Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

17. У гнізді опришків

Юліан Опільський

Лісом, що купався у вечірніх блисках по цілоденній жарі, їхала дружина їздців. Були се оружні комонники, за якими на прив’язі ступало з десять нав’ючених широкобедрих та низьких болгарських коней. Довкола при стежці віддихали мар’янки, материнки та чабри своїм пахучим віддихом, – а всюди синіли дзвіночки, звичайні і розбрілі. Місцями, де з-під чорнозему добувалося вапняне підложжя, повзли землею тонкі корняки темно-зеленого барвінку, а навіть білів подекуди ломіть та жовтіла дівина. По обох сторонах стежки росли густі корчі ліщини та калини, тут і там чорніли спілі грона чорного базнику на грубих билах.

Далі зеленіли дуби, явори, дерени, а землю вкривали грубим шаром порохно, гниле листя та ягідник. У вечірньому повітрі не чути було вже жужжання хрущів, лише комарі виспівували тоненькі свої пісеньки та роєм вилітали з гущави, щоби поживитись. У гіллі чулись крики птиць, що вертали до гнізда на ніч. Шуляки, кобузи, соколи, канюки наповнювали воздух своїми хриплими криками, а з деяких дерев неслися хори гайворонів, які, живучи громадою, відбували саме вечірню нараду. З дупла велетенського бука раз у раз обзивалася сова, наче сердилася на вивірок, які виправляли свої потішні руханкові вправи якраз перед кривим носом премудрої боярині.

Мовчки їхали їздці, видко, далекою була їхня дорога, й уже все вибалакали під час довгих нічних постоїв. Одначе по конях не слідно було надто великої втоми. Видко, їздці щадили своїх звірят та давали їм потрібний відпочинок. А може, й хотіли вони гідно показатися дома?..

На чолі їхав у блискучій візантійській зброї молодець у червоному плащі з парчевою лямівкою. На нагруднику виднілися всілякі ковані золотисті потвори, левині голови тощо, ремені начеревника вкривали густо золоті гудзи, а пояс аж сіяв від самоцвітів та туркусів. Червоні сап’янці упиралися кінчиками об срібні стремена, а упряж коня, хоч з доброго ременю, пишалася шовковими поводами та срібними й мосяжними бляшками. Менш пишні були строї його товаришів, але все-таки можна пізнати було по них, що неабикому служать.

Лиця усіх були опалені вітром і сонцем, поорані трудами воєн та подорожей. Усі були ще молоді або в середніх літах, але найкращий був таки провідник, у якого здоровий вигляд та краса черт лучилися з нарядним одягом.

Аж ось станули їздці на високому полудневому березі Дністра і глянули на зелене море лісів, яке розливалося по лівому боці ріки. Кривавою полосою лягла ріка у їх стіп, а по тій стороні над залісецькими дворищами стелилися дими. З ріки здіймався синявий вечірній опар і звільна підіймався вгору, щоби розстелитися на ніч по берегах. Хвильку глядів провідник дружини на прегарний краєвид, відтак, наче збудившись зі сну, обернувся до товаришів і гукнув:

– Чвалом!

І бігом поїхали товариші за мовчазним воєводою. Вони їхали горі рікою, лівим її берегом, минули вкоротці село, минули положене на горбку дворище Воєслава, у якому не знати чому горіло кілька чималих вогнів, минули оселю Ярослава на півострові і доїхали вкінці до перевозу, де перевізник залісецького боярина перевозив людей чайками і дарабою.

Але дарма кликали дружинники перевізника. Його не було і чайки не було. При березі стояла лише дараба, широкий сплав з грубих ялових пнів, критих драницями. Весь сплав був прикріплений на довгій грубезній линві до зрізаного на висоту сажня над землею дубового пня.

Хвильку ждали їздці на перевізника, а відтак сіли разом з кіньми на дарабу, воєвода станув при кермі, товариші взялися за жердки та весла і відбилися від берега. Один з них розвивав линву в міру того, як сплав віддалявся від берега. Коні вояків привикли, видко, до таких мандрівок, бо ні один не захропів, ані не пручався. Вправно, наче справжні моряки, пливли молодці.

– Лівим боком налягай!

– Запрись зліва! Ще раз! Ще раз!

– Греби! Дужче! Рівно! Разом!

– Раз, два, раз, два!

– Налягай справа! Запрись!

– Приставай!

Вправно пристала дараба до берега. Всі висіли, а сплав знову відрулили у воду. Він поколихався на хвилях, поплив за водою, але, спинений линвою, пристав під напором води до правого берега. Перевізник потребував лише намотати линву на коловорот, щоби привести сплав знову до стовпа.

