5.1 Реалізація підприємницької функції створення корисного продукту на одиничному виробництві

Брітченко І.Г., Момот О.М., Саєнко В.Г.

Виходячи з проведеного аналізу і виявлених можливостей розвитку підприємництва, в державі слід розвивати два середовища, а саме:

– зону підприємства;

– середовище, що сприяє росту підприємницької і споживчої функції території.

Зона підприємства представляє з себе систему диференційованих пільг і стимулів, встановлених для колективів працюючих підприємств місцевими і регіональними органами влади залежно від рівня економічної депресії території. Методичні підходи до розвитку таких зон відрізняються своїм різноманіттям.

Для встановлення диференційованих пільг і стимулів може бути застосований підхід до оцінки території, який використовується в документі [109]. У нім для аналізу соціально-економічного розвитку застосовується рейтинг міст і районів, який визначається за даними про фінансові результати роботи підприємств, розташованих на цій території. Для встановлення рейтингового місця формується коефіцієнт, в якому відбиваються наступні розрахункові показники:

– відношення суми прибутку до суми збитку. Відношення перетворюється на критерій за тієї умови, що, чим більше його значення, тим вище в списках рейтингове місце міста (району);

– відношення суми дебіторської заборгованості на початок досліджуваного періоду. Відношення перетворюється на критерій за тієї умови, що меншим значенням відсотка забезпечується більш високе місце в рейтинговій матриці;

– відношення кредиторської заборгованості до дебіторської. Відношенням забезпечується більш високе місце при нижчому значенні показника;

– заборгованість із заробітної плати. В цьому випадку в тому ж списку менша заборгованість забезпечує більш високе місце місту (району) порівняно з більшою її величиною.

По сукупності оцінок праці, фінансів, стану промисловості, платних послуг і сільського господарства визначається сумарна і середня оцінки середовища, а за принципом розподілу отриманих величин «від мінімального до максимального значення» – рейтинг міст і районів. У табл. 5.1 приведені досліджені дані отриманого розподілу по матеріалах звітності Донецької області за півріччя 2010 р.

Маючи в розпорядженні рейтингові оцінки території, в справжньому дослідженні розраховується рівень економічної депресії території як співвідношення місця міста або району, отриманого згідно середнього значення, до його мінімального значення. Виходячи з поставленої мети, місцева і регіональна влада має в розпорядженні метод оцінки депресивного стану території, а отже, і можливостями розробки реальних значень пільг і стимулів для успішної роботи підприємств.

Використовуючи цей метод, слід перейти до дослідження організаційної структури власне підприємства.

У розряд основних ознак організаційної структури сучасних підприємств включається їх здатність здійснювати і освоювати інноваційні розробки. До названої здатності, приміром автор [19, с. 355], відносить гнучкість і автономність виробництва, пріоритетність горизонтальних зв’язків, ресурсозберігаючу спрямованість технологій, міру навчаної персоналу. Проте, використовуючи в роботі виділені особливості, підприємство повинне створювати таку штучну структуру, в якій ресурси, що витрачаються, відповідають потребам регіону і достатні для стабільного здійснення виробничого процесу. Тобто, щоб успішно функціонувати, йому треба знайти своє поле діяльності в загальній структурі взаємозв’язаних виробництв. У міру зміни попиту на продукцію, що випускається, підприємство повинне підлаштовуватися під властивості соціального середовища і створювати для своєї діяльності новий набір учасників кожного разу, коли у виробництві з’являється новий вид продукції.

Дослідження умов роботи більше 1,0 тис. малих підприємств Донецької області показує, що в них спостерігаються зрушення в діяльності, обумовлені еволюційним розвитком економічних процесів. З матеріалів анкетного обстеження виходить, що тривалий час працюють і зберігаються ті підприємства, в яких структура і якість використовуваної праці піддаються регулюванню. Тобто в період мінливої економіки підприємство вступає на шлях адаптації до нового економічного середовища. В процесі входження в стабільний період вимагається:

– змінити організаційну структуру підприємства;

– об’єднати розрізнені ланки виробництва і забезпечити його керованість;

– налагодити нові і зміцнити старі господарські зв’язки з партнерами і замовниками;

– реструктуризувати фінансові борги;

– притягнути кредитні ресурси для модернізації виробництва і нарощування об’ємів продукції.

Не будучи виключенням, підприємства Донецької області здійснювали господарську діяльність теж, як правило, в умовах обмеженості фінансових коштів і матеріальних ресурсів, із зниженням технічного рівня виробництва, відтоку найбільш кваліфікованих працівників і процесів, що впливають на скорочення попиту на товари і послуги. Названі умови вимагають від держави застосування стратегії механізму на основі дифузної індустріалізації, що саморозвивається і не вимагає як відомо значних стартових витрат, масштабних радикальних перетворень і жорсткої ломки соціальних структур.

