21. Показали ворогу зуби

Богдан Лепкий

«Пугу! Пугу!» – козацький клич стривожив степову тишину ночі.

«Пугу! Пугу!» – стали відгукуватися далекі голоси.

– До мене! Я тут! – гукав направо й наліво Мручко, поклепуючи коня по шиї. Московський кінь, але козацького хову, ніби розумів його; не іржав, тільки боками робив, бо притомився сильно. Мручко не жалував його, втікаючи перед москалями. Тепер він безпечний. Знав степ. Не раз і не два проходив туди, ще молодиком бувши. А пізніше також. Він тут, як на своїм подвір’ї. А для москалів той самий степ – це зелена безодня: скочиш, і проковтне тебе, як муху пес. Та ще вночі, коли нічого не бачиш, лиш бурі вали кругом себе, що бушують і шумлять зловісно.

Мручкові люба та розмова в степу. Він буцімто розуміє його. Знає, як трава шумить, коли більша ватага надходить, і як шелестить вона, коли наближається лиш один чоловік. Трава йому й погоду віщує, й перед бурею остерігає, – знає її знаки і прикмети. Він і степ – одно. Полюбилися змалку. І тепер цей степ притулив його до себе, як брата. І так йому тут добре і безпечно, як ніде. Нічого й нікого не боїться. Навіть утоми не чує, хоч півднини бився. Степове, свіже, пахуче повітря протверезило його, скріпило, викупало, як купіль солоамська.

«Пугу-пугу!» – вискакують голоси з трави і біжать до Мручка.

– Я тут! Я тут! – відповідає вдоволено Мручко. За хвилину сидить у гуртку товаришів недолі. Стриножені коні пирхають і пасуться. Козаки й шведи лежать і відпочивають. Потрудилися нині.

– І за яку чортову матір напрацювався чоловік, – починає той самий запорожець, що про зерно пшениці балакав. Але йому перебивають. Якщо ти не піп, так не проповідуй! Козацьке діло війна, і кришка, а хто не хоче битися, хай іде в монастир молиться.

– Тю! Або ми що, безмовна худобина, щоб спину наставляти під кнут? Наших братів на палях садовлять, а ми плакатимем, що драгунів побили? Так і битимем, хай не лізуть до нас,

– Якби так батьки наші не пустили були тих воєводі в, що їх ще за старого Хмеля Москва на Україну прислала, то й тепер не лізли б москалі.

– Може б, і Петро Петром не був.

– Гадаєш, ні? Ти лиш москалеві палець подай, так він за руку вхопить.

– Ой то-то.

– Знаю я їх. З ними дружи, а камінь за пазухою держи.

– Найкраще не дружити, бо вовк коневі не друг. З такої дружби і гусям сміх.

– Ви мені слова сказати не даєте, – почав знову той, що про пшеничне зерно балакав.

– Кажи!

– Чоловік я м’ягкосердний…

Всі в сміх, бо рубака був такий, що в поясі перерубував чоловіка надвоє.

– Чого смієтеся, як несповна розуму? Кажу ж бо вам, чоловік я м’ягкосердний і богобоязливий, навіть собаки не скривджу.

– А нині скільки драгунів на другий світ послав?

– Не знаю. Не моє діло числить. Але гадаєте, що мені їх було легко вбивати? Все-таки люди, як ми: ніс наповздовж, а рот наповперек і душу якусь мають. Так після того, що я під Полтавою бачив, то вже їх жалувати не стану. Так мені, Боже, дай зі шаблею в руці сконати. Що, ні? Таже то, вважаєте, не люди, а звірі. Якби їх намножилося більше, то нема що нашому братові робить. Увесь світ закріпостять і понівечать. Людей живцем з’їдять. Мучителі.

– Катюги.

– Антихристове кодло.

