7. Явдоха виграє справу

Олександр Кониський

Минув тиждень. По селу покотилася звістка, що баба Явдоха позиває Походенка, що завтра Походенка потягнуть до волості на суд, а у Явдохи повен віз свідків: і Орлюка, і Оверка, й Кулинку, і ще там когось…

Увечері другого дня Походенко сидів у себе під повіткою, немов з води викручений. Біля нього сиділо кілька парубків – товаришів його, і між ними – Гилястий і Прокіп Перехват. Обидва останні, найпаче Гилястий, бадьорили Походенка.

– Не сумуй дурно, парубче! – говорив Гилястий. – Се ще не суд! Який се суд у волості! Знайдемо суд інший! Вона повезла своїх свідків, підкупила їх, а твоїх нікого не було… Ми за тебе всі станемо і заприсягнемо, що ти її не бив і не займав… Побачимо, що скаже земський… Ти до земського найми і від себе брехунця!..

– За якого я біса його найму! – глухо озвався Походенко. – Звісно, коли б і у мене стояв брехунець, то воно б не так вийшло… Багатому, сказано, чорт дітей колише…

– Позич де! – радив Перехват.

– Хіба у тебе?

– У мене нема…

– Та земський і без брехунця тебе виведе… – бадьорив Гилястий. – Не журись, виправдить.

– А як ні? – журливо і трохи не плачучи спитав Походенко.

– Ну, тоді далі…

– Куди далі?

– Треба розпитатися у людей, язик до Києва доводить…

– А коли і «далі» те ж саме – тоді що?

– Тоді? Тоді звісно що…

– Еге… Що? Скидай штани, та й годі! – Походенко аж зубами заскреготів.

– Де ж таки се видано! Ні, ні, ні вовік сього не буде… Ми всі заприсягнемо, що ти її не бив!

– Не кажи так, Миколо! – озвався Перехват. – Як же ми заприсягнемо, коли тоді саме нас і в селі не було; я копи возив, а ти був десь-інде, в Ічню ходив, чи що…

– Ходив і вернувся…

Ніхто з Гилястим не змагався.

Перехват кидав очима по стрісі, а Походенко, насупивши брови, смоктав цигарку та несамовито спльовував. Гилястий трохи згодя мовив:

– Журбою тут нічого не вдієш, та й журитися справді нічого Ніяково воно – се правда, але веди лінію до самого краю..! Якось воно буде… Дасть біг, переживемо…

– Авжеж! з двадцяти різок не вмирають! – озвався Євмен Теличка.

Походенко мовчав, тільки зубами скреготів, а Перехват мовив:

– Хіба тут діло в тому: чи двадцять, чи десять, чи один раз? Неслава, от що! На все село неслава!

– Ні! Сього не буде! – гукнув несамовито Походенко. – Швидше повішуся, втоплюся… волость спалю… Квочку задушу… В каторгу, на шибеницю піду, а під різки не ляжу… Чуєте, хлопці! Не ляжу! – він вихопив з ярма занізок і шпурнув його на вітер. – Не ляжу… Я собі ради дійду…

Минула зима.

У Походенка одібрали і жито, і землю і віддали бабі Явдосі. Свідків і Явдоха, і Походенко становили багацько, та не в одно вони свідчили. Явдошині свідки, люде старого віку, в одно твердили: «Скільки й зазнаємо, так той підмет у Явдохи з батька, з діда предківський». Теличка, Гилястий, Перехват і інші заприсягали, що «чули від когось, – а не скажемо, від кого саме, – що та земля обчеська, а з якої речі орудував нею шинкар, а потім і Походенко, того не відаємо…»

Про різки якось вже й забули: «То тільки лякали різками, а воно так і присохне оте війя. Звісно, коли б воно було справді вбило Квочку, тоді б без різок не обійшлось би».

Про різки намотували тільки Оверко та Кулинка, та й то коли-не-коли; хіба тоді згадували про них, як стрічали де-небудь Походенка. Зате у Походенка різки, мабуть, з голови не виходили. Після присуду волосного суду він збувся солового, найняв «брехунця» і «повів лінію» далі; водив своїх свідків до земського, водив і до міста, та нічого не помогло: «різок не відвернули». Брехунець подав касацію; отам десь в тій «касації різки і пропали», – говорили товариші Походенкові, заспокоюючи його.

Але сам він, мабуть, не вельми уповав на брехунцеву касацію; мабуть, через те, що Явдошин брехунець Гонкий комусь і десь хвалився, що «хоч умру, а положу Походенка під різки». Тим-то, видно, Походенко і почав лагодитися, щоб навесні «чисто спродатися, та коли, не дай мати божа, теє… так ноги на плечі та світ за очима – хоч на Кубань, хоч на Амур, хоч на край світа, а в своєму селі після хлости жити не можна, дівчата очі висміють».

Старші люди помітили, що Походенко не той став: якось пом’якшав, до старих людей не такою комезою. Навіть отець Сидір спостеріг, що Походенко «прилепился к богу»: то було хіба на яке велике свято навідається до церкви, а отсе стало так, що не було ні свята, ні неділі, щоб його не було в церкві, та все навколішках перед образами так молиться!

Примітки

Подається за виданням: Кониський О. Оповідання. Повість. Поетичні твори. – К.: Наукова думка, 1990 р., с. 326 – 328.