Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

8. На порогах

Юліан Опільський

Слідуючої днини досвіту князь Святослав удався з усією ріднею та дружиною на берег Дніпра. Тут волхв Перуна приніс коня в жертву богові, а жертовною кров’ю окропив чайки на ріці. Відтак упорядкував князь дружинників. Попереду їхали на десяти чайках варяги разом із більшим руським відділом, який мав перетягати човни через пороги. За ними йшли поляни і деревляни, опісля – сіверяни та допоміжний відділ чорних болгар і в’ятичів. Позаду – тиверці й уличі.

Кожне з племен, які заселювали широку і родючу Руську землю, послало вибір своєї молоді у військо князя. Усе те були добровольці, які збиралися під рукою героїчного володаря добувати слави у далекому краї. Могутньою та багатою була Руська держава, і ніхто зі сусідів не міг їй дорівнятись або стати для неї небезпекою. Тому усі, що бажали воєнної слави, йшли за князем у Болгарію. Ніхто недобачав ще і недооцінював як слід печенізької небезпеки та не дбав про оборону степів.

Святослав навмисне пустив варягів уперед, а сам їхав серед уличів, у крузі сотні вибраних дружинників, на самому кінці походу. Порядок, який визначено першої днини, мав остатись і на майбутнє. Але ось по двох днях появився між княжою дружиною Фарлаф, який приїздив питатися, чи князь не поробить яких змін у розстановленні дружини. Але Святослав відповів:

– Ні, змін не буде, іди, як умовився, передом і не журися про се, що діятиметься за тобою. Старайся доїхати чимдуж до Херсонеса на умовлене місце.

Фарлаф поклонився. О, якби він був знав, яке значення мають сі слова! Те саме сказав йому був Партеній і то майже тими самими словами.

Коли варяг від’їхав, князь видав Мстиславові кілька приказів, але так, що ніхто їх не чув, крім самого молодця, і дав йому перстень з рубіном та двома жемчугами. Рубін і два жемчуги – се був знак Святослава, звісний усім його полководцям.

Мстислав поїхав уперед вслід за Фарлафом аж до перших човнів, у яких їхали поляни. За порадою воєводів, вибрав собі Мстислав найхоробріших і остався з ними позаду, коли прочі поїхали дальше. Те саме вчинив Мстислав і з другими дружинами. Воєводи дивувалися, на що князеві саме найхоробріші вояки, одначе не противилися, і коли над’їхав князь, Мстислав ждав його на чолі кількасот найдобірніших молодців.

– Браття і дружино! – сказав до них Святослав. – Слухайте у всьому Мстислава Воєславича, як слухали б мене. На се моя княжа воля. Він поведе вас у Херсонес, а там вернете знову до своїх воєводів!

Се сказавши, поїхав далі, а усе окружения князя і самі дружинники Мстислава заходили у голову, що се за молодець та яка його задача. Але у Мстислава не було гордовитості, і всі пізнали, що се не є ніякий любимець князя, лише звичайний собі начальник відділу, який сам, може, не дуже і рад, що мусить самостійно орудувати військом.

І справді, накази князя були вправді ясні і точні. Мстислав мав якнайкращу волю, але все-таки князь наражував життя – сей найдорожчий скарб Руської землі. Він, Мстислав, мав бути сторожем сього скарбу. Не дивно, отже, що весь час проходив у нього, мов у гарячці.

Човни плили між тим з водою. Варяги попереду, а за ними прочі дружини, кожна про себе. Між поодинокими відділами були чималі відступи, так що увесь похід розтягався на якусь милю. Порядок сей заведено тому, щоби човни з поживою, яку везли зі собою дружини, не переміщувалися з другими, не наїздили на себе та не спричинювали заколоту.

Аж ось почувся здалека гук та шум води, яка розбивалася об гранітові скали – се були пороги. Ось тут почалася для дружини Святослава найтяжча праця. Через деякі пороги переїздили уміло улицькі керманичі з усім набором, при інших треба було людей та набір перевозити берегом, а лише порожні човни сплавлювано вниз водою. Поміж скелястими лавами порогів була завжди полоса спокійнішої води, і ціла штука керманичів лежала саме у тому, щоб провести туди човен. Але се не завсіди вдавалося, і кілька човнів розбилося-таки о виступаючі чорні лави. Щоправда, се не спинювало походу, доки підвечір не доїхали дружини князя Святослава до п’ятого порога – Ненаситця.

