Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

2. Сусіди

Юліан Опільський

Найближчі дні були для молодого Мстислава дуже сумні та при тому пам’ятні на все життя. Вони научили його, яким великим добром на світі є доброта серця та справедливість, він пізнав, що любов більшу має вагу у співжитті людей, ніж гріш, сила і власть.

Обмивши тіло батька власними руками та нарядивши його у найкращу одіж, станув молодець перед вельми важним питанням: чим оплатити видатки на похорон, плачки-жалібниці, костер на жальнику, а головне на тризну, без якої ніякий похорон не міг відбутися. Треба було по-прадідному звичаю угостити гідно народ, щоби було кому насипати могилу над мерцем, та найняти співця, який славив би подвиги померлого піснями. Мстислав перелічив усі припаси та останки давнього добробуту найбагатшого тиверського боярина і заломив руки.

– Чим же я тебе поховаю, батечку? – закликав у розпуці. – Ні гроша, ні худібки, ні друга. Хіба сам виставлю тобі костер, загашу його сльозами, власними руками покрию землю, а лісових звірів скличу тризну правити над тобою…

Та не було часу на бідкання, а Мстислав не був з тих, що тратять у скруті голову. Замкнув хату, одівся у щонайкраще плаття і пішов до сусідів, з яких деякі вели з гречниками торгівлю смушками та виправними шкірами. У нього було чимало шкір з зимових ловів, і він рішився проміняти їх за потрібні речі та припаси. По матері осталась була ще невеличка скриньочка з чільцями, ковтками, запинками. Ні батько, ні він не віддали б були її нікому, а берегли її як дорогу пам’ятку по померлій, тим паче, що старий Воєслав мав лише сю одну жінку. Аж на Мстиславовому весіллі думали вони роздати сі пам’ятки світилкам. Невелика була вартість срібних та мідяних прикрас і бурштинових кораликів, бо ж цінніші взяла зі собою мати у могилу, але тепер мусив Мстислав добути і їх, щоби оплатити плачкам-жалібницям, що мали заводити на похороні, і череп’яті горшки на попіл з тіла, та страву при могилі.

Важко зітхаючи, ішов Мстислав через ліс. Він зміряв перш усього до хати старого гончаря І вора, званого Сміхуном, що сидів край села, недалеко від хатини Воєслава. Вузька лісна стежина вела туди поміж старезними високими та коренастими деревами. Сокира дроворуба ще не доторкнулася сих лісових велетів, бо старий Сміхун не позволяв нікому рубати ліс довкола свого посілая, а й сам не знати чому привозив потрібні йому дрова здалека, кажучи:

– Я родився в лісі і жив у лісі, тому хочу й умирати у лісі, а не на якомусь лисому клаптикові, голому, мов моя плішива маківка. Пощо мають люди бачити дві лисини. І одної доволі!

Викупаний у ранішній росі ліс блистів прегарною зеленню усіх відтінків та тисячами блисків жумчугових краплин води, а воздух аж хвилювався від чудових пісеньок всілякої пташні. Звільна підіймалося на сході сонце та розганяло білі опари, що звичайно ставали вечорами над хвилями Дністра.

Аж ось минув молодець послідні дерева й опинився знову на поляні, такій, як та, що на ній стояла його власна хатина. Та тут не було молодняка, ні корчів, ціла полянка мала вид чотирикутника, осередок якого займали грядки з огородови-ною, а по чотирьох рогах стояли будинки. У північному розі, звернена передом до полудня, стояла низька хата, біла, мов сніг, з розмальованими у пестрі взірці вікнами та углами. У другому – повітка на господарські знаряддя та припаси поживи, у третьому – гончарська піч та стіс лупаних дров, а у четвертому – довга та широка шопа з готовими горшками, мисками, дзбанятками та урнами для небіжчиків – звичайними, простими, і кращими, розкішнішими, розмальованими у різні краски й узори. Тут була також робітня, гончарський кружок, всілякі дерев’яні та кістяні палички, ложечки, гребінчики та черепки з фарбами, кисті, шнурки та подібні прибори для малювання горшків та витискання взірців на вогкій глині, гладження стін та виліплювання вух або покришок.

