Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

7. Перші кроки

Юліан Опільський

Коли після засідання княжої ради Мстислав вийшов поглядіти на Партенія, не знайшов уже його, зате побачив Фарлафа, який допитувався за грецькими послами поміж дружинниками та купцями. Вони відповідали йому, що посли таки сейчас від’їхали човнами. Мстислав чув сю відповідь і бачив, як почервоніло з досади лице варяга.

Він затиснув п’ястуки та закляв стиха, але відтак ударив себе рукою по чолі і, посвистуючи, пішов у свою квартиру.

«Видко, він мав діло до Партенія, – подумав молодець, – і, певно, знає, де він… ану ж бо, пробуймо щастя!»

І з поклоном приступив до Фарлафа.

– Якщо благородний конунг бажає швидкого посланця, то я дожену човни верхом! – сказав. – Я без служби та хліба, волочуся за багатими людьми і радо послужу тобі.

Фарлаф ледве глянув на молодця і лиш згірдно потряс головою.

– Ні! – відповів. – Мені не треба посланців, ні слуг з руського племені. А впрочім, не так-то легко догнати кого-небудь на бистрій течії.

– Я дожену!

– Не потреба, іди собі! – засміявся Фарлаф. – Благородний Партеній та ярль Фарлаф обійдуться без таких посланців, як ти.

Мстислав поклонився, Фарлаф відійшов, посвистуючи, дальше.

Так, отже, не вдалося молодцеві дізнатися про місце, де перебував Партеній. Зате дізнався, що між ним і Фарлафом є зносини і то часті. Сей успіх задовольнив Мстислава. Коли йому вдасться не втратити з очей Фарлафа, то, певно, найде Партенія та зажадає від нього рахунків за його вчинки. Тоді зродилася у душі молодця постанова не покидати знайденого сліду нізащо у світі. Обов’язок месті за кривду вріс так глибоко в його душу, що у першій хвилі забув навіть за обов’язки, наложені на нього князем. Але вкоротці нагадав собі їх і сейчас уложив собі план поступовання. Відшукав Люта та передав йому на переховування свій меч та шолом, а сам пішов у дворище варягів, де наставник враз із челяддю заходився біля вечері.

– Чого тобі? – спитав дворецький молодця.

– З приказу князя прийміть мене між челядь! – просив Мстислав.

– Хто ти?

– Я… боярин!.. А хто я, се не твоє діло! Мимоволі та мимо недостачі досвіду, Найшов молодець найкращий спосіб поступовання за двірськими блюдолизами. Дворецький глядів хвилю на дорідну та струнку стать молодця, вкінці склонив голову покірно і сказав:

– Коли так, то йди, благородний боярине, та роби, що хочеш, я про тебе нікому ні слова не скажу. Клянусь Перуном!

I Мстислав остався між службою.

При вечері засіло до столів понад триста варягів. Фарлаф сидів сам кінець стола та видавав прикази. І хоч варяги мали звичай багато пити при їді, він пив мало і скоро покинув кімнату. Коли вийшов, висунувся за ним і Мстислав.

Криючись попід парканами та горами мішків, вовняних покривал, сідел, поміж товпами сплячих або сидячих дружинників, слідував молодець за воєводою варягів аж до послідніх хат, де пробігала вулиця, що окружала увесь острог. За нею їжилися уже палі частоколів. Фарлаф станув на вільній вулиці й оглянувся. Мстислав припав до землі, але з-за угла крайньої хати, під якою укривався, слідив бистро за воєводою. А поведінка того була справді чудна. Зложивши руки довкола уст, обізвався тричі совою. За хвилю почулися десь з віддалі такі самі знаки, а тоді Фарлаф підійшов до частоколу і без труду видобув два кілки, якими прибивано палі частоколу до поперечних лат. Удолині були палі підрізані, а нарізи прикрито землею.

«Гарно! – подумав Мстислав. – Такі чотири палі, і пропало могуче городище київських князів».

Між тим Фарлаф застромив кілки між другі палі, щоби не погубилися, а сам підійшов якраз до сеї хати, під якою чаївся Мстислав, і відкинув засув. Відтак став обходити хату довкола, і нагло стерпла шкіра на Мстиславові… Йому нікуди було тікати. Довкола вільне місце, а найближчі паркани доволі далеко, – заки зміг би добігти, певно, побачив би або почув би його варяг. Зірвався, отже, та рішив і собі обійти хату другою стороною, наче ловець, що тікає довкола грубого дерева перед туром або кабаном.

