Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

15. Лют і Рогдай

Юліан Опільський

Між тим серед веселих окликів паювали воєводи добичу поміж гриднів, і населенню дісталось дещо поживи. Але взагалі було її небагато, бо у греків також вже віддавна не раз кухарював голод. Їда була, але ні вояк, ні робітник не наїлися завсіди досить. Завдяки тому, що русини здобули чимало коней та волів, показалося, що припасу стане ще на тиждень-два.

До сього часу надіялися гридні побіди та походу у Роме-лію і Македонію, де було усього вдоволь.

Лише князь не поділяв загальної радості. З його ума не сходили страшні картини голоду з попередньої ночі і тому глядів у будучину не так рожево, як давніше. Сидячи у гридниці на тому самому місці, де сидів перед битвою, обдумував він саме плани дальшого ведення війни, коли у кімнату вбіг обмитий та переодягнений Мстислав і кинувся князеві до колін.

– Вітай, княже, світло очей моїх! – сказав. – Не гнівайся на мене, що не сповнив приказу, але як від тебе ромейська лесть відбирає Болгарську волость, так від мене узяла свободу.

Князь ласкаво підняв молодця та поцілував його в чоло.

– Нічого, сину, я знаю, що ти не винен, а я, що пустив грека у Переяславець. Він украв у тебе мій перстень…

– Не украв, а видер силою, – перебив молодець, червоніючи.

– Ні, таки украв, – усміхнувся Святослав, – бо силою в тебе його не відібрав би. Сила – се благородна річ, а лож, підступ, крадіж – се одної матері діти. Показавши сей перстень Свинельдові, приказав йому моїм ім’ям постягати війська з Балканських проходів, а відтак розбив неприготованих одним ударом. Щоб ти, однак, иг перешкодив йому, замкнув тебе у тюрму, мені дивно лише, що ти ще в живих.

Молодець розказав князеві про свою неволю та розмову з Калокіром, а князь слухав уважно. Вкінці сказав:

– То значить, що греки ще невпевнені в побіді над нами. І вони добре обдумали, бо ся буцімто побіда переміниться для них у погром. Хоча б кесар мав навіть час і військо, то й тоді побідив би я його. На жаль, нема у мене стільки дружини, скільки треба, щоб боротися, а рівночасно пильнувати болгарських бояр за плечима. Як на тепер ні він, ні я не можемо далі воювати, бо у нього нема пішого війська, а у мене поживи. Треба буде укласти мир або знищити флот на Дунаї, а на Русь послати врєводів, щоби привести більше дружини. Ми прогодуємося припасами з Білобережжя, а заки Цимісхій збере військо, прийде моя дружина з Русі. Ти поняв мене, Мстиславе?

– Так, князю, поняв. Твоя гадка добра, видко, боги не поскупилися тобі на розум. Але все те триватиме довго.

– До весни! На Купала будемо у Царгороді.

– Так, але у греків все-таки є чимало кінноти. Вони не дадуть нам ні хвилі спокою.

– У нас є човни, переїдемо у гирло Дніпра, на Білобережжі перезимуємо або й тут залишимось, якщо пожива знайдеться…

Голосні оклики та гомін труб перервали князя. У кімнату ввійшов Шварно і звістив його про прибуття грецьких послів.

– Вийдіть усі, оставте мене самого з послом! – сказав князь.

Так само і від кесаря прибув лише один достойник зі службою. Видко, кесар не бажав розголошувати умов миру перед достойниками держави, бо переговори відбулися у чотири ока, без свідків, протягом двох годин. Відтак зложено обопільно дари, і посол від’їхав.

Коли Мстислав увійшов зі Шварном та Свинельдом у гридницю, Святослав сидів, схиливши голову, все ще на тому самому місці. Як тільки воєводи посідали за стіл, він сказав:

– Нову лесть придумав кесар Цимісхій! Він дає нам поживу, багатий викуп за бранців і болгарські городи, а зате бажає миру і повороту нашого на Русь. Мені здається, що темні є замисли греків, а подвійним їх язик. Сей посол недарма позичав очей у собаки і лестився на всі лади, що аж противно було його слухати.

