Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / Х / Михайло Харишин / Четверта осінь / Інтерв’ю

Четверта осінь

Інтерв’ю

Михайло Харишин

22 листопада в Україні буде приспущено державний прапор, а у віконцях будинків відразу спалахнуть мільйони свічкових вогників. Люди з гіркотою вшанують пам'ять майже десяти мільйонів своїх співвітчизників, котрі безвинно загинули болісною смертю в трагічні 1932-1933 роки, що ввійшли вже у світову історію під страшною назвою ГОЛОДОМОР. У цей же день у столиці України відбудеться Міжнародний форум-реквієм за участю глав багатьох держав світу, голів парламентів, прем'єр-міністрів, спеціальних уповноважених урядами країн, приурочений 75-річчю пам'яті жертв Голодомору в Україні. Пам'ять про загиблих людей вшанує і делегація Республіки Молдова на чолі із заступником Парламенту нашої країни.

У двадцятому столітті український народ тричі переживав ці страшні події – голод 1921-1923 років, 1932-1933 років і 1946-1947 років. Але саме на початку тридцятих років минулого століття голод, що захопив Україну, був штучно спровокований, посилений і перетворився в голодомор, тобто в геноцид усього українського народу.

Сьогодні, як в Україні, так і за кордоном, учені намагаються встановити точну кількість загиблих – називаються різні цифри від 3,5 до 12 млн. чоловік. Але достовірно одне. На родючому українському чорноземі в день гинули десятки тисяч людей, не маючи можливості врятуватися від голодної смерті, так і не зрозумівши сенсу своєї загибелі.

Ми попросили Михайла Харишина, радника-посланника Посольства України в Республіці Молдова, кандидата історичних наук більш докладно розповісти нашим читачам про ті страшні події, які українці пережили в недалекому минулому.

Кор.: Відомо, що в минулому столітті Україну тричі охоплював голод. Не могли б Ви нам коротенько розповісти про причини їх виникнення, розвитку та наслідки.

Відповідь: Уперше українці, проживаючи на родючих землях, століттями будучи бережливими і запасливими господарями, довідалися про існування голоду на початку двадцятих років минулого століття. Голод 1921-1923 років викликала велика посуха й підсилила господарська розруха, як наслідок семирічної війни (першої світової і громадянської). Розподіляючи мізерні запаси зерна, більшовицький Кремль віддавав перевагу «червоним столицям», а не селянам південноукраїнських голодуючих губерній. Саме тому були дані вказівки не припиняти хлібозаготівлі в голодуючих районах.

Інтенсивність голоду в південних губерніях України була не менша, ніж у Поволжі, тому Кремль заборонив поширення інформації про трагедію українських селян і почав «викачувати» хліб у радянській «незалежній» республіці методами офіційно скасованої продрозверстки для постачання «червоних столиць», Червоної армії та поволзьких селян. У 1921 році керівники Кремля зауважили, що голод пригнічує повстанську й політичну активність українських селян. Охоплений антирадянськими повстаннями Південь України із другої половини 1921 року затих. Уперше в історії сучасної Європи в боротьбі з повстанським рухом було застосовано терор голодом. Іноземні організації допомоги, що діяли у голодуючому Поволжі із серпня 1921 року, були допущені в південні губернії України лише в січні 1922 року, коли вже почалася масова смертність.

Керівництво більшовицької партії постійно відчувало потенційну загрозу для Центра з боку України, яка за економічним і людським потенціалом значно перевершувала всі інші республіки разом узяті, за винятком Росії. Тому воно не забуло про досвід тероризування голодом і використало його на початку 1930-х років.

Точна кількість жертв голоду 1921-1923 років залишається невідомою. Офіційна статистика намагалася приховати правду про голод, зменшити розміри його наслідків. Так, за оцінкою наркомату здоров'я України взимку 1921-1922 року від голоду загинуло 235 тисяч чоловік. Ця оцінка опиралася на дані опитування селянських господарств навесні 1922 року кореспондентськими пунктами Центрального статистичного управління України, що проводилося лише в деяких потерпілих від голоду південних губерніях. Завдяки діяльності Американської адміністрації допомоги (АРА) та інших благодійних організацій, яку було розгорнуто в 1922 році, вдалося врятувати від голодної смерті сотні тисяч селян. Поширюючи оцінку наркомзема УРСР на весь масив постраждалих земель, можна вийти на цифру близько 1 мільйона смертей від голоду.

