24. Посольство від кримського хана

Богдан Лепкий

Табор загомонів:

– Ідуть, ідуть!

– Це посли від царя.

– Ні, сам його величество цар.

– Чого б то цар до баші очаківського їхав? Як схоче, то – віч-на-віч із самим султаном побалака.

– Не знаєш? З султаном вони в гніву, тому цар до баші іде.

– За чим?

– За гетьманом і за нами. Хоче, щоб нас баша видав.

– О Пречиста!

І затривожилось жіноцтво, не так за себе, як більше за своїх чоловіків, бо всякий знав, що в Лебедині з мазепинцями творили. Оповідання про тії муки сон від людей відганяли. Двадцять літ мазепинського режиму на Україні привчили людей щанувати людину і не знущатися над нею непотрібно. Так тоді те, що робив цар зі своїми безталанними жертвами, стократ жорстокішим здавалось.

– До короля ходім, благаймо, щоб заступився за нами, ми ж його союзники.

– Заспокійтеся, люди! – гукав Мручко. – Де кум, де коровай! Де цар, а де Очаків. Цар у Полтаві сидить, чого б то йому їхати до баші? Це навіть не світлійший. Москалі так не їздять.

І дійсно коли валка підкотила ближче, виявилося, що це татарські і турецькі люди, не москалі. Відсапнув табор. Дехто молився, боязливіші плакали з утіхи, відважніші вибігали назустріч.

Татарський мурзак провадив невеличкий кінний загін. Коні гарні, а люди погані, косоокі, грубоскулі, брудні. Але їздці не гірші від козаків.

В декого з наших задрижали жижки. Так би й кинувся на них, погерцював, змірився на шаблі. Стара звичка.

– Ось якої шаблі нехрист добув!

– Доброго коня варта.

– А цей ще з луком прибіг.

– Добрий лук від поганої рушниці кращий. Лиш кріпко натягнути мусиш.

– Добрий лук – коштовна штука.

– А добра рушниця – ні?

– Але стріла, погадай, що коштує добра стріла. Випустив і – пропала.

– А куля ні?

– Куди кухті до патини, а кулі до стріли!

Забували про москалів і про свою нужду, переймалися воєнним ділом.

– А цей пасинок чортячий на Кречетовій кобилі їде. А щоб я луснув, як це не Кречетова кобила! – кричав якийсь запорожець і махав на Кречета обома руками. – Кречет! Кречет! Татарин на твоїй кобилі їде. Глянь, біля лівого ока латка і мишка під третім ребром з правого боку. Ходімте, відіб’єм!

Мручко прискакав до нього.

– Чи ти сказився, хлопе? Це ж татарський хан послів до нас прислав.

– Так що? Але Кречетова кобила. Йому її тогідь татарва з пасовиська вкрала. Кречет, скажи, чи це не твоя кобила? Ану, поклич: Феська, побачиш, прибіжить.

Ледве йому рота долонею закрили, щоб не кликав Феськи.

За татарськими їздцями котилася порожня коляса. Новісенька, аж вилискується до сонця, а колеса так тільки мигтять, ні спиць, ні дзвонів не видно, лиш якісь срібні кружела котяться по шляху і блистять. Тягне тую колясу четверня коней, як один, той самий ріст, та сама масть, той сакий «кшталт». Шиї, як лебеді, повигинали, головками кланяються, тонкими ніжками викидають, – чудо!

– От тобі коні раз. Такими й нашому Іванові Степановичеві не сором було б погуляти.

– Та що ти це? Іван Степанович на арабських їздив. Таких ні в царя, ні в короля, ні навіть у самого цісаря не було.

І пішли спомини та суперечки про казкові гетьманські багатства.

– А тепер що?

– Тепер? – і поверталися туди, де кілька гетьманських возиків стояло, буцім сотничка, яка на прощу їде і в степу відпочиває.

– А король, бач, під шовковим наметом ночує.

– Бо король.

– А гадаєш, ми своїх князів та королів не мали?

– Були, та де вони?

– Навіть не знаємо, де їх кості лежать.

– Наче б себе з кістками поїли. Жерлися, як пси.

– Треба було розборонити.

– Треба. Побачимо, як розборониш от тих, – і показували на Орлика, Горленка та Войнаровського, що метушилися поміж возами, кожний зі своїми людьми.

– В кожного з них свої поплечники є.

– І – позаплечники.

– Тих більше, як тамтих.

– А король усе-таки під шовковим шатром спочиває.

– Гарний наметик від бендерського сераскіра дістав. Ще й інших дарунків чимало: коврів, сорбетів, халви, всяких витребеньок турецьких.