– Якщо ромеї дадуть припаси на дорогу, то ми перебудемо на Білобережжі зиму, а на весну вернемося з більшою силою. Кесар прорахується, – висловив думку Свинельд.

– І я так гадаю! – підтвердив Шварно.

– А кілька має бути сього припасу? – спитав Мстислав.

– По два медіни збіжжя на голову, потрібну кількість оливи, по тридцять сушених дунайських коропів та м’ясо з тисячі волів, – відповів князь.

– Сього буде хіба досить! – сказав Свинельд.

– Певно, що так! – згодився Шварно.

Але Мстислав почервонів і обізвався по хвилі:

– Вибачте, воєводи, що я, головусий молодяк, таке говорю. Але боги дали мені молоді зуби та молоде черево, а знаєте, що у молодих по битві та поході весь розум у череві та зубах. Добре є, одначе, часами послухати і черева, бо се скарбник сил вояка. Подумайте, що всі наші дружини виголоднілі і виснажені тримісячним постом та ненастанними боями і походами, трудами та небезпеками. У безділлі зимівлі на Білому Березі минуться сі припаси за два місяці або і швидше, а що тоді буде? Візантійські стратиги обсадять Корсунь і не пустять звідси поживи у Дніпро, а тоді голод вигубить нас гірш помору – зарази. Припасів, які обіцяють ромеї, замало.

Святослав мовчав хвилю, а так само і обидва воєводи не знали, що відповісти. Вкінці князь знизав плечима.

– Ти добре кажеш, Мстиславе! – відповів. – Але годі дане слово брати назад. Та я подумаю ще і, заки сам стану табором на Білобережжі, вишлю Свинельда у Корсунь. Замкне стратиг місто, то останеться його околиця, стада, обсіяні поля, незамерзаюче море. Припасу не бракуватиме. Але все зависить від того, щоби з першою травою, з кінцем березня, нова дружина була при дніпровому гирлі. Ти, Шварне, збереш охочих з-поміж полян, деревлян, сіверян, уличів. З ними прийдеш на Білобережжя і привезеш з собою увесь припас зброї та борошна, яке знайдеш у київському острозі.

– А ти, Мстиславе, – тут князь звернувся до молодця, – збереш тиверців і перекажеш до бужан-дулібів, щоби збиралися на рать у Болгарію. Закупам-ізгоям пообіцяєш плату довгів та повернення прав, боярам – волості, рабам – свободу. Людей посадиш на чайки і Прутом попливеш сюди, прямо у дунайське гирло. З кінцем травня явишся у Доростол. Засядеш тут і будеш берегти наші плечі та пильнувати болгарських бояр. Візьми з собою десятьох комонників і їдь сейчас горі Прутом, щоби розслідити дорогу, якою за дев’ять місяців прийдеться тобі вести військо. Поняв?

Дністер, Прут, тиверці, бужани – слова сі збудили у молодця розкішну дрож.

На майдані вигукували весело гридні, п’ючи вино, якого чимало знайшли у пивницях Калокіра. У Мстислава була охота викрикувати разом із ними з радості, щоб побачить свою рідну земленьку і… ну, і її… Калину! Стане перед нею, увінчаний славою, як дідич своєї волості і як княжий воєвода, права рука Святослава! І вдяка богам, а заразом гордість, довіра до власних сил та гарна надія на майбутнє давали крила його любові і змінилися у тугу. Коли князь відпустив від себе воєводів, пішов Мстислав сейчас ладитись у дорогу та вибирати собі товаришів.

Але чим більше думав про се, до чого так дуже спішився, тим більше сумнівів вкрадалося у його серце.

Чи Лют не помер? Чи заплатив довг батька і відібрав волость у Рогдая? Що сталося з Калиною? Чи не посягнув по неї Власт із Города? Питання сі мучили його чимраз більше, аж другої днини вивіяв їх з нього степовий вітер.

Що ж діялося у волості Воєслава?

Другої днини по виїзді Мстислава рознеслася чутка про його неприсутність. Калина спідока гляділа на батька, але той не показував ніякого гніву. Противно, був радий та веселий і шкандибав, як звичайно, по усіх закутинах чималого дворища, а відтак пішов підтюпцем на сіножать у лісі між Заліссям і Городом, де була його пасіка.