Усі ті чотири угли полянки лучила добре убита та потовченим череп’ям вимощена стежка, і нізащо в світі старий Сміхун не ступив би ногою на грядку, щоби собі скоротити дорогу. Тому казали люди, що Сміхун їде до Києва через Царгород, а коли іде в хату, що по лівій стороні, то звертає вправо.

Коли молодець увійшов у частокіл, який окружав усе обійстя Івора, старий стояв при дверях своєї хатини та, піднявши руки вгору, молився до святого Хорса на небі, благаючи його про ласку для усієї землі, для людей, звірів та рослин, за добрий кінець всіх початків та за мирну кінчину мирного життя. З пошанівком спинився молодець та зняв з голови плетену з лика круглу, сукном покриту шапку, а нагадавши собі дорогого покійника, глядів зі зворушенням на довгу сиву бороду, впале лице та глибоко осаджені очі під густими навислими бровами.

Коли старець покінчив молитву, взяв із призьби під хатою глиняну миску зі зерном та свиснув тричі. На сей знак цілою хмарою злетіли з криші хатини і з поблизьких дерев різнобарвні голуби та кинулися на їду, яку сипала їм щедра рука Івора. Деякі сідали старому на плечі та рамена, отиралися о нього, наче котята, другі, сміливіші, садовилися на голову, але сих зганяв або здіймав старець рукою і приговорював:

– Ото дурні з вас небувалі! Шкода, що у такого штудерного чоловіка служите… Таж на сій голяці і волосок вирости не хсче, не то пшениця; хіба що ти її помалювати хочеш, та, бач, братику, і се на ніщо не здалося.

Та потім увидів Мстислава, і старече лице роз’яснила іншого роду веселість. Він скорою ходою підійшов до нього, а коли молодець схилився до його руки, поцілував його в голову.

– Хе, хе, з богом, сину, приходиш, зі святим Дажбогом – сонцем… Хе! Хе! Відвідати старого, що? Го, го! Я знаю тут усіх, бо усі приходите до мене – мусите прийти. Хе! Хе! Чи їсти зварити, чи в дорогу їхати, чи мед ситити, чи мерця сховати, усе до старого. Хе! Хе! Правда?

– Я-бо, батьку, до вас…

– Мовчи, чи я питаю тебе, за чим прийшов, я все знаю, коли хто і за чим до мене приходить, хе, хе! Бо кожний мусить прийти, авжеж!

– То вже, батечку, як ласка, зладьте мені попільницю та скажіть, що вам за неї лишити, заки далі піду людей глядіти для свого старенького…

Тут зазвучали у голосі молодця сльози. Старий глянув уважно у його гарне смагляве лице та заплакані очі.

– Бач, сину, тобі плакати годі! За мене мій син не умре, ані ти за Воєслава; се судьба нас, старих, нам час, нас богам потреба, а дітей наших – людям. У попільниці каші не звариш, а у човні хліба не замісиш, хе, хе! Що лишити за горнята? Го, го, сину, а сі горнята, що для твого батька наладив старий Івор, не заплатиш мені нічим, бо і сам князь Мал не мав би кращих, якби його були похоронили дома сини, а не варяги мудрої Ольги, хе, хе! Се горнятка неабиякі, але, бач, за них заплатив уже батько давніше… – тут голос старця зм’як та задрижав, – своїм людяним серцем, добротою, правдою, своїм праведним життям, якого за усі скарби не купиш у нікого. Як бачиш, він утратив всі скарби, та сього добра не втратив і ось ним хоч за попільницю та горнятка заплатив. Іди, сину, далі. Мої внуки завезуть тобі усе потрібне на жальник підвечір.

– Чим же я, батьку, віддячуся вам за такий великий дар і відки мені тільки ласки у вас! – дякував молодець, цілуючи руку старого.

Та старий не зважив на його слова, лише тер чоло лівицею, промовляючи про себе.

– Воєслав… Воєслав… гей, гей! Невдовзі, товаришу, побачимося… А тоді зап’ємо у вираї з усіма предками на славу і заспіваєм, хе, хе, як то з Ігорем ходили у Царгород до святого Мами купувати паволоки та зброю, гей, гей! Минулося…

Зворушення через хвилину опанувало старця, та він швидко отямився і погладив кучеряву голову молодця.

