Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

5. У Києві

Юліан Опільський

Мстислав вельми чудувався, як могли парубки Власта, який сидів аж у Городі, кілька миль від Залісся, так скоро надоспіти і вислідити його у дорозі. Але загадка розв’язалася вскорі, бо у гущавнику найшов двоє коней боярина, на яких приїхали напасники. Не отягуючись, вибрав того, що видався йому луччим, і почвалав у ліси.

Не день і не два їхав він лісами та лугами, заходячи часами до людських осель, щоби переночувати та запастися на дорогу.

А оселі лежали тут густо і всі були великі, обширні та многолюдні. З полудневого пограниччя, зі степів відпливала людність, бо турецька орда печенігів починала граби-ти та нищити ті околиці. Не раз на нічлігах балакав Мстислав з такими переселенцями, і всі вони нарікали, що князь Святослав замало журиться про полудневі межі князівства. Та він не звертав уваги на ті слова. Під його молодечу уяву підходили більше славні походи на Царгород та Болгарію, у краї теплі, краї світлі, на південь, куди тягло усіх русинів непоборимою силою сонце – цар сих земель.

За шість днів заїхав Мстислав до Меджибожа – серед лісів та боліт положеного замку, і тут прибув якраз під час побуту князя Ярополка, поставленого над деревлянами. З усієї околиці спішили люди з поклоном і дарунками, бояри і кметі, покривджені йшли шукати правди на гнобителів, обманені на обманців.

Тут прийшла Мстиславові гадка попробувати щастя і просити нового князя про поміч. Тому пішов на другий день у острог, де під синім небом засів князь на великому, коврами вистеленому стільці. Але сейчас впало молодцеві в око, що князя окружали мало не самі варяги. По лівій стороні лиш, і то здалека від княжої особи, видніло кілька деревлянських бояр, та й то кожний з них у багатій одежі, накиненій поверх варязької зброї.

З оповідань батька знав Мстислав, що на судах варягів не бувало, бо се були воєнні люди, а на судові сходини не приходили люди у зброї. Однак ще більше вразив його спосіб, як рішав князь спори та скарги. Як колись сумної пам’яті князь Ігор, так тепер князь Ярополк відправляв кметів ні з чим, а зате обставав за боярами, особливо за деякими, про яких знав, що багаті та впливові. Простолюдинові приказував підчинюватись боярській волі, а з довжників навіть посміхався, кажучи:

– Хто не має чим заплатити відсотків, той повинен мати власні гривні або куни.

Або:

– Якщо ти знав, що сей чоловік такий немилосердний, то чому йшов до нього? Треба було пошукати іншого вірителя!

Закупам-ізгоям відповідав:

– Ідіть і живіть по боярській волі, коли по своїй жити не вміли. Усі люди живуть, а закупи, може, не люди?

З рабами навіть говорити не хотів і велів їх прогнати з острогу.

Мстислав утратив зовсім надію добути собі ласку такого гордовитого та несправедливого князя і звернувся йти далі, коли нагло почув побіч себе голос:

– Не довго попасешся ти, небоже, на сьому високому столі; проти волі народу не осидишся на ньому! Ігор який був, а також згинув марно. Перун не князь, він рівно побиває і князя, і раба, а Хоре не чоловік, усе бачить, а обдурити себе не дасть.

Мстислав оглянувся і побачив чоловіка, може, тридцятилітнього, худощавого, з блискучими очима та довгим вусом і чубом, словом, вояка. На ратищі ніс він набиваний спижевими гудзиками шкіряний кафтан, на плечах тугий варязький щит, а при боці довгий обосічний меч.

– Чи і ви, дядьку, до князя з прошениям? – спитав молодець.

– Е, ні! – засміявся вояк. – Лют не потребує ласки таких момсиків, як сей малий Ярцьо. Я дружинник князя Святослава. Я лише бажав поглядіти, яку-то цяцю лишив наш князь місто себе, і бачу, що син не вдався в батька. Ну, може бути, що се ще месть за Ігоря.

