6. Явдоха в адвоката Гонкого
Олександр Кониський
Никон Іванович Гонкий сидів на призьбі під своєю хатою, на ньому був чорний «пінджак», перед ним стояв простий, білий, нічим не закритий невеличкий стіл, на столі лежала невеличка переплетена книжка – «Устав уголовного судопроизводства»; знати, Гонкий, начитавшись тієї книжки, загруз своїм мозком в розуміння тих «істин» «Устава» і шукав, які з них можна розтягати, немов ту гутаперчу, і вертіти всіми сторонами, «як кому господь бог на душу положить».
«Істини» з «Устава» не були такі легенькі, що наче пушина плавали поверх води, не тонули, куди вітер жене. Ні, «істини» були, звичайно, як і всі на світі карноправні істини, але Гонкий був «адвокат» ще вельми молодий, з освітою елементарної школи. Він, хоч і «бував у бувальцях», бо три роки відбував службу військову, а проте книжна мова становила йому часом такі «заковики», перед якими він тільки очима лупав.
Позаторік, вийшовши з служби, він з півроку «для практики» писарював в одного міського адвоката і, хоча вивчив у нього усі «порядки делопроизводства» і сам вийшов на ниву тієї «брехачки», що носить у нас ймення «адвокатури», одначе за такий короткий час він не встиг, ганяючись більш за все за «порядками», зрозуміти правничу, книжну мову так, щоб часом не спинятися на «всесторонньому» розумінні тієї чи іншої фрази. Тим-то в гулящу годину Никон уважно читав, перечитував і виучував «Уставы» судівництва та «кассационные решения сената».
Під’їхавши до двору Гонкого, баба Явдоха казала Оверкові спинитися проти брами і піти в двір розпитати, чи тут живе Гонкий і чи в господі він? Баба Явдоха сама – дякувати богові – на власні очі ніколи не бачила Гонкого, люди порадили до нього. Тим-то вона, хоч і бачила через тин, що «щось» сидить на призьбі, але не відала, чи те «щось» сам Гонкий, чи хто інший.
Оверко, знявши каблучку з брами, відхилив її трохи і, просунувши голову, мовив:
– Добрий день вам з сим днем, що сьогодні!
Волохатий собака, що лежав біля Гонкого під столом, підвів голову і гавкнув на браму. Оверко швидше голову назад, каблучку на браму.
– А чого тобі, хлопче? – озвався Гонкий. – Іди, не бійся, собака не займе, іди!
Оверко одначе не рушив і спитав через браму:
– Чи тут живе брехунець Гонкий?
Гонкий суворо глянув на хлопця і сердитим голосом відповів:
– Якого тобі в біса брехунця треба? Брехунців тут нема, геть собі, шукай їх деінде!
Баба Явдоха, почувши таку розмову, нестямилася, почервоніла повернула коняку голоблями до тину, злізла швидше з воза і мовила до Оверка:
– Яка ж бо дурна в тебе голова! От дурна дитина! Ще до лиха доведе… Геть собі! Геть до воза, я вже сама… Сказано: пошли дурного, а за ним другого… Геть!
Оверко насупився, бо не тямив, за що Явдоха ганьбить, і мовчки пішов до воза, а Явдоха, знявши з брами каблучку і прочиняючи її так, щоб можна було пройти в двір, стисла лівий кулак і тихенько говорила: «Пом’яни, господи, царя Давида і всю кротость його! Іду до тебе, раб божий Никоне, з дарником і з паскою, щоб був до мене ласкав…»
Гонкий сидів, не підводячись, і гордовито дивився на незнайому йому молодицю.
Скоро баба Явдоха, привітавшись, сказала йому, що вона до нього «за великим та страшним ділом», Гонкий глянув на неї ласкавіше і прохав сідати на призьбі.
– Сади, боже, все добре вам і в хаті, і в коморі, і надворі, і в домі, і в полі, і в дорозі, і в суді, і де ви не повернетесь!
– Спасибіг, спасибіг! Так от сідайте та й кажіть, яке там у вас діло?
– Кажу ж вам: і велике, і страшне; сам батюшка отець Сидір заприсягне…
– Попам не можна присягати: вони по ієрейській совісті…
– Нехай і по ієрейській совісті, а все ж скаже, що я була при смерті, на волосину від смерті, та святе причастя і мати божа одвели, не попустили… Убив був мене… Землю мою забрав, жита мені не дав, та ще й убив… Люде мертвою мене внесли в хату…
– Та хто ж се так?
– Та ніхто ж, як не оте байстря Походенко! Може, чули про нього? На всю околицю другого такого голінного душогуба нема…
– Що ж він вам?
Баба Явдоха розповіла свою пригоду з Походенком, а потім спитала:
– Чи се ж можна так?
– Що й казати! – відповів дипломатично Гонкий. – Діло справді неабияке… За се його…
– Кажуть люде: за се його в Сибір, – перебила Явдоха.
– В Сибір – не в Сибір, а в острог закинуть!
Явдоха не всиділа на призьбі.
