Частина друга

М. Ю. Лермонтов
переклад Михайла Старицького

1

«Ох, тату! Батеньку рідний!

Не жур дочки! Лиши погрози!

Я плачу, бачиш оці сльози? –

Не перші, голубе, вони!..

Не буду я вже нічиєю, –

Скажи усім ти женихам:

Мій сокіл любий під землею –

Другому серця не віддам!

Відколи труп його крівавий

Сховали в скелищі німім,

Мене тривожить дух лукавий

Якимсь-то маревом знадним;

Тяжкі, важенні мені ночі:

Заледве я заплющу очі,

Як снів смутливих цілий рій

Збуряє дух безсилий мій.

Удень себе не спочуваю:

Слова шепочуть но вуста,

А думка геть собі вита –

Нема ні спину їй, ні краю.

Моя вся кров вогнем кипить,

Я сохну, в’яну, як билина, –

Моя душа стражда, болить…

Чи я ж у батька не дитина?

Ой згляньсь, лебедику! Віддай

До монастирю пресвятого,

Там мати господа нехай

Мене боронить од лихого;

Там їй в незваженім жалю

Нудьгу сльозами переллю!

Для мене світ краси не має…

То хай під захистком хреста

Мене живою поховає

Зарання келія свята!»

2

І в монастир помежи гори

Тамару кревні відвезли,

І волосінні чорні вбори

Дівочі перса облягли.

Але й чернеча волосіння,

Як перед тим парча і шовк,

Не надавали їй спасіння

Од зачарованих гадок.

Бувало, в службі пишній саме, –

Вівтар пала за сяйвом свіч;

Але й між божими піснями

Їй чулась все знайома річ.

Або вгорі, в церковній бані,

Де морок хмарою густів,

Знайомий образ їй в тумані

Якимсь-то маревом мигтів;

А чи між хвилями кадила

Кохана постать їй світила,

Мов зірка, променем блідим

Й манила геть… але куди?

3

У холодку, межи скалами,

Той монастир ховавсь святий;

Чинар розложистий, густий,

Стрункі тополі геть рядами

Його укрили, й між листів.

Як сонце зайде за горою,

З вікна черниці молодої

Лампади промінь миготів.

А далі геть росли густі

Дерева пишні мигдальові

І проміж них, немов вартові,

Біліли в затінках хрести.

Там любо пташки щебетали;

А по камінчиках дзюрчали

Струмочки бистрі, голосні,

І за навислою скалою

Зливались вкупі, та стягою

Межи квіток у гущині

Леліли в сизій далині.

4

На північ видко було гори.

Вони, коли погаснуть зорі

Й блискуче сонечко зійде,

Коли глибоко десь в долині

Димок синенький вгору йде,

А дзвін і стогне, і гуде,

До церкви будячи грузинів;

Коли вірменка огрядна,

В час пишний ранку, після сна,

По воду вниз з скали крутої

Схожа з глеком над головою, –

Тоді верхів’я сніжані,

Немов ті хмароньки, ясною

Вишнево-синьою стягою

В прозорій слались глибині;

А коли промені рум’яні

Увечір гасли, – всі вони

Були в рожевій пелені.

Один Казбек в шлику срібрянім,

Кавказу гордий, дужий цар,

Стояв, сумний, повище хмар!

5

Так серце ж бідної Тамари

Нечисті думи, наче хмари,

Оповили, і не віта

Його вже радість пресвята!

Їй божий світ окрився тінню –

Ніщо очей не проясня;

Бездольній все несе боління –

І ночі темрява, й світ дня.

