Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

12. На забутому острові

Юліан Опільський

Так-то страшенна хуртовина розгулялася у медом та молоком пливучій Болгарській землі, та лиш Мстислав не знав про се. У невеличкій, але ясній кімнатці у вежі сидів він вже три дні у заперті і думав про свою нещасну долю, скаженів з люті, згадуючи, як-то його сюди запроторили. З вікон обіймав його зір обидва береги Дунаю, правий ближче, лівий далі.

На маленькому острівці при правому березі ріки стояв замочок: вежа, два муровані будинки, довкола забороло з круглими приставками по рогах, ось і все. Сам острівець був підмоклий і багнистий, з весною він у значній частині покривався водою. На самому сухому просторі росло декілька яворів та оріхів, по краях лоза, а далі очерет, шувар, осока, ситник, купчатка. Тут гніздилося безліч водяної птиці, що своїми криками та бійками розраджувала самотнього бранця.

Бранця?.. Звідки ж попався туди Мстислав?

Яким світом вдалося здорового, хороброго та розумного молодця запроторити у сю безвихідну самітнюі тоді як там, на полі, Перун провадив усіх його земляків на ворога?..

Мстислав підійшов до загратованого віконця і глянув на хвилю, що невпинно, безнастанно плила-пропливала ген у даль, у безвість, мов людина, що йде сповнити якийсь пильний обов’язок совісті, мов життя, мов час… Хто б то міг за сею хвилею поплисти у даль, долі рікою, на свободу, до своїх, до князя, до рідного краю… Гей, гей!

При березі стояв маленький човник, а в ньому сидів в короткій сорочці без рукавів невеличкий собою чоловік та витягав з води верші, заставлені на рибу. Він брав одну по другій, вода спливала через плетінку у ріку, а рибалка глядів одним оком до середини, примружуючи друге, і раз у раз видобував з верші більшу й меншу рибу, яка билася в його руках. Він, посвистуючи, вкладав її у берестянку, що висіла в нього через плече, та раз у раз поглядав на вікно вежі. Ось видобув доволі великого карася та, показуючи на нього, гукнув по-руськи: «А що, попався, карасю? Сидиш тепер, доки не облуплять та не кинуть у сковороду! Буде тепло, любо, мов за пазухою… Ха, ха!»

Мстислав відвернувся.

«Справді! – подумав. – Саме так само зловили і мене. Накинули мішок на голову, зв’язали і повезли. Аж у сій кімнаті викинули на долівку, дали їсти і сказали: «Сиди, бо пожалієш».

І думка молодця стала посилено працювати над розв’язкою загадки: чому і за що замкнув його Калокір у сей замок? Що грек був причиною сього, Мстислав не сумнівався. Його в’язали прецінь його пахолки. Мстислав бачив навіть, як убили двох його товаришів, тиверських гриднів… «Що за причина?» – питав себе і не находив відповіді. Коли б Калокір учинив се з месті, то, певно, не давав би йому вигоди, а замкнув би у льоху зв’язаного і під вартою, не годував би, як гостя, не поїв би, як князя…

Чванився йорж між бабками

Та зі свого роду.

За се бабки пішли в воду,

А йорж в сковороду! –

заспівав дзвінко рибалка під вежею.

І дивно! Пісенька ся надала гадкам молодця новий напрям, і він нагло розв’язав загадку. Мстислав пригадав собі, як не раз по дорозі розмовляв з греком та поволі, слово за словом, розказав йому усю свою службу князеві і навіть про своє посланництво до Свинельда. Не дивно, що Калокір звелів його зловити і замкнути.

Але ось пахолки, що його в’язали, забрали від нього і перстень Святослава. Нащо їм він? Других дорогоцінностей не взяли. Навіть перстень Калокіра сіяв на пальці молодця… Сеї загадки він не міг уже розгадати.