Голод 1932-1933 років, справедливо названий мором – за аналогією із середньовічною чумою, спостерігався в багатьох регіонах СРСР, але тільки в Українській РСР і на Кубані він став голодомором. В українських регіонах під виглядом заготівель директивно, тобто на виконання державної політики, конфіскували все продовольство, котре знаходили під час обшуків на селянських подвір'ях. Сталін таким чином упереджав спалах українського сепаратизму в ситуації соціально-політичної кризи, що охопила СРСР внаслідок непосильних темпів індустріалізації.

За своїми наслідками голодомор 1932-1933 року був соціальною й демографічною катастрофою для українського народу. Практично на багато десятиліть уперед було нанесено страшні втрати генофонду нації. У період Голодомору з квітня 1932 по листопад 1933 років найбільше постраждали колишні Харківська й Київська області (нині – Полтавська, Сумська, Харківська, Черкаська, Київська, Житомирська області), на які припало 52,8% загиблих та рівень смертності в яких у 8-9 разів перевищував середній, а також Вінницька, Одеська, Дніпропетровська області й Донбас, в яких рівень смертності в 5-6 і, відповідно, в 3-4 рази був вищим за середній. Буквально минулого тижня Національна академія наук України представила свої дослідження із цієї теми, де серед регіонів найбільш постраждалих від голодомору була й Молдавська автономна республіка, котра входила, як відомо, до 1940 року до складу Радянської України.

Багато дослідників сходяться в думці, що від голоду, тільки в кордонах України того періоду, загинуло більше семи мільйонів (а деякі називають і цифру 10 мільйонів) заможних, незалежних від політичної кон'юнктури, селян. Методи знищення були наскільки жахливими, настільки й майстерними. Я зупинюся на них окремо. Найстрашніше, що в людей не було жодного шансу врятувати себе або своїх дітей. Їх чекала неминуча, болісна смерть.

Наявні оцінки втрат від голоду 1946-1947 років не менш вражаючі – від 1 до 2 мільйонів чоловік. Голод, подібно голоду 1921-1923 років, був викликаний жахливою посухою, наслідки якої наклалися на труднощі післявоєнної розрухи. Кремль здійснював хлібозаготівлі в голодуючому селі, щоб надати продовольчу допомогу «братнім країнам». Слід зазначити, що радянський уряд, в умовах потужного національно-визвольного руху, який спостерігався в західних регіонах України, а також пам’ятаючи про масштабний партизанський рух у Радянській Україні в роки Великої Вітчизняної війни, не наважився втретє ізолювати голодуючих українців від зовнішнього світу. Більше того, уряд СРСР дозволив Адміністрації допомоги і відновлення при ООН надати 250 мільйонів доларів на закупівлю продуктів та устаткування для українського села. На думку деяких учених, держава також закривала очі й на надходження допомоги від української діаспори Північної Америки, що, певною мірою, мінімізувало смертність.

У 2002 році Інститут історії України Національної академії України підготував і випустив у світ фундаментальну колективну монографію «Політичний терор і тероризм в Україні». На величезному фактичному матеріалі в ній обґрунтовані такі три висновки:

– масовий терор до 1953 року в Україні використався як регулярний і постійний метод компартійно-радянського управління країною;

– терор завжди мав превентивний характер, держава діяла на випередження, нейтралізуючи таким чином прояви опору своїй політиці;

– терор здійснювався як за класовими, так і за національними ознаками, в окремих випадках обидва критерії зливалися в одне ціле.

Голодомор в українських регіонах СРСР був зразком комбінованого тероризування населення. З одного боку, він був одним із методів суцільної колективізації українського селянства. Спочатку селян загнали в колгоспи, використовуючи іншу форму терору – «ліквідацію куркульства як класу». Потім їх привчали до «старанної праці» у колгоспах за допомогою терору голодом.

З іншого боку, терор голодом був методом «політичного приборкування» українців. Не випадково голодомор збігся у часі із припиненням українізації населених українцями регіонів за межами УРСР, а також із масовим винищуванням національної інтелігенції безпосередньо в Українській РСР. Органами держбезпеки в Україні було арештовано в 1932-1933 роках майже 200 тисяч чоловік проти 120 тисяч за три попередні роки (1929-1931) і більше 70 тисяч за три наступні роки (1934-1936), тобто майже півмільйона вчених, духовників, інженерів, учителів – квіту нації. А потім, як відомо, наступив ще й час 1937-1938 років.