– Не йдіть, тату, у пасіку, – казала Калина, – бджола пожалить вас, як ось недавно.

Бджоли чомусь-то не любили Рогдая, хоч бачили його часто. Видко, чули у ньому недоброго чоловіка.

Старий засміявся злобно у відповідь на слова дочки і блиснув люто очима.

– Як зловлю Воєславича, сього втікача, то прикую його до пня або велю втяти йому ногу, щоби пильнував бджіл. Хай тоді його жалять! Хе, хе, хе! Тоді не втече.

– Тату! – кликнула налякана дівчина. – Що ви таке говорите? Чи то ви грек, чи варяг або лях, щоби калічити людей? Таж у нас як світ світом сього не бувало.

– Ба, певно, що не бувало, бо не бувало і такої сволочі, як ті Воєславичі. Двоє подохло десь на чужині, старий протяг ноги таки тут, а тепер і сей повіявся світами та й забрав зі собою моїх тридцять гривень… Щоб йому руки і ноги на тридцять куснів поломило!

– Батечку! Як же ж ви таке можете говорити при світлі Сонця – Сварога. Він же відверне від тебе своє лице; домові почують і покинуть нашу хату, а лісові заведуть тебе у безвість, де чорти сидять у болоті і де Блуд водить людей вночі. Ще щоб то було кому ловити, а то куди вам у ваших роках ганятися по лісах за молодяком.

– Не бійся, доню! – кпив старий. – Найдуться такі, що за ним побіжать у ліси та приведуть живим або принесуть мертвим.

І Рогдай пішов у пасіку, а Калина осталась у чорній розпуці, їй нагадалася розмова батька з Властом, і дрож прошибла її.

Власт не раз їздив на західне пограниччя на лови і привозив відти багато шкір, а деколи і рабів, русявих, яснооких, низького росту з ковтунистим волоссям, диких, брудних та неотесаних. Він волів їх, ніж своїх земляків, бо вони не чули у собі людської гідності і служили господинові, мов пси. Вони сліпо сповняли його накази, боялися батогів і на гадку не приходило їм думати, що їх господин не має права їх бити, бо вони також люди. Тому-то були вони готові і на найгірший вчинок, і Калина боялася, що вони уб’ють Мстислава.

Але підвечір вернувся Рогдай додому лютий-прелютий і, не кажучи ні слова, ліг спати. Пішли дні за днями одноманітні, звичайні.

Калина ходила не раз під липи, де стрічалася колись із Мстиславом, але надармо сиділа, ждучи. Не прибіг Крук, не пішов сторожити стежки, а і суджений не являвся. Батько займався жнивом, бігав по новинах, сварився на парубків-ізгоїв, падькав над кожним згубленим колоском, а навіть вставав уночі глядіти, чи хто не краде його снопів з поля та клуні.

Аж минув липень, і одної днини, сидячи під липами, побачила Калина на стежці, якою бувало приходив до неї Мстислав, Власта. Він був у зброї грецького вибору з червоним плащем на лівому рамені. На правому зіп’яв обидва кінці золотою запинкою, але у руці не мав ні щита, ні ратища.

Він з усміхом поклонився Калині і сів біля неї на жертовному камені.

– Гаразд з приходом, Власте! – привітала його дівчина, встаючи. – Ти до батька? Він, певно, у полі або у клуні. Ось я піду покличу!

Власт засміявся і покрутив вуса. Очі його мали якийсь грабіжницький вираз хижої птиці, коли відповів:

– Е, ні, я не до нього у гості приїхав: у мене є діло до тебе, Калино, і ти мусиш мене вислухати.

Дівчина, яка завсіди чула якусь відразу до сього молодого боярина, глянула на нього гордо і відказала спроквола:

– До мене маєш діло, Власте, се дивно! У мене нема ніяких діл з молодими боярами. А далі затям собі, що доки я не звінчана, доти не «мушу» нічого, а роблю лише те, чого хочуть боги, батько або я сама.

– Саме сього, щоб мене послухала, хоче батько, а й ти, як почуєш, про що річ, захочеш. А тоді і боги дадуть благословенство і тобі, і мені, і батькові.

Дівчина почервоніла, мов жар.