Тут спинилися усі човни, а дружинники станули табором на березі. Уперше від виїзду з Києва зібралися відділи знову разом і переночували вкупі. Безчисленні огні запалали у тихому вечірньому воздусі, але веселості не було у зборі. Всі ті тисячі молодих людей не боялися ніякого ворога, ні небезпеки, але у всіх однаковою була обережність перед темними силами Чорнобога-Морока та його дітей.

Колись давно син могучого бога Дажбога Дніпро плив собі спокійно у Руське море гладкою спокійною хвилею. У його струях відбивали ясні зорі, князь-місяць та святе сонце свої світляні лиця. Тоді у глибокій воді вставало друге сяєво, що блищало та ясніло, хоча не гріло видця. Се був наче сон про небо у глибині води.

І позавидував бог пітьми Чорнобог-Морок, злобний степовий Див , славі Дажбога і став перебігати дорогу Хорсові сірим степовим вовком. Але наче удар з батога, ударив його луч із ясних очей. Завив, заскавулів Див вовчим голосом і провалився у землю. Аж вийшов уночі над воду, щоб її спинити, але невиносимий блиск зір, що сяяли у дзеркалі, осліпив його, У скаженій лютості провалився Див, і знову усі створіння зраділи, бо думали, що навіки зник уже зі світу батько усього злого та усієї погані.

Аж ось почала ворушитися земля-мати та кидати величезні вали землі. Сі вали репалися, наче боляки, а з них висувалися до сонця, до Хорса-Дажбога чорні руки, щоби порвати сонячний круг та запроторити у підземелля. Кинув Хоре своїми лучами на темні сили Морока, безсильно опали простягнені руки чорних потвор. їх тіла повалилися на землю і вкрили її довгими рядами скаменілих туловищ – жулавцевими скалами. Залягли вони і в руслі ріки, але вода ударила на них знизу зі страшною, непоборимою силою добра, що побиває лихо і, проломивши чорні звали, пробила собі шлях у море. Одначе під сими скам’янілими трупами дітей чорної сили не спить вона сама, хоча й не посміє стати супроти білої, ясної, доброї сили.

Але зрадно, крадьки, коли ніхто про се і не думає, виринають перед очима плавця чорні страшні руки і поривають необережного у пучину серед скаженого реготу всіх дітей Чорного бога. Тому не раз у давніх часах купці та вояки приносили у жертву темним силам рабів, коли приїздили на пороги. Не робив сього Святослав. Де можна було, там боровся з ними і побіждав, де годі було надіятись побіди, там наказував воякам іти берегом.

Коло Ненаситця заночували усі дружини, крім варягів. Сі перетягли свої човни уже з полудня, а підвечір були уже за порогом. При ватрах розсілися лише самі руські люди. Усі мовчки поїли, що бог дав на вечерю, а відтак полягали спати. Чат не ставив ніхто, бо навіть печеніги знали про страшних духів Ненаситця і боялися їх. Навіть вдень боялися доїздити до самої води, бо, мовляв, хто задивиться у скажені вири порога, того він і невидимою силою пірве та зітре у своєму кам’яному млині.

Навіть сам Святослав не співав та не веселився, як се у нього бувало при походах. Поважно догризав кусень м’яса та запивав пивом, а його воєводи сиділи мовчки поруч нього. Повечерявши, потер чуба дебелою рукою і поглянув на збір.

– А що, браття воєводи! Острі наші мечі та списи? – спитав суворим, різким голосом.

Усіх прошиб ляк. Невже ж Святослав береться воювати мечем з Дивом-Мороком?

– Острі, князю, – відказав за усіх сіверський воєвода Шварно, – та, бач, не знати, на кого нам зняти їх прийдеться. Ворога нема!

– А ось там!

Тут князь указав рукою на біляву піну, яку скаженіюча дніпрова хвиля вигортала зі свого нутра та випльовувала на скалистий берег.

Всі задубіли і замовкли. З сумнівом глянули один на одного з німим питанням у очах – чи, може, злі духи не помішали глузду князеві.

– Борися, князю, з людьми! – сказав по хвилі мовчанки Шварно. – Але духам дай спокій, бо їх не побореш мечем, ні списом та не ослонишся щитом. Думай про молитву або жертву, не про бій, а якщо не хочеш молитися, то мовчи, не визивай темних сил, бо ти не бог.