Бувало, тільки за горами

Вечірня зіронька зійде,

Перед святими образами

Вона в нестямі припаде

Та плаче, плаче… І ридання

За мур святий несе луна,

І нічняне, сумне мовчання

Далеко збуджує від сна;

Та й подорожній за горами

З страхом вчува його часами

І дума: «Певно, гемон злий,

В горах прикований, конає!» –

Та, прислухаючись, мерщій

Коня геть далі поганяє…

6

Нудьгою змучена, смутна,

Тамара часто край вікна

Зважає думоньки дівочі…

У далину затопить очі

І цілий день сумує, жде…

Їй хтось шепоче: «Він прийде!»

Недарма ж сни її пестили,

Недарма ж той з’являвся їй,

В чиїх очах був смуток милий,

В чиїх речах був неспокій.

Одно їй випало – нудитись,

Сама не відає чому.

Захоче богу помолитись,

А серце молиться йому;

Або, знеможена нудьгою,

На ложе схилиться спочить, –

Вогнем їй подушка горить,

І давить страх якийсь вагою;

Вона зривається, тремтить,

Палають перса, ані тхнути,

Ляга на очі мла густа –

Шукають руки пригорнути,

І поцілунку ждуть вуста…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

7

Нічної мли покров суцільний

Вже гори Грузії сповив;

До звички милої прихильний,

Під келью демон прилетів, –

І довго, довго він не смів

Святого захистку чіпати;

Була хвилина, він хотів

Від себе думку злу прогнати,

Як хмара, чорний та сумний,

Блукає він коло стіни,

І за нечутними ступнями

Йде шепіт тихий між листками…

А далі глянув на вікно:

Крізь скло лампада любо сяє,

Не спить кохана і давно

Якогось милого чекає.

От стихло все… А це здалі

Чудово гуслі загули

І пісня тихо почалася;

Вона смутною оддалася,

І згуки хвилями лились, –

Немов з сумних очей чергою

Сльоза спадає за сльозою;

І разом співи ті були

Такі ласкаві й чарівнії,

Немовби янголи святії

Ту пісню склали для землі;

Здавалось, сам ясний, крилатий

З святого неба прилетів

Старого друга привітати

І про діла забутих днів

Почав, сумуючи, співати, –

Жаль наболілий розважати!

Відлучний дух спинився враз,

Припав чолом до шибки тихо…

І в його грудях перший раз

Заворушилось давнє лихо, –

Кохання полум’ям пече…

Летіти хоче – сил не має,

Крило на місці застигає,

Не підіймається з плечей!

А із погашених очей

Спада сльоза, вогнем зігріта…

І досі є камінна плита,

Вона край келії лежить

Під холодочком дерези,

Немов пропечена надвоє:

То слід сльози, як жар палкої,

Нечоловічої сльози!

8

І входить він, кохати радий,

Душа одкрита для добра, –

І дума він, прийшла пора

Почати знов життя без зради.

Але зневір’я гра в очах, –

Що там у келії спіткає?

І невідомий сум, і страх

Гордячу душу обіймає

Якимсь пророчінням лихим!

От входить він, аж перед ним

Стоїть небесний херувим

І оком ясним поглядає;

Блищить правдотою чоло,

А білосніжнеє крило

Нещасну грішницю вкриває…

Й нечисті очі засліпив

Той промінь радісного сяння,

І, замість щирого вітання,

Тяжкий докір прогомонів:

9

«Дух лихозводний, дух похмури

Хто звав тебе в нічних пітьмах?

Твоїх прихильців тут нема,

Ще злом не віяло з сих мурів!

Чого ж прилинув ти сюди

До мого світу, мого раю?

Тебе хто кликав – я питаю?»

І дух лукавства й ворожди

В одповідь глянув іспідлоба,

Всміхнувся згорда, й заздра злоба

В душі прокинулась від сна

І полилась, як трутизна!

«Вона моя! – промовив грізно. –

Покинь її, – вона моя!

Оборонять з’явивсь ти пізно –

І нам обом ти не суддя!

На серце, повнее гордоти,

Поклав ознаку я свою;

Не місце тут твоїй правдоті:

Тут я паную і люблю!»

