7. Донос на Калину

Олександр Кониський

Антін і Марина рішили, що Калина напише просьбу, щоб його вернули на Україну або хоч дозволили переїхати з Царевомосковська в губернське місто; коли ж не дозволять до осені, так вони й тут звінчаються.

– Не віддадуть тебе за мене!

– Хто? Бабуся? Дядько? Хіба я річ яка, щоб мене віддавати? Хіба я їх питатиму? Хіба сама не піду?

Просьбу Калина послав, а відповіді нема й нема…

– Чого її ждати? – говорила Марина Антонові. – Хіба не все одно – звінчаться; прийде, так і тоді прийде.

– А хто ж нас звінчає?

– Піп!

– А бумаги у тебе є?

– Які бумаги? Нема ніяких. Хіба треба?

– То-то бо й то, що треба, а їх ні в мене, ні в тебе нема. Треба спершу добути їх: мені од губернатора, а тобі метрику з консисторії… Без бумаг трудно, тутешній піп ні оден не звінчає без благословення бабусі і дядька.

– Так що ж! Скажімо, скажімо зараз їм, попросім благословення!

– А не дадуть? Тоді що? Зіпсуємо все діло. Тепер ніхто не знає, що ми кохаємось, а довідаються – тебе одвезуть до сестри.

– Мене – одвезуть?! Короткі руки!

– Ну, мене перешлють у друге місце…

– А я за тобою.

Антін кріпко обняв її, поцілував і вговорив не спішити, а чекати, щоб не скуйовдити лиха. А тим часом нишком та тишком хлопотати метрику.

Сімнадцятого липня був день Марининих іменин. Гостей поздоровити і попоїсти пирога-«іменника» зійшлося до Кабанова стільки, скільки можна було зібратися у Царевомосковську. Марина була якась смутна, бліда – се всі запримітили, і кожен, поздоровляючи її, питав, чи здорова вона? Холодно вітала вона гостей, не відходила з-під вікна, ждучи не діждучись Калини… А його нема й нема! Йому б слід прийти першим!.. От вже й «іменник» на столі, вже всі сіли, їдять, а Калини нема.

– Чи бач, небого, – заговорив Кабанов до Марини, – який гордий та недобрий наш лікар! І не прийшов поздоровити тебе та випити тобі на здоров’я!

– Хто се? Калина? – спитав ісправник.

– Еге!

– Ба! Він би й обіруч та ба! Й не прийде!

– Чому? – здивувався Кабанов.

– Далеко вже він досі!.. Хіба ви не знаєте? Уночі прибігли з губернії жандарми, вхопили його і повезли в губернію… Губернатору на щось він здався, – говорив ісправник, пхаючи в рот «іменника».

У Марини випала з рук виделка!..

Ісправник глянув на неї, на Кабанова і говорив:

– Але, певно, його не надовго відсіля взяли; я так міркую, що днів через два-три його вернуть або зроблять лікарем у губернії; там тепер треба лікаря, а губернатор знає, що Калина добрий лікар.

Ніхто на се не промовив ні слова. Марина хотіла б вірити словам ісправника, але якась невидимка шептала їй: «Бреше, бреше! Не вір!» Викрепилась вона, їй здавалося, що вона ні в однім оці не видала себе. Але ж! їй здавалося, а проте не так було, бо в цілім Царевомосковську давно вже ходила гутірка, що Марина закохалася у засланого лікаря…

Як його списати те, що було на серці у Марини або в Антона! Та, по-моєму, й нащо се списувати! Не трудно зрозуміти і так.

Минув тиждень, довгий, безконечно довгий, безконечно тяжкий задля Марини тиждень! Калина не вертався, ні вісті не слав про себе, де він, що з ним?

У неділю Марина, сказавши, що йде до церкви, пішла до ісправника. Ісправник дуже здивувався, побачивши в себе Марину.

– Чи ви чесний чоловік, чи ні? – спокійно і строго спитала його Марина. Ісправник двигнув плечима, скривився і не відповів нічого.

