Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

11. Битва на Дунаї

Юліан Опільський

Коли на слідуючий день Мстислав із Калокіром вибралися в дорогу, у Доростолі кипіла уже робота на всі руки. Вояки гострили зброю, ті, що мали коней, чистили і годували їх, ладили борошно та сушене м’ясо на поживу, шили або направляли одежу, – словом, нагадували собі усі ті дрібниці, від яких часто-густо зависить успіх походу, а за які не дбає недосвідчена людина. Зле зшитий кафтан, невигідний чре-вій, загнутий шолом, заржавілий меч, зле прибитий цвяшок у щиті можуть бути причиною нездатності до бою, недуги або і смерті вояка.

Військо Святослава складалося з досвідчених вояків. Усі ті мужі провели уже на війнах та походах по кілька літ без перерви. Тому-то і не забували про потрібне. В полудень причалили човни з дружиною, яку привіз Святослав з Києва. Варягів відправив князь-таки сейчас у Царгород, бо не довіряв їм, а й вони самі радо покидали табір, у якому доведено їм зради. Все-таки з жалем прощалися вони з лицарським князем, хоч не противилися його волі. Значного дарунку, який дав їм на прощання Святослав, не хотіли прийняти, а Рюар заявив від імені товаришів, що за зраду дарунків не дають, ані не беруть, та поручився словом вікінга, що ніхто з його людей не підійме меча на руські дружини.

Варяги відплили, а вслід розійшлися у різні сторони краю воєводи з дружинами «примучувати» болгар.

Вскорі оказалося, що лише бояри, у жилах яких пливла турецька кров, тягнули за Візантією. Простий народ слов’янської породи дружив з русинами і радів князю, що дані не брав, ніяких ворогів до краю не пускав, з мужиком поводився людяно і ласкаво. Усякому було рівне право перед лицем князя. За убиття або покривдження простолюдина карав князь бояр і не бояр однаково строго і справедливо.

Саме ся справедливість стягала на нього ворогування грецьких вельмож та болгарського боярства. Чудеса розказували греки про жорстокість Святослава, тому вслід за вісткою, що Цимісхій вирушив у Царгород, піднялися вельможі і стали ворохобитись. Протягом місяця поверх вісімдесяти ворохобень здавила залізна рука князя, а голови проводирів поспадали з плечей.

Аж ось прибігли болгарські мужики з-над дунайського гирла і донесли, що флот з Візантії вплив у ріку.

Святослав був тоді у Рущуці. Почувши новину, сів сейчас на човни і поплив долі рікою. З ним було до трьох тисяч оружних мужів у п’ятдесяти чайках. Греків було удвоє більше на високих галерах. На передніх мостах мали вони дула, якими метали грецький огонь, тобто стріляли мішаниною селітри, сірки і вугілля та кидали на чималу віддаль клубки клоччя, насиченого смолою та скальною олією. Ніхто не знав, як се греки робили, але вояки Святослава знали, що се не є ніякі чари та що при відважному скорому нападі не поможе ворогам і се.

На приказ князя їхали чайки одна за одною повз полудневий берег, так що з ріки не було їх видко. Якраз напроти Доростолу наткнувся Святослав на греків. Попереду пливли три галери на веслах, які, видко, бажали переплисти повз город, щоб причалити до берега вище. Тоді Святослав видав наказ спинитися.

У прибережних очеретах укрилися човни, і лише човен князя стояв посередині ріки. Залога веслувала у протилежному напрямі, щоби удержати човен на місці проти течії. Стоячи на носу, князь бистро слідив, де й коли йому ударити.

І ось замітив вскорі, що між тими трьома передніми суднами і рештою флоту є чимала відстань, щонайменше годину плавби проти течії. Крім сього, побачив він, що головна сила греків підпливає все ближче до города і стає довгим подвійним рядом. І бачив Святослав, як на пристані настав рух, як лучники бігли до води та спихали човни з берега. Видко, старий Шварно ладився напасти на галери чайками.

