13. Втеча
Юліан Опільський
Слідуючої днини від’їхав Калокір, наказуючи пильнувати бранця день і ніч, але заразом мав сторож подбати про усяку вигоду для нього. Видко, хитрий грек не бажав робити собі Мстислава ворогом.
Поплив день за днем одноманітно, нудно, без змін та потіхи, а тут між тим мучила його серце туга за своїми і непевність, що діється з князем та дружиною. Не раз згадував Мстислав і Залісся, Калину, Рогдая, Власта, Люта… Часом жалів навіть за Круком, якого мусив залишити у Києві. Як дуже придався б йому сей вірний друг у його нудьгуванні. Рибалка В’юн щоднини приходив тричі зі сторожем чистити кімнату, приносити їду та напиток або виносити посуду. Але ні разу не можна було відверто побалакати, бо сторож не відходив від них ні на хвилю.
Крізь вікно, що виходило на лівий берег ріки, і крізь яке викинув був В’юн рибу, бачив Мстислав також не раз молодого сміхуна, але сей «двигав лише плечима і тряс головою. Надармо посилав йому молодець німі питання поглядом та движками рук, – сміхун не відповідав. І так минуло два місяці.
Аж ось одної днини упав сторож на порозі кімнати та викрутив собі ногу. Яким світом те сталося, не знав ніхто, і аж набагато пізніше дізнався Мстислав, що сміхун протягнув був поперек темних східців мотузок. Сторож гукнув на жінку та вояків, і вони винесли його з кімнати на діл. З сього скористався В’юн і увійшов до Мстислава. Зразу став застилати стіл і укладати на ньому блюда та дзбанки. Але коли вже затихли кроки вояків та падькання жінок на сходах, звернувся до Мстислава.
– Воєводо! – заговорив скороговіркою. – Я Рослав, син кметя з-під Іскоростеня, деревлянин. Вже два роки тому потрапив я в неволю і удаю божевільного, бо мені зі сим добре. Бував я у Царгороді, Адріанополі, Атенах і багато бачив і чув. Дурня, бач, ніхто не соромиться. Тому і остеріг я тебе, і остерігаю надалі. Тям, воєводо, що ти не на Русі, а у грецьких руках, де словами закривають лишень гадки, а вискакують зовсім щось друге…
Мстислав горів, одначе, з нетерплячки і перервав Рослава.
– Остав се! Я тебе зрозумів добре і далі розумітиму. Ти мені кажи, що з князем?
– Князь відступив у Доростол і борониться від болгар і греків перед містом. У чистому полі не остоїться лава руських дружин перед панцирними комонниками.
– О, вони, певно, не візьмуть його силою! – закликав Мстислав. – Він орел, а вони кури. Горе їм!
– Великою є сила Перуна – се правда, але нема у нього, як і в Дажбога, лесті, підступу, грецького вогню, страшних метавок на огонь і каміння. Поки держиться князь у полі, доти гаразд. А раз замкнувся він у городі, то буде біда!
– Чому ж би йому тікати у місто?
– Їсти нема чого, людей багато, поживи мало, тому і сил не вистачає. Голод!..
Мстислав понурив голову.
– Тікаймо, Рославе! – сказав по хвилі. – Я мушу бути при князеві і побідити або згинути разом із ним. Поможи мені!..
На сходах почулися знову кроки. Урядник охорони цісарської поліції ішов заступати сторожа при вечері. В сій хвилі заспівав Рослав, мов півень, аж Мстислав відскочив.
– Хай не знає, бісова харя, що ми балакаємо, – сказав пошепки. – Я до утечі вже все зладив, недостає мені лише сталевого долота, щоб виважити грату. Але сторож має таке знаряддя, і я постараюся украсти його. А ось тут, – Рослав витягнув з кишені клубок мотузка, – мотузок. Спусти його мені крізь вікно, як обізвуся двічі пугачем…
У сю хвилю ввійшов у кімнату урядник, киваючись на коротких грубих ногах.
– Ква, ква, ква! – закахкав Рослав, тріпаючи руками, мов утка крилами. Мстислав не здержався і порскнув сміхом. Пришелець почервонів з досади, але поклонився і сів за стіл. Він і в голову не клав, щоби «біснуватий» розмовляв із бранцем.
Але Мстиславові не йшла у рот їда. Спокою не давала йому гадка, що, може, якраз у тій самій хвилі і не мають його товариші що до уст вложити. Він швидко покінчив їду на превелике вдоволення його товариша, який вважав себе у праві з’їсти усе, що осталось, і з противним плямканням змітав усе зі столу.
Аж вийшов і він, і Мстислав остався сам. Довго не міг заснути. Раз у раз привиджувалися йому князь, Шварно, Лют, дружина, – усі голодні, зі стягнутими поясами, з поблідлими лицями, знесилені, охлялі.
Коли молодець збудився, лице його було вогке від сліз, пролитих крізь сон. У ранішній молитві благав він гаряче Хорса-Дажбога послати князеві та дружині поживу і силу відбити ворога.