– Не дякуй, сину, – говорив, – мене винагородять боги світлі, добрі зеленим раєм вже незадовго, хе, хе! Ось щоби не стидався дарунку, то знай, що ми колись торгували і боролися не раз укупі з твоїм батьком у східних степах та на Подунаві, і він не раз став мені у пригоді. Хай боги проведуть його у рай, а тебе у край добра та щастя. А наладь мені великий горнець меду, хе, хе! Лише не такого густого, як моє волосся!

І старий указав на свій лисий, мов коліно, череп, а молодець мимо смутку мусив усміхнутися крізь сльози. Він ще раз поклонився старцеві до колін і пішов далі на берег ріки, куди вела стежка у село.

По дорозі стрітив двох внучат старого, що несли у чистенькому горщикові дідусеві молоко та хліб на сніданок. Сміхун не любив, бач, на старості літ гамору та нечисті, що получені з великим господарством, і тому відділив синів вже давно, давши кожному чимале майно.

Вони стали маючими людьми, а старий плекав свою городовину та бджоли і ліпив горшки, збираючи за се всіляке добро, яке сейчас по рівній пайці ділив між дітьми. Вони носили йому їду, рубали і возили дрова, копали глину, та ніхто навіть не пробував наклонити старця перейти жити у їх хату.

Ті хати стояли дещо далі, і Мстислав, переходячи, звістив мешканцям про смерть свого батька. Те саме вчинив він у інших хатах, і всюди вітали його словами жалю та потіхи. Вкінці на другому краї села оминув дворище боярина Рог-дая, що було колись посіллям Воєслава, та скрутив у діл до Дністра, де жив багатий кметь Ярослав. Люди звали його, звичайно, Бобром, бо він торгував шкірами та ходив сам не раз горі рікою у дністрові багна, де було чимало бобрів. Молодий господар-ловець знаменито умів їх ловити, а смушки продавав купцям-гречникам. Крім сього, скуповував часто поміж сусідами шкірки з білок та кун і грубі оленячі шкури, бо і за сей товар платили на Подунаві чимало гривень греки.

Хата Ярослава стояла на півострівці, що вибігав далеко за південь. З трьох сторін обливала його ріка, а з четвертої укріпив Бобер своє обійстя валом, ровом та частоколом. Як маючий чоловік і купець, боявся він нападів варязьких дружинників, які ходили з князем на полюддя та часто і на власну руку любили перетрясти комору багатого кметя. Вдень брама стояла отвором, пси прив’язувано на мотузи, і лише вартівник сидів під воротами, збитими з грубезних дубових колод.

Господар привітав Мстислава у світлиці, яка скидалася радше на склад цинкової, мідяної, а навіть срібної посуди, чим на мешкання. В одному куті стояли, крім сього, скрині з паволоками та полотном, у другому – ловецьке знадіб я. Ярослав був ще молодий, може, тридцятилітній чоловік з худощавим лицем і чорним волоссям та вусами. Бороду голив гладко, а так само підголював чуприну. З вершка голови звисав жмут буйного волосся на праве ухо.

Він якраз зшивав білки та куни у «сороки», себто в язки по сорок штук. Коли Мстислав розказав йому про смерть батька, відложив набік роботу і встав, видко, зворушений вісткою.

– Помер! Хто б то подумав, що такий багач, та так скінчить, – бідний ти, хлопче, небагато, відай, спадщини лишилося для тебе.

– Та небагато, дядьку, ось тому і прийшов я до вас, щоби помогли мені у біді. Ось тут є ще останки уборів покійної матері, а у хаті на дві-три гривні кун та білок, з десять телячих шкур та одна ведмежа. Проміняйте мені се за хліб, мед та м’ясо на поминки, бо самі знаєте, що у мене у хаті нічого нема, а батька поховати треба. Я торгуватись не буду, беріть усе, що є, дайте усього, чого треба, хіба, щоби мого добра не вистало. Але думаю…

Та тут молодця перервав Бобер.