– Що йому острог! Він тому радніший буде! Хату не наймати, топлива не купувати, в теплі та в добрі сидіти, дурно їсти-пити, нічого не робити! Се про нього не кара, а ласка божа! Ні, в острог я не хочу! Я отсе була в монастирі, говіла, так там чернички мене до вас направили і казали, що можна так повести, що тому байстрюкові і штанці спустять… Так йому і треба по-божому… От ви, Никоне Івановичу, і заступіться за мене, сиротину…
– Та я ж не від того… Се ж мій хліб, з того живу! Я радніший! Не хочете в острог – можна його і березовою кашею погодувати серед села на майдані…
– Ото-то, ото воно саме, чого я й хочу! – заторохтіла Явдоха. – Нехай йому носа утруть, а то він… Хлосту йому! Під різки його на майдані серед села, щоб усі бачили… Так і отець Сидір радить.
– Се можна… Звісно, не я, а суд…
– Се вже як ви знаєте, мені – аби не гаяли часу, щоб швидше, щоб він не встиг мого жита перемолотити, а нехай мені в снопах верне, в клуню до мене привезе… Чи не можна так, щоб на сім тижні…
– Які ви швидкі! Так не можна, на все свій час. Треба ж спершу усе як слід написати…
– Так і напишіть, за тим же я до вас і приїхала!
– Якщо сьогодні поєднаємось, я завтра й почну…
– Хіба довго нам поєднатися… Я людина не багата, але нічого не пожалію, останню корівку збуду…
Гонкий одначе носом чув, що Явдоха бреше і що поживитися в неї можна.
– Що ж ви дасте мені? Як на вашу думку? – спитав він.
– Звісно, по спромозі; я рада б хоч і тисячу, коли б було з чого… Але ж достатки мої такі мізерні, просто злидні!
– Тисячу тут ні за що, – великодушно говорив Никон, – а сотню треба… Дасте?
– Ой, де ж мені сотню взяти! Ні! І рада б, та не спроможуся… Беріть менш! Уважте і на мої літа, і на моє вдовине сирітство! Беріть двадцять п’ять.
Адвокат зневажливо глянув і мовив:
– Може, знайдеться хто й за двадцять п’ять, та тільки не я! Шукайте – щасти боже!
– Де там мені і кого вже шукати, коли на вас сама мати божа устами святих черничок мені вказала! Згляньтесь на моє сирітство!
Баба Явдоха підперла долонею зажурене лице своє і сумно хитала злегенька головою. Гонкий мовчав.
– Уважте, Никоне Івановичу, уважте, беріть двадцять п’ять! Останні вам за мене мати божа сторицею заплатить, так що ви й самі не помітите того… Уважте – діло невелике…
Гонкий аж підскочив.
– Як-то невелике! Що ви кажете! І в волость, і до земського а може, ще й до прокурора, може, і в окружний суд… І апеляція, і касація… Все пиши. А я абияк писати не вмію: мене, коли вже писати, так так, щоб аж іскри сипалися!
З сим словом брехунець підняв догори стиснений кулак лівші і трусив ним у повітрі, ніби ждучи, що з кулака у нього так іскри і посиплються на предиво бабі Явдосі.
Почали потроху м’якшати: баба Явдоха «накидала» по три карбованці, а брехунець «скидав» по п’ять, аж поки не дійшли, до п’ятдесяти, на сьому і поєдналися. Баба Явдоха вийняла з-за пазухи гаманець і хотіла вже давати Гонкому «задаточку», аж ось наче вона згадала щось таке, що примусило її спинитися з «задаточком». Вона зашморгнула гаманець, засунула його знов за пазуху і спитала у Гонкого:
– Так не острог, а певне різки йому будуть?
– Сказано: різки…
– Добренько! А скільки ж йому їх всиплють?
– Се вже не від мене, як там суд скаже.
– Добренько! Так чи не ліпше б ми з вами так поєднались: скільки йому різок, стільки я вам карбованців? І на вас, і на мене так не обідно було.
– Так не можна, бо більш як двадцять різок йому ні в якому разі не дадуть…
– Двадцять! Тільки двадцять? Я думала хоч би з пів-сотеньки…
– По закону більш не можна.
– Тільки двадцять… Що ж йому двадцять! Все одно, що блоха вкусить: воно посвербить, а він почухає. – Явдоха замислилася, мовчала, тільки пучками перебирала. Перегодом мовила: – Виходить, за одну різку більше двох карбованців, дорого…
– А земля? – перебив Гонкий.
– Що там тієї землі, та я її черницям вже лекговала.
– Ну, знов же і жито…
– Жито! Тільки слова, що жито! Копа й десять снопів. Я його Кулинці подарую. Треба б, треба, Никоне Івановичу, скинути хоч десяточку! Нехай буде сорок…
Гонкий мовчки покрутив головою.
– Нехай і так! – мовила Явдоха і знов достала гаманець. Вийнявши звідтіль десять карбованців, вона спитала: – А як же його порськатимуть, прилюдно?
– Вже не як…
– То-то! Нехай вже і двадцять, аби прилюдно, аби всі люде знали і бачили…
З’єдналися і попрощалися.
Примітки
Подається за виданням: Кониський О. Оповідання. Повість. Поетичні твори. – К.: Наукова думка, 1990 р., с. 322 – 325.