25. Загибель Рачка

Богдан Лепкий

Гей на волики да налигачі,

А на коники пута,

Та підемо ми, долю кленучи,

Та з-над Десни до Прута –

співав Кречет, той, що йому татари «Феську» вкрали.

– А ти вже другої пісні не вмієш? – зупинив його Мручко.

– Другої? Або тая не гарна?

– Я таких не люблю.

– Гадаєте, я для вас її співаю? Собі, не кому, – і пішов.

– А Феськи відбивати не важся! – гукав за ним Мручко. – Бо смерть.

– Є без Феськи життя? – відгукнув йому, не озираючись, запорожець.

– Що за народ! – покивав головою Мручко. – Гадав би ти, саме завзяття, сама лютість, а він тобі навіть до конини так пристраститься, що й життя не пожалує. Треба мені побалакати з паном Войнаровським та купити Феську в татарина, бо чую, що ніч без лиха не обійдеться.

Сидів на валі і згори дивився на сонний табор.

Навіть коні не паслися, тільки лежали біля возів, обганялися від мух і зітхали. Новокуплені. турецькі, свіжі, ще й непритомлені згори дивилися на заїжджених, козацьких… Зовсім, як люди.

Мручкові нагадувалися інші табори, а бачив їх чимало, запорозьких, гетьманських, польських, Бог вість яких. Бачив перед побідою і після погрому, у відвороті і перед наступом, різно, але такого, як цей, – ні. Наші, шведи, поляки, турки, татари, греки, молдавани, цигани – вавілонська вежа. Яких там одягів не було, якої мови не чулося.

Сонце сходило з полудня, і табор став оживати. Підводилися козаки зі своїх лежанок, простували кості й позіхали.

З города надходили люди й над’їздили вози. Свіжі харчі довозили, щоб на вечерю було.

«Стільки народів, стільки мов і такі різні віри, а всіх їх гріш спровадив докупи, – казав до себе Мручко. – Чого то для гроша не зробить чоловік, – та ще лихий. Хто в найми до гроша пішов, – пропав».

Десь далеко дівочі сміхи лунали, за ними гнали козацькі, здорові голоси.

«Боже ти мій! – похитував головою Мручко. – Така біда, така нужда, а диви, відпочили трохи, поїли і вже за радощами гонять. Що ти зробиш, – життя! Війна війною і біда бідою, та хай же я, любко, та хай я, голубко, побалакаю собі з тобою… І так воно все. Скільки разів вороги надтягали, як буря, палили, грабували, вбивали, здавалося, тільки небо й землю лишили, а минуло декілька років, і знову край, як Божий рай, і люди є, і худібка, і бджілка, і деревинка, хто його зна, звідкіля все взялось… Ні, ні, не пропаде козацька мати, не пропаде».

– Сотнику! – запищало щось біля його: Рачок.

– Ах, це ти! Слухай, вашець, – накивував йому Мручко. – Не волочися ти мені і не задавайся з циганками, бо ще котра за пазуху сховає і осоромиться ввесь наш народ шляхетський.

Рачок не відгризався, як звичайно. Сів біля Мручка, мовчав і пальцем у землі колупав.

– Щось вас питати маю, – почав.

– Питай!

– Як ви гадаєте, видужає Іван Степанович чи ні?

– Синоньку, або я Бог, щоб знати? Моліться, може, вислухає Господь.

Мовчали довгу хвилину. Може, й молилися.

– А що буде, як його не стане? – почав наново Рачок.

– Або я знаю, синку. Треба хотіти, щоб добре було.

І знов замовкли. І знов Рачок мовчанку перебив.

– Гарна ріка цей Бог, правда?

– Гарна.

– А все ж таки не те, що Дніпро.

– Куди! – притакнув Мручко. – Другої такої ріки, як Дніпро, нема.

– Нема! – повторив Рачок, і очі йому заблистіли. – Як зашумить весною, струсне льоди, заграє і розіллється широко, широко, Боже ти мій! А літом, у погідну нічку, як потонуть у ньому і місяць, і зорі, як зробиться з небом буцім щось одно, велике, безконечне, вічне… – не докінчив, тільки тяжко зітхнув. – Гарний наш Дніпро!

– Гарний! – притакував коротко Мручко.

– І сильний. Він один ні царів, ні королів не боїться, навіть Петра – ні. Не засипле його, палями не загатить, ані до Петербурга не поверне.

– Ні! – притакнув Мручко. – Дніпро сильний дуже.

– А ті, що над ним сидять? – спитав Рачок, і оба нараз замовкли, ніби в роти води набрали.