– Ха, ха! – засміявся князь злобно. – Знаю я добре, що так є, як кажеш. Але чи ти думаєш, що темні сили лише у ненаситецьких пропастях ворогують на світло, на сонце і на добро? Як під сими святими хвилями криються чорні руки Дивових чудовищ, так серед вірної княжої дружини чаїться… зрада.

Наче грім ударив нагло серед зібраних. Всі позривалися, лиця почервоніли, засверкали очі, а мечі зі зловіщим блиском вискочили з піхов.

– Як-то? Що-то? Хто зрадив? Де він? Топором злодія!.. У воду! В гноївку під грати! – кричали один через другого воєводи, прискочивши до князя, який непорушно і спокійно сидів, сперши руки на меч.

– Хто зрадив, знаю, – відповів воєводам, – і його тут нема. Що буде далі, побачите. А поки що нехай кожний з вас, переволікши човни у воду, збере усіх вояків і стає від ріки аж до лісу у звичайному порядку.

Тут показав на темну стіну лісу, що простягався поруч берега у деякій віддалі від води.

Воєводи мовчали. Як-то? У війську коїлася зрада, а вони про се нічого не знали? А може, прийдеться завтра рубати зрадників? У грудях кожного закипіли злість і жадоба пошматувати проклятих ножем або топором. Слова князя зробили своє. У сих ворогах чи зрадниках бачив кожний висланців темної сили чорного бога пітьми і присягав нишком про себе визвати їх завтра до бою на смерть, без пощади ні для них, ні для себе.

– Усяке бувало на Руській землі, але зради не бувало, і ми сю погань осиковим кілком у живе горло вб’ємо! – говорили про себе герої, розходячись до своїх дружин.

При огні остався лише князь із Мстиславом, якому давав прикази і ради. Молодець ловив усім своїм єством слова князя, а ягоди його горіли рум’янцем одушевления.

Коли далеко за Дніпром засіріло небо, а на овиді зарожевів обрій степу, князь встав, простяг свої могучі рамена у небо і молився богам світла, що саме вертали на землю. Нишком кралися балками та яругами злі духи пітьми та забирали зі собою клапті розбитої темряви. Голосніше шумів та скаженів Ненаситець по скалам, радіючи, здається, потонулим учора жертвам і ждучи нових. Мстислав у повному наряді удався і собі до свого відділу вибранців, і вскорі заревли роги, що мали будити військо.

Зароївся берег ріки вояками, купцями і рабами, що мали перетягати човни або берегти панське добро. Огні задимилися знову, а чимало рабів та дружинників пішли гуртками у ліс за дровами. Подався туди і Мстислав, який укрив блискучі лати вовняною гунею. Лати сі дарував йому при від’їзді Добриня, і аж тепер пізнати було, якою гарною та статною була уся поява молодого боярина. Стрій додав йому поваги та достоїнства, і аж тепер уперше глянули дружинники на нього з належною шанобою. Молодець пізнав ось, що відповідний стрій справді не заступить заслуги, але її показує світу.

Вибранці Мстислава розсипалися і собі гуртками і пішли у ліс. В той час, коли дроворуби стали рубати гілля та пні, гридні Мстислава збиралися коло нього та скидали плащі, гуні або сіряки, які мали на собі поверх зброї. Такий, бач, приказ видав був князь, який знав, що печеніги, певно, підсунули під табір шпигунів. Не сховатися б від них вибранцям Мстислава.

За короткий час вернулися дроворуби до огнів, але Мстислав не вернувся. Укривши своїх в гущавині, він пішов крадькома вперед із Лютом, який знову найшовся між товпою вибранців і вельми радів відзначенням Мстислава у княжій службі. Мовчки продиралися обидва лісом, ступаючи обережно, щоби не стрінути печенізьких чат. Ліс тягнувся повз берег, а десь у половині порога підходив до води на якихось двісті кроків. Понад водою проходив, наче битий гостинець, волок, тобто битий шлях, по якому перетягали на валках човни. Множество таких круглих валків лежало по боках шляху. Княжі дружини снідали при огнях, а раби витягали між тим човни з води та клали їх на валки. На маленькому горбику саме у сьому найвужчому місці проходу поміж рікою і лісом стояв князь в окруженні своїх прибічних гриднів.