– Коли ви чесний чоловік, – говорила дальше Марина, – я вимагаю, щоб ви мені правду сказали. Чуєте? Говоріть!

В голосі її гуділа така спокійна та увірена в своїй правоті нота, що ісправник зразу зрозумів, що тут непереливки, що крутиться тут нічого, а треба або відповідати прямо, чисто, або зробити вельми незвичайне навіть для поліціанта діло: випровадити з своєї хати дівчину, не відповівши їй ні слова. Він глянув ще раз на Марину, і йому показалося, що перед ким стоїть та велика моральна сила правди, котра нікому не спустить, нікому не зверне, ні перед чим не стане, поки не доб’ється до свого. З такою силою шуткувать нічого.

– Питайте, що вам треба? – одповів ісправник.

– Де Калина?

Ісправник спустив очі вниз.

– Єй же то богу, не знаю! Його повезли в губернію…

– Нащо? Хто написав донос на нього? Ви?

– Побий мене святий хрест, не я! Нехай мені руки по лікті відсохнуть, коли я хоч…

– Годі, годі! – перебила його Марина і повернулась, щоб іти.

– Тривайте! – зупинив її ісправник. – Можна довідатись, де Калина. Я знаю все…

– Так чом же ви не кажете?

– Але ж потривайте! Я не те знаю, де він, а те, нащо вам се треба знати… Я все знаю, думаєте – ні?

– До сього мені нема діла. Коли знаєте, де він, – кажіть!

– Я сам був молодий… Я колись кохав…

Марина обернулась і, не промовивши ні слова, пішла додому, а ісправник тільки руками розвів услід неї і промовив: «От яка! Бідова!..»

Того ж таки дня Марина сиділа під вечір у своїй хаті і сумувала, нагадавши, як то недавно в сій самій хаті, в таку ж пору вона була щаслива, а яка вона тепер безщасна! «А він? Він, мій Антін, де то він? Що з ним?..» Вона схилила голову на стіл і так загадалась, що й не примітила, як увійшов дядько.

– Марино, серденько! – сказав він, сівши біля неї. – Скажи мені по правді, чого ти сумуєш? Чого вбиваєшся? Глянь на себе: яка ти стала!

Марина вставила на нього свої великі, ясні очі і спитала:

– А де Калина?

– Хіба ж я знаю! Та й що тобі до нього?

Марина скочила з свого місця.

– Що мені до нього? Мені? А те, коли ви не знаєте, що я його люблю, що він мені все!.. Чуєте?.. А довідаюсь, де він, я знайду його чи живого, чи мертвого…

Кабанов уже знав, що Марина була в ісправника і про що питала. Він умисне прийшов про се говорити з небогою, але він не сподівався почути від Марини такі сміливі і грізні речі. Він здивувався. Він ішов розмовляти з дівчиною, з підлітком, з небогою, котру вважав не більш як дитиною, а тепер опинився перед чоловіком! Марина в один мент переросла себе в очах дядька так, як він і не сподівавсь! На таку розмову Кабанов був не готовий і не зразу зрозумів, що казати, на яку ступити. Треба б подумати, – так ніколи думати. Небога так дивиться, що не дасть думати, і Кабанов відповів перше, що прийшло в думку:

– Мариночко! Подумай: що ти? Погадай, хто такий Калина!

– Тс! – строго промовила Марина. – Ані слова в осуду Калині! Я знаю, хто я і хто він: обидва – люде; він чоловік чесний, освічений, він засланець!.. – останнє слово Марина вимовила з притиском і протягом, а далі повела: – От усе, що я знаю і що треба мені знати… А що б ви не сказали в осуду його – все буде брехня! Чуєте, брехня! Я не повірю і слухати не хочу. Я питаю вас: де Калина? Ви повинні знати, я гадаю, що ви з комісаром підстроїли усе дідо, щоб відсіля вивезли Калину… Ну, суди вас бог за се! Але що ж з того? Хіба коли його нема тут, так я вже не його? Овва! Не знаєте ви мене! Скажіть же, не мучте мене! Ви мій дядько! Я молю, благаю вас, скажіть! Своєю матір’ю, вашою сестрою благаю вас: скажіть! – голос Марини задрижав.