І янгол смутними очами

На бідну жертву позирнув

Й, махнувши знехотя крилами,

В блакиті неба потонув.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

10

Тамара

Ой, хто ти? Річ твоя негожа!

Чи пекло шле тебе, чи рай?

Чого ти хочеш?

Демон

Ти хороша!

Тамара

Але ти хто? Одповідай!

Демон

Я той, кого ти спочувала

В німій, північній глушині,

Чия душа в твоїй палала,

Чию журбу ти розгадала,

Чий образ бачила у сні;

Я той, чий вид надію губить,

Заледве тільки розсвіне,

Я той, кого ніхто не любить,

Кого усе живе кляне!

Я той, которому довіку

Нема ні міри, ані ліку;

Я миру – бич, добру – поріг,

Я небу ворог, друг недолі,

Я пан знаття, властитель волі –

І я припав тобі до ніг!

О, вислухай мої страждання!

Тобі я з чулістю приніс

Молитву лагідну кохання –

Земні найперші поривання

І краплю першу моїх сліз.

Могла б ти знову прихилити

До правди й господа мій взір;

Твоїм коханням оповитий,

Одяг би я новий убір

І в чистій ризі аж до раю

Тебе б заніс, мою зорю…

О, вислухай мене, молю, –

Я раб твій, я тебе кохаю!

Заледве я тебе уздрів,

Як зненавидів в ту ж хвилину

Й своє безсмертя без спочину,

І свою владу без країв.

І я позаздрив мимоволі

Отій земній, короткій долі:

Не жить, як ти, – нудьга пройма,

Без тебе ж жити – сил нема.

І знов в безкровім серці мука,

В очах закохана сльоза,

І давня туга, мов гадюка,

В старезні рани заповза.

І що мені без тебе, кралі,

Мої державний безкраї?

Порожні, марнії слова,

Обширий храм без божества!

Тамара

Від мене далі, дух лукавий!

Я віри ворогу не йму!

Царю небесний! Боже правий!

Молитись… гласу не здійму…

Не можу: згубная отрута

І серце, й розум порива…

Ти, бачу, – згуба, моя скрута;

Печуть вогнем твої слова…

Скажи ж, нащо мене кохаєш?

Демон

Нащо, для чого, – не питай!

Моя царице, чи ти знаєш –

В твоїх очах і пекло, й рай;

Для тебе гордо я скидаю

Вінок терновий з голови

І все колишнє забуваю,

Таким вогнем тебе кохаю,

Як не кохатимете ви:

Пекельним полум’ям жерущим,

Осянням райського вінця

І пориванням невмирущим

Моєї мрії без кінця.

З початку світу наболівся

В моєму серці образ твій,

Переді мною він носився

У порожнечі віковій.

Мені ім’я твоє звучало

У першім руху світовім,

І в раюванні тім святім

Тебе одної бракувало.

Ой, якби ти могла спізнать,

Яка страшна, тяжка нудота –

Усе життя, віки в самоті

Розкошувати і страждать:

За добре дяки не чувати

І за лихе не бачить мсти;

Для себе жити й горювати,

У серці пустку вік нести;

Нудити світом і собою

Під вічним тяжаром гріха,

Надокучатись боротьбою,

Що – без покори й без верха!

Віки байдуже озирати,

Все знати, бачити кругом,

Все проти волі зневажати

І все ненавидіть гуртом!..

Заледве грізне слово бога

Мого торкнулося чуття,

З обіймів світу молодого

Навік одлинуло життя…

Синіло небо глибиною,

І в глибині незмірній тій

Зірок і світищ плавав рій, –

Здавен побратаних зі мною;

В весільнім вбранні золотім

Вони в вінцях коштовних сяли;

Проте мене не пізнавали,

Буцім я був для них чужим…

Таких, як я, братів нужденних

Я на пораду поскликав;

Але ж очей і видів темних

Уже я й сам не пізнавав.