Але ось на помостах галер появилися клуби білого диму, а слідом за сим на човни та прибережні хати упав дощ палаючих куль. По хвилі дійшов до ушей князя сильний гук, один, другий, третій, над пристанню закрутилися у повітрі чорні дими пожеж…

Тоді князь задув у ріг і, наче бджоли до матки, наввипередки висувалися з очеретів чайки і кинулися товпою на три галери. На них були також дула до кидання грецького огню, але усього знадіб’я нід рукон» не було. Заки його приготовано, чайки були вже під боком суден, а хмара стріл покрила передні та задні помости. Озвалися зойки та крики побитих, а між тим цілі рої дружинників з ножами в зубах полізли горі по стінах помостів. Греки стали руками кидати свої огневі кулі, і кілька чайок загорілося ярким полум’ям.

Одначе русини не дуже сим журилися. Огненним дощем упали вони самі на ромеїв і, заки хто зміг би стеребити два яблука, не було ні одного ворога в живих. Поміж веслярами було багато болгар та русинів. Сих освободили, персів і арабів вкинули у воду, і за хвилю опісля галери їхали далі у тому самому напрямі, що й раніше, але з зовсім іншою залогою. При березі велів Святослав рубати дві галери сокирами та лаштувати сухими дровами третю. На неї перенесено також усе знадіб’я до грецького огню, на якому не зналися варвари півночі, а було його там чимало. Швидко упоралися дружинники і зі сим, не догадуючись ще про план князя. А він сів знову у човен і крикнув:

– Анумо, браття, вперед! А й сього грецького черевня беріть зі собою. Треба його віддати землякам. Побачите, що йому незадовго з радості черево трісне.

Всі засміялися і порозуміли вмить, про що ходило князеві. Взялися за весла, і вскорі весь флот човнів плив довкола галери, Наче гусята за гускою, до доростольської пристані.

Греки занепокоїлися судьбою висланих галер. Виділи вправду напад човнів, але не думали, щоб їх судна так скоро впали в руки ворога. Коли побачили, що одна галера повертається, думали, що вона одна спаслася і тікає перед варварами. Але ось галера близько… Ще хвиля… І з галери стали вискакувати у човни веслярі, але не грецькі, лише руські дружинники, відтак човни, наче стадо горобців, розскочилися на усі сторони, розгортаючись у довгий лук, що замикав пристань звідусіль. Між тим на носі галери показався дим і бухнув у воздух сніп живого вогню. Несена течією, вплила вона між обидва ряди поприв’язуваних галер, і нагло побачили всі, що усе судно наладоване дровами та кулями від грецького вогню. За хвилю мусив вогонь дійти до них, а тоді горе човнам, що не втечуть завчасу.

Крик тривоги залунав на галерах, моряки перерізували линви, на яких стояли судна, одно наскакувало на друге, весла ломилися, люди падали у воду і тонули, бо нікому було їх рятувати. Не одна галера наїхала на іншу, а крізь пробиту в боці судна діру напливала вода до середини. Тут і там стали судна потопати, а з берега летіли стріли чимраз густіше, чимраз голосніше лунали оклики руських гриднів Шварна.

Се залога города посідала в човни і йшла приступом на флот.

Враз страшний вибух оглушив усіх, а серед стовплених грецьких суден вирвався аж під небо височенний сніп полум’я. На всі сторони розлетілися, наче огневі птахи, неугасимі кулі. Вони падали на помости суден, на вояків або у воду. Людей і кораблі охоплював огонь. Мов живі смолоскипи, бігали ромеї по палубах галер. А й у воді не гас огонь. Він розливався по поверхні ріки і плив широкою червоною плахтою за течією та пожирав усе, з чим стрічався.

Але ось нова небезпека надходила. Широкий лук чайок припливав чимраз ближче і ближче і замикав грецькі судна до пристані. Ряд човнів густів чимраз більше в міру того, як лук коротшав. Попереду плила велика чайка з вирізаним з дерева на варязький спосіб змієм на переді. На носі судна стояв у червоному плащі з добутим блискучим мечем у руці Святослав!

Тоді панічний жах охопив ромеїв. Вони аж тепер побачили, чия рука їх громить. Огонь на воді вигорів і погас. Уламки галер, обсмалені трупи та палаючі судна сплили з водою і догоряли під берегом, а на останки грянули з двох сторін зі звичною бойовою піснею на устах звідусіль руські дружинники. Почалася різня.

