Частина перша

М. Ю. Лермонтов
переклад Михайла Старицького

1

Похмурий дух, вигнанець з раю

Летів над грішним миром цим,

І споминок найкращих зграя

Неслася роєм перед ним, –

Про дні, коли в ясній оселі

Він сяяв, чистий херувим;

Коли по синій неба стелі

Комета бігла перед ним

І помінятись з ним любила

Усміхом щирим, привітним;

Коли в жадобі, що палила

Його до знання, він зорив

Крізь тумани довічних днів

На божії пишноти-чари

Й зірок розкидані отари

В безоднім просторі слідив;

Коли він вірив і любив,

Первак, щасливіший з творіння,

Не знав злоби ані зневір’я

І не страхав коли його

Віків ряд довгий… і багато,

Багато дечого… й всього

Не мав він сили пригадати.

2

В безодній пустці він блукав

Давно без притулка й спочина;

Слідком за віком вік минав,

Як за хвилиною хвилина

В черзі однакових все днів.

Він людом кволим володів

І сіяв зло без смакування;

Ніде спокусові свому

Не зустрічав ще він змагання –

І зло докучило йому.

3

І над верхів’ями Кавказу

Вигнанець райський пролітав.

Під ним, немов кришталь з алмазу,

Казбек, снігами вкритий, сяв;

А там десь глибоко чорніла

Крива розщілина, страшна;

По ній гадюкою мигтіла

Дар’ялу хвиля навісна

Та Терек плигав, як левиця

Запіняна, і піна та

Летіла клоччям із хребта,

А він ревів. І звір, і птиця,

Що гра в блакитній глибині,

Ревінню хвиль його вважали,

А золоті хмарки ясні

З полудневої сторони

Його на північ проводжали.

І скелі скупчені, смутні

Над ним схилялись головами,

Немов в таємничому сні,

Та хвилі стерегли. Рядами

По скелях замчища з шпилями

Дивились грізно в тумані

Вартові велетні страшні

Кавказу вільному до брами!

І дико, й пишно геть навкруг

Мир красував… Так гордий дух

Окинув все зневажним оком

Творіння боже, кільки зміг, –

І на чолі його високім

Ніякий одслід не поліг!

4

І розляглися перед ним

Краси інакшої картини.

Розкішним килимом рясним

Питали Грузії долини.

Щасливий краю чарівний!

Кругом шпилястії руїни;

Струмочків плескіт голосний

По кольористій, дрібній рині;

Кущі рожеві запашні,

Де соловейки з віт темрявих

До своїх милих, тихих, млявих,

Щебечуть радісні пісні;

Чинар розложистий бік гаю,

Плющеві кетяги з. гілок,

Під ним погожий холодок,

Провалля гір без дна, без краю,

Куди в пекучий, ясний день

Тіка й ховається олень…

Тепло і світ, листів шептання,

Веселий гомін скрізь і рух;

В часи південного дихання

Квіток, рослин чудовий дух;

Розкішно-мляві, теплі ночі,

Убрані перлами роси,

І зорі ясні, мов ті очі,

Мов погляд дівчини-краси;

Але пишноти тії милі,

Крім завидющої злоби,

В порожнім серці не збудили

Ні згадок давніх, ні журби,

Ні думки нової, ні сили, –

І що відлучний оглядав,

Все зневажав, всім гидував!

5

Господу пишну, двір широкий

Старий Гудал побудував;

Багато сліз він коштував

Рабам за довгі, тяжкі роки.

Там на сусідніх злогах гір,

Як сонце вигляне щоранку.

Лежить велична тінь від замку;

По скелі ж, де стоїть той двір,

Від башти вниз аж до долини –

Рябіють сходи і щоднини

По них, закутавши в чадрі

Свою дівочу пишну вроду,

Дочка Тамара по горі

Аж до Арагви йде по воду.

6

Понурий замок той дививсь

З шпиля все мовчки на долини…

Сьогодні ж бенкет там якийсь –

Бриньчать цимбали, ллються вина

В Тамари сватання; Гудал

Весь рід на свято поскликав.

На дасі, вкритім килимами,

Сидить Тамара молода.

Немов та квітка між квітками;

Кругом дівчата, співи, сміх…

І час спливає між утіх.

За ясно-сизими горами

Кружало сонячне сіда;

Під голос пісні й плескіт мірний

Бере Тамара бубон срібний –

В танець іде, і ось вона,

Схопивши білою рукою,

Його кружля над головою, –

Як серна, легка та ставна;

То полине, немов та птиця,

То знов зупиниться мерщій,

І вогка світиться зірниця

З-під завидющих, довгих вій;

То вигнеться, мов тая лізка,

Бровою чорною моргне,

То, наче човник, посковзне

По килимку чудова ніжка,

І усміхається вона,

Мов та дитинонька ясна!