І з жаху я махнув крилами

Та й полетів… Куди? За чим?

Не знав і сам я: побратим

Був з неба вигнаний братами, –

І світ для мене став німим

За карбіжем райської брами.

Отак по волі буйних хвиль,

Пливе годиною лихою

Розбитий човен за водою

І без стерна, і без вітрил;

Так вранці літньою порою,

Як гаснуть зіроньки бліді,

Одно, без друга і без пари,

Пасмо розірваної хмари

Летить без сліду, без мети, –

Бог знає звідки і куди!

Не довго й з людом я лукавив,

Не довго світ гріху учив,

Усе славетнеє неславив,

Усе найкращеє сквернив;

Я полум’я святої віри

Залив зневір’ям легко в них, –

Чи ж вимагали сил моїх

Самі дурні та лицеміри?

І я сховався у горах;

З страшних проваллів всім на страх

Світив у темну ніч зорьою,

І вершник пізньою порою

Збивався в сторону вогнем

Та в прірву падав із конем,

Даремно звучи, й слід кривавий

За ним по кручі червонів…

Проте й сі лютії забави

На мить подобались мені!

Борючись з бурями, часами

До неба порох я збивав

І попід хмарами шугав,

Окритий млою, блискавками, –

Аби з душі нудоту збуть

Серед боріння сил на волі,

Втекти від думи вікової

І незабутнєє забуть!

Що варт усі страждання й болі

Від мук і горещів людських,

Колін прийдешніх і булих,

Напроти хвильоньки одної

Моїх боліннів потайних?

Що люди всі? їх праця, путь?

Вони минули й проминуть!

Надія є: жде правий суд;

Простити може, хоч осуде!

Моя ж журба зі мною всюде,

Їй, як мені, кінця не буде, –

Не відпочить в могилі їй!

Вона то лащиться, мов змій,

То страшним полум’ям палає,

То думку каменем стискає –

Немов надгробник віковий

На руйновищі зниклих мрій.

Тамара

Твоїх скорбот мені не треба, –

Навіщо плачется мені?

Ти согрішив…

Демон

Чи ж проти тебе?

Тамара

Нас можна чути…

Демон

Ми самі.

Тамара

А бог святий?

Демон

Не вір, Тамаро!

У бога небо, не земля.

Тамара

А пекло, муки, вічні кари?

Демон

Так що ж? Не будеш ти без пари,

Бо там з тобою буду я!

Тамара

Хто б ти не був, мій друже скритий,

А я, згубивши супокій,

З якимсь прихилом мимо хіті

Твій голос слухаю страдний;

Але, як річ твоя лукава,

І маниш ти… то що ж пак я…

Ох, змилуйся! Яка там слава?

Нащо тобі душа моя?!

Невже я небові дорожча?

Невже найкраща я за всіх?

Ні, не одна ще є хороша,

Яка й не віда, що то – гріх?

І до чистотнього їх ложа

Не приторкалась ніяка

Ще чоловічая рука!

Ні, присягни тут, поклянися!

Кажи… я мучуся… дивися:

Ти бачиш марення мої –

І смутком душу огортаєш…

Ти все спізнав, усе ти знаєш…

І очі жаль пройме твої!

Клянись, лукавії заміри

Всі вирвать з гордого ума!

Невже в зневіреному мирі

І клятьби вірної нема?

Демон

Клянуся першим днем творіння,

Клянусь останнім світу днем,

Клянусь страмотою злочиння

І правди вічної вінцем;

Клянусь зневагою тяжкою,

Побіди маревом хистким,

Клянусь порадою з тобою

І роз’єднанням знов страшним;

Клянуся хмарищем духів,

Моїх братів, мені підручих,

Мечами янголів немручих –

Моїх несплющих ворогів;

Клянуся небом і землею,

Пекельним щастям і райським,

Сльозою першою твоєю,

Останнім поглядом твоїм;

Ласкавих вуст твоїх диханням

І хвилями шовкових кіс;

Клянусь розкошами, й стражданням,

І тим коханням, що приніс!

