7. «Співомовкы Ст. Руданського.
Выдав Н-й Г-ъ Волынський», К. 1880

А. Кримський, М. Левченко

Те, що видав криптонім «Н-й Г-ъ Волынський», витягнуто було з рукописного 3-го тома поезій Руданського, – того тома, куди автор уписав усе те, що був навіршував у «Петрополі» з 26 вересня 1859 р. до 3-го падолиста 1860 р., ще не скінчивши свого студентського курсу в петербурській Медично-хірургічній академії. Такі подробиці ми тепер знаємо зовсім точно, бо всі рукописи Руданського вже винесено на білий світ, і вони обслідувані. Але тоді ніхто цього не був знав. Мало хто тоді навіть відав, чи є в кого в руках якісь манускрипти Руданського. І маленька книжечка, яку «видав Н-й Г-ъ Волынський», явилася для широкої публіки несподіваним відкриттям.

Ці «Співомовки Ст. Руданського», появлені в Києві 1880 р., становлять собою збірочку на 72 стор. 12-тки, з оголошеною ціною 30 копійок. З чималого рукописного III тома сюди ввійшло лиш 28 віршів Руданського, а саме:

Моя смерть (ст. 11-14), Наука («Дочекався я свого святонька», ст. 16-19), Та гей бики! (ст. 20-21), До дуба («Нехай гнеться лоза», ст. 22-24), Пісня: «Голе, голе моє поле!» (ст. 25-26), П’яниця (ст. 27-29), Пісня: «Згадай мене, моя мила» (ст. 30), Пісня: «Звела мене не біда» (ст. 31-32). Полюби мене (ст. 33-34), Бодай тебе! (ст. 35-36), Віщий Олег (ст. 37-45), Ластівка (ст. 46-47), Ніч-у-ніч (з сербського, ст. 48-49), Заяць («Виніс мужик гусака», ст. 50-51), Господар хати (ст. 52), Сміх (ст. 53), Господь дав (ст. 54-55), Верства («Їде мужик на волах», ст. 56), Вітер і колька (ст. 57), Ні зле ні добре (ст. 58-59), Змислний лях (ст. 60), Надгорода (ст. 61-62), Храбрий лях (ст. 63), Розп’ятий жид (ст. 64-65), Жид на чатах (ст. 66), Баран («Набілив жид мідяків, ст. 67-69), Славная конина (ст. 70), Циган на сповіді (ст. 71-72).

Перед текстом віршів Руданського видавець дав переднє слово, яке він, ідучи за прикладом самого Руданського, надписав терміном «Преслів’я» (Предсловье), чи, там, «Прислів’я». З історико-літературного погляду воно має неабияку вагу. Ось воно – ціле:

Прислів’я од видавця

Видаючи в світ цюю збірку творів Руданського, здається нам, не буде зайвим сказати скілька слів їй у слід.

Ст. Руданський єсть досить відомий письмовець українській громаді. Кілька його творів, що з’являлись у «Основі», у свій час звернули на себе увагу й шану четців. Не рідко й тепер зустріти людей, у котрих живо стоять у пам’ятку Руданського «Наука», «Чарочка», «Смерть» [«Чарочка» (або «П’яниця») справді друкувалася в «Основі». Але «Науку» видрукувано допіру в галицькій «Правді» 1874 і передруковано в «Киевском телеграфе» 1875 у статті Драгоманова. Що ж до поезії «Моя смерть», то вона до 1880 року зовсім ще не була опублікована печатно, отже «люди, у котрих живо стояла в пам’ятку «Смерть», могли знати цю поезію хіба з рукописів, а ніяк не з «Основи». – А. Кр.]: сії бо твори ясують щирий талант, принаджують як тею живою думкою, що положена в їх, так і тим живим словом, – голосним та міцним як гартована криця, – котрим вона виголошена: немов би чуєш, як «жива душа» говорить у тих віршах – од самого серця.

Ст. Руданський приходиться до давнішого направку авторів; і справді-бо вважаємо ми те інколи у його творах. Часом з’явиться у його романтичний повів, – як у цілому складі співомовки «Моя смерть»; а тут же поруч – теж стародавня, мовляв, жартівлива котляревщина, як наприклад у тих анекдотах, де з однаковим юмором оповідаються пригоди – і ніби того простуватого мужика, і пишного, чванливого пана, і жида, і цигана.

Одначе, як у своїх поважних, так і жартівливих творах, Руданський не зістався при їдному безгрунтовому ширянню фантазії, не зістався творцем «не от мира сего» і його живої суті, про що свідчить перша ж співомовка у нашій збірці – «Наука».

Щодо мови в Руданського творах, то не знаємо, яку можна знайти їй догану: мовою своїх творів Руданський не оступиться перед найкращими письмовцями українськими.

