«Тихо плине нічка дружа...»

Михайло Старицький

Посвята моїй дочці Людмилі

Тихо плине нічка дружа,

Одбива сріблом вода,

І ласкаво хвиля дужа

В міру човник наш гойда.

З нас ніхто не заговоре, –

Мов завмерли чарівні…

Ген далеко ясне море

Іще жевріє в огні;

І у млі отій рожевій

Якась щогла огрядна,

Наче лебідь ясноперий,

То зрина, то порина.

Берег зник в тумані сизім,

Ширше стало моря скло…

І в гаданні мовчазливім

Я забув своє весло,

Потопивши журні очі

В темній, смутній глибині…

А на синій ризі ночі

Вже горять зірки ясні,

І на них ти ясним оком

Позираєш, квіте мій;

На душі твоїй глибоко в-

Повно щастя і надій…

І на серці в тебе зорі,

І ухмилка на вустах…

В мене ж темно, як у морі

На незмірних глибинах.

Не осяє тії ночі

Навіть промінь золотий;

Змовкли струни вже співочі,

Погаса вогонь святий…

Ти зориш на небо, щасна,

І вбачаєш рай сама;

Але ця природа красна

І байдужа, і німа,

Невпросима, невмолима,

Як пекельний той Харон!

Їй одно перед очима, –

Аби сповнить свій закон…

Куди глянь по світу – горе,

Пан тут – голод і мороз…

Чи не більше б вийшло море

З людських виплаканих сльоз?

1883

Примітки

Вперше надруковано в альманасі «Рада», ч. І, К., 1883, стор. 363 – 365. Друкується за цим виданням.

Подається за виданням: Старицький М. Твори у 8 тт. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1963 р., т. 1, с. 139 – 140.