Від перевозу їхали комонники стежкою. Але ось спинився провідник і вказав у сторону села рукою.

– Ось се моє посілля. Се Залісся! – сказав. – Там має на нас ждати Лют. Те велике дворище, яке ви бачили на горбку, се мій двір. У ньому горять огні, видко, щось діється незвичайне. Тому мусимо обережно під’їхати, щоби не впасти ще у яку халепу.

– Може, се лишень толока або пир, – здогадувався один з гриднів, який, видко, найрадше був би якраз на таке свято потрапив.

– Не знати! – відповів воєвода. – Лют не справляв би пирів без мене у моїй хаті, а жнива вже минули.

– А може, се похорон? – сказав інший. – Лютові небагато належалося вже у Корсуні; хай його боги рятують, шкода було б гридня князеві, а нам товариша…

По хвилі надуми рішив воєвода:

– Поїдемо стежкою прямо на північ і доїдемо до роздоріжжя. Там стоїть дуб, розторощений стрілою Перуна, коли деревляни вбили князя Ігоря. Одна частина віджила знову, коли князя Мала з дружиною погубила мудра княгиня Ольга, друга осталась мертвою. Від сього дерева йдуть дві дороги. Одна на захід у Город, друга на північ у Рогдаївку. Звідти під’їдемо під дворище.

І знов мовчки рушила дружина лісом, дзвонячи упряжжю та зброєю у холоднавому вже вечірньому повітрі. На небі появився помаранчевий місяць, а його світло мішалося з тінями ночі та послідніми проблисками вечірнього зарева у якусь таємничу півтінь. Перед їздцями появився нагло, наче величезний чорний хрест, розколотий крислатий дуб. Над одною йогр половиною здіймалася кучерява китиця галуззя та листя, друга стирчала у воздусі, наче виселиця. Сіра дорога проходила попри дерево і ділилася на три відноги: одна – на захід у Город, друга – на схід у Залісся, третя – на північ у Рогдаївку.

На дорозі показалося щось невеличке, чорне, а вслід за сим голосний лай собаки потряс вечірній воздух. Здоровий чорний пес скочив на коня воєводи, так що кінь станув дуба і, наляканий, став хропіти і вертітися на місці. Пес побріхував без упину, бажаючи за всяку ціну дістатися на сідло, а хвостом махав так сильно, що здавалося ось-ось і відірве його зовсім. Видко, власник хвоста вітав когось з незвичайним одушевлениям.

– Крук! Мій любий, вірний друже! – кликнув Мстислав і скочив з коня, а у слідуючій хвилі Крук з виттям, скавулінням та всіма іншими познаками шаленої радості скакав йому на груди, плечі, лизав руки, ласився на всі лади, наче розказати бажав своєму господинові про тугу та жаль своєї собачої душі за сі три місяці.

– Слава добрим світлим богам за гарну ворожбу! – сказав вкінці Мстислав. – Першим стрічаю на своїй землі найвірнішого друга, якого має вояк та ловець, а ще й під Перуновим дубом. Добро спливе на мою голову з сієї ворожби, тому радіймо душею усі і не тратьмо часу.

– А зі мною не звітаєшся, воєводо? – спитав раптом якийсь голос, і з-за дуба вийшла висока струнка стать оружного мужа.

– Лют! – крикнули дружинники та кинулися його вітати. – Ти здоровий, дужий? Як же там боги милували тебе за весь час?

– Від чого се вогні у вас на обійсті? – допитувався Мстислав замість відповіді на питання.

– Се громада зійшлася боронити Калину від Рогдая і Власта, а тепер радяться, що робити, бо Власт грозить, що вб’є батька Калини, якщо вона не віддасться за нього.

– Див би його побив, собачого сина! Коли прийшов посланець?

– Саме тепер, годину тому. Власт жде до ранку відповіді, а приїзду Калини до післязавтра вечором.

– Що ж Калина?

– Зімліла, бідненька, відтак сиділа у одрині та до нікого і слова не казала. Вкінці сказала: «Люте, дай мені ніж, і їдьмо». «Чого?» – питаю. А вона на те розсміялася так, що мені аж мороз перейшов по тілі, і каже: «Їдьмо! Коли Власт доторкнеться до мене, то вб’ю його, а не вдасться, то сама собі кінець зроблю. Загнав батько, як кажуть люди, матір у могилу, тож нехай поховає й мене! Тоді нехай боги прокленуть Рогдаївку, а Рогдай хай по віки вічні блукає опирем по руїнах. Не судилося мені, видко, щастя у житті».

