3. Повне мовчання про Руданського в 1-му виданні «Обзора славянских литератур» Пипіна й Спасовича 1865

А. Кримський, М. Левченко

Руданський, як читав тую нахабно брехливу й повну неуцтва статтю високопреосвященого владики, що люто пророкувала бунтівливому студентові-поетові всякі біди-лиха, вже не студентом був, а путящим лікарем у Ялті, і міг би попросту поглузувати з усіх тих дурненьких владичих пророкувань. Вже і самий той факт, що стаття «О хохломании» з’явилася на світ не в якомусь поважному журналі, а в цілком непристойному, грубо-ретроградному органі маніяка Говорського [Говорський був маніяк, що страждав на манію переслідування, вишукував якісь своєрідні ліки типу життєвих еліксирів, бо боявся, щоб його не отруїли поляки, і т. і. Його внук, що вчивсь у мене як студент (дуже наївний молодик, Белінський), запевняв мене, ніби кінець-кінцем один поляк-аптекар таки справді згубив його діда отруєним ліком. – А. Кр.], дозволяв би Руданському читати вміщені там плюгавства «малоросса Восточенка» спокійнесенько, – тим більше що не самого ж Руданського лаяно, а лаяно цілий український рух, в тім числі й такого на всю Росію шановного вченого, яким був проф. Костомаров, що невіглас «малоросс Восточенко» зваживсь обізвати його арлекіном!

І, попри все те, писанина «малоросса Восточенка» повинна була вразити Руданського й нелюбо. Будь-що будь, а варнякання того «малоросса» це була перша (на жаль, і єдина за авторового живота!) друкована оцінка для писань Руданського і для його напрямку. Звичайно, що міг би Руданський задовольняти свою письменницьку амбіцію втішною згадкою про тії два дуже похвальні епітети, котрі, теж печатно і не так ще давно, кинув йому земляк його подолянин Шейковський у своєму «Опыте южнорусского словаря» 1861; тільки ж оцінка дана од «малоросса Восточенка», була свіжіша, а через те гіркіша.

Певної гіркоти й розхолоди повинна була Руданському до того ділляти одна дуже поважна російська праця, що вийшла в світ незабаром (у найближчому році) після балаканини «малоросса Восточенка». Це був (у першому своєму виданні) –

Обзор истории славянских литератур А. Н. Пыпина и В. Д. Спасовича Спб. 1865.

В III розділі («Русское племя») друга частинка (ст. 206 – 231), що має заголовок «Малоруссы», трактує і про українське письменство. Але мова тут іде тільки про Котляревського, Квітку, Шевченка, Костомарова, Куліша, а з найновіших – названо самісінького Марка Вовчка,

«произведения которого, русские и малороссийские («Повістки», Спб. 1861; русский перевод Тургенева) были самыми свежими из всего, что может представить в этом направлении малорусская литература» (ст. 227).

Про Руданського, як і взагалі про плеяду інших письменників «Основи», Пипін не каже ані одного слівця, та й про саму «Основу» говорить лиш побіжно, п’ятьма тільки рядками (ст. 226) [Ті сторінки з Пипінової праці, котрі він присвятив українському письменству, галицька «Правда» 1868 подала галичанам у перекладі з російської мови на вкраїнську, під заголовком: «Огляд истории руськой литератури» (в ч. ч. 28-34). Уступи, зацитовані в нас за російським первописом, див. в «Правді» 1868, ч. 32, ст. 380 та 381].

Звичайно, що проминувши Руданського як поета, ще менше підстави мав Пипін згадати його в своєму «Обзорі» як етнографа. Та напевне Пипін, дарма що петербуржець, тоді навіть і не помітив, що рік перед тим Руданський (1864) подав спору низку прислів’їв до «Українських приказок» Номиса (Симонова), які вийшли не де, як у Петербурзі.

«Українські приказки, прислів’я и таке інше. Спорудив М. Номис». Спб. 1864. На ст. II, перелічуючи тих, хто поприсилав свої матеріали, Номис під № 1-4 подає: «14) Д. Руданський – [надіслав] 298 приказок записаних ім в пьятидесятних роках на Поділлі, в [sic. А. Кр.] Хомутинцях Винницького п.».

Котрі приказки (прислів’я) з записів Руданського взяв Номис до своєї збірки, коло тих він мав ставити зазначку: «Руд.» Такі зазначки «Руд.» трапляються в його книзі більше як сто разів, але не 298 (принаймні т. Герасименко, уважно перегорнувши всеньку Номисову збірку, сказав мені, що 298 там ніяк не можна нарахувати). Виходить, що не весь Руданського матеріал придавсь Номисові (найбільше, мабуть, викинула люта цензура).

Не можна сказати, чи ставали Руданському відомі і – тому – чи могли його потішити в його далекій Ялті (куди навіть з Росії нелегко й нескоро доходили тоді звістки) такі бібліографічні факти, як передрукування декотрих його віршів за кордоном, у Галичині, та й то для дуже широких читальницьких кіл. Ми вже були зазначали (ст. 52), що Косак у своєму галицькому календарі «Львовянин» 1862 передрукував з петербурської «Основи» його пісню «Повій, вітре, на Вкраїну». Ще більше пощастило в Галичині для другої, теж в «Основі» друкованої, поезії Руданського: «Гей-гей, воли! чого ви стали?». Її 1864-го року наново опублікував, за «Основою», С. Шехович у своєму популярному часописові «Письмо до громади» (Львів 1864, № 1), а тоді тая поезія дісталася до гімназіальної «Читанки руской» Б. Дідицького 1866 (ст. 166).