Тихим, нечутним кроком пустився уздовж стіни, і, якраз коли станув перед темними дверима, почулися голоси при частоколі. Одним скоком найшовся Мстислав у хаті. Вона була повна бочок з рибою та в’язаних у звої волових шкір. Саме у сій хвилі вийшов з-за хмари місяць вповні і роз’яснив дещо кромішню пітьму хати крізь вузенькі вікна та відчинені двері. Мстислав ледве встиг залізти між шкіри та заховатися за найбільшою бочкою при вході, коли у двері вступило троє мужів: Фарлаф, Партеній і якийсь слуга. Слуга станув при засуві з ратищем, криючися за дверима, а двоє других увійшли у хату.

– Чи тут безпечно? – спитав голос Партенія.

– Зовсім, я ж сам відсунув зовні сі двері.

– Гаразд! Панагія поблагословить діло твоє, достойний протоспатаріє!

– Протоспатарієм зовеш мене?

– Так! Якщо удасться наше діло, золоті лати та хвостатий шолом стріне тебе у царському хрізотріклінії, на се маєш слово царя Івана.

– На Гель і норни, – скликнув Фарлаф, – мій меч до послуг імператора!

– Імператор не потребує ще тепер твого меча а твоєї голови. Ось тобі від нього дарунок і питання.

У пітьмі почувся важкий брязкіт золотих монет у шкіряному мішку.

– Справді, царський дарунок! – закликав Фарлаф. – А тепер скажи, про що питається володар Сходу свого протоспатарія ?

– Коли виїздить Святослав із Києва?

– Завтра.

– Так? В такому разі старайся з твоїми варягами іти передом, коли прийдеться біля Ненаситця перетягати човни. Наші степові союзники нападуть на задню сторожу, де звичайно перебуває князь. Ви удавайте, що не знаєте і не чуєте, що діється, і приходіть на рятунок запізно. Поняв?

– Авжеж! Але хто заручиться нам, що наші степові друзі, позбувшись ворога, не захочуть позбутися і свідків?

Партеній засміявся.

– Подумай лише, протоспатаріє, що імператор воює у Сірії та що за кожну ціну наймає хоробрих вояків, які б слухали лише його, а він на них міг би опертися. Потім Олє Гардарсзон, варязький гетеріарх, помер на гнилу гарячку…

– О боги! Солом’яною смертю!

– Е, ні! Товариші протяли йому жили, але його місце не обсаджене. Хто імператорові приведе кількасот варягів, той буде гетеріархом…

– Згода! – сказав Фарлаф. – Лише одного не вимагайте від мене.

– Чого саме?

– Як довго я у службі Святослава, так довго не підіймуть ні я, ні мої люди руки на нього самого. На його вояків можемо, на нього самого ні.

– Розумію! – відповів Партеній. – Се гарно, що ви так вірно служите своїм панам. Тим краще прийме вас імператор Іван у ряди своїх військ.

– Коли ж ви виїжджаєте у Херсонес?

– Сейчас! А на тебе ждатиму у давніх термах на Білому Березі, якщо напад не удасться. Там обговоримо, що робити далі.

– Ага! Значить, ви не дуже певні свого.

– Усе в руках бога та святих його! – відповів побожно Партеній. – Часом дає він побіду і поганим, щоби покарати за гріхи християн. Тому не треба надто уповати на слабі людські сили. Жду тебе, отже, у старих термах. Ну, з богом!

– Хай боги зіллють на імператора та на тебе усі блага Азгарду! Нехай побіда іде за ним крок в крок, а перед ним хай Тор молотом проторить йому дорогу!

Обидва вийшли з хати й удалилися до діри у паркані. Наче з гарячої купелі, вискочив і Мстислав і стрілою побіг у напрямі табору Святославової дружини. З гридниці варягів долітав гамір п’яних голосів, на порозі сидів наставник та прикладав до закривавленого чола холодну воду. Котрийсь із гриднів кинув у нього окутим рогом та набив йому кривавого синяка. Мстислав спинився при ньому.

– Де князь? – спитав.

– У себе, спить, не ходи туди. Він там сам з жоною, сином та Добринею. Навіть другі воєводи не йдуть туди у той час.