– Пробі! – гукнув молодець. – Їдьмо розрадити її, а потім відіб’ємо старого силою!

Але Лют потряс головою.

– Се не може бути! Якщо поїдемо спершу домів, повечеряємо, погуторимо – буде північ. Повстаємо аж ранком, а за сей час дізнається Власт про твій приїзд і буде берегти Рогдая і скарбів. Якщо побачить нас під дворищем, вб’є старого і втече з грішми, а ми привеземо Калині на весільний дарунок труп. Так не може бути. Тут треба або переговорів, або підступу.

– Переговори ні на що не здалися! – відповів Мстислав. – Власт має у своїх руках гроші Рогдая, а бажає мати ще й Калину. Що ж ми йому за неї можемо обіцяти? Якими скарбами його знадити? Тут треба підступу і сили, але сейчас, без проволоки. Заки лице Сварога усміхнеться до нас досвіту, повинен Власт висіти на найвищому дубі у Рогдаївці. Твоя правда, Люте, у хату їхати годі.

Відтак звернувся до своїх дружинників.

– Хлопці, ви чули, яка халепа трапилася мені від недруга мого. Поможете мені у ній чи ні? Поможіть, братики, нагороджу вас щедро, а відтак дам спочити у всякому дозвіллі, скільки забажаєте.

– Ідемо з тобою, воєводо! – гукнули хлопці радісно. – Віддячиш нам медом на весіллі.

– Покажемо ми тому якомусь Властові, як підпалювати вежу серед тридцятитисячного війська ромеїв! – гукнув і собі наймолодший гридень Снігур, який обожав Мстислава за його подвиги.

На жаль, саме тому, що Снігур був наймолодший, а й до сього ще недавно занедужав був на пропасницю, не взяли його товариші з собою, а веліли таки тут, під дубом, переночувати разом з в’ючними кіньми. Як не просився хлопець, нічого не помогло. Воєвода і старий гридень приказали, мусив слухати. Інших одинадцять поїхало у Рогдаївку.

Вже сама околиця Рогдаєвого посілля достроювалася до власника самої волості. Була вона підмокла, багниста і не дуже пригожа під засіви. Зате множество звірини було у лісах, а рої болотяних птиць аж сонце закривали на льоту, їздці з’їхали у долину, береги якої вкривав густий, сильно підшитий ліс, де росли вільхи, верби, отровниці, а берегами бивно вкривали землю протачники, бібники, настурції. Подекуди ядовитий смертельник виростав понад друге зілля та скривався поміж знітами, криванями та коситнями.

Над потічком, який ліниво сльозив по підмоклому підложжі, росли латаття та червоний кліщинець. Солодкий болотяний лепех виростав поміж густим ситником, а далі вода розливалася у ставок, воду якого вкривала ясно-зелена ряска. Одначе небагато було сеї води. Її дзеркало щезало під густим лісом очеретів, комишів, шувару та кашатника. Густо росли вогкі китиці рогозу, а маленькі віконця, не зарослі трощею, обняв у посідання болотяний гребиш.

Над мокляком стояв густий туман, але вже здалека бачили їздці два світельця, які кидали на біляві плахти мряки рожеві відблиски. Саме над болотом на високому сухому півострові лежало дворище Рогдая. Найближчі хати були віддалені на якусь чверть милі і стояли на сухому місці над потоком, який випливав з багнистого ставка. Їздці знали, що у селі осталось лише дуже небагато кметів, а ізгої, які мусили у ньому бути, не дуже журилися судьбою Рогдая. Тому, доїхавши до півострова, дружина злізла з коней, а Мстислав розтолкував усім придуманий ним дорогою план нападу.

Видавши прикази, скинув зі себе нарядну одіж і переодягнувся у звичайне бойове знадіб’я, шкіряні штани, міддю виложений кубрак, грубі чревії, тугий дерев’яний, шкірою оббитий та залізом окований щит і варязький шолом. На шолом накинув каптур, щоби відблиск місячних лучів на шоломі не зрадив його. Відтак запустився у густий очерет, бажаючи зайти у Рогдаєве дворище ззаду.

Там стояв властивий дім боярина. У ньому горів огонь, видко, ще не спав ніхто у дворищі. Також при двох великих ватрах спереду крутилося чимало людей. Були се раби та ізгої Власта, між ними кілька парубків із заходу. Вони молилися до Свят-овида, говорили мовою, дещо відмінною від тиверців, а одягалися у шкіри на голе тіло. Брудні вони були і вонючі, але віддані своєму господинові тілом і душею та готові на всякий вчинок. Сі парубки сиділи при осібній ватрі й пекли на огні куски м’яса, які пожирали напівсирими, запиваючи пивом. При другій ватрі вечеряли тиверці, які з відразою гляділи на «лядських» товаришів. Вони стидалися поведінки свого боярина, який не завагався підняти руки на немічного старця та малолітню дівчину. Такого у руському роді ще не бувало.

