вони весело та гоже, мов поїзжане після шлюбу до весільної хати.
На цих галерах пливе грізне військо султана, власника Чорного моря. На них пливе велика сила найлучших, виборних яничарів з п’ятнадцятьма башами і найстаршим башою, славним лицарем Асланом. Це пливе кара і смерть непокірливим запорожцям і їх завзятому кошовому Сіркові.