– Цить, хлопче! – крикнув, видко, обурений. – Який лихий біс піддав тобі, що я на твоїй біді баришів шукатиму? Я купець – правда, але я ні грек, ні варяг, лише русин-тиверець, як і ти або твій з богом уснувший батько. Я не Рогдай…

– Простіть, дядьку! – оправдувався молодець. – Я не бажав вас обидити, лише просив вас про поміч, про вигоду. Вам мої шкіри придадуться, бо гарні, цілі й густі, може, кращі, ніж сі, – додав, вказуючи на розкидані смушки. – Прецінь торг – річ чесна та богам не противна, а що я не вмію ще торгувати, тому лишаю цінування вам. Де ж тут обида? У мене прецінь нема-таки справді нічого.

Ярослав успокоївся, коли почув се.

– Як-то? – поспитав, зморщивши брови. – Не маєте ні худоби, ні пасіки, ні меду?

– Нічогісінько!

– А щоб Морана побила проклятого скупиндю! – гукнув Ярослав. – То Рогдай не лишив вам нічого?

– Нічого! Але батько і я стаємо закупами аж від осені, якщо не віддамо до сього часу тридцять гривень. За сю проволоку одного року та за відсотки від позики забрав Рогдай наше посілая з усім, що у ньому було. Він був правий; навіть князь не міг би нам був помогти, хіба заплатити довг і відсотки. Тому ми осіли в опустілій хатині, а з усього майна взяли лише ось се.

Тут Мстислав показав на скриньочку.

– А чому ж батько не переказав до мене? – гарячився Ярослав. – Я був би поручився за нього.

Мстислав усміхнувся:

– Вибачте, дядьку! Хто все життя гараздував, той радше з голоду погибне, чим піде просити.

– Ну, так, але ти міг…

– Я моєму батькові у вічі не глянув би, коли б сам, без помочі, його прогодувати не вмів. Тепер ось інше діло… Похорон – людей треба…

Настала мовчанка. Ярослав ходив нахмурений по світлиці, вкінці станув перед Мстиславом.

– Мені дуже прикро й гірко, що твій батько забув про мене. Знаєш, може, десять літ тому умер мій батько, а хата по похороні згоріла. Я бажав було покинути село та йти у світ, але старий Воєслав поміг мені грошем і радою, і то не за відсотки, а за добре слово. От як князь посилає бояринові: віддаси – гаразд, а не віддаси – боги з тобою! Грошовий довг я віддав, але довгу вдяки – ні. Тому іди, хлопче, у хату, я тобі припасу пошлю, скільки треба, а за шкіри порахуємо по похороні.

Глибоко тронутий поважанням та любов’ю, яку всі відчували до його покійного батька, йшов Мстислав домів.


Примітки

Жальник – кладовище, де палили мерців на кострі. Плачки-жалібниці оплакували смерть небіжчика, кості збирали у попільницю-урну з глини і ховали у могилі. У огонь кидали всілякі жертви, а у могилу клали поживу та всіляке знадіб’я, якого померлий міг потребувати у вираї. По похороні відбувалася тризна, похоронний пир, при якому співали пісні, устроювали ігрища і різали когутів на жертву померлому. – Авт.

Тиверці – одно з руських племен, що жило у полуднево-східному куті української території. Поляни сиділи у Київщині, на південь від “их – уличі, над Прип’яттю – деревляни, на захід від них – волиняни, або бужани, й дуліби, на півночі – сіверяни. – Авт.

Гречники – грецькі купці або й українці, які їздили торгувати у Царгород. Там мали вони цілий ряд різних привілеїв, а також особливі заїжджі доми у передмісті св. Маманта (святого Мами). – Авт.

Багатші люди могли мати у давній поганській Русі більше жінок, чим одну. Видко, одначе, що сей звичай був мало розповсюджений та обмежувався лише до деяких князів та найбагатших купців, бо устав [зник. – Упор.] сейчас після введення Христової віри майже зовсім. – Авт.

Мал – деревлянський князь, який після смерті Ігоря убігався о руку княгині Ольги і на якому вона люто помстилася. – Авт.

Паволока – коштовна тканина, яка завозилася з Візантії, збірне поняття для характеристики парчі, багри, порфіри.

Кметі і смерди – селяни, землероби різної міри заможності.

Полюддя – збирання дані князем по волостях. При такому збиранні убили деревляни великого князя Ігоря. – Авт.

Джерело: Опільський Ю. Золотий лев. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 13 – 19.