– Ти упився, Власте, – сказала, – не будь ти гостем, покликала б парубків, а так піду собі!

І, відвернувшись, бажала відійти. Та він задержав її силоміць.

– Послухай мене, – просив, – я не жартом бажаю розмови з тобою, я просив батька дозволу, і він позволив.

Хоч-не-хоч мусила Калина сісти біля Власта і, спустивши голову, слухала.

– Ти знаєш, Калино, – почав, – що я знаю тебе не від нині, а знав тебе ще у Рогдаївці, коли була малою дитиною. Бач, ти тоді мене не любила, але зате я тебе тим більше…

– Я тебе й тепер не люблю, Власте, – перервала його дівчина і глянула просто в очі молодому бояринові. На її лиці стояв вираз поваги, і кожний, лише не Власт, замовк би був сейчас, побачивши в її очах невідкличне рішення покінчити якнайскоріше розмову.

– Але ось літа йдуть, – продовжував Власт, – виросла ти на красуню, на славу Ладі-богині, батькові й мені на радість. Пора тобі під вінець, пора батькові спочити на старі роки при дочці та зятеві, пора й мені женитися. Калино, батько віддає тебе за мене, хочеш ти мене на чоловіка, опікуна і оборонця?

– Ні, не хочу! – відповіла Калина холодно і знову глянула йому просто в очі.

Він глядів якийсь час у її блискучі зіниці, шукаючи у них жарту або непевності, але знайшов лише тверде невмолиме рішення.

– Батько… і я…

– Батько і ти можете говорити і рішати, що хочете і про що хочете, лише не про мене. Я за тебе не піду, бо тебе не люблю і кінець! Чи доволі з тебе сього, чи маю се повторити ще й перед батьком?

Скажена злість вхопила за горло Власта. Гарне його лице змінилося в одній хвилі, очі набігли кров’ю, космата рука вхопила її руку і здавила до болю. Він трясся увесь і тупав ногами з лютості.

– Не любиш?.. Не хочеш? Га, знаю, знаю я, кого ти любиш і хочеш, та нічого з сього. Якщо твій любий не подохне на Дунаї, як його брати, то тут жде його неволя у батька або смерть з моєї руки. Так, тепер уже знаю, хто остеріг його перед засідкою, се, певно, ти, бо ти бачила, як я радився з батьком…

– Так, се я! – відповіла. – Але ти, Власте, не клацай зубами, мов Бровко на мотуззі, бо се тобі нічого не допоможе. Мій суджений, моє Ладо-герой, запічників-лежнів не боїться, а і він, і я волимо смерть, чим неволю… Згине він там, згину я тут, а силою не візьмеш мене ні ти, ні батько.

– Ба, побачимо! Ти, дівко, сили не знаєш, бо, бач, батько розвів свою доню на славу, але я покажу тобі й насилу.

– Досить сього! – сказала Калина, відкинувши коси на плечі, встала, поправляючи на голові віночок з рути, у якому звикли були ходити дівчата.

– Ти бажав послуху, я послухала, бажав відповіді, відповіла, сваритися з тобою не буду, бо не ялося. Ти ж гість, посланий богами. Ходи у хату, милості прошу, не гнівайся на мене і себе, бо увесь сей гнів – се сварка про торішній сніг.

Се сказавши, пішла попереду, а за нею ступав Власт, позеленілий з досади. Але доходячи до хати, здивувалися обоє, бо побачили чималий здвиг народу.

Перед хатою сидів Рогдай на лаві, а поруч нього старий І вор і кметь Ярослав. Перед ними стояв високий статний муж з блідим лицем, у зброї княжого гридня. За ними чотири вояки з довгими ратищами у варязьких шоломах та шкіряних, металевими гудзами набиваних кубраках, з довгими мечами при боці та великими круглими щитами на плечах. За ними багато мужиків окружало чотири верхових та чотири нав’ючених коней, а між ними…

Крик розпуки вирвався з грудей дівчини. Між кіньми лежав на землі великий чорний пес, утомлений та вихудлий.