Кор.: А яка була реакція Заходу? Невже світ не знав про такі трагічні події в першій країні робітників і селян?

Відповідь: Чому ж, знав. Інформація про трагедію в Україні регулярно надходила від іноземних консульств у Харкові (тодішній столиці України), а також в Одесі. Але Захід віддав перевагу мовчанню. Перебуваючи в умовах Великої депресії, що охопила світ у 1929 році, західні країни не захотіли дражнити кремлівського диктатора, а, навпаки, поступово готували ґрунт для нормалізації відносин з Радянським Союзом.

Для справедливості відзначу, що зовсім іншу позицію займали журналісти, преса. Перша кількісна оцінка загиблих від голоду з'явилася у західній пресі в серпні 1933 року. Тоді газета «Нью-Йорк ґеральд трибюн» надрукувала матеріал Ральфа Барнса, у якому фігурувала неправдоподібна для західної громадськості цифра: один мільйон смертей від голоду. Конкуруюча з нею газета «Нью-Йорк таймс» змусила прокоментувати цю інформацію та підтвердити факт голоду. Із замітки журналіста випливало, що кількість загиблих становила не менше 2 мільйонів чоловік. Через день у тій же газеті з'явилося повідомлення Фредеріка Барчелло, де називалася нова цифра – 4 мільйони чоловік.

Після першої кореспонденції «Манчестер ґардіан» іноземним журналістам було заборонено їздити в регіони СРСР, що постраждали від голоду. Московський кореспондент цієї газети Вільям Чемберлін, який встиг за завданням редакції відвідати Україну та Північний Кавказ, не надрукував своїх репортажів у газеті. Він виїхав з СРСР, щоб мати можливість написати про все відверто, і в 1934 році в Бостоні видав книгу «Залізний вік Росії». У ній повідомлялося, що голод накрив територію з населенням 60 мільйонів чоловік, а число жертв досягало 3 – 4 мільйонів чоловік.

Деякі автори друкували інформацію, нібито отриману від радянських керівників. Фред Біл у книзі, що з'явилася в 1938 році у Лондоні, розповідав: іноземний робітник на харківському заводі довідався від місцевого відповідального працівника, що голова ВУЦВК Григорій Петровський (формальний глава України) допускав втрати від голоду в Україні до 5 мільйонів чоловік. Журналістка Люсі Ленґ у книзі, виданій в Нью-Йорку в 1948 році, стверджувала: неназваний на прізвище «високий український чин» заявив, що від голоду загинуло 6 мільйонів чоловік.

Інакше кажучи, світ знав про трагедію в Україні, знав, але фактично не діяв.

Кор.: Ви згадали про методи мору людей голодом. Не могли б Ви їх назвати?

Відповідь: Так, звичайно, їх безліч і, що найстрашніше, всі вони використовувалися одночасно, відразу. Я назву лише ті, які сам нарахував. У мене, як не дивно, вийшло 13 пунктів. Для зручності, назву їх тезово.

1. Створення і діяльність надзвичайних хлібозаготівельних комісій, головним завданням яких було забезпечити поставку зерна державі відповідно до обсягів хлібозаготівельних планів.

2. Застосування каральних санкцій за «розкрадання зерна» (сумнозвісний закон про десять колосків). Крадіжка майна колгоспів каралася розстрілом, за «пом'якшувальних обставин» – позбавленням волі не менше 10 років.

3. Організація в системі ЗМІ рейдів для боротьби з крадіжками зерна, в яких взяли участь 100 тисяч «ударників преси». Мета – знайти підземне «пшеничне місто». «Ударники преси» так його і не знайшли.

4. Шантаж місцевого управлінського апарата органів радянської влади. Заготівлі викликали опір місцевих керівників, які розуміли, що позбавлені хліба люди не доживуть до наступного врожаю. Наявність опору, що кваліфікувалося як «зрада», автоматично спричиняла виключення з партії «зрадників» з їх наступною висилкою на Північ, ув’язненням на тривалі строки, розстрілом.