Але Мстислав не слухав слів дворецького, лише біг далі. У його голові гуділо, наче у млині. Батько та його гроші, викуп довгу, месть над Партенієм і Калокіром, грецько-варязький заговір, мужність та благородність Святослава і хитрість Цимісхія – усе те змішалося у голові хлопця, який справді багато дечого уже по дорозі побачив і навчився, та таки ще не привик до такого множества подій і вражень.

При вході у дворище князя стояла сторожа, і у неї просив Мстислав пропуск. Сторожа не хотіла його пропустити, думаючи, що се звичайний собі ізгой, що просить правди на свого жорстокого господина. Вартові відправляли його до тисяцького або до воєвод, бо знали, що князь потребує спочинку. Мстислав не вступався, зчинилася сварка; вкінці отворилися двері, і у темряві почувся дзвінкий, а так добре звісний усім голос:

– А що там таке при вході? Попилися, котюги?

У голосі сьому звучала веселість, яка звичайно огортала князя перед виправами.

– Ні! – відповів вартовий. – Якийсь ізгой насильно преться до вашої княжої милості з якимсь ділом.

– Пусти його, чуєш? Ізгою, чи як тебе там… Ходи сюди! Притьмом кинувся молодець до князя та обняв його коліна.

– Згадай, князю, твоє слово нині ранком. Приношу тобі вісті, яких ні ти, ні я, ні хто другий не надіявся. Від них зависить усе – честь, слава, а навіть життя кагана усієї Руської землі.

Князь відправив одним движком руки вартових і відчинив двері кімнати.

– Ходи! – сказав.

Ввійшли у простору, але низьку світлицю, вистелену коврами та обвішану золотою та срібною посудою і зброєю. У куті горів у комині веселий огонь зі смоляного ріща, а у другому стояла висока і широка лежанка, вистелена ведмежою шкурою. При низькому столі, на якому стояв великий дзбанок меду і срібні чарки, сиділи Добриня і Володимир, а біля печі стояла гарна, невелика ростом жінка з ніжними чертами лиця та веселими очима. Всі троє широко відкрили очі, коли побачили молодця з наляканим виразом лиця та у замараному одязі. Але Святослав засміявся.

– Не бійтеся, любі, сього хлопця, се брат Младана, що тебе, Володимире, учив метати ратищем з коня. Він тепер з богами радіє у вираї, а його брат ось між нами.

Молода жінка зітхнула.

– Кривава твоя слава, Святославе, – сказала, нахмурившись, – та й, відай, зібрав ти її хіба доволі на своєму віку. Не посидів би уже раз дома!

– Ха! Ха! – засміявся князь та погладив кругленьке підборіддя жінки. – Бачиш, якого тобі сина-сокола подарили боги? То для нього трудитись мушу. Коли я замкну очі, посягнуть по Новгород і литовці, і чуди, і Ярополк, і Олег, не усидіти там Володимирові. Ось я хочу добути йому царство краще за другі, царство дунайських болгар. Я не хочу, щоб брати від першої моєї жінки казали йому: «Ти, «робочич», слухати нас повинен, а не ми тебе». Ти сама знаєш, що він сильніший і мудріший від своїх братів.

– О так, се правда! – поспішила підтвердити Малуша і з материнською гордістю поклала руку на кучерявій голівці сина.

Між тим Добриня підсунув молодцеві кубок меду, і сей, випивши, оправився вскорі.

– Розказуй-но, Мстиславе, свої вісті, – , сказав вкінці князь, – а ти, Малуше, дай нам дечого попоїсти.

Мстислав чув не раз, що Святослав живиться лишень печеним м’ясом та хлібом, а ніяких присмаків не добагає але не дуже у се вірив. Тепер пересвідчився, що так є справді та що навіть молодий князь Володимир зовсім на батька схожий. Княгиня зняла з-над багаття чимало прутиків з куснями жареної баранини і подала їх на срібному полумиску князеві, а сей вручив кожному по одному, не виключаючи і Мстислава.

– Їж, брате, коли будеш ситий, краще розкажеш. А ти, Добрине, не любиш такої їди, тож з’їж лише про око один кусень. Вже і так Малуша кривиться, що я приймаю гостей по-степовому.