На організаційну здатність підприємства робить вплив ряд чинників, серед яких головне положення займають наступні:

– структура управління і організаційні структури забезпечення праці;

– кадровий склад і накопичений інтелектуальний капітал;

– законодавчі і правові умови функціонування і виконання договірних зобов’язань;

– стан ринку в регіоні.

Власник капіталу або підприємства постійно повинен створювати умови адекватності, які сприяють розвитку і процвітанню бізнесу. Відправними моментами, спонукаючими до активізації роботи, повинні служити:

1) невідповідність рівня професійної підготовки працівників кваліфікаційним характеристикам нововведень;

2) перевитрата ресурсів на виробництво продукції;

3) несприйнятність колективом дій зовнішнього середовища;

4) психологічна непідготовленість працівників до інноваційної діяльності;

5) здатність створювати соціальне середовище навколо себе, якому підприємство відповідає в максимальному ступені;

6) реалізація прагнення у пошуках ринку збуту продукції;

7) втілення інноваційних проектів.

Отже, виходячи з названих умов адекватності, виробнича і господарська діяльність підприємств малого бізнесу здійснюється в умовах розвиненої здатності окремих працівників до інноваційної сприйнятливості. Це означає, що в початковій стадії їх організації, як цілісності, має бути досить забезпечене дотримання умови адаптації такого підприємства до освоєння діяльністю нововведень. На думку [19, с. 421] таке підприємство спочатку має здатність «сприймати (засвоювати) інновації або певний рівень відповідності продуктивних, технічних, фінансових, кадрових можливостей підприємства тим потребам, якими супроводжується розробка і впровадження нововведення». Тобто нове підприємство орієнтоване на соціально-економічне середовище нової якості і має готовність до сприйняття нововведень і освоєння інновацій. Впливаючими чинниками розвитку адаптивної сприйнятливості нововведень виступають:

1) ринковий попит споживачів на продукцію, властиву певному виду діяльності;

2) конкурентне середовище виробників в державі;

3) підготовленість управлінського апарату до роботи в умовах відносної невизначеності;

4) законодавчі умови реалізації моделі діяльності на рівні держави.

Керуючись переліком впливаючих адаптивних чинників, суспільство повинне створити в регіоні соціально-економічне середовище, в якому кожне підприємство по своєму «периметру» діяльності опоясувалося б підприємствами компліментарного змісту. Це обумовлено багатьма причинами, серед яких головною, на наш погляд, являється організація умов функціонування старих підприємств, що вимагають у більшості випадків перетворення технологічної основи виробництва і оновлення асортименту продукції.

В умовах економічного застою на промислово розвиненій території Донецької області отримують свій розвиток підприємства малого бізнесу. Ці підприємства мають в розпорядженні ресурс дрібного виробника, необтяжені адміністративно-управлінськими витратами, отримуючи вихід безпосередньо на ринок, нарощують свій потенціал за принципом «грона винограду» і роблять конкуренцію великим підприємствам і фірмам. Зрештою, без мобілізації централізованих засобів на перетворення території на основі малого бізнесу створюється організаційно-економічна структура, що сприяє індустріальному розвитку території. Нарощування індустріального потенціалу здійснюється на основі спеціалізації виробничої діяльності, динамічного інноваційного розвитку структури управлінської і технологічної діяльності.

Ефективності діяльності окремих підприємств малого бізнесу сприяє ряд чинників, як-то:

1) знання здібностей робочої сили, технологічного потенціалу і гнучке їх пристосування до потреб споживача;

2) розширення сфери діяльності, здійснюване за рахунок використання наявного інтелектуального потенціалу і фізичних здібностей працівників;

3) економне витрачання праці, засноване на розумінні потреб споживача;

4) максимальне наближення структури обміну до споживача, чим виключаються, власне, витрати не лише на утримання управлінського апарату, але і на організацію реалізації продукції;

5) збереження секретів нововведень і моральна незалежність.

Аналіз представлених на розгляд п’яти чинників вказує на їх схематизм сприйняття, бо вони мають бути прив’язані до конкретного середовища, в якому отримується цінність. Методологічним засобом дослідження і конструювання складної виробничої системи є системна концепція формування конкретної соціально-економічної цілісності, в якій відбувається відособлення якісно відмінних видів трудової діяльності, необхідних для виробництва продукції, і встановлення між ними кількісних співвідношень на основі розділення і кооперації праці. У сучасному середовищі таких концепцій дві – централізованого державного управління і ринкового.

У централізованій керованій економічній системі проводилася погоджена економічна політика відповідно до планових показників економічного зростання. У міру руйнування цієї економічної системи вимагається приступити до формування економічних, правових, організаційних передумов соціально-економічного середовища, які на основі «точок росту» дозволили б суспільству «змінити стан і вигляд виробництва, галузі, регіону, економіки країни».

