Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

3

М. Ю. Лермонтов
переклад Михайла Старицького

Над Москвою уже злотоверхою,

Над мурами кремльовими білими,

З-за далеких лісів та з-за синіх гір,

По покрівлях тесованих граючи,

Сиві хмароньки розганяючи,

Зоря жевріє, прокидається:

Золотисті розтріпала кучері,

Умивається снігами білими,

Як красуня, любуючись в дзеркало,

В небо чисте зорить, усміхається.

Ох, нащо ти, зоре, прокидалася?

На яку радість ти розгулялася?

Ой зіходились та збиралися

Боякй завзяті московськії

На Москву-ріку, на кулачний бій,

Погуляти, для свята побавитись.

І приїхав сам цар із дружиною,

Із вельможними ще й опричниками;

І казав розтягти ланцюг срібляний,

Сутим золотом перекований.

Оточили місце в двадцять п’ять сажнів

На охоцький герць поодинчатий.

І звелів от цар Йван Васильович

Склик покликати дзвінким голосом:

«Гей, де ви єсте, добрі молодці?

Звеселіть царя, батька нашого!

В коло герцьове виступайте ви:

Хто поб’є кого, того цар обдарить;

А кого поб’ють, тому бог простить!»

Виступа юнак Кирибеєвич,

Царю в пояса віддає чолом,

З дужих пліч скида дорогі хутра,

Оксамитом зверху покривані,

Підпира у бік праву рученьку,

А лівою справля шлик кармазовий,

Дожидає собі супротивника…

Тричі склик дзвінкий перекликали –

Ні один бояк ані рушився,

Всі стоять собі, озираються,

Кожен кожного випиха вперед.

Походжа опричник на просторі,

З бояків плохих, знай, глузує він:

«Га, принишкли всі, позамислились?

Ну, нема вже що, обіцяюся

Не губить душі ради празника,

Попустить живим на покутоньку,

Тільки втішу царя, батька нашого!»

Коли це юрба розпанахалась,

Й виступа юнак, запальний бояк,

Крамар то Степан Парамонович,

А на прізвище він Калашников.

Уклонився перш царю Грізному,

Далі – Кремлеві та святим церквам,

А по тім всьому люду руському.

У його горять очі полум’ям,

На опричника пильно дивляться.

Супроти його зупинився він,

Натяга міцні рукавиченьки,

Розправля свої плечі дужії,

Гладить бороду кучерявую.

І сказав йому Кирибеєвич:

«А скажи мені, добрий молодче,

Ти якого ж то роду-племені,

Яким йменням ти прозиваєшся?

Аби знать, по кім править похорон,

Аби чим було й похвалитися?»

Одріка Степан Парамонович:

«Мене звуть Степаном Калашником,

А родився я в батька чесного

Й по закону жив по господньому:

Не ганебив я жінки іншого,

Не харцизничав ночі глупої,

Не ховався я світу божого…

І промовив ти щиру правдоньку:

По одному з нас буде похорон,

Не пізніше як завтра в полудень;

І один із нас попохвалиться,

З товаришами бенкетуючи…

Не на жарт тобі й не на сміх людям

Тепер вийшов я, бусурманище,

А на бой страшний, на останній бой!»

І, почувши те, Кирибеєвич

Сполотнів лицем, як осінній сніг:

Смілі очі йому затуманились,

Проміж дужих пліч перебіг мороз,

На вустах блідих заніміла річ…

Ото мовчки обидва розходяться –

І лицарський герць починається.

Розмахнувсь тоді Кирибеєвич,

Та й ударив він вперш Калашника,

Та й ударив його посеред грудей, –

Затріщала кість сильне-дужая,

Похитнувсь Степан Парамонович;

На широких грудях висів мідний хрест,

А в ньому святі мощі з Києва, –

І погнувся хрест, продавився в кість;

Мов роса, звідтіль кров закапала.

І помислив Степан Парамонович:

«Чому бути є, те вже спевниться;

Постою до кінця я за правдоньку!»

От наважився, розмахнувся він,

Зібрав силоньку до остатнього,

Та й ударив він свого ворога

У лівий висок зо всії руки.

Застогнав юнак потихесенько,

Захитавсь бояк, трупом з ніг упав;

Простягнувсь-поліг на холодний сніг,

На холодний сніг, наче сосонка,

Наче сосонка в борі темрявім,

Під смолястий пень та підотнута.

Як те вбачив цар, Йван Васильович,

Розгнівивсь гнівом, тупнув об землю,

І насупив він брови чорнії;

Наказав схопить крамаренка вмить

Й привести мерщій собі на очі.

От промовив тут православний цар:

«Одрікай мені щиру правдоньку, –

Чи ти знарочна, чи ти знехотя

Вбив на смерть мого слугу вірного?»

Мого кращого бійця Кирибейовича?»

«Я скажу тобі, царю праведний!

Я опричника нарочито вбив,

А за що, про що – не скажу тобі.

Скажу богові лиш єдиному.

Прикажи мене покарать на смерть,

Втяти голову цю провинную;

Тільки зглянься-но, з ласки царської,

На вдову мою, дрібних діточок

Та на двох моїх рідних братиків…»

«Ой гаразд вчинив, добрий молодче,

Запальний бояк, сину крамарський,

Що по совісті давав одповідь.

Молоду вдову і сиріточок

Із скарбів своїх пошаную я,

Двом’ братам твоїм від сього пак дня

Даю воленьку продавать, скупать

По широкому царству руському –

І без мита ще, без оплатини.

А ти сам іди, добрий молодче,

На високе те місце карнеє

І зложи свою буйну голову.

Я сокиру дам нагострити – страх,

Звелю катові вбратись хороше,

В дзвін найбільший я накажу дзвонить,

Аби знали всі люди чеснії,

Що й ти милості в нас сподобився…»

На майдані вже люд збирається,

Сумовитий дзвін гуде, стогне, мов

Всім голосячи лиху вістоньку.

На високому місці карному

У сорочці зверх кармазиновій,

Золотим гуздем вгорі зап’ятій,

Із сокирою найгострішою,

Руки голі, знай, потираючи,

Походжає кат собі весело,

Бояка він жде ще й завзятого, –

А лихий бояк, крамарський юнак,

З родом-браттями вже прощається:

«Ох ви, братики, друзі кревнії,

Поцілуймося та обіймемось

На остатні вже на розлучини.

Уклонітеся Ользі Дмитрівні,

Нехай менш вона побивається,

Про мене змовчіть моїм діточкам.

Уклонітеся хаті батьківській,

Уклонітеся товаришам всім,

В церкві божій самі помолітеся

Ви за душу мою, душу грішную!»

І скарали Степана Калашника

Смертю лютою та ганебною,

І безщасная голова його

У крові на діл покотилася.

Понесли його за Москву-ріку,

Й поховали там в полі чистому,

Де аж три шляхи розіходяться:

Тульський, Рязанський та Владимирський.

І високий горб з землі скидали,

І кленовий хрест зверх поставили.

Вітри буйні тут віють, бавляться

Над могилою безименною.

Поуз неї йдуть люди добрії:

Пройде сивий дід – перехреститься,

Пройде дівчина – запечалиться,

А пройде кобзар – зложить пісеньку…

Гей ви, хлопці вродливі,

Кобзарі поштиві,

Голоси знадливі!

Красно починали – красно і кінчайте,

Кожному по правді честь-шанобу дайте!

Вельможному господарю – слава!

І красуні добродійці – слава!

Й всьому люду хрещеному – слава!


Примітки

Подається за виданням: Старицький М. Твори у 8 тт. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1963 р., т. 1, с. 324 – 328.