– То князь Святослав так довго тямить кривду? – спитав Мстислав. – Прецінь княгиня помстилася за смерть чоловіка як слід.

– Авжеж! – була відповідь. – Я не кажу, що се князь мститься, лишень боги. Куди ж ти, молодче, ідеш?

– А саме до вашого князя. Я чував, що збираєте людей, то і я бажав піти з вами.

Лют глянув на Мстислава та зміряв його від голови по стіп.

– Гаразд! Князь прийме тебе. Ти свобідного роду?

– Я боярський син, мої два брати згинули у Болгарії, батько ходив із князем Ігорем, майно ми втратили…

– Чому?

Мстислав розказав. На те Лют потряс головою.

– То твій батько зле вчинив, що не нагадав князеві про своїх синів. У нашого князя військова вдача: коли гнівний, не приступай, доки не висопеться. Але потім хоч до ран приложи – загоїться. Та що ж? І Велес не верне сього, що сталося. Ти, молодче, пригадай князеві обох братів, а він не забуде тебе.

Обидва вояки посідали на коней і поїхали прямо у Київ. Лют знав найближчі дороги та найгладші стежки крізь ліси, тому вже сьомої днини підвечір станули у стіп київських гір, над річкою Почайною. Відси починався славний Боричів вивіз, доїзд до княжого острогу, який займав собою склони і вершок горбка. З західної сторони був тут лише один доступ і одні ворота. Дорога до них вела вздовж городського валу і частоколу, так що ворог, який думав напасти на браму, мусив вздовж частоколу під стрілами оборонців перебути простір якихось вісімсот кроків.

– Ану, вгадай, Мстиславе, – усміхнувся Лют, – чому доїзд до острогу іде з полудня, з лівої сторони, а не з другого боку?

– Чому? Бо з сеї сторони краще і лучче.

– Куди там! З другої сторони, від Подолу, те саме! Замість іти прямо вгору справа, звертає дорога вбік і проходить зліва до північних воріт острогу.

– Гм! Не знаю! – відповів молодець. Лют засміявся.

– А котрим боком звертаємося до частоколу, коли підходимо зліва?

– Звісно, що правим… Ага! Вже знаю. Бо на правому рамені нема щита.

– Бачиш? – поучав Лют. – Якщо ворог перекине щити на праве рам’я, то буде безоружний і не буде боронити нашим разити напасника стрілами та камінням, а як не перекине, то буде від сторони частоколу без ослони.

– Диви, диви! – чудувався Мстислав. – Як мудро виміркувано.

– Се наш князь так придумав. Він лише і про те думає, та коли видумає, то і старий Свинельд не втне.

– Воєвода?

– Еге ж! Він тепер у Переяславці заступає князя, і ми тепер туди ідемо…

– Він варяг?

– Ніби варяг, та його варязькі кості давно уже поросли руським м’ясом. Вже і свою мову призабув, бо у нашого князя варягів небагато.

– А се чому?

– Бо він більше за славою вганяє, чим за наживою, на полюддя не ходить, а живиться добичею з війни та ловів. Варяги люблять достатки, тому волять молодших князів, Ярополка, Олега або царгородського кесаря. Та і князь волить наших добровольців, чим їх, бо наш народ хоч менше одчайдушний, но зате намного тугіший та вірніший.

– Звісно, – замітив Мстислав, – хто бореться за гріш, тому слава байдуже!

Так гуторячи, увійшли вони в острог. Упродовж частоколів, з-над яких грізно гляділи з грубезних колод збудовані вежі, лишено для доступу борцям та для довозу стріл, каміння, смоли та води досить широку вулицю, яка окружала стоячі всередині дворища. Дворищ сих було кількадесят, а належали вони до найзнаменитіших дружинних бояр, що проводили відділами княжого війська. Довкола кожного дворища стояли ще житниці та комори на всілякий воєнний припас та поживу і довгі хати для рядових вояків-гриднів.