Мручко думав і слухав. Така розмоза для нього не новина. Між козаками часто-густо лучався такий, що бився, як чорт, а після бою розжалоблювався, як жінка. Особливо селянські сини, що плуг за шаблю проміняли. І цей рубака з таких. Він відомий був з того, що по кожнім бою каявся і постив та зарікався, що вдруге не піде. А при найближчій нагоді зітхав і гострив шаблю. Звичайно перший ішов. Але якщо він нині вже іншої співає, так видно, що москалі дійсно розсердили наших докраю.

– Гадаю собі, панове товариство, – почав Мручко, – що ми гаразд зробили, показуючи ворогові зуби. Хай бачить цар, що хоч нас побив, так не побідив. Хай знає, що козаки не боягузи.

– І не такі відступники, як їх старшини.

– Не такі зрадники, як Hoc і Галаган, щоб їх земля свята не прийняла.

– Щоб вони чортові хвіст чесати пішли.

– Та тоді, – вертався до свого Мручко, – і нема що й балакати про те, що сталося, а треба нам подумати про те, що нас чекає.

– Подумай, сотнику, за нас.

– Так, так, подумай і кажи, а ми зробимо, що ти накажеш.

– Не хочу нових гріхів на свою совість брати, панове-товариші, бо вона в мене і так не дуже-то чиста. Хочете, щоб я провадив, так поведу, але чи вести і куди вести, вирішуйте самі.

– Авжеж, що веди, бо тут нам курінем не сісти.

– І я так гадаю, панове, але світ великий.

– І чотири сторони в ньому.

– Отож-то й є. Могли б ви, панове, розійтись, як той вітер по полю і при Божій помочі, хто додому вернувся б, а хто на добрих людей попав би і, може б,якось перед помстою царською зберігся, але що зробимо зі шведами? Вони пропали б тут, як на ярмарку собака. А це ж товариші наші і союзники, годі їх лишити на поталу судьби.

– Авжеж, авжеж…

– Так тоді я своїм дурним розумом гадаю, що треба нам триматися купи.

– В товаристві і вмирати легше.

– Хто б там думав про смерть. Перепливемо Бог і здоженемо гетьмана і короля.

– Перепливем, перепливем.

– Але як? Без коня не всякий утне тую штуку, перші шведи – ні. А коней у нас мало.

– Мало.

– Так, значиться, треба їх добути. Я вже й придумав, де. Послухайте. Звідсіля недалеко на схід, може, півгодини ходи, стоїть московський обоз. Люди потомлені, як мухи. Навіть вартових не постановили, бо гадають, що до самого Бога козацької душі нема. Потриножили коні і сплять, як мерці. Хочете, підемо туди.

Зірвалися на рівні ноги.

– Не всі, не всі. Треба ж когось біля коней лишить. Залишили таких, що мали поранені ноги і не могли йти з ними.

Ніч мати, а степ батько. Обоє сприяли козакам, як своїм дітям рідним.

Ніч захмарила небо, степ шумів, щоб москалі козацької ходи не чули.

А козаки не йшли, лиш вовками-сіроманцями мчали, сугаками скакали, полозами під московський табор підповзали.

Мручко добре казав. Не вгадав тільки, що це був головний табор московський, а лиш кілька десятків возів, що з харчами за Волконським тягнули. Вони щолиш під вечір доплелись, і люди були до того втомлені, що де котрий упав, там і лежав, як камінь, забувши про ввесь світ.

Навіть коней стриножити не вспіли. Тільки декотрим передні ноги попутали і то лиш верховим, а возових так пустили. Одні паслися, другі біля возів лежали.

– Товариші, – наказував Мручко. – Людей не займать, негарно сонних мордувати. Ми не горлорізи. І коней лежачих не бери, бо це втомлені. Вибирать попутані та потриножені, це жвавіші, і до побігу скорші. Пута ножем розріж, за уздечку і – в степ, туди, звідкіля прийшли ми. Там на мене заждіть.

Ще він не скінчив,як козаки кинулись до роботи. Упоралися скоро і справно, в одну мить. Деякий не одного, а два коні за уздечку провадив. «Пригодиться, – казав. – Як утомився один, так на другого сядеш».