– Тисячу червінців сераскіровому послові подарував.

– І нашого гетьмана ще на тисячу червінців стати, так ніхто до його з дарунками не поспішає.

– Бо він не король, та й годі.

– А ми не люди, – що?

– Підданці його величества царя.

– Ото ж то й є. Холопи царські.

– Ми?.. Що це ти базікаєш, брате? Ми є якраз ті, що нічиїми холопами не схотіли бути, ті, що своєї держави забажали і свого володаря.

І голови гордо знімали вгору, забуваючи про свою нинішню біду.

Пишна коляса з четвернею породистих коней підкочувала під королівське шатро.

Королівський секретар вибіг їй назустріч.

– Значиться, кримський хан дари королеві прислав.

– Таж не тобі.

– А про гетьмана забули.

– Обійдеться циганське весілля без марципанів.

– Обійдеться.

– А що, не казав? Це таки Кречетова кобила! – гукав запорожець. – Мишка під третім ребром з правого боку. Як побачила мене, заіржала. Щоб я луснув, як це не Кречетова Феся. Віднімемо!

Сонце воду з людей варило. Над самими головами стояло й пекло. Табор заспокоювався. Сон навіть запорожців ломив. Лягали під возами і хропіли, ніби гармати гули, ніби щось варилося в землі. Тільки старі циганки, як відьми, сновигали і ворожили з долонь. Ворожили старшинським жінкам, бо козаки більше молодими циганками цікавилися, а тії, щолиш ввечір, як місяць викотиться на небо і як зорі зійдуть, покажуть свої «куншти».

Тепер вони в своїх гарних шатрах ночі досипляють, ті Марги, Цори, Імри, мандрівного племені привабливі доні, – пустоцвіти, перекотиполе… Може, котрій який козак приснився, а вона козакові… Порівняла їх доля. Одні і другі кочують, там їх дім, де ночують, серед дороги їх пороги, земля їх мати, а степ батько рідний, такий багатий, а все ж таки бідний, такий родючий і такий безплідний. Бодяччя, бодяччя, бодяччя…

Хтось іде полями і плаче словами без сліз. Чумаче, де твій віз, козаче, де твій кріс, де ваша слава, жемчужна булава?.. Степи, степи, степи… Хтось іде полями і плаче словами без сліз… Не дивися туди, в себе гляди… Полуднє. Поле, як море безлюдне, а ти на ньому, як човен, туги і жалю повен, туги і жалю по рідному краю, мов по втраченім раю. По втраченім навік… Перепливеш сто рік і сто гір перейдеш, а другого Дніпра не найдеш і другої рідної землі… На чужині, на чужині… І не пригадуй мені ні хатиноньки в гаю, ні зорішливої ніченьки в маю, ні бабусиної казки, ані дівочої ласки, – на чужині… І не пригадуй мені землі родючої сили, яку ми кров’ю зросили й засіяли кістками. Вона ген далеко за нами, як в імлі, а на ній палі, палі, мов стовпи верстові, від Богу аж по Дік. Поклін їм, доземний поклін із чужини…

Хтось іде степами і плаче словами без сліз.

Полуднє. Поле, мов море, безлюдне, не ворухнеться, не шевельне, вітер бадилини не нагне.

Тишина безсловесна. Як нитка павутини і як мрія дитини, снується казка чудесна. Привабом русалки від балки до балки тебе веде і від могили до могили, як ангел легкокрилий, наче до раю, уводить до рідного краю, що колись знов твоїм буде… Колись… колись… Бережись! Полудниця, облудниця іде. Бережись, бо підведе і рідна мати не зможе пізнати, – так, як тамтих. Чув?.. «А наш пан Галаган, гірш татар-бісурман, гірш царів скаженів, як у Січ увійшов. Лилась кров, лилась кров, як у Січ увійшов».

Бережись!.. Полудниця, облудниця іде. Заманять, підведе і туди заведе, де сам чорт не найде… Чи ти чув, що вона з Носом зробила?

Бий його, Божа сила, без пощаду аж до впаду за зраду, за Батурина ізраду. Опоганив свій княжий рід і тайний хід показав ворогам… Як холоп царський, як хам. Бережись!.. Полудниця, облудниця іде.

– Хто, де? – І Горленко тер заспані очі, бо чура пригадав йому, що пора до короля в намет на обід іти.

Дорогою зустрінувся з Орликом, віталися, питали про здоровля, а перед входом у намет довгу хвилину церемонилися, один одного пускаючи вперед: «Будь ласка!», «Ні, будь ласха, ви!», «Ви»…

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. З-під Полтави до Бендер: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 115 – 119.