5. Обмеження в поставках продовольства міського населення. Скорочення поставок хліба за картками у містах або зняття цілих міст із державного забезпечення пояснювалося куркульським саботажем хлібозаготівель. Усі випадки «зрадництва» висвітлювалися в пресі. Щоб відвести від себе відповідальність за руйнівні наслідки форсованої індустріалізації, керівництво країни пропонувало населенню міст замість хліба інформацію про каральні заходи щодо саботажників. Така інформація необхідна була для подолання опору місцевої влади в сільських районах.

6. Залучення репресивного апарата політичної міліції (ГПУ). План операції «з виявлення контрреволюційних центрів, що організують саботаж і зрив хлібозаготівель», охопив 243 райони України.

Голова Центральної контрольної комісії КП(б)У і нарком Робітничо-селянської інспекції УРСР В. Затонський, який працював у січні 1933 року уповноваженим ЦК КП(б)У із хлібозаготівлі в Одеській області, у звіті відзначав, що селяни перестали боятися чекістів та репресій: «Мені розповідали з практики Одеської області, зокрема Нової Українки та Знам’янки (те ж передавав товариш, що приїхав до мене з Нікополя), що виселенням на північ не так уже й засмучувалися. Ніхто не дезертирував, багато хто йшов з гармошкою, а були випадки «добровільності», коли сусіди зверталися із проханням включити їх у партію переселенців».

Секретар Краснопільського райкому партії на Харківщині доповідав у ЦК КП(б)У в грудні 1932 року: «Нехай судять і везуть звідси, так хоча б з голоду не вмреш, а вдома, якщо залишимося, однаково вмремо». Як бачимо, селяни віддавали перевагу депортації, ніж голодній смерті.

7. Застосування натуральних штрафів – тобто конфіскація незернового продовольства в боржників у хлібозаготівлі. Натурштрафи не йшли в залік боргу, а стали каральним методом.

Постанова ЦК КП(б)У стосовно заходів із посилення хлібозаготівель від 18 листопада 1932 року передбачала для колгоспів-боржників розміри натуральних штрафів, які досягали 15-місячної норми м’ясоздачі колгоспу, як щодо колгоспної, так і щодо індивідуальної худоби колгоспника. Для одноосібника встановлювалися штрафи в розмірі річного плану його господарства на картоплю, а за рішенням облвиконкому штраф міг бути подвоєний.

Серед «злісних боржників» виявилися практично усі українські колгоспи (більше 23-х тисяч), за винятком півтори тисячі.

8. Абсолютне вилучення в селян продовольчих запасів шляхом тотальних обшуків. 1 січня 1933 року Сталін направив керівникам УРСР телеграму, оформлену як постанова ЦК ВКП(б), що вимагала від селян здавати весь неврахований хліб, а не тільки зерно, що розглядалося як украдене (наприклад, виявлене при повторному обмолоті «озадків»). Характер і розміри репресій уже навіть не визначалися. На тих боржників, у кого в ході обшуків хліб не знаходили, накладали натуральні штрафи.

Свідчення очевидця Федора Коваленка із села Лютенка Гадяцького району на Полтавщині розповідав: «У листопаді й грудні 1932 року забрали все зерно, картоплю, усе забрали, включно квасолю й усе, що було на горищі. Які дрібні були сушені груші, яблука, вишні – усе забрали».

9. Створення груп активістів-комнезамів. Під керівництвом чекістів і уповноважених із хлібозаготівлі обшуки в кожному селі проводили члени комітетів селян-бідняків. Дорікати, ймовірно, їм усім не можна, вони теж були голодні. Як не можна осуджувати й тих, яких обшукували, і які згодом поїдали своїх дітей. Дмитро Корнієнко з Понорниці на Чернігівщині згадував, що батько й мати після розкуркулювання сиділи у в'язниці. Дітей, які жили самі (йому було 15 років), підгодовувала бабуся. У день обшуку вона принесла півстакана пшона, але зварити не встигла. Прийшла бригада з п'яти чоловік з різними за розмірами сумками. Один тримав сумку спеціально для пшона, туди й висипали».

10. Встановлення особливого режиму проживання, що зводився до вивезення із сільських територій усіх товарів і засобів існування, до насильницької конфіскації в селян усіх запасів продовольства та навіть одягу, заборони будь-якої торгівлі й ввозу будь-яких засобів для існування, до заборони кредитування та до запровадження системи насильницького повернення кредитів.