У світлиці сиділо між тим на запорошених ослонах двоє мужів: старий Рогдай і молодець Власт. Великі круглі очі старого лихваря гляділи з переляком на молодця, який спокійно доїдав печену курку та допивав мед з кубка. Доївши, підійшов до стіни, де рядком стояли ковані скрині, і відчинив одну з них. У скрині було чимало шкіряних, гарно пов’язаних мішків.

– Власте! Що ти робиш? – крикнув Рогдай, а позеленіле його лице виявляло усю розпуку, яка проймала його серце. – Се ж моє!

– Ха, ха, ха! – зареготався Власт. – Чи ти думаєш, що твоя доня визволить тебе з моїх рук? Ти мій, і усе твоє теж мені припаде!

– Злодію! – прохрипів Рогдай і зірвався останком сил, щоби боронити своє, десятками літ надбане майно. Але сильний удар в лице кинув його в кут. Старець вдарився головою об скриню і впав без пам’яті на землю.

У кімнаті в печі горіли між тим товсті колоди, і ясне світло заливало усе її нутро. Зі свистом добувався віддих із грудей старця, але Власт не зважав на нього. Мішок за мішком висипав Власт на стіл, скриню за скринею відчиняв, вкінці на дошках виросла чимала купа гривень, динарів, драхм і навіть золотих арабських та грецьких монет.

Лице Власта горіло рум’янцем, очі блищали гарячковим огнем, а руки тряслися, наче від пропасниці. Він не бачив, ані не чув, що діялося довкруги нього. З розкішшю заглиблялися його пальці в купу монет, а ухо любувалося металічним брязком. Розгарячена уява пересувала попри очі барвисті сцени з життя вельмож та купців над далеким Боспором. Колись був Власт у Царгороді з купцями-гречниками та приглядався до життя у сій столиці світу. З того часу безвиводно тужило його серце за сим сонячним раєм далекого полудня. Тепер ось, маючи гріш, міг він перенестися туди-таки назавсіди і осісти там як купець. Він торгував би або й грабував би руських гречників по дорозі. Не бракувало б йому, певно, гроша у будучині.

Лакомо облизувався Власт, мріючи про царгородські гаразди, і не звертав уваги на крики своїх посіпак, які веселилися при ватрі. Не бачив він, як по добрій хвилі прийшов Рогдай до себе, підняв голову, а відтак, постогнуючи та покашлюючи, піднявся і сів у кут хати. На його витріщені очі падав блиск огню. Сими світячими очима слідив він за кожним рухом боярина, що порався у хаті. Крізь голову пробігали блискавкою думки.

«Що робити? Як утекти з сієї хати? Ба, втекти не штука, Власт навіть не замітить, що хтось рипнув дверми. Але що далі?» Власні ізгої та раби покинули старого. Вони його не любили, бо й за що? Він увесь вік давив їх щосили і видавлював з них, що лише далося: гривні на переднівку за крихітку борошна, шкіри, мед, збіжжя; робив ними, як волами, коли мусили шукати у нього заробітку, а як хто завинив йому гріш, то обдирав довжника зі шкіри. Усіх, хто не виплатився, продавав безпощадно у Царгород…

Тікати самому крізь ліс… А гроші, доробок усього життя, кров крові, життя життя його має пропасти у руках опришка-злодія? А притому там, у лісі, темно, страшно. Там ніччю ходять понад багном блудні огники – се духи потоплених, що разом з чортами сидять у болоті, втягають у чорну вонючу глибину необережного самітника. Там мавки гріються до місяця на полянах та манять за собою мандрівника у воду або скобочуть до смерті. Там лісові біси лякають прохожого вигуками та страшними тварюками, а Блуд водить його у безвісті. Там Див… Старий затрясся усім тілом.

Ні! Він не піде сам-один відсіля. Він вп’ялить очі у блискуче срібло та золото, які вкрав у нього його названий зять… Ха, ха, ха! Його лютий ворог, гадина, вигріта на його грудях, якій він ввірив, віддав у його руки себе, свою долю, життя, ба й більше ще, чим життя – гроші! Нехай же ж бере одно і друге!