У журі та смутку перебув Мстислав ще кільканадцять днів. Аж ось одної днини укрився Дунай мрякою. Синяві клуби гонив буйний західний вітер долі водою, крізь вікно втискався у самітну кімнату на вежі вогкий, холодний воздух. Ударило крило вітру об мури і понуро засвистіло у гіллі дерев. Повороніла дунайська хвиля, високі вали ішли від осередка ріки до берега і з хлюпотом обливали підніжжя вежі.
При світлі оливної лампи сидів Мстислав у кімнаті і слухав понуре виття вихру та своїх безпотішних дум. Сум, чимраз глибший, чимраз важніший, огортав його. На молоду моторну душу налягла самота важким каменем і бралася здавити у ній всі проблиски сили та діяльності. Мрак огортав його голову, безмисленно і тупо гляділи погаслі очі у темряву.
Коли втім: «Пугу! Пугу!» – озвався двічі пугач у гіллі явора і наче дух «біснуватого» В’юна вселився у-молодця.
Мигцем скочив Мстислав до вікна і спустив шнурок удолину, прив’язавши до нього срібну ложку від вечері.
– Пугу! Пугу! – загудів пугач за вікном, а по хвилі витягнув молодець нагору мотузок. До нього прив’язав В’юн доволі грубий ремінь від аркана, який вживали болгарські та печенізькі їздці. Здивувався зразу Мстислав, але відтак зрозумів, що по сьому ремені спуститься з вікна на землю. На кінці ременя висів клевець і долото. Головка клевця була обгорнута шкірою. І ремінь, і шнур були вогкі. Надворі падав дощ.
Молодець сейчас взявся за діло: підважив грати у вікні, і се удалося йому дуже швидко. Ніхто і не думав, щоби хто міг з острівця утекти. Одинокий човен був по тому боці, на правому березі ріки, а на острівці було лише маленьке човенце В’юна, у якому лиш одна людина могла пуститися на воду. Тому ніхто не добачив, що іржа давно вже перегризла залізні штаби грат. По півгодині праці грат уже не було. Не було чути і ударів клевця, бо шкіра глушила їх, а свист вихру не допускав ніяких гомонів до ушей вартових на сходах та у пристані. Легко, мов кіт, скочив Мстислав на землю і побачив сейчас біля себе лежачу постать Рослава.
– Умієш плавати, воєводо? – спитав сміхун замість привітання.
– Слава Велесові, умію.
– Се гаразд. Стрибог розгулявся нині. Він і донесе нас, куди треба, і нанесе дощику, який затре усі сліди за нами. Ходімо, воєводо!
Зігнувшись, шмагані вітром і дощем, пересувалися молодці до берега. Тут їх ждало маленьке човенце, справжня орі-хова шкарлупина, навантажена всілякими припасами, так що оставалось місце хіба для одної особи.
– Роздягайся, воєводо, і пливи за мною. Ти не зумієш таким навантаженим човном орудувати, а притім, – тут засміявся В’юн, – доволі я намок, змокни і ти дещо!
– Нічого! Допоможіть, водяні!
Молодець скинув одяг, а Рослав сів у човен і відштовхнув його від берега. За човном поплив Мстислав, придержуючись човна однією рукою. Скоро щезла у тумані за ними понура вежа забутого замку. Якусь хвилю видніло ще у мряці світельце оливної лампи високо над водою, а потім і воно щезло. Мряка, пітьма і дощ обняли звідусіль утікачів, які мовчки посувалися до правого берега ріки.
І ось зачорніла перед ними темна смуга, повна гомону, шелесту та плюскоту хвиль, се були прибережні очерети.
Молодець раз у раз став зачіпати ногами об корняки шувару, підводних рослин, вкінці застряг у намулі.
– Кладися черевом на воду! – радив В’юн і зі здвоєною силою пхав човен до берега.
Аж ось показалися перші купини ситнику і купчатки, лозина та верби, а по хвилі вискочив Рослав на берег.
Мокрий та перемерзлий, Мстислав послідував за його приміром і одягнувся у свій одяг. Рослав добув з човна два мішки, витягнув з одного вухатий дзбанок з затичкою.
– Напийся, бо вхопить тебе пропасниця, а тоді хіба вертатися прийшлося б.
Мстислав послухав. Сей простий чоловік вів його, мов дитину, і молодець слухався його без спротиву, бо знав, що тут більше значить знання місця і обставин, чим досвід, хитрість, відвага та хоробрість. В дзбанку було сильне грецьке вино, і скоро відчув молодець, як любе тепло розливається по його тілі.
– Що ж тепер? – спитав пошепки.
– А ось глянь! – відповів Рослав, вказуючи на ріку за кільканадцять кроків від себе.
На темно-сірому тлі води чорніло щось при самому березі, наче пень дерева.
– Що се?
– Се човен Калокіра. У ньому є варта. Один спить до півночі, другий від півночі. Та нині, мабуть, обидва заснули.
– Де? У човні?
– Так.
