Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / К / Олександр Кониський / Проза / Антін Калина / 8. Марина й опікуни

Антін Калина

8. Марина й опікуни

Олександр Кониський

Уранці другого дня, як тільки всі зійшлися до чаю, стара Кабаниха сказала Марині, щоб зараз після чаю зайшла до неї в кімнату поговорити про діло.

– Вам дядько все розказав? – спитала її Марина.

– А ти вже й знаєш! Яка вгадлива! І в кого ти така вдалася?

– Я мушу сказати тобі, Марино, – заговорила строгим голосом Кабаниха, як перейшла з онукою до своєї кімнати, – що я ремствую на тебе. Ти образила, ославила і мене, і всю нашу сім’ю, і весь наш рід…

– Чим се так?

– Мовчи, не перебивай і слухай. Ти й сестра твоя зостались сиротами, я взяла вас до себе, ночей не досипляла, доглядувала вас, виростила, випестила, стала вам за матір… – стара піднесла до очей хустку.

– Спасибі вам за се.

– То-то спасибі! А що з того спасибі? Чим же ти віддячила мені? Ти зневажила мене, зневажила дядька, стала непокірливою, неслухняною. А через що? Через те, що тебе причарував отой поганий татарин!..

– Бабусю! Коли ви хочете, щоб я сиділа з вами і слухала ваші речі, так не лайте його!

– Оце ще не видала! Ще чого не було! Хто мені заборонить! Хіба я не господиня! Та я його… Коли б я його вздріла, я б йому очі видерла, собаці!..

– Бабусю! Ще раз кажу: говоріть та не лайте його!

– Лаятиму поки схочу! Я своїй дитині господиня…

– Нехай! Так і лайте ж мене, а не його!

– Лаятиму його – ніхто не заборонить!

– Я забороню!

– Ти? Ти? На губах молоко не обсохло… Ти!

– Я, я забороню! – Марина встала і вийшла з хати.

– Стій! Постій, кажу! – кричала услід їй стара. Марина вернулась.

– Говоріть, бабусю, що хочте, тільки не лайте Калини, а то піду…

– Сядь отут, біля мене! – Марина покірливо сіла.

– Бач яка! Неслухняна ти – бач, на який розум він тебе напутив. От до чого я дожила! Господи, господи! Чи думала я коли дожити до такого! Та мені і ві сні не верзлося, щоб моя внука та кохалася з татарином!

– Він не татарин, він такої віри, як і ми з вами.

– Де тобі! Куди йому до нашої віри! Всі вони татаре.

– Помиляєтесь, бабусю! Хіба ж таки не знаєте, що коло Києва нема татар. Він православний.

У старої трохи одлягло від серця.

– Ну, добре, що православний. Нехай, повірю тобі… спитаю ісправника… А все-таки погано ти зробила… Погано він напутив тебе! Бач, до чого книжки довели! Ніякої поваги до старших. А чи казав же він тобі, що є такі закони, що я тебе можу здати в монастир? – Марина мовчала, вона не хотіла дратувати стару. – Еге, мовчиш! Що ж, коли б ти була добра та покірлива, я б тобі давно знайшла жениха, не такого плюгавого…

– Мені не треба ніякого.

– Бо знайшла вже татарина! Добре, добре! Ну що ж, де ж він? Де твій жених? Покажи його! Еге! У тюрмі десь гниє – мабуть, за добре діло…

– Бабусю, мені нудно! Кінчайте швидше! Ну, нехай я винна перед вами, що давно не призналася вам… Але ж тепер сьому не поможете…

– Знаю! То-то й лихо! А що тепер говорять у місті? Послухай! Та тепер мені на старість нікуди не можна й очей показати – висміють… От чого ти наробила! – стара заплакала. Марині стало жаль її; вона припала до неї; обвила її шию і стала цілувати. І в старої серце не камінь було.

– Годі, годі! Бабусю, простіть мене і благословіть…

А стара все хлипала і тільки інколи проскакували крізь хлипання слова «що скажуть, що скажуть?» Увійшов Кабанов.

– Що ж нам діяти тепер? – спитала його стара.

– Не знаю. Здається нічого. Що бог дасть, те й буде! Перемелеться…

– Ні, не перемелеться! – скрикнула Марина. – Я вам сказала учора, що робити, і сьогодні те ж кажу: дайте грошей і пустіть мене!

Піднялась буча. Стара загримала, кричала, лаялась, плакала і не знала, що почати, як відвернути свою онуку.

Марина не витерпіла і вийшла в свою кімнату.

Може, через годину чи що хуртовина затихла і стара Кабаниха спокійно радилась з сином.

– Як я бачу, матусю, нічого ми не вдіємо, нічим її не зупинимо. Не пустимо – втече, більше ще ославить: така гутірка піде, хоч уші затикай. Грошей не дамо – овва! Знайде, кажуть, на весілля сорочку. Хіба не можна позичити?.. Кажу, і туди гаряче, і сюди боляче. А по-моєму, вже краще ось як: поїду я з нею в губернію, ніхто й не знатиме чого – скажу, чи ярмаркувати, або що… Нехай вона облизня піймає!.. Тоді, певно, втихомириться…

Після довгої ще бесіди стара згодилася.


Примітки

Подається за виданням: Кониський О. Оповідання. Повість. Поетичні твори. – К.: Наукова думка, 1990 р., с. 117 – 119.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 209

Модифіковано : 2.06.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.