Найнаряднішим був дворець воєводи Фарлафа, де жило у хатах триста варягів. Тут застава була срібна, а багаті паволоки вкривали стіни, столи та лави. У других сього не було, бо се були хати дружин з тиверських, полянських, сіверських, улицьких, словінських земель, сини бояр, кметів, ізгої-закупи, як Мстислав, і ізгої-раби, які викупилися з рабства або яких викупив князь за хоробрість у бою. На великому майдані посеред острогу стояло окремо укріплене дворище київських князів, а між ним і північними воротами, що вели на Поділ, виднілась святиня бога Перуна.

На майдані панував рух, як на торзі перед виїздом купців-гречників човнами на південь. Товпи кметів та рабів виносили з житниць на плечах міхи з борошном, вуджениною, салом та уставляли їх рядком у пристані, де ждали на них довгі липові човни, обмазані смолою, з лавками та довгими веслами. Скрізь по майдану сиділи гуртками дружинники-гридні, себто прибічні вояки князя, зайняті воєнним ділом. Вони острили мечі, списи, топори, пробували луки, оглядали лати та щити, а усе те серед пісень та жартів. Раз у раз зачіпав хтось Люта.

– Добро з приходом, Люте, що, ти сина привіз? – питав якийсь знакомий.

– Ні, се твоя жінка тобі прислала, аби-сь не забув, що маєш сина, – відповів Лют.

– Коли ж у мене нема жінки!

– Ну, а у мене сина нема.

За якийсь час знову хтось зачепив їх.

– Ти де роздобув отсього пса? – питали. – Та ще й з песеням!.. – додавали, вказуючи на Мстислава, що усе оглядав дитячими очима, подивляв і забув язика у роті.

– Тю на твого батька, – огризався Лют, – се його братанич.

– Як-то?

– Ну, звісно як, песеня старій собаці все сином або братаничем, а тобі, відай, першим братом доводиться, може, ні? Як ні, то вибачай, ти, видко, з іншої буди.

Вкінці приїхали перед стайні, де чимало отроків проводило, чистило та уїжджало коней. Коли побачили Люта, сейчас надбігли та взяли коня до стайні. Мстислав зліз також і станув біля Люта.

– Страх, як тут у вас гамірно, у лісі навіть весною такого не буває, – зауважив.

– Чого солопишся? – гукнув Лют. – Краще подумай, що сказати князеві. Що тобі зі сього, що тут ловиш галки та ворони. Як князь тебе прийме, то наглядишся досить, заки поїдемо.

– Гей! Не погавишся, Люте, ні, бо їдемо вже завтра! – почувся нагло за ними різкий, молодий голос.

Лют обернувся, наче гадюка вжалила його у потилицю, і похилив сейчас голову та зігнувся, дотикаючи рукою землі. Не знаючи чому, зігнувся Мстислав і собі, а коли знову випрямився, поняв сейчас, що перед ним сам князь.

Князь був без шолома, а чорне волосся зв’язане було у чуб на вершку голови ремінним волоком. Чорні вуса одтінювали добряче лице з ясними синіми очима та густими бровами. У лівому усі висів ковток із одним карбункулом та двома жемчугами, в прочім не різнився князь нічим від своїх вояків. Його середню ростом, але тугу, костисту стать укривав шкіряний одяг, прикрашений по берегах мережками, які вишила його любима жінка Малуша. Широкий черес зі застромленим ножем та келепом і кринкі чревії з бичачої шкіри, грубо окуті, доповняли стрій. В руках держав щітку, якою вичистив саме свого любимого коня. З усеї його статі так і било здоров’я, сила, охота до бою та любов до життя і світу.

Мстислав почув до сього чоловіка з першої хвилі якусь почесть та любов, наче до якогось вельми поважного у родині дядька або старшого брата. Між тим Лют отямився і відповідав князеві.