– Ну, гаразд! Ось тобі долото! Коли дам знак, так ти сим долотом по голові того, що спить. Я займуся другим.
– Еге ж!
Тепер обіймав провід воєвода, бо Рослав добре знав, що лицар, який є любимцем Святослава, мусить бути неабияким борцем.
Проти усі сподівання, вартовий не спав, ані не сидів у човні, лише стояв, спершись на щит, при березі. Але шум вітру приглушив кроки Мстислава. Коли підійшли на сажень до нього, шепнув Мстислав до товариша:
– Бігом до човна!
Не роздумуючи, погнав Рослав бігом.
– Стій! Стій! – гукнув вартовий і хотів було погнати за ним. Та в ту хвилю впало йому на голову щось важке, велике і м’яке. Се Мстислав ударив його з усього розмаху по голові… мішком. Закітлувалося у темряві, залунав брязкіт щита, що падав на каміння, відтак оклик: «Кіріє!» – а потім замовкло усе.
– Рославе! – почувся голос у темряві. – Ти готов?
– Готов! А ти, воєводо?
– І я! Але мій ще живий!
– Давай його сюди!
Мстислав затягнув грека до човна, де лежав уже другий візантієць, як опісля вказалося, убитий долотом Рослава. Сміхун, бач, ударив його у висок, і череп лопнув від удару.
Сейчас вкинули молодці у човен мішки та виплили на середину ріки. Там вкинули у воду небіжчика, а другого, якого лише приголомшив удар Мстислава, посадили до весел і плили аж до ранку.
Коли на сході перед ними стала біліти вода у сірині розсвіту, скермував Рослав човен до багнистого лівого берега ріки, де спочивали обидва весь день. Ввечері поїхали далі, а грека пустили живим. Не так-то швидко міг він вернутися до своїх.
Усі грецькі та болгарські сили були по тому боці ріки. Тому не боялися зради. Рівно ж не боялися погоні, бо з острівця не міг ніхто вирушити без човна Калокіра та чайки В’юна.
І так їхали вони ніччю, а вдень спочивали, доки не доїхали до Доростола.
Вже ранком тої самої днини побачили вони на овиді луну пожарища, а коли зійшло сонце, чорні дими. Східний ранішній вітер приніс їм воню диму та спаленини.
– Ось ми вже і дома, – сказав Мстислав.
– Ба, але годі буде дістатися у город. На ріці флот.
– Що ж робити? Підемо далі пішки. Згода?
– Твоя воля, воєводо, а богів ласка… Може, дійдемо.
– То ходімо!
Перейшли ріку і у добре укритому місці, недалеко від міста, там, відки виїздив уперше Святослав на погром флоту, вийшли на берег. Хильцем вилізли на малий горбок і з корчів поглянули на город та його околицю.
До міста було ще звідсіля далеко, але мимо сього уся рівнина була вкрита гуртками людей. Мало було, одначе, між ними вояків. Були се головно болгарські селяни, які під доглядом грецьких вояків і офіцерів тягли на шнурах величезні машини. Були там катапульти, що виглядали наче величезні ворота з грубезними пружинами зі скручених конопляних линв, далі звичайні метавки з величезною дерев’яною варехою, у яку клали каміння, шопи з таранами та свердлами для розбивання мурів, далі журавлі, наче на колодязях, на яких, місто відер, висіли коші.
У сі коші сідали лучники, журавель підіймав їх горі, і звідси мали вони обстрілювати оборонців міста. Але найбільшою та найгрізнішою машиною була велетенська дерев’яна вежа з кількома поверхами, гуляйгород. Надолі стояв таран для розбивання мурів, на першому поверсі вікна з помостом для піхотинців, що ішли приступом на мури, на другому – вікна для стрільців, а нагорі – дула для грецького вогню.
Страшна ся вежа, уся вкрита шкірами, посувалася вперед по помосту з дощок на дерев’яних валах, мов чайка на волоці, але до сього треба було і сотень рук. Тому візантійські війська зігнали з усіх навколишніх сіл населення, щоби підкочувати машини під місто на вал, який усипало військо рівнобіжно до стін Доростола.
Розглянувшись у положенні, обидва молодці стали радитися пошепки. Але недовго тривала ся нарада. Вони могли лише крізь табір греків пробитися у город, бо на ріці стояли судна та їздили човнами варти. Скоро склали собі план, а по хвилі, кинувши списи і щити, поховали ножі та топори під плащі і змішалися з найближчою ватагою мужиків.
– Звідки ви? – спитали їх.
– З-під Переслави! – відповів В’юн. – Зловили нас і пригнали, бог би їх побив.
– Гей, гей, неволя! – зітхали мужики. – Минувся добрий час правди та свободи. Бояри та греки горою.
– До шнурів, до шнурів, собаче насіння, гей! – закликав у сій хвилі офіцер.
Всі, а з ними Мстислав і В’юн, кинулися притьмом тягнути гуляйгород до валу під містом.
Джерело: Опільський Ю. Золотий лев. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 92 – 98.