Мстислав і Лют бачили усе те з жулавцевої гряди, яка здіймалася серед лісу. З її вершка погляд обіймав усю околицю з порогом, волоком, нерівною, безлісною полосою та невисоким, але дуже густим лісом. За собою бачили обидва розвідники місце, де остались в укритті вибранці Мстислава. Над сим місцем кружляли неспокійно риболови, ворони та інша птиця, вистрашена незвичайними гістьми. По другій стороні кам’яної гряди не ворушилося нічого.

«Невже ж печенігів нема?» – подумав Мстислав і аж зрадів, що найбільше добро Руської землі, князь, без перепони перепливе се найнебезпечніше місце у дорозі.

– Дали б боги, – сказав до Люта, – щоб погані не поспіли напасти на князя! Здається навіть, що їх ще нема чого боятися. Ходім погляньмо та дамо знати!

Але Лют усміхнувся.

– Ні, брате, – відповів. – Ти поганих не знаєш. Їх тут завсіди повно, а нині, певно, і кілька тисяч набереться. Треба заждати і підглянути, де їх розвідники причаїлися, щоб бути вчасно наготові.

– Ба, але як їх найти? – питав молодець, який аж тепер побачив, скільки досвіду треба тому, хто обіймає провід над другими. – От шкода, що Крук залишився у Києві.

Лют усміхнувся.

– Не бійся, Мстиславе, – успокоював молодця. – Князь не горнець, не розіб’ється від першого удару. А притім ще, може, заздалегідь дізнаємося, де печеніги засіли. Вони самі зрадяться, коли прийде пора до набігу. Вони прецінь-таки не на самій окраїні лісу, а у гущавнику. Заждемо – побачимо. А поки що не показуймося на скалі, лише глядім пильно довкола.

Не висуваючись з-поза кам’яної гряди, сиділи обидва у тіні могучих дубчаків та яворів і гляділи на ріку.

А там кипіла робота на всі руки. Стоячи на горбку, князь давав лад усьому. З гуркотом котилися човни один за другим на валках по волоці, два ряди рабів попихало їх з боків, інші підкладали спереду свіжі валки. Гладко і справно перейшли човни полян, деревлян, сіверян і помічних відділів. Човни сейчас спускали на воду та з поспіхом вантажили набором. Купці і раби відчалювали сейчас, а дружини борців оставались при човнах, гуртуючись при своїх воєводах.

Аж ось заворушилися ряди тиверців та уличів, а їх човни усі враз стали з гуркотом пересуватися по гладкому волоці. І нагло залунав у воздусі проймаючий крик журавля, за ним другий і третій. Мстислав здригнувся, бо відгадав сейчас, що се знаки, а не справжні журавлині крики. В сій хвилі почув, як хапає його Лют за рам’я.

– Дивись! Бачиш?

І рукою показував на вершину кучерявого дуба, що стояв недалеко місця, на якому саме находився князь. Між зеленою листвою темніло якесь темне пятно, наче тінь, кинута вершком дерева на нижче галуззя.

– Що се? – спитав Мстислав.

– Печеніг…

Рівночасно відізвався журавель вдруге, сим разом уже дальше направо у гущавині. Без труду догадався молодець, що саме там стоїть печенізька ватага.

– Останься тут! – сказав Лютові. – І пильнуй! Я піду за дружиною.

І миттю зісунувся зі скали.

Між тим котилися човни, а за ними ішли далі дружини тиверців та уличів. Вкінці остався лише сам князь зі своїми прибічними дружинниками. Він станув на їх чолі і повільною ходою став поступати поруч послі дніх човнів. Довкола було тихо і спокійно, чути було лише глухий гуркіт та скрип пересування суден, але ніхто не говорив, ані не сміявся, казалося – у воздусі повисла буря, і кожний ждав першого грому.

Нагло… Наче вітер прошумів поміж рядами, неначе стадо горобців нараз запало у гущаву, тікаючи від шуліки, почувся тихий брязк металу, удареного камінцями… Се хмара стріл налетіла на дружину, а рівночасно страшний вереск пронісся у воздусі. Здавалося, що усі темні сили, закляті у кам’яні гряди граніту, вигреблися з-під лісового покривала і йдуть облавою на того, хто осмілився оружною рукою перейти їх царство. Кілька дружинників крикнуло з болю, Святослав кинув лиш оком направо, а, побачивши ворога, задув у ріг голосно, зично, протяжно…

Тричі залунав ріг і тричі відповіли йому печеніги своїм вереском та хмарою стріл. Відтак зароївся свобідний простір при волоці тисячами їздців. На малих худих, але витривалих кониках сиділи невеличкі широкоплечі та косоокі кочовики, вимахували луками, списами та арканами. Усі летіли за своїми стрілами хмарою на ряди дружини, яка зібралася кругом князя, ожидаючи першого удару.