Обома руками вхопилася дівчина за серце. Пізнала Крука… невідлучного товариша Мстислава. Се означало: Мстислав погиб…

Прожогом кинулася дівчина до пса поглядіти, чи се справді Крук. Але ось він впізнав її, бо, махаючи ліниво хвостом, підійшов до неї і лизав її безсильно опалі руки…

Тоді нагло страшний плач вирвався з грудей Калини, плач, яким плачуть лише раз у житті на похороні щастя. Бо одно лише щастя цвіте у житті людини, а коли за ним плакати доведеться, то рветься усе, і кров пливе з очей, не сльози; пливе і забирає з собою усе те, чим живуть люди на світі: веселість, молодість, силу, бажання, надії. Остається тільки сумна руїна, блідий опір життя, зламана людина на весь вік. Бо плач сей не облегшує груди, ні! Він ще більшою вагою лягає на зболілі груди і давить їх, мучить, убиває – до скону.

Такий-то плач потряс усе єство дівчини. Вона упала на землю, зірвала з голови зелений вінок і рвала волосся у несказаному болю. Всі кинулися до неї заспокоювати та розпитувати, що сталося.

– Калино, Калиночко, що тобі, чого ти? – питали усі один перед другим. Рогдай сидів на лаві, наче громом вражений, не знаючи, що значить усе те. Власт розвів руками і нагло видалося йому, що вона у громади проситиме оборони від нього. Тому заздалегідь покликав своїх людей, звелів принести своє ратище і щит та посідлати коней.

Аж ось високий блідий муж підійшов до дівчини і нахилився над нею.

– Калино, – сказав їй до уха, – Мстислав живий, здоровий, у почестях і багатстві. Здоровить тебе і каже: не забудь!

Чуючи ім’я дівчини, бачачи її привітання з Круком та її розпуку, він один догадався, відки те все. Тому поспішився розважити й заспокоїти її.

Але ось дівчина скочила на ноги, наче підірвана пружиною.

– Як-то, а звідки Крук тут узявся! – крикнула дівчина з блискучими очима і блідим лицем. Здавалося, що вона скочить до очей воякові, немовби він її дурити брався.

– Ось заспокойся, дитинко, послухай, а я розкажу все, – відповів зворушений пришелець. – Тепер не дивно мені, що Мстислав тебе любить. У тебе, доню, ще більше, видко, вірності, ніж краси, а й сеї не відмовили тобі боги.

– Хто ти?

– Я Лют, друг Мстислава, везу його слова Рогдаєві і громаді.

Калина вхопилася обома руками за голову і відійшла. Власт заступив їй дорогу.

– Геть! – крикнула так люто і так поглянула на нього, що боярин мимохіть подався назад. Сівши на ослоні, який винесли її служебниці з хоромів, уважно слідкувала за ходом розправи, що велася між прибулими і Рогдаєм.

– Я – Лют, старший між гриднями князя, – говорив муж з блідим лицем. – 3 приказу князя їду з Корсуня, щоби увести його ім’ям у посідання сієї волості воєводу і боярина Мстислава Воєславича.

– Як-то? – розгарячився Рогдай. – Мені сей зло… воєвода завинив тридцять гривень, тому я держу у залозі його волость. Ніякий князь не може відібрати у мене мого майна. Ти, Іворе, і ти, Ярославе, були свідками позики. Правду кажу чи ні?

– Так, правду! – підтвердив Івор.

– На жаль! – сказав і собі Ярослав.

Лют усміхнувся.

– Князь дуже дивується, – заговорив, – що за таку малу частину свого майна править боярин Рогдай у заставу всю волость довжника. Се лихва, князь лихварів не любить, а я нікому не радив би що-небудь робити, чого не люблять боги і князі. Тому сподіваюся, що боярин Рогдай уступить з волості ще нині.

– То мої гривні пропали? – заверещав Рогдай. – То нехай кожна гривня йому…

– А ти гривень хочеш? – здивувався буцімто Лют. – А ось вони!

І, знявши з найближчого коня шкіряний мішок, висипав з нього зі сотню злитків срібла певної означеної ваги, яких уживали як гроші.

– Скільки тобі гривень? Тридцять? А ось вони! – повторив вдруге і відчислив тридцять гривень рядочком.

– При свідках віддаю і у прияві богів. Нехай благословлять довжника, що віддає в час позичене, а ви, свідки, бачили?