Та й промінь місячний, як грає

У хвилі срібній в час нічний, –

Навряд той усміх нагадає,

Як молодощі, чарівний!

7

Клянусь я сяйвом тих мирів,

Промінням сходу і заходу –

Ані єдиний із царів

Таких очей та чорних брів

Не цілував ніколи зроду;

В гаремі пишному фонтан

Ні разу душною добою

Перлисто-срібною росою

Ще на такий не падав стан.

Земна рука ще жодна й досі,

Блукаючи в отій розкоші

Кругом хорошого чола,

Коси такої не плела.

Звідколи світ позбувся раю,

Клянусь – у полудневім краю

Краса така ще не цвіла.

8

В останній раз вона гуляла…

А завтра, завтра що то ждало

Дочку єдиную Гудала,

Розкішну квітку пишних ліз?

Гірка рабині тії доля –

Далекий край, тяжка неволя,

Чужа сім’я і море сліз.

І часто думи, наче хмари,

Міняли личенько Тамари;

Але ж у неї кожний рух

Таким був простим, любим, милим,

Таким живим, та виразливим,

Що хай би сам відлучний дух,

Літаючи в світах безкрайніх,

Тоді на неї позирнув –

Він спогадав би братій давніх,

І відвернувся б, і зітхнув…

9

I демон глянув… На хвилину

Якусь тривогу й дивну зміну

В собі відразу він спочув:

Його душі німу пустиню

Згук благодійний зворухнув, –

І зрозумів він знов святиню

Краси, кохання і добра,

Та довго тішивсь, позирав

На зачаровану картину.

Із серця ринув цілий рій

Колишніх радощів і мрій,

Немов за зорями ті зорі,

Вони минали у просторі.

І демон з місця не руша:

Якась-то сила прикувала,

Нова журба опанувала,

І відволожена душа

Рідною мовою озвалась!

Чи то був знак тільки один

Опоновлення і покути?

На серці – він не чув отрути…

Забути вплив оцих хвилин –

Не дав бог сили позабути,

Та забуття й не взяв би він!

10

Стомивши жвавого коня,

Юнак хапається за дня

Прибуть на шлюб до молодої;

Уже щасливо він поспів

До ярих, пишних берегів

Арагви, річеньки ясної.

За ним плуганивсь і рябів

Шляхом верблюдів ряд чималий;

Вони під тяжею дарів

Ногами ледве вже ступали;

Дзвінки бряжчать їх де-не-де…

І сам він, дідич Сінодалу,

Багатий поїзд свій веде.

До огрядного його стану

Улип цвяхований ремінь;

Оправа шаблі і кинджалу

Горить від сонячних промінь;

Рушниця висить за спиною, –

Сріблом цяцькована вона;

І вітер грається порою

Вильотом довгим чи полою

Його нового жупана,

Що весь блищить у галунах;

Сідло гаптоване з габою,

Вуздечка в китицях, а кінь

Під ним запінивсь до колін,

Аж сяє мастю золотою;

Зігнувши шию огрядну,

Син вільний, жвавий Карабаху

Хропе і коситься від страху

На білу хвилю навісну.

А поперед ще круча мріє…

Трудна дорога надійшла:

Праворуч річка скаженіє,

Ліворуч – прикрая скала;

Проміння гаснуть, вечоріє,

Пославсь долиною туман…

Надбавив ходи караван.

11

Аж ось на самім роздорожжі

Мала каплиця; з давніх літ

Якийсь-то князь у ній лежить,

Тепер святий угодник божий,

Убитий месником лихим.

Так з того часу шляхом тим,

Куди б дорожній не спішився, –

До ворогів чи до гостей, –

А до угодника костей

В каплиці завжди він молився,

І та молитва збороняла

Від бузувірського кинджала.

Але зневажив молодий

Своїх батьків звичай святий:

Його зрадливою жагою

Лукавий демон спокушав,

Він в гадках темною добою

Вуста коханки цілував…

Аж ось щось спереду замріло:

Одно майнуло з-за гори,

І друге, далі разом три…

Хтось стрелив… куля просвистіла,

Підвівся князь на стременах,

Коня ударив острогами,

Насунув шапку і, як птах,

Вперед полинув між рядами;

Ні пари з вуст… а це знов – бах!

Розлігся стогін по долині

І крик, мов буря загула…

Не довго ж січа тая йшла –

Урозтіч кинулись грузини.

12

Все змовкло. Збившися гуртом,

Верблюди з жахом позирали

На мертвих вершників кругом;

Часами їх дзвінки бряжчали.

Розбито пишний караван,

І понад трупом християн

Креслить у млі вже ворон пильний..

Не жде їх затишок могильний

Під плитами в монастирі,

Де сплять батьки і матері;

До них не зайдуть вже часами

Жінки і сестри здалеки,

Окриті довгими чадрами,

Розважить тугу над братами,

Скропить сльозами їх гробки.