Опріч поданих «Співомовок» маються ще далеко більші твори Руданського, як-то: переклад Іліади, скілька поем про наших історичних ватагів (Мазепу, Полуботка і інших) і вельми здатний переклад, цілком, «Слова о полку Ігореві», з приложеним до того дуже доладним «преслів’ям», написаним теж по українськи і котре до всеї своєї вартості свідчить ще й те, що Руданський у знатті нашої мови був великий мистець, котрий однаково владав нею як у розмовній співомовці, так, мовляв, і в вищій, науковій потребі.

Але, сим часом, ми видаємо тільки цюю збірку – співомовки» [Власне назвисько авторове, котре було надписане його рукою на зшитку. Н В-и. = рядками. – А. Кр.]. Нехай хоть вона бачить світа! І вона бо може виявити, якого вдатного поета мали ми в Руданському, і який був згублений у йому.

Щоб пояснити останні слова, скажемо те, що спадає на думку, гадаючи о творах Руданського. Бачимо ми в їх і дотепність, талановитість, тішить нас у їх і мова вдатна, – та чи стількома ж викоханими «щілками» [рядками – А. Кр.] міг би Руданський заповнити українську письмовність, коли б його снага була широко приложена до теї праці? – «Трудно думи всі разом сплодити!» – мовив Руданський, чуючи вже смерть над собою, – і певне, що не мало їх, готових об’явитися у поетичних творах, заніс Руданський у могилу. Але не при згасанню життя, а ще при повному цвіту його можна було з’ясувати ті думи, що роїлися в здатній козацькій голові, і забагатити прагнущу свіжої допомоги українську письмовність. Можна було б, – та ба!..

Воно-то сеє нам і не вдивовижу! з цього погляду ми можемо вважати Руданського яко загарливого робітника своєї праці: він все ж показав досить сталості у своєму працюванню, коли прирівняємо його до інших наших письмовців, що мов на те об’явилися з своєю здатністю, щоб потім, мовляв, закопати той талан у землю.

Справді бо, хоч, і під час існування «Основи», не мало було об’явилося молодих письмовців, котрі показали себе у більш чи менш талановитих поетичних творах. Звичайно, не були тії твори зовсім бездоганні: і по гадці, положеній в основі творів, і по вибору – їм часом бракувало видержки, щентності [Мабуть це невдале слово (перекручене з польської мови) повинно визначати остаточне оброблення». А. Кр.], але все ж надили вони до себе читців і словом щирим українським, і віянням свіжої сили, оповіданням молодого серця. Що бракувало, могло б «приложитися».

Та де вони ділись, ті первісні починки! Більша частина тих авторів занедбала не тільки множення початих працюнків, а навіть занехаяла й ті, що були написані, – може навіть забула й псевдонім, котрим вони були підписані… І лежать пожовклі, задавнені листочки, а може й цілі зшитки, під гнітом щоденного клопоту, та ще на додаток і другим, – і тільки викликають, інколи наверзшись на очі авторові, журливий усміх його. – Через запомогу, мовляв, уже «усного передавання» почуєш і тепер часом, що в такім-то кутку проживає такий-то і, кажуть, пише українські вірші; але хто цінує ті вірші? навіть хто їх бачить? – та чи й побачить коли? – святий знає [Ми говоримо тута про Україну російську. Н-й Г-ъ В.]. Останніми часами один тільки шановний письмовець д. Старицький виявляє інколи на нашім зубоженім полі окремі видання якого свого твору, – за що маємо складати йому шану і дяку.

З цього погляду здається нам, що цяя збірка Руданського мусить звернути на себе особлисту увагу не тільки читців, але, може, й письмовців наших. Бажали б і ми, щоб жадання нашого автора не загинуло марно, – як то він казав: що либонь слово його не вмре з ним, а полетить воно «як та пчілочка»: «полетить живе і покотиться, в сотні – тисячі переплодиться!» – Дай боже!

В своїй автобіографії, присланій до проф. Омел. Огоновського (як матеріали для його «Історії літератури руської») Олена Пчілка (Ольга Косачева, сестра Мих. Драгоманова) пише між іншим от що (львівська «Зоря» 1888, ч. 1, ст. 16):

«В 1880 році я видала «Співомовки Руданського». Се признання, що Н. Г. Волинський – се я, буде новиною для шановного автора «Історії літератури руської». Однак власне не хочу опустити случаю сказать, що Н. Г. Волинський єсть та особа (я), котру так лаяли, бачите, за те, нащо зіпсувала репутацію Руданського – «запрезентувала автора (котрий написав далеко цінніші й більші твори!), а ту подані такі пусті твори його, як співомовки!»

А тимчасом діло було таке.