Але князь не думав на одкритому місці приймати бій з противником, в десять разів сильнішим, а ще до того кінним. Він уступив за послідні човни, які стояли ще на валках, а коли наскочили вороги, засвистіли пірнаті стріли дружинників, і були вони набагато сильніші та цільніші від печенізьких. Чимало-таки поганих повалилося коміть головою у траву, а дальші товпи роздавили їх копитами. Але не спинило се варварів. Озлоблені, дишучи помстою за смерть своїх, з поновним ревом кинулися густою товпою на човни.

З-поза них, наче з-поза заборола, відбивалися княжі гридні мовчки, з розвагою та спокоєм. Раз у раз валився розчіхраний напасник під копита коней, а довгі мечі, наче блискавки, мигали над головами оборонців. Святославові знаменито послужили човни і як забороло, і як охорона від стріл, а зате печеніги вскорі побачили, що не проберуться на конях через дерев’яні стіни. Тому більшість зіскочила з коней і пішла приступом на дружинників.

Тоді уперше зморщив чоло Святослав, що стояв у найбільшому човні. Товпа могла, мимо усієї хоробрості, залити його слабкі сили повінню людських тіл. При сьому печеніги стали зблизька кидати аркани і стягати оборонців з човнів до себе. Побачивши се, пізнав Святослав небезпеку і знову задув у ріг.

А в сій хвилі усі дружини, що стояли біля ріки, бігом пустилися туди, обіймаючи, наче раменами, від полудня орду печенігів. Оторопіли варвари, відступили дещо, але вскорі почислили противника і, залишивши малий відділ проти човнів, головною силою ударили на дружини, що перегородили щитами усе поле і наступали на них з луком, списом та мечем. Оклик: «Перуне! Перуне!» – приглушив на хвилю шум порога, і зав’язалася страшна боротьба.

Печеніги знали, що коли поб’ють дружини, то Святослав не втече з човнів. Його пильнувала ватага лучників від поля та лісу, а від другої сторони – темні сили Ненаситця. Поки що не займали напасники його гриднів і лише перед ними кипіла страшенна січа на рівних умовах. Княжих людей було набагато менше, але напасники були на конях, хоч уже не усі, бо многі з них ще раніше позіскакували при приступі на човни. Зате дружинники були дужчі, лучче оружені і при сьому хоробрі понад усі похвали. Ніхто з них не був би уступив ні на п’ядь, бо знав, що тут ходить о князя, з життям якого та здоров’ям в’язалося усе: перемога, слава, здобич, поворот, життя!

Густо падали трупи з обох сторін. З виттям та стогоном умирали варвари, мовчки, спокійно гинули русини або, видобувшися з глоти, перев’язували глибокі рани рубцем сорочки, ременем тощо.

І настала хвиля, у якій забули обидві сторони, що бій сей має якусь ціль, а саме побіду над ворогом. П’яні кров’ю, кидалися на себе противники у скаженій злості і боролися, не оглядаючись ні на боки, ні позад себе. На віддаль кількох кроків метали списи та стріли, рубали мечами або топорами, шматували ножами. Навіть сі, що лежали вже у кривавому поросі, брали участь у боротьбі. Вони хапали ворогів за ноги руками або пороли ножами черева коней та борців.

Тяжко було руським дружинникам протистояти хмарі печенігів, та, проте, ніхто й не думав оглядатися за дорогою до втечі або за підмогою. Умлівали руки і у варварів, та все-таки побачили вони згодом, що їх більше, чим ворогів, та що остаточна побіда припаде таки їм, якщо додержать поля та за тим самим завзяттям доведуть січу до кінця. Серед темних, брудних товп стали почуватися дикі оклики радощів або хриплий регіт та насмішки. Тоді Святослав, який з човна з нетерплячкою слідив за битвою, добув меч та зморщив брови удруге і раз у раз глядів у ліс, ждучи підмоги. Був уже крайній час. Ще хвиля, і обезсилені дружини впадуть або зійдуть з поля, а тоді погибель князя неминуча.

