До Миколи Лисенка!

Михайло Старицький

(На спомин 18 ст. ст. марця 1893 р.)

Пів-третя десятка, мій брате, мій друже,

Гучить твоя кобза, народові служе,

Гучить, голосна та правдива, і спів

Її на мамону не звів.

Не муза блискуча – розкошів забава,

Не дуків рабиня була твоя слава,

А дівчина проста з пониклим чолом

Співала тобі свій псалом…

Співала вона про тяжкую недолю,

Що брата скувала на панському полю,

Про тугу Украйни співала – й пісні

Її були журні й сумні.

У рам’ї, у смугах, з безсилої муки

Паня вона брала на репані руки,

Дзвонила залізом на шиї, і страх

Палав в божевільних очах.

І поглядом диким у глупі години

Нудьгу наганяла на душу дитини,

І в серце ронила з очей щоразу

Криваву, пекучу сльозу.

Ні пишної долі, ні панської ласки

І ждать було годі від теї жебрачки…

Проте не відсунув ти музу лиху,

А з нею пішов по шляху.

Як муза, і сам ти збратався з нуждою,

Та все, знай, прямуєш міцною ходою

З надією в бога, що хмари чадні

Перейдуть на сонячні дні.

Були колись свята, рясніла громада,

Вітаючи волю, безпечна та рада…

А гримнула буря й змела втікачів,

Лишивши-но жменю борців…

Та й ті то лягли у безверхі могили,

То згибли під гнітом незрячої сили,

То, звірившись в людях, забувши братів,

Здалися на ласку…

Ти всі пережив оті, друже мій, бурі –

І сонячні свята, і будні понурі,

Та з вірою в серці і з ясним чолом

Співав заповідний псалом…

Піввіку минуло – посивів твій волос,

А й досі лунає почесно твій голос

І щирістю правди, яснотою мрій

Полоха запроданців рій.

Байдуже! У сльоті посвітньої мраки,

З’явились дотепні, трудящі юнаки,

І світиво правди у темряві дні

Піднімуть угору вони…

Ти чуєш їх поклик і щирий, і юний?

Накручуй же сміло на кобзі ти струни,

І най стануть всім за проміння ясні

Твої невмирущі пісні!

[1893]

Примітки

Вперше надруковано в ж. «Зоря», 1893, № 9. стор. 168. Друкується за цим виданням.

Подається за виданням: Старицький М. Твори у 8 тт. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1963 р., т. 1, с. 143 – 144.