11. Застосування огороджувальних каральних загонів ГПУ. Оточувалися цілі села, райони й навіть області-боржники. Люди вмирали, так і не зумівши роздобути їжу на ринках, у магазинах мережі «Товари для іноземців» в обмін на фамільні коштовності, утекти й влаштуватися на роботу в місті. Фактично були створені резервації свідомо приречених на загибель людей.

12. Введення системи внутрішніх паспортів, ізоляція великих територій у сільській місцевості (внутрішня й зовнішня блокада) шляхом позбавлення селян права мати паспорт громадянина СРСР, заборона виїзду з місць проживання, арешт селян, що самовільно виїхали, заборона на переписку й поширення інформації про фактичний стан справ, повне замовчування фактів голоду.

Паспорти видавалися тільки жителям міст. Селяни такого права не мали. Єдиним документом, що повинен був засвідчити особистість, слугувала видана сільрадою довідка. Однак отримати такий документ було практично неможливо, оскільки це автоматично зараховувало голову або секретаря сільради до розряду посібників ворогів народу або до ворогів народу з відповідними наслідками.

13. Система трудоднів. У 1931 році в колгоспах була введена система трудоднів. Їхня кількість за рік була основою оплати праці колгоспника частиною вирощеного врожаю (якщо в колгоспі ще щось залишалося після планового хлібоздавання, штрафів і конфіскацій). Протягом року селянин повинен був жити за рахунок присадибної ділянки.

Кор.: Так, важко повірити, що такі жахливі події відбувалися в країні, у якій не так давно ми жили разом. Ви згадали кількість жертв від 7 до 10 мільйонів чоловік. Імовірно, це не могло відбитися й на економіці країни, на демографічній ситуації в цілому?

Відповідь: Природно. Приведу просте порівняння. Якщо у двох поволзьких регіонах, які охоплюють територію п'яти сучасних російських областей (Волгоградська, Оренбурзька, Пензенська, Самарська й Саратовська) загальною площею 435 тисяч кв. км від голоду загинуло, за підрахунками московського історика В. Кондрашина, 366 тисяч чоловік, то в Україні, площа якої до 1939 року становила 450 тисяч кв. км, від голоду загинуло, як бачимо, на багато й багато порядків більше.

Взагалі, навіть якщо відштовхуватися від наймінімальніших цифр, то за найскромнішими підрахунками, безпосередні демографічні втрати першої половини ХХ століття оцінюються занадто приблизною цифрою в 15 мільйонів чоловік. Йдеться про людей, що загинули, або насильно депортованих за межі своєї батьківщини. Для населення України, яка на 1914 рік нараховувала 40 мільйонів чоловік у межах сучасних кордонів, втрати такого масштабу дійсно були катастрофічними. Тільки у 1959 році перепис населення показав, що в Україні проживає 41,9 мільйонів громадян, тобто нарешті було перевершено той рівень чисельності, який існував до Першої світової війни. На відновлення чисельності знадобилося 45 років.

За переписом 1989 року кількість населення України досягла 51,7 мільйонів чоловік. Приріст – до 10 мільйонів за 30 років, хоча рівень народжуваності вдвічі скоротився в порівнянні з довоєнним. Нині Україна відстає за чисельністю населення не лише від Німеччини, Великої Британії (як це було до Першої світової війни), але й від Італії та Франції.

Коли гине людина в розквіті сил, то не народжуються її діти та діти її дітей. Тобто, прямі (ті, хто загинув у дітородному віці) і непрямі (ненароджені діти) демографічні втрати у ХХ столітті для України, за підрахунками відомого українського вченого, професора С. Кульчицького, склали не менше 45 мільйонів чоловік /див.: Демографічні втрати України в ХХ столітті // Дзеркало тижня, № 39 (514) від 2-8 жовтня 2004 року/.

В умовах нормального демовідновлення ми могли б бути стомільйонним народом.

Кінець ХХ століття характеризувався скороченням населення України: близько 4 млн. чоловік. Депопуляція, яку пророкували ще в 1980-х роках, стала фактом.