– Бачили!

– А хто ще бачив?

– Я, я, я, ми всі! – загула громада.

– Значить, довгу нема?

– Нема, нема!

– Коли так, то силою княжого приказу беру в посідання Залісецьку волость ім’ям Мстислава і на давніх правах полишаю усіх ізгоїв, закупів і рабів, а ти, боярине, збирайся у Рогдаївку!

Громада зареготалася, побачивши, як витягнулося лице скупинді. Загорнувши виплачені гривні обома руками, поглядів він по зібраних і жалібно заголосив:

– Боги світлі, боги добрі, змилуйтеся наді мною! Я обсіяв, зорав, скосив сіно, а тепер женуть мене відсіля, мов собаку, за мої гроші, за моє добре серце…

Але громаду не зворушувало скавуління старого баришівника.

– Геть відси! – кричали палкіші господарі. – Пропадай, хабарнику! Махай у свою пустку! На ліси, на гори!

– Хіба у тебе, боярине, нема власного посілая? – спитав Лют.

– Є, чому ні, – відповіли кметі, – тільки його люди мало не всі перейшли жити у другі волості, бо їм від такого пана ні оборони, ні помочі не було, тільки драчка та неволя. Тому-то й уся Рогдаївка опустіла.

Між тим Рогдаєві прийшла нагло нова гадка у голову.

– Стійте! – крикнув. – Признаю, що сей гридень Лют заплатив мені довг за Мстислава Воєславича. Але хто поручить за нього, що він саме від Мстислава приходив? Може, се мантій, який хоче за тридцять гривень добути посілая, варте шістсот гривень? Се розбій, се обман!

– За се, що я не мантій, ручиться приказ князя і його гридні, – тут підняв Лют руку і указав на коней та людей, яких привів зі собою. На мішках та щитах були також княжі гербові знаки.

– Відтак, – продовжував Лют, – кожний з вас знає Крука, пса Мстислава. Ось він зі мною, бо годі було молодому воєводі брати зі собою на Дунай собаку. Вкінці не раджу нікому не вірити. Коли виявиться, що я мантій, то проженете мене, а якщо я прав, то горе тому, хто стає проти волі Святослава. На се не зважується навіть кесар ромеїв, а мав би зважитися Рогдай?

– Я сіяв… орав… косив, – залебедів знову лихвар.

– І зібрав! – докінчив Лют. – Що зібрав, се твоє, що осталось, се моє, а радше Мстислава Воєславича, якого я тут заступаю. Одначе, розстаючись, приказав мені воєвода не проганяти звідси Рогдая, ані його невісти…

– Невісти? Якої невісти? – загомоніли господарі. Калині вдарила кров до лиця. Вона весь час плакала нищечком, та її сльози були слізьми радості; се був весняний дощ, що орошує землю теплими плодородними краплями. Коли загомонів народ, питаючись про невісту Мстислава, встала з паленіючим лицем і, випрямившись гордо, сказала звучним голосом:

– На Ладу і Сварога! Невіста Мстислава Воєславича перед лицем богів та людей – се я!

– Слава, слава! – гукнула громада. – Останься, Калино, у нас! На щастя! На славу! На добро!

– То значить, що я не мушу тікати у Рогдаївку? – спитав Рогдай, який не розумів ще гаразд, про що саме бесіда.

– Ні! – відповів Лют. – Можеш собі сидіти і тут, аж доки не перевезеш усього свого майна у Рогдаївку або й до повернення Мстислава. Господарство віддаси мені і Калині, а сам роби, що знаєш, але до волості тобі зась! Ти зорав і обсіяв, але ти і дістав Залісся у застав також зоране і засіяне. Тому мовчи і прославляй ймення князя і ласку воєводи Мстислава, бо він тут стане княжим тисяцьким на усю Тиверську землю.

Рогдай покірно схилив голову і серед насмішок та лайки присутніх потьопав у хату. В сій хвилі коло воріт задудніли копита та залунали прокльони. Побачивши покору Рогдая, зрозумів Власт, що нічого тут не діждеться, і поїхав домів. Але у душі осталась у нього пекуча жадоба месті.


Джерело: Опільський Ю. Золотий лев. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 110 – 120.