Я зрікся мстивості старої,

Забув я гордощі і зло,

І вже облесності трутної

Не буде вадити жало!

Я хочу з небом помиритись,

Кохати хочу і молитись,

Я хочу вірити добру:

Сльозою щирою зітру

З чола, що пада пред тобою,

Вогонь небесного кляття,

І мир в темноті й супокою

Нехай без мене доцвіта.

Повір, – тебе один я знаю,

Тебе один я зрозумів,

Тобі, мій вишуканий раю,

До ніг я владу всю зложив;

Твого кохання жду, як дару,

І віки вічні дам за мить:

В добрі і злі, повір, Тамаро, –

Ніхто мене за затлумить!

Тебе я, вільний дух обширі,

Візьму в надзоряні краї,

І будеш ти, царице, в мирі

Найперша подруга мені;

Не будеш знать ти більше жалю,

Землі й сльозини не даси,

Де ані щастя, мій кришталю,

Ані довічної краси;

Де все – злочинства, кари, страти,

Де притул заздрості й гріху,

Де не здолають ні помщати,

Ані кохати без страху!

Хіба ж не знаєш, що такеє

Людське кохання хвильове? –

Крові збуріння молодеє…

Так за годиноньку ж сливе

Холоне серце зимове!

Хто встоїть супроти розради,

Як нуд охопить навісний,

Проти жіночої понади

І своєволі легких мрій?

Ні, не тобі, моїй дружині,

Судила доля наперед

Зів’яти мовчки у хатині,

Рабою ремства й приверед

Юрби холодної, німої –

Друзів і ворогів твоїх,

Між праці будньої, тяжкої,

Між сподіванок марівних!

Не згасне марно світ очей

Твоїх за муром цим високим,

Серед молитов одиноких,

Чужих для неба і людейі

О ні, найкраще в світі сяння!

Твій інший шлях, – а цей покинь:

Тебе ждуть інші поривання

І інших радощів глибінь!

Покинь ти перші всі бажання, –

Оту мізерію – людям;

Безодню гордого всезнання

Тобі за те я зараз дам!

Моїх підручних духів зграю

Я приведу до ніг твоїх,

А на послуги поскликаю

Прислужниць легких, чарівних;

Для тебе з зіроньки ясної

Вінець злотистий я схоплю,

Візьму з квіток роси нічної –

І тими перлами скроплю;

Західним променем блискучим

Твій стан гнучкий я обів’ю

І духом чистим та пахучим

Навкруг повітря напою!

Довічне пісню чарівную

Тобі співати буду я,

Палаци пишні побудую

Із янтарю та кришталя.

Пірну униз на дно морськеє,

За хмари високо злечу,

Тобі я дам все, все земнеє –

Кохай мене!..

11

І він нечуть

До вуст блідих, тремтячих кралі

Вуста гарячі притулив,

Її благання, ремства, жалі

Словами-чарами залив.

Пекельний взір невинні очі

Палив вогнем. І серед ночі

Над нею саме він блищав

Необоронний, як кинджал:

Лукавий Демон гору взяв!

І поцілунку яд закритий

До серця в ту мить долинув,

І крик тяжкий, несамовитий

Збудив північну глушину.

Там все було: кохання, мука,

Докір з благанням хвильовим

І безнадійная розлука

З життям хорошим, молодим…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

12

Нічний вартовий в ту годину

Один кругом сумних мурів

З чавунним брязкалом без впину

Ступнею мірною ходив,

І коло келії одної

Чогось-то він зненацька став

І, замутившись, не підняв

Руки від дошки голосної.