– Я над Німаном народився, – почав ніби виправдуватися Рачок. – Батько мав невеличке село. Дітей не жалував Господь. Я був наймолодший. Вишкробком дражнили. Старші побивали мене, батько до гостей не пускали, соромилися. І – я втік. Згодом на гетьманський двір попався. Там я хату найшов, і батька, і рідню, усе… А тепер?

Страшно, як блазень плаче.

Мручко вдавав, що не бачить. Але чув, як щось тулилося до нього і хлипало.

– Не гнівайтеся на мене, пане сотнику! Простіть! Люди гадають, що я сам сміх. Та люди зле гадають. Я крізь сльози сміявся. З ніким на розум побалакати не міг, бо мене зараз на жарти беруть. Перше – нічого. А тепер? Повірте мені, скочив би в Бог, та не хочу його осмішити.

Відважний Мручко боявся йому глянути в очі. Уявляв собі їх, а й цього було досить.

– Коли б з вами не побалакав був нині, здурів би, – почав Рачок наново. – Спасибі вам.

– Нема за що, синку.

– А хоч би за те слово «синку». Я його навіть від рідного батька не чував, хіба іноді від гетьмана, як зо мною у чотири очі балакав… Синку… – повторив, любуючись тим словом. – Правда, яка гарна наша мова, батьку?

– Всякому здається, що його мова найкраща.

– Ні, ні, не кажіть. Таки наша гарна, дуже гарна… «Синку»… Чому я блазень, чому я – лише блазень? – питався, вдивляючись кудись у далечінь, ніби звідтіль мала йому відповідь наспіти.

Нараз піднявся, став навшпиньки, натягнув шию і – побіг. Мручко лише раменами здвигнув. «Мале, погане, дійсно, ніби не хліб, а вишкробок якийсь, і, дивись, також душу має. І яку! – Люльку тютюном набив. – Так воно, так. Усі ми діти Божі, всі. І за всіх Христос розпинався. – Черкнув кресалом об камінь і люльку закурив. – А вбиваємо себе, як звірів, як їдовитих гадюк. Чого?.. Бо кажуть нам. Все десь якісь петри беруться і людям по-людському жить не дають. Погано… погано… Але куди то мале побігло?» – прийшло йому нараз на гадку.

Піднявся і довго поміж людьми й возами розглядався, та гетьманського блазня знайти не міг. Бачив королівський намет, драбантів перед ним, чув військовий оркестр, що до обіду пригравав, гадав, що туди Рачок поліз, – але ні, і там його не було. Стривожився. Рачок на самогубство натякав. Того тільки й треба б тепер. Гетьман так до свого весельчака привик. Зірвався і скорою ходою пішов здовж валу, туди, де гетьманські вози стояли. Глянув і остовпів. Рачок попід возами рачкував, то як справжній рак, то як вуж, то знов наче той кіт, що на мишу зачаївся. Аж в один мент піднявся, скочив, вхопив когось за шиворот, здавив за горло, колінами в поясі стиснув, так що той навіть не боронився довго, лише захитався і повалився назадгузь.

Мручко прожогом побіг туди. Сталося воно біля самісінького гетьманського воза, де гетьман спав.

Варта стояла, так вартові пильно дивилися на тих, що йшли, а не на того, що як гадина повз попід возами. Його тільки Рачок здалеку доглянув і зміркував собі, що це за чоловік, бо добрі люди такими ходами не ходять. Кинувся і впору допав.

– Ще один мент, і недаром гроші від царя узяв би, – толкував оторопілим людям Рачок.

Не розуміли добре. «Що і хто?» – допитувалися.

– Перебраний за татарина москаль.

– Які гроші, за що?

– Від царя, щоб гетьмана вбити.

– А-а-а!

– Цитьте, гетьман спить. Розходіться!

Вартові окружили каїна і відвели геть. Товпа хотіла розірвати його на шматки. Мручко не дав. Краще розглянути діло.

– Але ж бо на тобі кров! – сказав, вертаючись до Рачка. – Його чи твоя?

– Моя, – відповів тихо Рачок.

– Так ти, значиться, ранений?

– Ножем мене, ірод, засягнув… Це моя… перша рана… в бою…

Голос його слаб, сам він хитався і руками повітря ловив.

Мручко його підтримав.

– Покажи, яка рана.

– Мабуть, смертельна… Не турбуйтеся, батьку… Я… рад… Добре, що це не наш… Moскаль… Бога не осмішу.

Мручко вхопив його на руки, як дитину, і побіг до хірургів.

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. З-під Полтави до Бендер: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 119 – 123.