2

М. Ю. Лермонтов
переклад Михайла Старицького

У крамниці сидить огрядний юнак,

Крамаренко Степан Парамонович,

А по прозвищу пак Калашников;

Крам шовковий він розгорта на вид,

Словом ласкавим гостей зманює,

Срібло, золото перелічує.

Отже випав йому некорисний день:

Ходять поуз все пани-дукарі,

У крамницю його не заглядують.

Дзвін замовк в церквах по вечерні вже,

За Кремлем зоря гасне, жеврючи,

Застилають небо хмароньки, –

Жене хуга їх, завиваючи;

Спорожнивсь широкий гостинний двір.

Замика Степан Парамонович

У крамниці своїй двері тесані,

Ще й дубовії, замком з хитрощу;

Зле-лихого пса та зубатого

На ланцюг міцний він прив’язує.

Та й потяг додому, замислившись,

До господарки, за Москву-ріку.

От ввіходить він в свій високий дім,

І дивує Степан Парамонович:

Не стріча його молода жона,

Не накрито стола білим обрусом,

А в кутку, де стоять образи святі,

Одна свіченька ледве блимає.

І гукнув він мерщій стару наймичку:

«Ти, повідай, скажи, Єреміївно,

Де сховалася, куди ділася

В такий пізній час Ольга Дмитрівна?

Певно, любії мої дітоньки

Оце бігали, нагулялися,

Що зарання так лягли спатоньки?»

«Господине мій, Степан Парамонович!

Я скажу тобі дивне дивонько:

До вечерні пішла Ольга Дмитрівна;

Уже й піп прийшов з паніматкою,

Засвтіли світ і вечеряють, –

Господиня ж твоя по сю пороньку

Не верталася з церкви божої;

І не сплять твої малі дітоньки,

Не пішли вони гулять в забавки, –

Слізьми плачуть все, не вгамуються».

Засмутивсь тоді смутком-думою

Молодий крамаренко Калашников;

До вікна він став, пильно дивиться,

Придивляється вздовж по вулиці,

А на вулиці ніч темнісінька,

Сипле білий сніг, мов лопатою,

Замітає геть чоловічий слід.

Коли чує – в сінях дверми рипнуло,

І по сходах біжить хтось-то похапцем;

Обернувсь, – аж зирк! Світе-боже мій!

Перед ним стоїть молода жона,

Сполотніла вся, світить волосом;

Коси русяві порозплітані,

Снігом-інеєм пересипані;

Божевільно їй очі дивляться,

Шепотять вуста щось непевнеє.

«Ох і де ти, жінко, тинялася?

На якім майдані чи на дворищі,

Що волосся тобі розкуйовджено,

Що одежа твоя розпанахана?

Ой гуляла ти, бенкет правила

З паничами, знать, соколятами?

Не на те ж бо ми перед образом

Із тобою, жона, заручалися,

Золотими перснями мінялися?

Як замкну тебе за замок міцний,

За дубові двері оковані,

Аби й світу божого ти не бачила,

Чесне ймення моє не ганебила…»

І почувши те, Ольга Дмитрівна

Затремтіла вся, мов голубонька,

Затрусилася, як з осики лист,

Слізьми вмилася тяжко-важенько

Й чоловікові в ноги кинулась:

«Господине мій, красне сонечко!

Хоч убий мене, а хоч вислухай!

Твої речі ймуть, наче гострий ніж;

Від них серденько в мене шарпає.

Не боюся я смерті лютої,

Не ляка мене поговір людський,

А ляка мене твоя нелюбов.

Із вечерні йшла я додомоньку,

Вздовж по вулиці ще й самісінька,

Мені й вчулося, наче сніг хрумтить, –

Озирнулася – чоловік біжить.

Мої ніженьки підломилися,

Я закрилася вся наміткою…

От за руки він міцно взяв мене

І сказав мені тихим шепотом:

«Що лякаєшся, красна зіронько?

Я не злодій пак, душогуб лісний,

Я слуга царю, царю Грізному,

Прозиваюся Кирибейвичем,

З сім’ї чесної, із Малютиної…»

Тут сполохалась іще гірше я;

Завернулася, пішла колесом

Бідолашна моя голівонька.

А він став мене цілувать, пестить

Та, стискаючи, все приказує:

«Ой скажи мені, чого хочеш ти,

Моя ясочко дорогесенька?

Хочеш золота, або каменю,

Хочеш перлів ти чи оксамиту?

Як царицю, я приберу тебе;

Будуть всі тоді тобі заздрити.

Ти не дай мені смерті наглої:

Покохай мене, пригорни мене,

Хоч один разок на прощаннячко!»

І голубив він, цілував мене:

На щоках моїх і тепер горять,

Аж шаріють ще живим полум’ям

Поцілунки ті його прокляті…

А сусіди в хвіртку дивилися,

Сміючись, на нас пальцем тикали.

Як із рук його я сіпнулася

І додому стрілою полинула,

То лишились в руках у харцизника

Мій квітчастий платок – твій даруночок,

І намітка моя, шовком шитая.

Знеповажив він, оганьбив мене,

Мене, чесную, безпровинную…

Що ж набрешуть всім злі сусідоньки?

Кому на очі покажусь тепер?

Ти не дай мене, свою вірную,

Язикам лихим на посмішище!

На кого ж, пріч тебе, й сподіватися?

У кого попросить оборононьки?

Сиротина я в білім світоньці,

Рідний тато мій у сирій землі,

Рядом з ним лежить моя матінка,

А мій старший брат, сам ти відаєш,

У чужім краю пропав без вісті,

А мій менший брат – ще мале дитя,

Ще мале дитя, нерозумнеє…»

Говорила так Ольга Дмитрівна,

Слізьми дрібними умиваючись.

Посила Степан Парамонович,

Посила по двох менших братиків;

І прийшли брати, уклонилися

І таке йому слово мовили;

«Розкажи ти нам, старший брате наш,

Чи пригода тобі яка трапилась,

Що покликав нас в таку глупу ніч,

У ніч темряву та морозяну?»

«А скажу я вам, любі братики,

Що тяжка біда, люте горенько

Наді мною це окошилося:

Оганьбив сім’ю нашу чесную

Злий опричник царський, Кирибеєвич;

Не знесе душа кривди лютої,

Не стерпить того серце мужнєє!

Завтра буде пак навкулачки бій

На Москві-ріці, при самім царі,

І я виступлю на опричника,

Буду битися до загину з ним.

Як подужа він – то виходьте ви

За святу, мовляв, щиру правдоньку.

Не злякайтеся, милі братики!

Бо молодші ви, свіжіш силою.

На вас менш гріхів назбиралося,

То ачей господь вас помилує!»

А брати на те відповідали:

«Куди вітер дме на високості,

Туди й хмароньки йдуть покірливо;

Як орел зове своїм клекотом

На кривавеє поле-боїще,

Зве бенкет чинить, мерлеців ховать,

То орлята всі до його летять:

Ти наш старший брат, другий батько нам,

Чини сам здоров, як ти відаєш,

А тебе вже ми не попустимо!»

Гей, співайте, браття, – та торбани ладьте

Гей ви, братці, пийте – діло розумійте!

Та потіште ж ви пак вельможного

І вельможну його біловидую!

Примітки

Подається за виданням: Старицький М. Твори у 8 тт. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1963 р., т. 1, с. 320 – 324.