У незабаром заснованому львівському органі української народної партії «Правда» видрукували (1868, № 23) за петербурською «Основою» переробку Руданського з сербської мови: «Ніч-у-ніч». Далі 1871 р., все ще за живота Руданського, як вийшли в світ дві нові гімназіальні «Читанки», одна – Романчука з Лучаківським, друга – Партицького, то до Романчукової читанки знов увійшли «Гей-гей, воли!» (Льв. 1871, ст. 451), – це вже втретє в Галичині протягом десятьох літ [Пізніш оце «Гей-гей, воли!» зробилося в Галичині попросту класичним, – так часто воно передруковувалося.], – а в «Читанці» Партицького (Льв. 1871, ст. 80) ми бачимо за підписом Руданського: «Сон сиротский» (в «Основі» 1861 попросту були «Сни» – з Гейне – Лермонтова).

Про календар «Львовянин» 1862 ширші бібліографічні звістки подаються в нас нижче, у замітці Франка 1886.

«Письмо до громади, Львов, рочник 1864, отповедающий издаватель и редактор С. Г. Шеховичь» почало виходити (церковно-слов’янськими літерами) з серпня 1864, і в програмовій статті там сказано між іншим от що:

«в тую газетку будуть входити: 1. Повісті з життя народного. Розпочинаємо повістками писателей украинских, бо… склад річи руской в их повістках чисто народний, що нам може станути в образець (правопись задержимо нашу галицко-руску)».

Очевидячки й поезія Руданського «Гей-гей, волн», вміщена в найпершому-таки числі «Письма до громади», повинна була для галичан «станути в образець».

«Читанка руская для низшой гимназии. Часть II, Львов 1866», де на ст. 166 подано Руданського «Гей-гей, воли», не має на собі зазначки, хто її видав у світ. Та відомо, що кошти для видання дав Богд. Дідицький.

«Правда, письмо наукове и литературне, Львів 1868, р[ік] II», виходити мала тоді щотижня. Руданського «Ніч-у-ніч» (Правда 1868, № 2, 23 червня, ст. 271) подано без зазначення, що це взято з петербурської «Основи», а в нотатці сказано: «Заміщаємо сей переклад найславнішого сербського поета Бранка Радичевича, щоб познакомити наших читателів з красою сербської поезії».

[Юл. Романчук та К. Лучаківський]: «Читанка руска для низших кляс середних школ. Часть І. Во Львові. Накладом т-ва Просвіта» 1871. Руданського «Гей-гей, воли» на ст. 451.

«Руска читанка для низших кляс середних школ. Уложив Омелян Партицкий. Часть II. У Львові. Накладом т-ва Просвіта» 1871. На ст. 80 Руданського «Сон сиротский».

Моральну втіху й відрадість зачерпати тоді можна було одірваному поетові побільше з критики усної, яку, в кінці 1860-х років, доводилося йому чути од людей зовсім поважних, авторитетних. Знаємо ми з листів Руданського 1869-1870 р. [Ті листи (до В. В. Ковальова) видрукувано в нас вище, ст. 31-34], що заохочував Руданського перекладати «Іліаду» не хто, як «нашь дід Николай Иванович Костомаров», у Ялті бувши 1870 р. Знаємо ми з тих листів, що й «приятель (Руданського) петропільський, сірома Ніщенський», який жив тоді в Одесі, «а на гречеськім слові, як кажуть, самого грека ззів», охоче бравсь перевіряти його переклад за грецьким текстом; знов же інші одеські земляки, – пише Руданський, – «охоту зъясували напечатать увесь мій себто труд (а воно велика всячина).»

В передмові Руданського до 1-шої пісні Іліади (див. в нас вище, ст. 38) маємо ми виразне його свідчення, що й київський професор Драгоманов (це було ще 1866 – 1868 р.р.) піддавав Руданському охоту перекладати «Іліаду» та й бравсь її випечатати в Галичині; а як етнографа – притяг Драгоманов його мабуть і до «Юго-западного отдела имп. Русского географического общества» [Після смерті Руданського Драгоманов у своїх «Малорусских народных преданиях» (К. 1876) навіть і видрукував етнографічні записи Руданського. Пор. у нас ст. 42, примітка.].

А втім, – це почасти видно нам з 1-го та 2-го листу Руданського до Ковальова 1869-1870 p., а ще виразніш розказано в «Австро-руських споминах» Драгоманова, – зносини Руданського з Драгомановим кінець-кінцем викликали в Руданському якнайсильнішу досаду й незадоволення. Йому здавалося, що Драгоманов (чи «київляни», як він глухо висловлювавсь у листах до Ковальова) без потреби гаються й проволікають надрукування його поезій. 1872-го p., в передостанній рік свого життя, він навіть з підкресленою холодністю написав через третю особу до Драгоманова, не бажаючи навіть говорити до нього рідною мовою, от що:

«Драгоманову прошу передать, что я болен и давно прекратил все мои литературные упражнения». – «Безперечно, що ця історія прикро вразила Руданського», завважае з цього приводу сам Драгоманов (у нас ст. 41), «і знеохотила його вести дальшу працю і навіть стосунки зо мною, хоч найменше в усьому винним, і була останньою краплею, котра переповнила його песимізм».

Примітки

Подається за виданням: Кримський А., Левченко М. Знадоби для життєпису Степана Руданського. – К.: 1926 р., с. 63 – 66.