«Хай тепера рида...»

Михайло Старицький

Хай тепера рида в мене кобза сумна,

Бо луна в їй пригнічених стогін;

Але разом з плачем хай розбудить струна

До братерського лиха відгомін;

Хай склика до борні за нещасних братів

На той шлях і тернистий, і трудний,

Де б по наших хрестах люд хоч чоло підвів, –

Перше сильний, а ниньки – недужний…

А веде отой шлях до чертога з промінь,

Де сія наша слава безпляма;

Ой та маєм скропить кров’ю кожну ступінь,

Щоб дістатись до рідного храма…

Хоч не ми, то сини від дверей пресвятих

Відіб’ють і відкотять каміння,

І засвітять свічки в ставниках дорогих,

І осяють величне склепіння, –

І без ярем, заліз, з непохилим чолом

Ввійде люд у святині забуті,

І з сльозами в очах заспіває псалом

За борців, що погинули в скруті,

Борючися за край і за щастя ясне,

Під вінцем страстотерпним одваги, –

Отоді вже й струна щось веселе утне

На вітання яскраве звитяги…

1895

Примітки

Вперше надруковано в збірці «Поезії», К., 1908, стор. 151. Друкується за цим виданням. У збірнику «Розвага» цей вірш надрукований із змінами під заголовком «До бурів».

Подається за виданням: Старицький М. Твори у 8 тт. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1963 р., т. 1, с. 147.