Крізь тишу облягів кругом

Йому здалося шепотіння,

Двох уст гарячеє стопління,

І крик, і стогін за вікном,

Тяжкий, короткий та -безсилий…

Почув у йому сивий дід

Гріха й нечестя якийсь слід

І затремтів; але по хвилі

Замовкло все оддалеки,

Лишень нагірні вітерки

Несли з гаїв пестливий шепіт

Та з темних круч вчувався клекіт

Журливий сонної ріки…

І дід до вгодника святого

З страху молитву став читать,

Аби спокусу духа злого

Від думки грішної прогнать;

І неспокійною рукою

Він шапку зняв з свого чола,

Де мрія променем пройшла,

Й перехрестивсь, та й знов ходою

Навколо мурів у обхід

Пішов старий, побожний дід.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

13

Мов пері гарна, серед сна,

Вона лежала в домовині

Якась спокійна, чарівна;

Біліше снігу й полотнини,

Що округ неї полягла,

Був цвіт дівочого чола;

Закриті віями очиці, –

І хто б, зирнувши, не сказав,

Що взір під віями дрімав

І для обуди тільки ждав

Чи поцілунку, чи зірниці?

Але ж і промінь золотий

Даремне грав по них, світив;

Даремне кревнії і друзі

Їх цілували в тяжкій тузі, –

Ні! Смерті вічного клейма

Ніщо на світі не злама!

14

І все, де так життя тремтіло,

До себе серденько манило, –

Тепер один нікчемний прах…

На блідих, склеплених вустах

Якась усмішка заніміла,

Безмовна й темна, як могила.

Що в їй? Чи втіхонька яка,

Чи сміх над долею лихою,

А чи зневірливість гірка,

Чи над життям і над собою

Зневага горда і тяжка,

Чи виклик небові святому?

А очі так вона вбира,

Мов напис в храмові стара,

Де попід буквою чудною

Закрита казка давніх літ,

Ознака мудрості людської,

Глибоких дум забутий слід…

І довго дивного створіння

Не дотикався янгол тління;

І довго бліда та німа

Посеред келії на марах

Лежала мармуром Тамара,

Таємна, як і смерть сама!

Ще не була вона і в свята

Так пишно, хороше убрата:

Саєт, парча, срібло округ,

Квітки рясні з рідного краю

(Так упада по обичаю)

Ллють чарівний над нею дух,

Та з-під холодних, мертвих рук

Немов прощання шлють до гаю.

15

Пора ховати; дзвін реве,

Збираються побожні люди,

Гудал волосся сиве рве

І нерозважно б’ється в груди;

На пишногривого коня

В останній раз він ледве скочив

І з трупом рушила сім’я

На цілих три дні і три ночі.

Серед гробків її дідів

Для неї яма вже лежала:

Якийсь із прадідів Гудала,

Рабіжник сел і хуторів,

Як смерть зирнулд до постелі

І покаянний час настав,

Поставить церкву обіцяв

На самім дикім версі скелі,

Де тільки хуга все гула

Та часом чувся клект орла.

І швидко там на верховині,

Серед заметів снігових,

Знялись святого храму стіни,

І в них, спокутуючи гріх,

Той лиходій ліг в домовині.

З тії пори на скелі там

Зробилось любе кладовище, –

Буцім з того, що небо ближче,

Тепліше буде мертвякам?

Буцім спокійніше лежати,

Як далі людський рух і стук…

Даремне! Мертвим не чувати –

Ні бувших радощів, ні мук!

16

В безодні синій, вище хмари,

Один із янголів святих

Летів на крилах золотих

І душу грішную Тамари

На лоні праведному ніс

І чистою росою сліз

Змивав її гріховні плями…

Вже за небесними зорями

Їм раю світ замиготів, –

Аж ось з пекельної безодні

Злетів дух темрявий та злобний,

І їм дорогу заступив.

Він був могущий, як та туча,

Палав, як блискавки змія,

І згорда він гримів летючи:

«Вона моя! Вона моя!»