Що стосується економічних наслідків, то очікуваних результатів голодомор державі не приніс. Легенда про «підземні міста» з пшеницею вмерла разом з тотальними обшуками. До 1 листопада із урожаю 1932 року було заготовлено 136 млн. пудів зерна. За три місяці свого існування надзвичайна хлібозаготівельна комісія «заготовила» в українському селі 87 млн. пудів хліба. Органи ГПУ й міліції за період з 1 грудня 1932 року по 25 січня 1933 року знайшли й вилучили лише 1 млн. 718 тисяч пудів зернохліба. У цю кількість входив й хліб, знайдений в «озадках», тобто захований колективно, а також вилучений у перекупників. Іншими словами, зерно, знайдене при обшуках, що супроводжувалися конфіскацією всього незернового продовольства, представляло зовсім незначну частину в загальному обсязі заготівель. Необґрунтованість обвинувачень у крадіжках було доведено загибеллю мільйонів селян.

Разом з тим, якщо брати довгострокові політико-економічні результати, то вони були не менш значні. Український голодомор безпосередньо вплинув на формування радянської економіки, яку ми знаємо. Переконавшись у тому, що селяни не будуть працювати в суспільному господарстві колгоспів безкоштовно, Сталін ініціював постанову РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 19 січня 1933 року «Про обов'язкову поставку зерна державі колгоспами й одноосібними господарствами». У 1933 році колгоспи остаточно набули знайомого нам вигляду. Одним боком (колективним громадським господарством) вони поверталися до державного сектора економіки, а іншим (присадибною ділянкою) – до ринку.

Через небажання селян України працювати на державу безкоштовно планово-директивна економіка СРСР почала існувати з деякими залишками товарно-грошових відносин – із грошовим обігом, заробітною платою в грошовому вимірі, колгоспною торгівлею. Крім того, навесні 1933 року селян привчили працювати в суспільному господарстві шляхом організації пунктів харчування на польових станах. Для цього держава виділила частину раніше відібраного зерна. З метою налагодження життя у виснаженому голодомором селі були організовані надзвичайні органи компартійної диктатури – політвідділи МТС і радгоспів.

Кор.: Пройшло 75 років із часу цих трагічних подій. Чи впливають наслідки голодоморів на сучасний стан українського суспільства, на Україну в цілому?

Відповідь: Голодомор дійсно був геноцидом селянства в Україні і козацтва на Кубані. На території Радянської України, Кубані та інших регіонів компактного проживання українців від голоду, ще раз нагадаю, загинуло від семи до десяти млн. чоловік. Зник клас багатого й самодостатнього, а тому й незалежного від будь-якої влади, селянина (козака) – генофонної основи української нації.

Одночасно відбулося планомірне знищення «старої» української наукової, педагогічної інтелігенції, духовенства тощо. Фізично було винищено й національно орієнтовану партійну еліту, яка намагалася побудувати Українську національну комуністичну державу. На території УРСР було надовго накладено заборону на ідеї соборності й незалежності України, в українському середовищі на десятиліття було посіяно страх перед комуністичним режимом.

Крім того, було зруйновано віковий етнічний простір українства на східних територіях колишнього Радянського Союзу (Кубань, Таганрогівщина, Північний Кавказ, Східна Слобожанщина, Нижнє Поволжя). На початку жовтня в рамках Міжнародної акції «Незгасима свічка», що пройшла через 33 країни світу, у тому числі побувала і на території вашої держави, мені довелося побувати в Казахстані й взяти участь у науково-практичній конференції в Євразійському національному університеті імені Л.Гумильова. На конференції я довідався про не менш шокуючі цифри – під час Великого Джуту (Голоду) 1932-1933 років у Казахстані загинуло за різним даними до 2 млн. людей, з них майже чверть були українцями (тобто півмільйона чоловік). Практично усю стару українську етнічну групу населення довоєнного Казахстану було знищено. Нині в цій країні теж проживає 500 тисяч українців, але це вже в основному цілинники та їхні нащадки.

Як бачимо, українській нації було нанесено реального демографічного збитку. За приблизними підрахунками, нація втратила, ще раз повторюся, як мінімум, 15 млн. чоловік, включаючи сюди й голодомори 1921-1922 років, 1946-1947 років, політичні репресії, а також втрати під час війни.

Нарешті, було зруйновано етнонаціональний склад сучасної України, що, відповідно, відбивається на відмінній ментальності жителів південних, східних, центральних і західних областей України, отже й на політичну ситуацію в країні в цілому.