Підійшов до вікна знову, бо надіявся побачити рибалку-сміхуна, але не доглянув його ніде. Надворі западав вечір – уже третій з того часу, як він тут перебував, – а криваве зарево обливало звідусіль самітний замок. Зате від правого берега ріки підпливав великий човен з кількома парами весел. Він плив стрілою, а напереді стояв у довгому вовняному плащі Калокір.

Молодець сейчас пізнав се лице хижої птиці, худе, з великим носом та маленькими очима. У ньому було щось від лиса, а щось від пса, який сподівається від пана удару нагайкою. На голові мав патрицій звичайну плоску грецьку шапку, а під плащем – кафтан зі золотистої парчі. Пурпури на ньому не було, ані царської діадеми. Всі жильці замку – а було їх двадцять – вибігли назустріч.

Попереду – начальник варти у шкіряній куртці, набитій густо спіжевими гудзами, за ним дозорець в’язнів, видко, урядник поліції, у темній туніці, перев’язаній попід пахами та нижче пояса, далі замковий сторож, а за ним рибалка, що був, як здається, слугою чи помічником сторожа. Він ішов позаду, підскакуючи і розмахуючи руками, та щось, видко, говорив, бо дві жінки, які стояли при вході до більшого будинку, аж падали від реготу.

Їде, їде сум, сум,

Пильнуйтеся плітки,

Чути лоскіт та шум,

Бережіться щітки!

Бо ся щітка добре чеше,

Густий волос має,

Як розчеше, «буба» буде,

«Дурна хавка, – скажуть люди, –

Що міри не знає».

Буде плітці глум, глум! –

співав рибалка і кинув свою шапку так високо, що вона полетіла аж у вікно Мстислава.

– Мовчи, блазню! – гукнув дозорець. – Хочеш, щоб тебе почули?

– Чому ні? Прецінь на дворі кесаря блазнюкам найліпше, ха, ха, ха! І ніхто не займає, бо ніхто їх не боїться. А як почує сей варвар вгорі, то й байдуже, бо дурний.

– Все ж, може, мудріший, ніж ти! – засміялася молодша з жінок.

– Куди йому до мене! Він копирсається, не їсть, не п’є, сваритися хоче, за що його держать у заперті, а я був розумніший…

– І став блазнюкою! – докінчила друга жінка.

– То, по-вашому, хто правду каже, блазнюка?

– Деспота їде! – загомоніли вояки, що стояли двома рядами по обидва боки стежки, яка вела від пристані.

Побачивши звіддаля Калокіра, молодець не хотів зразу вірити власним очам. Коли, однак, грек ступив на острів, а уся залога привітала його окликом, молодець переконався, що се він, а рівночасно страшна гадка прошибла його серце блискавкою.

«Зрадник!.. – подумав. – Очевидячки, зрадник. Преціні сі вояки долі – ромеї, а він їм приказує. Значить, що він зрадив князя, дружину і мене!»

І скаженість стала його огортати, давити sa горло.

«Прибуде він сюди… кинуся на нього і – будь що буде!»

Хвилю сопів люто, коли нова гадка майнула в його голові.

«Він узяв перстень Святослава… Га! Тепер уже знаю нащо. Він одурить Свинельда, як одурнв мене. Ах, дурень, дурень, дурень! Без сумніву, темні сили Ненаситця побили мій ум сліпотою за побіду над поганими. Рибалка-сміхун, без сумніву, мудріший від мене!..»

Мстислав розібрав усе, що почув нині від сього дивовижного чоловіка, і якийсь голос сказав йому у душі, що сей рибалка звертав свої пісеньки та слова саме до нього і давав йому поради. І він глибоко задумався, а коли за дверима почулися кроки та скрегіт засува, обдумав уже добре, як йому найтися супроти хитрого грека.

У кімнаті було вже темно, бо Калокір спочивав у замку по довгій дорозі. Заспокоєний та врівноважений, очікував молодець прибуття гостя, бо тепер не сумнівався зовсім, що патрицій приїхав до нього. Аж ось розчинилися двері й у кімнатку ввійшов сторож з оливною лампою та ковром, а за ним рибалка з великим кошиком.