Мручко козацького добув. Цей, ніби свого чоловіка почув, ішов, не супротивляючись.

Відійшовши кроків сто від обозу, посідали козаки на коней і пустилися чвалом.

Мручко провадив.

Чув, як іржали коні під ними і в обозі. Догадувався, що далі буде. Збудиться, може, який москаль, протре очі, хвилину надслухувати стане, чи не вовки це підкрадаються до коней, і знову засне, як муха. А хоч би й других розбудив, хоч би й побачили втрату, так шукай вітра в полі.

Щолиш ранком побачать сліди, але гнатися буде вже запізно. Мручко навіть не озирався позад себе, лиш прямував туди, звідкіля вийшли, до решти товариства. Чекали, притаївши дух у собі.

– Свої, свої! – заспокоював їх Мручко здалека. – На коні, панове, на конії Поки засвітає, треба нам переплисти Бог.

Зірвалися і скочили в сідла.

– А не забудь там шаблі або кріса котрий! – остерігав їх Мручко.

– Все одно, що голову забули б, – відповідали йому.

– Так тоді: в похід!

І довгий шнурок їздців за своїм провідником потягнувся в напрямі широкого Богу.

Нічний туман висів над рікою, і трава ще не сріблилася й не рум’яніла, як Мручко зупинив своїх людей.

– Чекайте тут. Я поскачу вперед. Як крикну «пугу!», так тікайте хутчіш у степ, лиш не туди, звідкіль прийшли ми, і не гуртом, а вроздріб. Як же свисну, так це значить, що можете їхати безпечно над Бог, до мене.

Ждали довгу хвилину. Мручко не пугукав і не свистав. Боялися, чи не лучилося з ним що злого. «Не лишимо ж нашого сотника в біді», – рішили і кілька їх поскакали вперед. Не разом, а один по другім, як стрілки, пущені з велетенського лука невидимою рукою.

Аж ось і свист пронизав свіже, поранкове повітря, не людський, а ніби пташачий свист. І ніби птахи зірвалися й летіли над Бог.

– Скорше, хлопці, скорше! – принаглював Мручко. – Не за горами день.

Перший роздягнувся, прив’язав убрання до кульбаки, примістив зброю й нагнав коня у воду. З конем і сам скочив, а за ним пішли інші, шведи також.

Зразу вода була глибока, тільки вуха коням спливали.

– Хвоста держись! – погукував Мручко.

І, без сорому казка, слабші дійсно хапалися кінських хвостів, і бідна худобьна, і так уже обвантажена, мусіла сама плисти та ще й людей тягнути за собою. Але таких небагато було. Більшість козаків, а так само й шведів, з насолодою поринала в холодних хвилях ріки. Вода не тільки сполокувала з їх тіла піт, кров і всіляку нечисть фізичну, але здава/.ося, що також душі їх обмиє з усіх тих злочинів і гріхів, якими себе в численних боях і сутичках з ворогом осквернили. Вийдуть з Богу – ніби поєднані з Богом.

Щоб лише вийшли.

Мручко і тут, так само, як і в степу, добре провадив, бподу не минув. Попав на нього, став кріпкою ногою і товаришів кликав до себе.

Перейшли брід і знов шубовсть у воду. Боже, яка ж вона студена, який ти Бої широкий, який далекий берег.

Але на березі тому безпечно і свобідно.

Дістали його, стрепенулися, струшують воду з тіла, одягаються. Кругом переддосвітня тишина: лише пташки будяться зі сну і співом віщують божу днину. Свіжо, черство, здорово. Хочеться жити на світі і всіми силами обороняти життя. Гарно як!

А там, далеко на другому боці, ніби духи здовж берега блукають. Це москалі попали на Мручків слід і беруться його здоганяти.

Доженете учорашню днину!

Поспішайтесь!

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. З-під Полтави до Бендер: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 99 – 104.