5. Явдоха готує свідків

Олександр Кониський

На другий день Маковія Явдоха Жмурчиха рано, до схід сонця, виїздила з Оверком з свого двору. Прощаючись з дівером Дмитром, що ще звечора прийшов її вирядити, вона і йому, і Кулинці казала, що їде до панянського монастиря, щоб там подякувати пречистій за те, що смерть від неї відвернула, і разом відговітися к Спасу, а тоді вже візьметься позивати Походенка.

Виїхавши за село, Явдоха спитала Оверка:

– Чи не чув, що думає собі Походенко?

– Не чув, бо з того дня і не бачив його.

– А люде що кажуть?

– Люде всяково кажуть: одно каже, що коли б ви були вмерли, так Походенко не минув би Сибіру; друге каже, що й тепер, коли ви його позиватимете, так земський утре йому носа; а третє каже: байдуже! Походенко її не бив, війя вдарило…

– Бач, які люде! – зітхнула Явдоха. – Війя, а не він!

– Кажуть: у неї… себто у вас, свідків нема, що він бив, а у нього є, що не бив…

– Що не бив!.. Об суху дорогу побило б його… Та я на тебе, Оверочку, здамся, ти ж бачив?

– Я при тому не був, а вже на гвалт прибіг.

– Кажеш, не був… Хіба що, що не був, а може, ти через лісу бачив, або в щілину у брамі?..

– Здається, я тоді саме на сіні в клуні спав.

– Бач, здається!.. То ти забув… Яка в тебе сорочка замизкана! Чом би було тобі білої не надягти?

– Кулинка не випрала, та у мене їх тільки дві.

– Тільки дві!

– Хіба сього не знаєте?

– Може, й знала, та забула; памороки мені клятий Походенко забив. Он відколи-то, ще перед Іллею, думала, що треба тобі справити гаптовану сорочку парубочу з мережаним коміром, та на застяжку червону стрічку… Ти вже не хлопець, а парубок, затого й на вечорниці… Була б невідмінно к Маковію справила, так бач же, забив памороки так, що й забула, отсе тепер тільки й нагадала. Бач, через його, пса, і тобі вийшла шкода… Вже ж треба тобі таку сорочку?

Оверко облизався і відповів:

– Авжеж, треба…

– І пояс червоний?

– Звісно…

– Буде, все буде, тільки б моє та твоє здоров’я; от, їхавши через місто, зараз пояс куплю, до пояса і шапку не завадить. Тобі яка до лиця: сива чи чорна?

– Мабуть, чорна!

– А з верхом з яким?

– Верх… верх коли б червоний…

– Буде, все буде, коли б тільки мені з Походенком впоратися!

– А що там з ним поратися, аби схотіли: земський його зараз в острог…

– Так би то треба по-божому, але хто його знає, хто кого переможе… Свідки як скажуть… От ти й бачив, а кажеш: при тому не був…

– Я кажу, що на вулиці не був тоді, але я згадав тепер, що бачив, як він на вас війя направив, та тоді й «гей!» на волів, а війя вас під серце…

– Так, голубоньку мій, так! Так ти і в суді кажи!

– А вже ж не як, а так…

– Чом ти босий? Забув чоботи надіти?

– Не забув, а розлізлися вони, підошви повідпадали…

– Еге! Се не гаразд: чом же ти до шевця не відніс? Не гаразд! Та вже, правда й те, чи варто й лагодити їх? На мою думку, ліпше нові справити; ось нагадай мені перед тим, як покличуть тебе в суд, так я нові тобі куплю… Не забудеш?

– Ні, не забуду… Коли б тільки швидше, щоб його, отого отчайдуху Походенка, швидше в острог… Як-таки так: війям штовхнув вас під серце та ще, як упали ви, так він тоді вас ногою під ребро… Я все бачив через лісу…

– А Кулинка бачила?

– Мабуть, не повилазило їй… А як нам, дядино, скажуть, присягати, чи так?