Зате прихильними руками

На місці, де витала смерть,

Поставиться на спомин хрест;

Його зелений плющ весною

Своєю сіткою рясною,

Немов дружина, обвине;

І в холодок святий, погожий

Не раз підбитий перехожий

Із шляху зверне й одітхне.

13

Летить румак прудчій від птиці,

Хропе і рине, мов до січі:

То льот свій зразу затрима

І, насторожуючи вуха,

Широко ніздрі роздима;

То зразу вдарить, мов з обуха,

У землю кутим копитом,

Й, мотнувши гривою густою,

Немов скажений, він стрілою

Полине темрявим шляхом.

Якийсь-то лицар занімілий

Припав до гриви на коні,

Нога задубла в стремені,

Рука повиснула з несили

І не керує румаком;

А на йому і зверх попруги

З крові широкі мріють смуги, –

Вона застигла карюком.

Кінь з січі пана, наче буря,

Поніс на вірному плечі;

Але ж влучка ворожа куля

Його догнала і вночі!

14

В сім’ї Гудала лемент з туги;

Зібравсь на дворищі ввесь рід:

Чий кінь прибіг і від натуги

Звалився трупом край воріт?

І хто цей лицар мовчазливий?

На його хмурому чолі

Сліди завзяття ще були;

Рука схолонула на гриві

В скаженім стисі хвильовім;

Одежа й зброя вся в крові…

Недовго, крале, з-за узгір’я

Твій погляд сокола чекав:

Він слово дав і не зламав –

Прибув до тебе на весілля…

Але й до суденого дня

Не сяде більше на коня!

15

Як божий грім, упала кар

На нежурливу ту сім’ю!

З плачем бездольная Тамара

На постіль кинулась свою;

Сльоза збігає за сльозою;

Рве груди стогін нестримний…

Аж ось вечірньою добою

Учувсь їй голос чарівний:

«Не плач, моя дитино, ревно!

Твоя сльоза тепер даремно

На труп росою упаде –

Вона німого не зведе,

А тільки стемнить ясні очі

Та побілить щічки дівочі!

А він в далекому краю

І не почує, і не зважить

Твоєї туги та жалю;

Тепер його пестує й манить

Світ інший в божому раю;

Він чує співи янголині…

І що йому в тій стороні

Ридання, й стогони дівчини,

Й мізерні марева земні?

Та доля мрущого творіння,

Повір, мій світе пресвятий,

Не варта й хвилоньки боління

Такого янгола, як ти!»

«В піднебеснім океані

Без стерна й вітрил рясних

Тихо плавають в тумані

Кола світищ огрядних;

По просторах неозорих

Пробігають без сліда

Хмарок бистрих та прозорих

Баранчастії стада.

Час зустрічі, час розлуки –

Їм ні втіха, ні печаль;

Їм нема в прийдешнім муки,

Їм минулого не жаль.

Під добу нещастя злого

Ти собі їх спом’яни;

Будь нечула до земного

І байдужа, як вони!»

«Як тільки ніч заслону темну

Понад Кавказом розвине

І мир у хвилоньку таємну,

Мов зачарований, засне;

Як тільки вітер над скалою

Загра з пожовклою травою,

І звідтіль пташечка пурхне,

Защебетавши щось смутне;

Коли в нічняний холодочок

Під виноградом у кущі,

Росу погожую п’ючи,

Розкриє квітка свій віночок;

Як тільки місяць уночі

Загра промінням із-за хмари

Й осяє знишка твої чари, –

Я прилечу і до зорі

У тебе буду гостювати

Й на вії чорнії твої

Сни злотосяйні навівати».

16

Слова замовкли, і луна

Ще десь озвалась серед сна.

Тамара скочила в нестямі,

Навколо дико погляда,

Сама вся труситься, бліда…

Якась-то мука під грудями

Незрозуміла налягла:

Ні до утіхи, ні до втрати

Її шкода було рівняти!

Вся кров вогнем її взяла;

Душа, ламаючи кайдани,

Кудись линула, де в тумані

Іще бринів чудовий глас.

Уже перед світом їй очі

Жаданий сон якось стулив;

Але ж він їй гадки збурив

Химерним маревом пророчим:

Хтось мовчки, з млою на чолі,

Блистючий дивною красою,

Схиливсь над нею головою;

І оком смутним на її

З таким коханням він дивився,

Немов за нею зажурився.

То був не янгол райовий,

Її зборонник пресвятий:

Вінець з проміння дорогого

Не покрашав його чола;

То був не з пекла ворог бога,

Сівач ненатлості та зла, –

О ні! Він був сумирний, гожий,

До вечора ясного схожий:

Ні день, ні ніч, ні світ, ні мла!

Примітки

Подається за виданням: Старицький М. Твори у 8 тт. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1963 р., т. 1, с. 283 – 294.