І притулилась коло лона

Під оборонничим крилом

Душа з благанням і страхом:

Навік вершилась її доля!

Над нею знову він стояв…

Так, світе ж! Хто б його пізнав?

Яким дививсь він грізним оком,

І скільки в погляді глибокім

Було трутовини та зла,

І холодом несло жорстоким

Від непорушного чола.

«Геть далі! Щезни, дух негожий!

Посланець райський відрікав: –

Доволі ти попанував,

Але вже слушний час настав, –

І милосердий розсуд божий!

Спокуси дні уже пройшли;

І враз з кайданами землі

Кайдани лиха з неї спали.

У нас давно вже її ждали!

Її душа була із тих,

Яких життя – одно зітхання

Непереможнього страждання

І недосяжливих утіх.

Господь співочі струни їх

Зіткав з найкращого ефіру, –

Вони не створені для миру,

І мир створився не для них!

За хвильову вона зневіру

Вже наболілася украй…

Вона любила через міру –

І відчинивсь любові рай!»

І янгол грізними очима

На духа зрадного зирнув,

Махнув крилами золотими

І в сяйві райськім потонув.

А гордий дух з несили й рвії

Прокляв і правду в небесах,

І навіжені свої мрії

Та знов без пари й без надії

Блукає сам по тих світах!

На злозі дикої гори,

Край Кашавурської долини,

До сього часу і пори

Стоять зубчастії руїни;

Вони діткам навкруг страшні

Своїми дивними казками…

І між старими деревами,

Немов надгробник мовчазний,

Той свідок давніх красних днів

Якимсь-то маревом чорніє.

Внизу розкинувся аул;

Земля красує й зеленіє;

Усюди гомін, галас, гул;

Ідуть ген з крамом каравани,

Дзвінки бряжчать оддалеки;

І, вниз летючи крізь тумани,

Аж грають піною річки…

І тою вічною красою,

І холодочком, і весною,

Як нежурливе те дитя,

Не навтішається життя.

Але той замок спорожнілий

Уже відбув чергу свою,

Сумує тишею могили,

Мов дід старезний, посивілий,

Що пережив свою сім’ю.

Проте і там життя тріпоче…

І тільки місяця чи ночі

Його таємні гості ждуть:

Тоді їм свято і розкоші!

Шамтять скрізь, нишпорять, гудуть:

Старий павук, рибалка жвавий,

Плете сітки свої лукаві,

Зелених ящірок сім’я

На дасі втішно собі грає,

І сторожка, лиха змія

З нори помалу виповзає

На білу плиту рундука:

То враз зів’ється в три звитка,

То ляже стьожкою й засяє,

Немов забутий вояка

На полі меч, в оправі срібній,

Німому лицарю нетрібний!

І дико все. Старих років

Сліду нема: рука віків

Їх пильно, довго замітала

И не нагадає довіку

Ні про славутнього Гудала,

Ні про його красу-дочку!

Там, на шпилі скали крутої,

Де їх кістки земля взяла,

І досі церковця мала

Держиться божою рукою;

Покрай воріт її стоять

На варті темряві граніти;

Снігами чола їм укриті,

А на грудях замісто лат

Льоди довічні блискотять…

Навкруг німі, страшні завали,

Морозом скуті, позвисали,

Мов водоспади навісні,

Що задубіли уві сні.

І хуга там на чатах ходить,

Здимає пил з мурів старих –

То пісню стогоном заводить,

То мов гука на вартових.

Самі хмарки ясні здалеку,

Почувши чудо тих сторін,

До церкви линуть на поклін

І на почесне до Казбеку;

А із людей могильних плит

Ніхто сльозою не росить.

Один Казбек, сумний, похилий.

Вартує пильно ті могили, –

І не розбурка чоловік

Їх сону мертвого повік!

Примітки

Подається за виданням: Старицький М. Твори у 8 тт. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1963 р., т. 1, с. 294 – 313.