– Не відаю…

– Воно б зручніше не присягати, швидше б справа…

– Не відаю. От заїдемо до брехунця, як він скаже, так воно й буде… Він все знає…

– Так ми отсе до брехунця, а не говіти?

– І до брехунця, і говіти… Треба молебень відслужити та помолитися. І от, Оверочку, молись Івану Воїну, проси, щоб поміг твоїй господині… Виграю справу – так і тобі перепаде… Ти ж мені не чужий…

– Розумію… Коли б тільки швидше…

Парубоча сорочка, червона стьожка, червоний пояс, нові чоботи – все те так і стояло перед Оверковими очима, так маячило йому, що він часом і шляху не бачив: віжки випали йому з рук, пуга лежала на передку спокійно, Галка везла, як хотіла. Явдоха все те помічала, але мовчала, щоб не зрушити Оверкових мрій, щоб дати їм поволі розростатися і вздовж, і впоперек. А Оверко марив собі! Часом висовував з-під сіна свою ногу щоб подивитися на нові юхтові чоботи! Овва, боса нога казала, що до чобіт ще далеко, а проте вони будуть…

Та тільки коли-то вони будуть? Чи не збреше ще баба Явдоха? Схоче – збреше; що ти їй зробиш? Позивати не підеш. Обіцянка – річ ненадійна, доки вона не в руках у тебе… Та з якої ж печі і яка користь Явдосі брехати!.. Заким думка: чи збреше, чи не збреше баба Явдоха, – морочила Оверкові голову, мрії про стьожку, сорочку, пояс, та про шапку і чоботи так і лізли до нього в голову, в очі…

Та й які ж вони, оті мрії, п’янкуваті! Оверкові ввижається, що вся та бабина обіцянка вже на ньому! Шапка йому набакир, червоний верх так і має… Іде він на вечорниці… Чоботи на рипах, дівчата очима їдять його, а він, взявшись в боки, стоїть та тільки усміхається… Нарешті, так йому захмеліло в голові, що він, повернувшись до Явдохи, без сорому спитав її:

– Чи ж ви, дядино, не збрешете?

Явдоха не образилась, вона добре тямила, що діється в душі наймитчати, але й виду того не показала і спитала:

– Про що се ти, Оверочку, кажеш?

– Та про те ж, що ви казали…

– Не вгадаю!

– Бачте, вже й забули! Отакі ви, дядино! Наобіцяли повну торбу, а тепер і назад… – Оверко трохи не заплакав.

– Се ти про сорочку, про шапку, то що?

– Еге ж, еге! – зрадів Оверко. – Так не збрешете?

– Що се ти, Оверочку! Зроду-віку нікому і ні в чому я не пробрехалася, а то б тобі отсе! Крий боже!

– Ануте забожіться, що не збрешете!

– От тобі хрест святий!

– Ну, добре!.. Ньо, Галко! Чого стаєш! Не про тебе річ! Ньо!.. А коли ж ви, дядино, те справите?

– Кажу ж тобі – зараз як упораємося з Походенком…

– Добре… Ми його упораємо. – Оверко грізно крутнув головою, а Явдоха йому:

– Та от коли хоч, так і тепер їхатимемо через Плиску, я тобі й справлю застяжку…

– Що з тієї застяжки, коли нема до неї сорочки. До чого я її приткну, хіба до цієї дьогтянки… Вже коли так, так пояс справте…

– У Плисці добрих поясів нема, а абиякого я й сама не хочу! Мені самій буде соромно перед людьми, що у мого наймита та абияке поясча… Пояс і шапку треба купувати в Ічні…

– Ну, добре, нехай до Ічні… Ньо!.. Берись, Галонько, швидше! Берись!..

Примітки

Подається за виданням: Кониський О. Оповідання. Повість. Поетичні твори. – К.: Наукова думка, 1990 р., с. 319 – 321.