Ледве, одначе, майнула ся думка крізь голову Рогдая, коли нагло якийсь холод став підступати від ніг горі по хребту аж до голови. Якийсь безмежний звірячий страх обхоплював усе його єство, ляк перед смертю, перед костром, могилою, тризною, хробаками, довічною пітьмою. Десь щезла віра у вирай, у якому батьки веселяться по вічні віки на зеленій леваді Дажбога, а остався лише ляк перед тими останніми хвилями, коли холодіє тіло, гаснуть очі, тратять владу руки й ноги, мовкнуть уста, а страшна Смерть-Морана давить кістлявою рукою горло… Брр! У душі старого обізвався голос спротиву… Бороніть мене добрі, ясні боги, борони мене, Калино! Не віддавайся сьому злодієві, що узяв мій гріш! Мстиславе!..

І нагло, наче привид-опир, що являється на поклик чародія, у вікні зачорніла стать…

Яскравий блиск огню упав на її лице, і Рогдай пізнав Мстислава. Чи се він, чи не він? Рогдай питає себе, щоби переконатися, чи він спить, чи ні, витріщає очі, вдивляється у стать за вікном і очам не вірить. Аж ось Мстислав всуває передню частину тіла крізь вікно і зачіпає вершком шолома об низеньку оправу. У сій хвилі відвертається Власт і кам’яніє у зігненій поставі, як стояв над купою грошей, – око в око з Мстиславом.

Голосний крик вирвався з уст Власта, крик переляку, злості, а слідом за сим кинувся боярин до вікна, щоби напасти на ворога, заки той протиснеться крізь вузеньке вікно хати. І хто знає, що було б сталося, коли б нагло не отямився Рогдай і, наче той казковий Кощій, з витягнутими руками кинувся на Власта. Ведений інстинктом, не нападав, одначе, на нього просто, бо Власт держав вже у руках меч і був би одним ударом позбувся напасника. Він вхопив Власта за ногу, а коли сеи кидався до вікна, потягнув за неї з усієї сили. Боярин упав, а заки освободив ногу з рук Рогдая, Мстислав стояв уже в кімнаті, й обидва противники зміряли себе очима.

– Приходжу до тебе, Власте, у посольстві від Калини. Вона каже тобі ось що: «Якщо не підеш собі сейчас з усіма посіпаками і не віддаси її батька, то не жити тобі на білому світі!»

– Як-то, Мстиславе, сину мій! – залебедів Рогдай, який по хвилевій напрузі усіх своїх старечих сил знову охлялий сидів на долівці. – А моя кров, мої гроші? Невже ж ви з Калиною віддасте мої скарби сьому злодієві?

– Твій гріш останеться при тобі! – відповів Мстислав. – А ти, Власте, забирайся у Город!

– Га! – заверещав тоді Власт, якого опанував шал злості. – То ти, собако, не здох на Дунаї враз зі твоїм князем? То пожди, ось тут, на родині, постигне тебе твоя судьба!

І кинувся на Мстислава, стукнули мечі…

Але недовго боролися противники. За другим чи третім ударом ліве плече Власта забагрилося кров’ю. У нього не було щита, а Мстислав не міг свого перетягнути крізь вузеньке вікно. Боярин уступав та вів нападаючого за собою до дверей. Він, бач, задумував знічев’я вискочити надвір та покликати своїх посіпак. І вже двері туй-туй. Вже плечі Власта оперлися об одвірок, коли нагло громом залунав дружний оклик за вікном:

– Бий собачу віру!

Рев переляканих та покалічених городян відповів на сей оклик, свист мечів, брязк зброї та замітний стук щитів почувся через хвилю, потім замовкло усе.

Між тим і у хаті скінчилося все. Почувши вереск за дверми, завагався Власт на хвильку, не знаючи, що йому робити. Та в сю мить меч Мстислава впав, хоч, на щастя, лиш плазом, на його лице. Мов колода, повалився Власт на долівку, а у слідуючій хвилі відчинилися двері, і голос Люта поспитав:

– А що там? Рогдай є?

– Є! – відповів Мстислав.

– А Власт?

– Є також.

Лют увійшов у світлицю.

– А де ж вони?

– А ось!

І молодець указав на Рогдая, який з гарячковим поспіхом горнув зі столу гроші у мішки та скрині і забув навіть про подяку за спасіння життя та майна. Біля нього лежав на долівці Власт з посинілим опухлим лицем.

Лют засміявся і обтер меч об одіж лежачого боярина.

– Поспішай, старий скряго! – сказав весело. – Пора нам усім у Калинин двір!

Старий не відповів, а Мстиславове серце у грудях стрепенулося на згадку про Калину.


Джерело: Опільський Ю. Золотий лев. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 126 – 135.