Кабанов з природи був чоловік грубий, але не злий, запальчивий, але не злопам’ятний, відходчивий; серце в нього було добре. Слова і сльози небоги вразили його.

– Слухай, Марино, серце моє, я тебе люблю! – він хотів її обняти.

Марина одвела його своєю рукою і гордо промовила:

– Постійте! Коли ви любите мене, так не ображуйте ж мене! Я не хочу, я жахаюсь, щоб мене обнімала та рука, котра, може, заподіяла зло моєму Антонові…

– Як се, як – твоєму? Хіба ви вінчані?

– Все одно! Чи обкрутили нас круг налоя, чи ні, чи в’язав нам піп руки, чи ні, а ми вінчані тим, що кохаємо одне другого… Говоріть, дядечку, правду: де Калина? За що його вивезли?

– Серце, Марино! Я не вмію брехати: я знаю, що ти була в ісправника; я чув від нього, що хтось написав губернаторові без підпису донос, що Калина лікарює. А ти знаєш, що йому яко засланцю не можна лікарювати.

– Коли ж він лікарював?

– Хіба мало? От і тебе гоїв.

– Так його за се і вивезли?

– Більш ні за що!

– Господи! Хіба ж се провинність – помагати недужому? Хіба ж ваш губернатор такий варвар, щоб за се карав чоловіка?

– Не губернатор, а закон…

– Гарний закон! Нічого сказати! Ні, се не може бути! Тут щось не так, тут логіки нема!..

Молодий дівочий розум і чисте серце дівоче гадали, що в нас в усьому повинна бути логіка, що й над засланцями, навіть над душогубцями не можна заподіяти нічого такого, що противне здоровому розумові, гуманному чувству, християнству…

Гм! Се була велика дівоча помилка! Зрозуміла і Марина сю помилку, та не швидко, і дуже-дуже дорого заплатила вона за таке зрозуміння.

Марина почала швидкими ступнями ходити по хаті. Кабанов сидів в кінці столу, мовчки гриз нігті або ковиряв пучкою в носі. В серці його роївся жаль до небоги, а в голові снувала думка, як би то запомогти Марині? Кілька раз приймався він заводити річ, Марина все ходила, одповідаючи коротким «еге» або «ні». Так пройшло годин зо дві. Кабанов став прощатись.

– На добраніч, Марино!

Марина взяла його за руку і сказала:

– Завтра ви мені дасте грошей! Я поїду в губернію. Кабанов був опікуном її і хазяйнував її грішми.

– Чого поїдеш?

– Шукать Антона! – одповіла Марина так виразно, так твердо, що Кабанову стало ясно, що нема чого тут суперечити.

– Гм! От як!.. Сміливо… шукати на дні ставу персня.

– Про те мені знати!

– Авжеж. Ну, та про се завтра помізкуєм. Добраніч! – і Кабанов швидко вийшов з хати.

А Марина й не подумала спати. Перед нею стояло Гамлетове «чи жити, чи не жити?» [61] «Чи дасть дядько грошей, чи ні? Що, як ні! Е, ні, я переможу його – дасть». І от перед нею нова картина: вона їде, шукає, розпитує, знаходить Калину: він у тюрмі; вона йде й сама в тюрму, вінчається з ним – вона щаслива і гін щасливий… «Добре! А що ж скаже бабуся? Е!» – На се Марина махнула рукою.

Примітки

61. Гамлетове «чи жити, чи не жити?» – Вислів головного героя трагедії В. Шекспіра «Гамлет» (1601).

Подається за виданням: Кониський О. Оповідання. Повість. Поетичні твори. – К.: Наукова думка, 1990 р., с. 113 – 117.