Ковер розстелили на долівці, стіл накрили скатертю, а на ній став рибалка розставляти блюда зі стравами. Дозорець поклонився між тим Мстиславові, який до всього приглядався з чималим зачудуванням, і заговорив болгарською мовою, якою, впрочім, говорили всі на острові:

– Достойний воєводо, знайомий твій, патрицій Калокір, просить тебе про честь прийняти його до себе на вечерю!

– З гістьми боги у дім приходять, – відповів спокійно і по завітному звичаю молодець. – А чи патрицій Калокір скинув уже діа…

– Дивись, дивись, достойний воєводо, – закричав у тій самій хвилі рибалка, – ось ті плітки, що ранком наловив В’юн у Дунаї. Ади, які вони мовчазні. Коли б я так сидів у капусті, то співав би.

– Мовчи! – гримнув на нього дозорець. – Вибачте, достойний воєводо, він несповна розуму, у ньому нечистий сидить, але що добрий і вірний слуга, тож і держиться.

Між тим Мстислав догадався, чому саме В’юн розкричався. Він, бач, хотів перешкодити йому зачепити словом Калокіра. Тому усміхнувся приязно.

– Нехай співає і говорить, мені й миліше, і відрадніше, коли його бачу, – відповів.

– Дядьку! Бай Коло! Чому твоя жінка продерла шкіру на карасі? – спитав В’юн. – їй жаби лупити, не риби. Дурний карась. Хай був би присів тихо у верші та обернувся головою до хвоста, а, певно, найшов би вікно до втечі. Правда?

І В’юн став витирати сльози обома кулаками. Дозорець зареготався, а Мстислав глянув бистро на В’юна. Без сумніву, під сими ганчірками крився небуденний розум, опертий, видко, на чималому досвіді.

Нагло В’юн підскочив раз і другий, замахав руками, вхопив одного карася і став бігати від вікна до вікна. Вкінці станув при сьому, що виходило на лівий берег ріки і, заки дозорець міг йому перешкодити, викинув рибу у воду.

На се кинувся дозорець.

– Що ти, сказився? – гукнув. – Геть мені відси!

І, видобувши з-під туніки нагай, вперіщив біснуватого по плечах. Мстислав аж заходився зі сміху, хоча зовсім не хотілося йому сміятись. Він кивнув лише головою В’юнові, коли сей обернувся.

– Я розумію його! – сказав. – Він жаліє карася, що дав себе зловити, і бажав його пустити на свободу. Тому вибрав те вікно, крізь яке найкраще було рибі виплисти у море. Правда, В’юне?

Але В’юн був уже в дверях.

– Бай Коло, Миколо! Дозорце, дядьку, чоловіче, нагаю! – репетував. – Біжи, біжи, сум іде!

– Деспота іде! – пояснив дозорець і вийшов, а за ним В’юн. Але коли виходив, глянув на Мстислава ясним поглядом, поклав ліву руку на серце, правою указав на вікно, крізь яке викинув був карася, і щез.

По хвилі ввійшов у кімнату Калокір.

– Здоров був, воєводо! – сказав весело. – Що ж, друже, скучаєш?

Мстислав поклонився.

– Скучати не було ще коли, – відповів, – бо думав увесь час, звідки мені така халепа випала сидіти у заперті.

– У заперті? – усміхнувся грек. – Але двері відчинені, чотири вікна для виду і віддиху…

– Але свободи нема, князя, дружини, боїв…

– Молодий ти ще, достойний воєводо, – усміхнувся приязно грек, – не дивно, що у тебе душа рветься до діл. І я був колись таким, ганявся за відзначеннями, майном, а тепер рад би спочити. Одначе коли у тебе є охота покинути сей забутий острів, то, вступивши на службу кесаря, осягнув би все, чого бажаєш, ба й більше…

Кров ударила молодцеві до голови, у очах потемніло. Здавалося, що він кинеться на зрадливого грека та роздавить, мов ядовиту гадюку. Але добрий дух спинив його. Він підняв очі на грека, і їх погляди стрітилися. У очах Калокіра тліла іскра цікавості, мов у того, що, завдавши ворогові отруту, слідить за наслідками.