Нагло замовкли оклики радості, а під самим лісом зчинився крик і метушня. Кільканадцять печенігів упало, поцілених ззаду стрілами. Ранені перемішалися з тими, що боролися з полянами під самим лісом. За першою лавою пішла друга, третя, і кожній відповідали скажені зойки та крики поцілених. Ціле праве крило печенігів подалося назад, а в сій хвилині догадалися поляни, що хтось їм приходить на підмогу. Вони гукнули радісно і з ножами в руках кинулися на розладнані ватаги ворогів.

Їх окликові відповів нелюдський рев та свист, але він не вийшов з грудей варварів, лише від чималої ватаги дружинників, які вискочили з лісового півострівця навпроти самого порога, і серед скажених криків, махаючи зброєю та наломаним у лісі галуззям, кинулися між… коні печенігів, що ждали на панів неподалік поза плечами борців. Табун злякався і з дико поблискуючими очима та розвіяними гривами влетів між печенігів. Настав неймовірний заколот між варварами, які щойно, певні побіди, вигукували з радості. В млі ока відхлинули товпи від бойового ряду дружин та стали ловити розшалілих коней або вбивати їх. А за табуном біг на чолі найдобірнішої княжої дружини Мстислав, який направив перший удар меча на тих, що обложили були княжі човни.

Мало хто вийшов з життям з-поміж них, бо коли лише оклик: «Перуне!» – залунав за їх плечима, зіскочив і князь з човна і мерщій повів товаришів на ворога. Притиснені з двох боків, печеніги боролися до загину. І згинули всі. В живих осталися лише деякі, що сейчас на самий перший крик жаху за плечима подалися назад і змішалися з товпою. Дружина князя злучилася з Мстиславом, і обидва, наче тарани, ударили на ворога. Та у сього не було вже сил. Печеніги втратили надію на побіду і змінилися у одній хвилі у звичайних степових кочовиків. Всі забули враз про товаришів, начальники перші дали ногам знати, і хто міг, щезав у лісі, щоби якнайскоріше опинитися на вільних степах.

Погром був цілковитий. Насправді згинуло до двохсот русинів, а ранених було удвоє стільки, але печенігів загинуло удесятеро більше, головно тому, що челядь і раби сейчас розбіглися по бойовищі і не оставили живим ні одного раненого. І так нікуди було брати полонених…

Коло полудня битва була скінчена, але Мстиславові не принесла вона радощів. Лют дістав палкою по голові, так що лежав без пам’яті у човні, а з правого боку на грудях найшли товариші глибоку рану від ножа. Свідомі лікарської штуки дружинники казали, що Лют нескоро вернеться у бойові ряди, тому сумно та невесело сидів молодець у княжому човні над своїм добрим другом, прикладаючи йому холодну воду. Товариші гребли веслами, другі балакали про битву або спали на кожухах. Ранені перев’язували рани або запускали в них різні ліки.

Нагло піднісся з чердака Святослав, що спочивав на лаві, і підійшов до Мстислава та Люта. Він поклав руку на плече молодця і сказав жартом:

– Я рад, молодче, що ти зі мною. Не зрадив ти давньої слави твого роду, бережи лише, щоб сам рід не пропав, а то й Володимирові треба буде колись героїв.

Молодець покраснів, товариші засміялися, а князь говорив дальше поволі:

– Боги Руської землі заплатять тобі за твою заслугу щастям та добром на весь вік, а я іменую тебе вождем моїх прибічників. Тому, – додав, звертаючись до присутніх гриднів, – глядіть на сього молодця, як на мене самого. Він відкрив зраду і дізнався заздалегідь про напад. Завдяки йому й розбили ми нині поганих.

– Слава воєводі! – гукнули товариші, що аж тепер дізналися про причину вивищення Мстислава.

– Лют вернеться домів, – закінчив князь, – а що у нього хати дасть біг, то він поїде у твоє дворище, Мстиславе, заплатить твої довги золотом або мечем і зажде на тебе.

Мстислав кинувся князеві до колін, але сей обняв його та поцілував тричі по давньому звичаю.


Примітки

Див – злюче, неприхильне божество пітьми. – Авт.

Варяги карали трусів і зрадників смертю, кидаючи їх у гноївку під важку залізну грату. – Авт.

Джерело: Опільський Ю. Золотий лев. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 52 – 62.