– Тим краще, князю! Лют не любить, щоб ретязі ржавіли, а на мечах баби пекли поросята, – відповів.

– Добре кажеш! – засміявся князь. – А хто се з тобою прийшов – свояк?

– Свояк князеві по спису та ратищу, але Младанові і Радославові Воєславичам із тиверського Залісся доводиться справді братом.

– Братом? – тут Святослав бистро глянув на молодця. – Младан… Младан… – говорив, а його очі прибрали якийсь дивний вираз, і здавалося, що глядить Мстиславові у найтайніші глибини душі, – вони впали у чесному бою один по правій, другий – по лівій руці від мене. Через се і я мав час спасти свою голову… Задалеко, бач, тоді загнався між поганих… Всі, що були зі мною, згинули… Младан… Младан… братом мені був, не слугою… таким будеш і ти.

І поклав свою малу, але кремезну і сильну руку на рам’я молодця. А сей глядів у сі сині, мов море, глибокі очі і наче під впливом якоїсь таємної сили відповів:

– Буду, княже, клянуся на батькові кості та на Перуна!

– На меч, сину, клянись! – сказав Святослав поважно. – Що боги моторять, ніхто не знає, меч один не покидає чоловіка, хіба що чоловік сам його покине.

– Клянусь мечем, князю, що послужу тобі, як служили брати.

– Гаразд! – втішився князь. – Спасибі тобі, Люте, що привів сього героя. Іди-но у город, поклич Добриню і Володимира, а ти, хлопче… як тебе?

– Мстислав.

– А ти, Мстиславе, ходи зі мною і розкажи мені, чому ти, вже третій з роду, йдеш за мною, в той час, коли другі десятьох або дванадцятьох синів годують з одної миски за піччю та навіть на Купала не пускають, щоб, бач, чужі блохи не обкусали?

Князь підійшов до коня, якого чистив, всунув щітку у торбу при сідлі, що лежало біля коня, а потім попрямував у дворище. По дорозі розказував Мстислав про свою судьбу і наче угадав, що подобається князеві, а що ні, бо говорив коротко, зв’язко. Святослав раз у раз глядів з-під ока на товариша; а коли сей згадав за Калокіра, почервонів увесь, а Мстислав замовк в одній хвилі. Високе чоло Святослава стягнулося усе у зморшки, наче синє небо, коли знічев’я набіжать з-над Руського моря чорні хмарюки.

Густі брови наїжилися, а в очах заблищали якісь такі страшні вогні, що Мстислав задрожав.

«На Перуна! – подумав. – Горе тому, хто стане йому на дорозі!»

– То він має твої гривні? Собака грек! – сказав князь хрипким голосом, у якому звучала наче якась струна дикості і жорстокості. – Та ми відберемо їх у нього. Я знаю, що у нього нечисті руки, але доказів не маю. Так само і воєвода Фарлаф… – тут князь станув і звернувся до молодця.

– Хлопче! – сказав. – Ти тут чужий, нікого не знаєш, ніхто і тебе не знає, правда?

– Так, княже, хіба один Лют.

– Се нічого, се золото не чоловік. Але ти… умієш ти мовчати?

– Як батькова могила. Попробуй, княже, побачиш.

– Ну, гаразд! Бачиш, отже, мені здається, що Фарлаф і Калокір кують крамолу проти мене. Ти знай се і, бережучи мене, сліди за їх ножами та мечами, щоби котрий не знайшов дороги до мого серця. Я смерті не боюся, лише зради… Але ось говорити тобі про се невільно нікому – навіть у сні! Поняв? Мстислав поклонився.

– Буду, княже, твоїм оком там, де твоє не сягне, та твоїм щитом, де твого не буде!

– Добре, а тепер розказуй далі!

І, розмовляючи, пішли у дворище.


Примітки

Острог – двір, окружений частоколом, валом і ровом. – Авт.

Джерело: Опільський Ю. Золотий лев. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 31 – 38.