Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

Борвій

Михайло Старицький

Чорне хмарище встає повагом,

Заступає світ, стеле темряву;

Розпанахалось, завихрилося,

Мов страховище з пекла зрушене,

Огорта навкруг землю крилами,

Оперезане скрізь гадюками

Сизо-білими, волохатими,

Що сплітаються, розплітаються

І звисають вниз грізним кетягом…

Душно, млосяно, і задуха та

Мов гнітить усе важким каменем:

Ані способу вільно дихати,

В голові гуде, думи сковані,

В серці млявому – рабські острахи…

Притаїлось все пополохане

Перед з’явиськом тучі грізної:

Вітерець ущух – ані подиху,

Змовк веселий гай – ані шелесту,

Знишкли пташечки-щебетушечки,

Поховалися й кібці, шуляки,

Ластівки лише не злякалися –

У повітрі, знай, сміло плавають,

Нижуть стрілами проти хмарища…

Люди теж з страхом незміркованим

Тучі ждуть тії лиховісної.

Багатирщики зачиняються

По своїх дворах, по хороминах,

Затуляючи вікна коцями,

Щоб не чути їм грому-грюкоту;

Позасвічують ще й лампадочки,

Щоб не бачити спалу блискавки –

Так жахаються смерті наглої!

Жаль їм злинути з світу ласого,

Від утіх-розкош в мертву темряву,

Що на той-бо світ, на суд праведний…

А сіромі пак на ті заходи

Нема вільної і хвилиноньки:

Лиш про те вона побивається,

Щоб не зніс потоп їй хатиноньки,

Не забрав добра її вбогого,

Із худобою, а то й з дітками,

Чи недужими – батьком, ненькою…

Що їй думати про гріхи свої?

Гвалт безжалісний, скрута, горенько

Та темнота – ось відповідники!

Що лякатись їй смерті наглої?

Не дало життя втіх і радощів,

А дало лише муку, нуждоньку,

То хоч смерть ота угамує їх,

В ямі темній дасть їм відлежатись…

А вже хмарище, туча грізная

Геть насунулась, низом стелеться,

Досягаючи лісу крилами,

Ніччю криючи небо збурене…

Ось розшарпалась світлом-пломенем,

Засліпила всім очі злякані

Обізвалася грізним гомоном,

І занишкла знов, притаїлася…

Та зненацька враз як не сказиться:

Заревла, мов звір, диким вигуком,

Покотилася вихром-бурею,

Геть ламаючи, що не трапиться;

Заяскрилася блискавицями,

Із страшних гармат разом вдарила,

Аж земля кругом іздригнулася,

В хлющі пінявій потопаючи…

Не журіться ж, гей, бідарі мої, –

Горобина ніч – вам не мачуха!

Сміло глянемо в вічі борвію

Та зміркуємо усе розумом:

Може, зірвемо ще й порадоньку

Від бунтовника навіженого?..

Після борвію гляне сонечко

І огріє всіх рівним променем,

Вороги життя згинуть пропадом,

А повітря скрізь оздоровшає:

Після борвію легше дихати, –

Із заліз думки вириваються,

Серце в груди б’є якось сміливо,

І скриляється знов надіянка,

Що й окривдженим правда станеться

1902


Примітки

Вперше надруковано в ж. «ЛНВ», т. XX, 1902, кн. 10, стор. З – 5. Друкується за автографом (Ін-т літ. ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, ф. З, № 1859, арк. 9 – 11).

Подається за виданням: Старицький М. Твори у 8 тт. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1963 р., т. 1, с. 164 – 166.