На завершення хотілося б коротенько поінформувати читачів про заходи, які вживає Президент, Уряд України для визнання Голодомору 1932-1933 років в Україні геноцидом українського народу. 28 листопада 2006 року Верховна Рада України прийняла Закон України «Про Голодомор 1932-1933 років в Україні», який кваліфікує це явище геноцидом українського народу. Законом установлено, що публічне заперечення факту голодомору «визнається наругою над пам'яттю мільйонів жертв Голодомору, приниженням гідності Українського народу і є протиправним».

Голодомор 1932-1933 років в Україні визнаний актом геноциду парламентами Австралії, Угорщини, Грузії, Канади, Литви, Польщі, США, Естонії, інших країн світу. Голодомор був визнаний також національною трагедією українського народу в оприлюдненій 7 листопада 2003 року на Генеральній Асамблеї ООН Спільній заяві 64 країн світу, співавтором якого була й Молдова. Звичайно, цього немало. Однак, думаю, важливо, щоб світове співтовариство розглядало голодомор як акт геноциду, що, до речі, відповідає положенням резолюції Генеральної Асамблеї ООН 96(І) «Злочини геноциду» від 11 грудня 1946 року, якою за міжнародним правом геноцид визначено злочином.

При цьому йдеться лише про моральну сторону цієї проблеми, а зовсім не про можливу матеріальну компенсацію з боку, наприклад Росії, як правонаступниці колишнього СРСР, як це намагаються представити деякі політичні сили і в Україні, і в Російській Федерації. Україна розглядає визнання Голодомору 1932-1933 року актом геноциду українського народу, як акцію, спрямовану на відновлення історичної справедливості, реабілітацію безвинно загиблих людей від тоталітарного режиму, як необхідне дійство з упередження подібної трагедії в майбутньому в будь-якій країні світу.

У листопаді 2007 року у Парижі в ході 34-й сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО було прийнято Резолюцію «Вшанування пам'яті жертв Голодомору в 1932-1933 років в Україні». Цей документ став першою резолюцією про Голодомор в Україні, прийнятою в рамках міжнародних організацій універсального характеру. У резолюції вперше зафіксовано термін «Голодомор». Це поняття відрізняється від терміна «голод», який ототожнюється з тодішньою трагедією, що мала місце в Поволжі, Казахстані та інших регіонах СРСР внаслідок посухи.

Прийняття резолюції, на наш погляд, стало діючим механізмом ефективного поширення серед світової громадськості правди про Голодомор 1932-1933 років в Україні шляхом проведення наукових конференцій під егідою Організації, внесення тематики Голодомору в освітні програми країн-членів ЮНЕСКО, і багато чого іншого.

У жовтні нинішнього року Голодомор, як страшну трагедію українського народу, було визнано і Європейським Парламентом. Хотілося б окремо висловити вдячність усім громадянам Республіки Молдова, які разом з українцями прагнуть відновити історичну справедливість щодо загиблих людей. Втішно, що у травні цього року актив української громади Молдови, включаючи Придністров’я, передав Звертання до Парламенту РМ із проханням осудити й визнати Голодомор актом геноциду українського народу.

Ми вдячні членам Парламенту Республіки Молдова, які 21 квітня 2008 року внесли на розгляд законодавчого органу вашої країни проект Рішення Парламенту РМ про засудження Великого Голоду (Голодомору) 1932-1933 років в Україні. Зокрема, у проекті відзначається: «Парламент Республіки Молдова в дусі солідарності з українським народом і в ім'я правди заявляє, що тоталітарний більшовицький режим є відповідальним за навмисний акт геноциду українського народу. Парламент Республіки Молдова оплакує жертви цієї безпрецедентної трагедії в історії українського народу і звертається до всіх парламентів світу, до міжнародних установ проявити повну солідарність з Україною та дати справедливу оцінку кримінальним діям, які мали місце в 1932-1933 роках».

Ми ж висловлюємо сподівання, що керівництво Молдови, громадські організації країни розділять біль українців усього світу, котрі відзначають роковини цієї страшної трагедії. Тим більше, що цей Голодомор, як я вже згадував, приніс страшні жертви й на лівобережну частину молдавської землі – колишню Молдавську АРСР, де рівень смертності перевищував середній в 5-6 разів.

21.11.2008, «Flux», Кишинів

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1235

Модифіковано : 19.08.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.