Добриня засміявся, Малуша вдарила князя маленькою рученькою по м’якій чуприні, а відтак всі прийнялися за їду. Навіть на бідного ізгоя Мстислава дуже добре подіяв сей веселий і щирий родинний настрій, і він зі смаком заїдав товсте м’ясо, загризаючи хлібом.

Коли покінчили усі їду, Мстислав почав розказувати. В міру оповідання похмурніло лице князя, хвилями набігали жили на його чолі, вкінці вдарив рукою об стіл і засміявся тим сміхом, яким сміється ворог.

– То, значить, – сказав, – що Никифор і Калокір пошити мене бажали у дурні?

– Так воно виходить, князю, – відповів Добриня. – Біда лише, що самі пошилися, бо Болгарія твоя, Никифора вбили, а Цимісхій тебе боїться.

– Перш усього, – проговорив по хвилі, – належиться подяка сьому ізгоєві за вірну службу. Коли у нього така рука, як голова, то старий Ігорів Свинельд найшов наслідника. Але про заплату подумаємо аж за порогами. Тепер дай йому, Малуше, яке не жіноче намисто, але таке, щоби показувало твою вдяку за урятування життя твоєму Святославові.

Малуша, з очей якої вже від довшого часу падали сльози, а уста дрожали з переляку та зворушення, відхилила віко великої, багатими узорами прикрашеної скрині та видобула з нього золотий ланцюг з великим дармовісом. У кожному звені горів самоцвіт, а у дармовісі кілька жемчугів і великий смарагд. Вона повісила се на шию молодцеві і поцілувала його в чоло.

– Се, сину, тобі від жінки, за спасіння мужа. І не ізгоєм тобі бути, а старшим між гриднями.

Добриня був зворушений, Володимир глядів з подивом і пошаною на молодого, а так уже заслуженого хлопця, а Святослав ударив себе рукою по коліні та, видно, чимсь вельми тішився.

Лише Мстислав покраснів.

– Милостивий князю і ти, достойна княгине! – відповів тремтячим голосом. – Не на се я розказав вам мою пригоду, щоби взяти нагороду. А хочете мене обдарувати, так уже обдаруйте свободою від Рогдая, але пощо сі скарби? Сей ланцюг – се майно. А я за наживу не служу.

Святослав поклав йому на плече руку.

– Се не нажива, хлопче, а знак вдяки від дорогої моєї Малуші для тебе. Що ти свобідний, то на те наша княжа власть боронити пригноблених. Се тобі належиться, і се ти одержав. А про нагороду поговоримо опісля. Ось ти краще розкажи Малуші за свою рідню, а я з Добринею пораджусь, як би то уладити похід.

Молодець розказував княгині за батьків, братів, Рогдая, Калину, Власта і нічого не скривав, бо бачив, яким співчуваючим та добрим було серце сеї жінки і матері героїв.

І довго в ніч радилися ще князь, найстарший воєвода наймолодший гридень.


Примітки

Конунг – назва володаря у варягів. – Авт.

Ярль – скандінавський князь. – Авт.

Протоспатарій – візантійський полковник. – Авт.

Хрізотрікліній – золота палата візантійських цісарів. – Авт.

Гель – пекло у скандінавців. Норни – богині судьби. – Авт.

Гетеріарх – візантійський генерал. – Авт.

Природну смерть називали поганські германці «солом’яною» і дуже і боялися, бо хто так помер, сей не йшов у рай Вальгаллю, лишень на сумний, мрачний Нальштранд, т. зв. пекло. Тому германці старалися гинути у бою, а варязькі старці отвирали собі жили, щоби при їх смерті плила кров. – Авт.

Терми – бані. Білий Берег (Білобережжя) – чорноморське узбережжя біля Херсонеса.

Азгард – місце пробування германських світлих богів у Вальгаллі.. Богів сих звали азами. Найзнаменитішими богами були Одін, Льокі і Тор. Крім сього, були ще у германців боги пітьми, ніфлюнги, які перебували у Ніфльгаймі, а дальше велетні і карлики. Перші з них – се уособлення сліпих, живлових сил природи, другі – се творча сила, яка в укритті перед велетнями копичить» скарби у підземних печерах. Сі скарби – се багатство природи, яке ази (лучі сонця) добувають на денний світ весною, убивши велетня снігу, що лежав на сих скарбах (Фафнір). – Авт.

Джерело: Опільський Ю. Золотий лев. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 44 – 51.