Недовго вона тривала, ромеї здавалися, хто лише міг, галери було ограблено і спалено, а відтак князь з дружинами подалися до міста, де між тим міщани та руські гридні погасили пожежу. Всі раділи з побіди, навіть болгари, бо ся побіда була побідою справедливості над кривдою.

Одначе на світі так, як день і ніч, літо й зима, міняються добро і лихо. На дні чари розкоші скривається завсіди крапелька горя, а у найбільшому горі знайдеться зерно втіхи. Благо тому, хто найде одночасно одно й друге. Пізнав се князь Святослав таки тієї самої днини.

На майдані замку зібралася уся дружина князя, а воєводи числили убитих і ранених. Вони вислали дроворубів за дровами на костри та заряджували величаву тризну по упавших.

Саме вийшов князь з гридниці, і військо починало вітати його окликами: «Слава!», коли втім задуднів у віддалі тупіт коней і юрба їздців в’їхала на майдан.

Виглядали вони страшно. На конях і людях висіли підрана упряж і одяг; погнуті лати та шоломи, порубані щити свідчили про люті бої, небезпеки Та пригоди. Коні і люди були вкрай стомлені, на одних і других виднілись численні глибокі рани. З-під шмаття і ременів, якими були перев’язані рани, добувалася кров.

На великому білому коні, сніжну шерсть якого оббризкали кров і грязюка, сидів сивоволосий та сивобородий старець у погнутій та порубаній зброї. Зціпеніла кров з глибокої, відкритої рани на чолі позліплювала білу бороду у кривавий ожелест, а впале лице і червоні очі додавали ще виразу лютості грізному лицю їздця.

– Свинельд! Свинельд! – закричали дружинники і кинулися до прибулих.

З трудом зіскочив воєвода Свинельд, кремезний та тугий шістдесятилітній старець на землю, але не міг, як завсіди, скорим кроком підійти до князя. Ноги попухли йому від довгої, безперервної їзди, тому поволі підійшов воєвода до дверей.

Князь зморщив брови і довго приглядався до їздців. Губи князя дрижали раз у раз із лютості чи зворушення, але, видко, він поняв і без допитів, що сталося, бо спитав лише:

– Тільки усіх?

Свинельд мовчки кивнув головою.

– Іди у хату, обмийся й приходь до мене на вечерю!

Грізно насупившись, пішов князь у свою одрину, а невдовзі поволікся туди і Свинельд, обмитий, з перев’язаною головою.

– Сідай, воєводо! – сказав Святослав, а сам ждав, поки Свинельд з’їсть вечерю, і ходив нервово по кімнаті. З майдану доносилися крики дружинників. У сих окликах звучало спершу зачудування, відтак жаль, а вкінці лютість, гнів, жадоба помсти. Святослав роз’яснив чоло.

– Се гаразд, що дружина гнівається, – сказав, – ще не усе пропало.

– Пропасти-то воно пропало! – відповів Свинельд. – Але можна втрачене відбити.

– Переяславець упав?

– Так!

Князь тупнув ногою з досади.

– Як же те усе сталося, розкажи усе, але коротко!

– Ба, тут нічого розказувати! – відповів воєвода. – Ти знаєш, князю, що я служив уже твоєму батькові і тобі ще послужу, доки життя мого…

– Ба, не знати, хто з берега! – докинув, наче пророчим духом перейнятий князь.

– І знаєш, – продовжував Свинельд, – що у мене нема ні рідні, ні майна, бо й нащо? Тому пильную свого, так що ніхто не може сказати. Свинельде, тоді а тоді зрадив ти свою славу, завів дружину у загибель, лихе порадив князеві…

– Правда! – підтвердив князь. – І я не хочу, щоб ти оправдувався, а лише бажав би знати, яка сила чи підступ перемогли тебе, залізний старче!

– Ба, коби знаття! – нахмурився Свинельд. – Ось ніколи ще таких дивних речей не діялося при мені. Перш усього, дізнався я, що Цимісхій іде на мене з військом. Іде? Ну, нічого! Обсадив я проходи у горах, а сам збираю дружину у Переяславці, щоби обійти ромеїв одним просмиком та ударити ззаду, коли вони вовтузитимуться при другому…

– То ти се добре вигадав, коли б був знав…

– То не був би посилав сеї грецької тварюки, Калокіра, – докінчив за князя воєвода…

– Еге ж! – кивнув головою Святослав.