В тому волинському повіті, де я жила, удалось мені зав’язати малесенький гурточок інтелігентних людей, сприяючих українській літературі; вони охотно читали українські книжки, – але мені заманулось привести їх до того, щоб у купі ще й видать яку-небудь, хоч малесеньку книжечку українську (бажалось як-небудь фактичніше затвердити існування того гурточка). Як раз мені трапилась під час мого приїзду до Києва, – де я часто бувала, – рукописна книжечка Руданського [Докладний опис цієї рукописної книжечки (= 3 тому «Співомовок») можна знайти нижче в замітці Франка, яку ми передруковуємо з 11 ч. «Зорі» 1886 р. ст. 194. – А. Кр.]. Книжечка та просто, можна сказати, валялась запокинута, бо про неї був виданий суд од того, хто в ній роздивлявся, що вона нікуди не годиться. Тимчасом мені здалось, що в тій книжечці, – рядом з правдивим ликом (самими лоєвими, неприличними анекдотами), – єсть і правдиві перли. Попросила я дозволу у родича Руданського (п. Синицького) – і взяла ту книжечку-рукопись, сказавши, що видам її.

В рукописі був переклад Слова о полку Ігореві з передмовою, – це мені здалось, при всій вартості перекладу, річчю «тяжкою» для нашого наміченого маленького видання. Далі були поеми (надруковані тепер у «Ватрі») [тобто «Мазепа» і «Павло Полуботок». – А. Кр.], котрі мені зовсім не сподобались – здались зовсім не талановито написані (та й неможливі вони були для нашої цензури київської по своїй остроті). Зоставалися властиві «співомовки», – себто ліричні вірші і народні анекдоти, заведені також у вірші, – се мені здалось як раз підходячим до мети нашого гурточка, і я видала «Співомовки», надписавши на них: «видав Н. Г. Волинський» (що мало означать для нас: «невеличкий гурток волинський»).

Правда, опісля вийшло, що й кошт і всі клопоти були мої, ще й злаяли не абияк. [Олена Пчілка забуває сказати, що лаяли – найпередше – її «Преслівля», повне таких дивних слів, як «щентність», «особлистий», «працюнки» і ін. – А. Кр.]

Яка ж була моя вина?

В передмові до «Співомовок» я сказала, що маються далеко важніші твори Руданського, але що я лиш тимчасом видаю дрібніші писання помершого автора. І дійсно, була надія, що за здобутки з продажі «Співомовок» можна буде опісля видать і важніші творі Руданського. Опісля показалося, що надія ця була дуже «облудна», бо, хоч видання і було розпродане, то книгарня, котра його продала, фірма Ільницького, ніби збанкрутувала – і я понесла тільки шкоду на виданні, стративши на нім навіть і ті власні гроші, котрі стратила на друк. Після сього (і після доган приятельських) не було охоти видавать інші твори Руданського…

Однак, вертаючись до своєї вини перед автором, скажу, що цілком не бачу її. Окрім того, що «Співомовки» мали бути лиш тимчасовим виданням, я, – як сказано про те в передмові до «Співомовок», – уважала (і вважаю й тепер) «Співомовки», сами по собі, дуже цінними творами, по ліричному і епічному їх змісту і по чудовій мові. Думаю й тепер, що, коли б навіть і не було написано Руданським більш нічого, опріч виданих мною «Співомовок», то ім’я його зазначилося б і тоді в нашій письменности як дуже талановитого й достойного автора [Ще й те треба сказать, що тілько надруковані мною «Співомовки» спаслись від погибелі: всі ж рукописи Руданського, котрі були в інших руках, без вісти пропали. Ол. Пч.].

До всеї цеї повісті про те, як за моє жито ще мене й бито, додам лиш маленький додаток, – що тільки шановний автор «Історії літератури руської» зняв з мене неналежне мені дорікання й глузування, сказавши і надрукувавши бодай сього року в «Зорі», що заголовок «Співомовки» єсть вираз самого Руданського, був написаний на рукописі його власною рукою. А Боже ти мій, скілько мені довелось прийнять посміху за те, ніби то мною уковане слово! (А. тимчасом воно мені було навіть не до сподоби, – я оставила заголовок: «Співомовки» тілько шануючи волю авторову)…

[«Зоря», 1888, число 1, с. 6].

Чувши од киян самісінькі догани за видані нею вибірки із «Співомовок» 1880, Олена Пчілка мабуть і не знала, що того самого 1880 року в Галичині негайно використали її видання для дальшої популяризації Руданського. Пару гумористичних приказок, тройко ліричних поезій та поему «Віщий Олег» залюбки передрукував 1880 р. (тільки «етимологичнім» правописом) новозаснований український літературний орган у Львові, двотижневик «Зоря»:

«Зоря, письмо литературно-наукове для руских родин, под редакцією Ом. Партыцкого. Рочник першій. 1880». У № 20 з Руданського – 1-2) дві приказки: «Господь дав» і «Ні зле, ні добре»; 3-5) ліричні пісні: «Не мине моя журба» (себто пісня: «Голе, голе моє поле»), «Тогди мене спомяни» (себто пісня: «Згадай мене, моя мила») та «Тріолет» (тобто пісня: «Звела мене не біда»). У № 21 передруковано «Віщий Олег».

Примітки

Подається за виданням: Кримський А., Левченко М. Знадоби для життєпису Степана Руданського. – К.: 1926 р., с. 82 – 87.