– Годі мені покидати князя! – проговорив з трудом молодець.

– Ба, можна служити кесареві, не покидаючи князя…

– Як Фарлаф… – вирвалося у молодця.

– Пусте балакання! – засміявся нагло грек. – Вечеря холоне, а ми про торішній сніг. Сідаймо!

Посідали і стали їсти. У кімнату ввійшов дозорець і приніс у срібному відрі снігу. З сим снігом змішав вино і подавав його у позолочених кубках. Після вечері подав рушники і теплу воду та запалив кадило. Синявий пахучий дим наповнив кімнату тоненькими смугами, і душа молодця розпливалася у розкоші, омрачена вином і пахощами.

– Чудово ви, греки, живете! – закликав він.

– Чудово?.. У сій норі? – засміявся грек і став недосвідченому молодцеві описувати візантійський двір з його блиском, величчю, розкошами, широко розводився над почестями, які міг би осягнути Мстислав у Царгороді. І хто знає, чи не вдалося б прехитрому грекові знадити незіпсовану, мрійливу душу молодця, коли б не Фарлаф, його зрада та страшні грати на корсунському березі…

Була вже пізня ніч. Калокір пив, гриз мигдаль, сухий виноград і фіги і розповідав без упину. Мстислав почув скоро, що вино йде йому до голови, тому не пив, лише слухав і слухав, а хвилями кидав лише питання або чудувався.

– Ну і що? А як? Пробі! На Перуна!

І ось саме у сій хвилині, коли одушевлений молодець бажав просити грека, щоби дозволив йому прожити час неволі у Царгороді, за вікном на яворі обізвалася пугутька раз, другий, третій.

Здригнувся Мстислав… Наче марево, промайнуло йому перед очима воскове лице Воєслава і почулися слова: «Де подиблеш Калокіра, приложи йому меч…» Молодець потер чоло рукою і відсунув чарку. Свідомість в одну мить вернулася до нього.

– Достойний патриціє! – спитав. – Що буде зі мною, якщо я не вступлю на службу до кесаря?

Калокір скривився.

– В такому разі, воєводо, останешся тут в неволі, бо я знаю, що ти був князеві найлюбішим дружинником, і він за тебе віддасть багато бранців.

– О так, – закликав Мстислав, який нагло поняв, чому Калокір так з ним падькається, – навіть тебе, достойний патриціє!

Грек почервонів і замовк. Його наміри відгадав сей недосвідчений молодець. Він з подивом поглядів на нього.

«Шкода, превелика шкода такої голови для сього ведмедя!» – сказав про себе.

Дальша розмова велася уже про війну, і Калокір став зразу перебільшувати успіхи Цимісхія. Але і тут спинив його молодець.

– То значить, – сказав він у відповідь на опис послід-ніх боїв, – що Святослав мусить уступати перед вашою кіннотою, але вам сі побіди стоять багато людей і часу, і ви не в силі розбити його як слід. Здається, буде облога Доро-стола. Чи не так?

– Облога вже є! – відповів Калокір. – Але б’ються під мурами, не на мурах.

– Ага! Князь бажає мати забороло від ваших катафрактів.

– А й у нього ще до тридцяти тисяч війська.

Молодець підскочив з лави, на якій сидів.

– Ха, ха! То ще надвоє баба ворожила.

– Так, – сказав Калокір, – надвоє! І тому держу я тебе тут. Не стану я тебе силувати йти на службу до кесаря, але держатиму тебе тут, бо ти – моя безпека.

І вийшов.


Джерело: Опільський Ю. Золотий лев. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 86 – 92.