– Калокір приказав мені іменем князя постягати усі залоги з гірських проходів і йти у Доростол, бо Цимісхій іде туди берегом моря, а тут є лише третина його війська з Вардою Склі ром на чолі.

– Га! – крикнув Святослав. – Що за Див учив його сеї гадючої хитрості! Се страшні люди, ті греки, Свинельде, слабі, трусливі, але небезпечні, мов отрута, мов труп’яча їдь! Але бачиш, тут є дещо і твоєї вини, і моєї, що послав тобі молодняка замість зрілого мужа. Чи тобі Мстислав нічого не казав?

– Мстислав? Який Мстислав?

– Воєславич!

– Син старого Тура, що ще з Ігорем ходив на Царгород?

– Той самий!

– Але ж, князю! – усміхнувся Свинельд, дивлячись на князя непевним зором і не знаючи, видко, що думати про свого господина. – Прецінь обидва сини Воєслава згинули від печенігів під Києвом…

– Се їх брат! Він мав мій перстень і мав обняти провід у проходах, бо я бажав пощадити твою сиву голову від трудів. Чому ж ти не послухав його?

Свинельд зірвався.

– Князю! – закликав він. – Клянуся богами, мечем, кістьми батьків та твоєю дорогою головою, що ніякого Мстислава і на очі не бачив. Бачив я справді перстень, ось сей, але на руці Калокіра!

І старець показав князеві на пальці перстень з двома жемчугами та рубіном.

Мов уражений громом, глядів князь хвилю на блискучий камінь, що кидав довкола криваві блиски, а далі закрив лице руками.

– То значить, що він згинув, убитий гадюкою греком, – застогнав, – і то вже третій, послідній з роду у розквіті літ. Справді, не брехав старий Путята, коли казав, що я запропащую молодь краю для своєї слави. Ось яка була моя плата за те, що Мстислав спас мені життя!

– Не падькай, Святославе, – втішав Свинельд, – хто не йде других бити у чужину, того чужі у хаті найдуть! Хто лише борониться, той завсіди програє…

Князь відняв руку від лиця, його очі горіли лютим огнем.

– Де ж ся тварюка? – прохрипів. – Я йому усі кишки випорю з проклятого черева… Я йому…

– Послухай, почуєш! – заспокоював князя воєвода і, не тратячи часу, розказував далі. Святослав сопів ще хвилю, вкінці переміг злість і слухав уважно оповідання Свинельда.

– Ледве мої відділи виїхали на рівнину, ромеї перейшли на сей бік Балкан і рушили на Переяславець. Тоді я задумав обійти їх ззаду і вирушив з кінними гриднями, щоби об’їхати їх. Пішу дружину залишив я у городі. Але ромеї йшли, мов на крилах Стрибога. Піші візантійці пішли сейчас приступом і вдерлися у город. Тоді я ударив з засідки на них, а було у мене до двох тисяч комонників. Ледве я, однак, вивів своїх перед город, коли звідусіль стали появлятися кінні відділи ромеїв. Було їх у вісім разів більше, ніж у мене. З нападу мусили ми перейти до оборони, а знаєш, князю, що значить оборона комонників. Нас рубали, мов ліс, мов збіжжя жали з усіх боків, вкінці ми побачили, що і дружини у городі втратили силу відпору і б’ються вже по хатах. Нарешті місто загорілося, і тоді знали ми, що усе пропало. Тому повернули коні і пішли пробоєм туди. Половина нас лише осталась, і не знаю, чи десятьох знайдеш, які не були б ранені. Ось і усе!

Святослав заспокоївся зовсім за сей час. Грізна небезпека вернула йому силу духу, і довго він радився ще зі Свинельдом і Шварном, як зустрічати ворога під Доростолом.


Примітки

Болгари – ймення турецької орди, що, підбивши слов’янський народ, який жив на Дунаї, перейняли від нього культуру, мову, звичаї і надали їм своє ймення. Нечисленна орда розплилася у слов’янському морі й утворила лише боярську верству, яка зразу задержала ще деякі сліди свого походження, але по якомусь часі і їх зовсім затратила. Ось чому болгари – слов’янський народ з турецькою назвою. – Авт.

Джерело: Опільський Ю. Золотий лев. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 79 – 85.