Не маючи в розпорядженні достатнього досвіду організації діяльності в ринковому середовищі, ряд авторів, як і раніше, зводить процес утворення нового підприємства до об’єднання управлінським персоналом робочої сили із засобами виробництва, наділяючи цей персонал переважно виконавськими якостями. Відмінністю є тільки те, що названий персонал наділяється підприємницькою функцією, по-нашому сенсу – здатністю інноватора. Як і в колишньому середовищі, середовищі адміністративного регулювання, основою діяльності в ринковому середовищі є розгалужена інфраструктура суспільства, що представляє з себе об’єднання підприємств однорідними галузями економіки.

Керуючись ринковою концепцією управління і організовуючи підприємство, учасник виступає в ролі власника капіталу і менеджера, який на творчій основі організовує фінансові кошти, матеріальні ресурси, технічну базу виробництва. Підприємство, виступаючи в суспільстві цілісною одиницею, як виробник продукції або послуг, в той же час представляє з себе окремий елемент економічної системи, яка підкоряється закономірностям соціально-економічного середовища регіону, і залежно від виду економічної моделі організовує свою діяльність у галузі економіки або в окремому колективі.

Економічна система і в тому і в іншому випадку опоясує підприємство інноваційним кругом [19, с. 363], який за своєю суттю і представляє з себе круг процесу управління, круги процесів забезпеченості діяльності законодавчими актами, інфляцією, сировиною, робочою силою, засобами виробництва і тому подібне. У цьому крузі, представленому, власне, підприємством, інноваційним підприємцем і власником засобів, банки, приміром, як організаційна структура, можуть розглядатися як засіб отримання кредитів, а фірми, як реактори інноваційних ідей, що сприяють розвитку підприємницької функції. Перелік кругів можна поповнювати, грунтуючись на потребах підприємства.

У системі управління мають бути присутніми дві складові: умови функціонування управляючої системи, і умови функціонування керованої системи. Такі умови можуть бути отримані за наявності вимірників і інформації про їх величину і межі варіювання.

Для вибору інформативних вимірників був проведений аналіз їх змісту і призначення. Матеріали їх систематизації надають для узагальнення наступне положення: вимірники незалежно від того, відбиваються внутрішні властивості виробничої системи або властивості вміщуючого середовища, представляються двома видами. У їх числі займають місце об’ємні, тобто відбиті натуральною формою, і відносні, тобто відбиті процентною формою. Коефіцієнти, які відбивають певне кількісне співвідношення між двома або декількома змінними економічними величинами, пов’язаними кореляційно-функціональною залежністю, називаються мультиплікаторами. Мультиплікатори не обмежені межами зміни і представляють з себе самостійну групу, оскільки в цьому дослідженні пов’язані зі змінами інвестицій. Кінцева мета застосування вимірників полягає у виявленні і усуненні чинників, негативно діючих на систему і довкілля, планомірне стимулювання розвитку позитивно впливаючих чинників, які сприяли б росту, розвитку і вдосконаленню систем і середовищ, забезпечували оптимальний режим в життєдіяльності комплексу «Система – середовище». Тому особливому вивченню піддаються вимірники, використовуючи які можна виявити і усунути негативний чинник середовища.

Відомі етапи виявлення і подальшого усунення негативних чинників. Серед них:

– виділення виду і визначення меж дії системи;

– виявлення безпосереднього і опосередкованого довкілля, що має відношення до цієї системи;

– виявлення чинників речово-енергетичного і інформаційного характеру, що здійснюють дії і є основними руховими силами розвитку і вдосконалення систем і середовищ;

– аналіз процесів взаємодії, виявлення законів і закономірностей, що їх обумовлюють;

– визначення шляхів оптимального управління процесом взаємодії для досягнення кінцевої мети систем і середовищ.

У міру реалізації аналізу згідно названих етапів з’ясовується механізм взаємодії процесів, доводиться необхідність формування чинників сьогодення і перспективи, намічаються шляхи застосування цих чинників для якісної видозміни систем і середовищ, формуються принципи управління взаємодією природних і штучних систем. Для пізнання дійсності вимагається виявити стійкі, об’єктивні, істотні, необхідні, такі, що повторюються, причинно-наслідкові зв’язки, які проявляються через взаємодію. У цьому дослідженні «взаємодія – це передусім вид безпосереднього або опосередкованого, зовнішнього або внутрішнього відношення об’єктів, частин, сторін, елементів між собою, вид їх зв’язку» [3, с. 105]. Досліджуючи організаційну основу праці, слід приєднатися в міркуваннях до думки Ф. Енгельса, який дійшов висновку : «… ми маємо тепер уже не дві прості основні форми тяжіння і відштовхування, а цілий ряд підпорядкованих форм, в яких здійснюється процес універсального руху». [1, т. 20, с. 399], тобто вимагається вивчати безліч властивостей і зв’язків. Виявляючи загальні стійкі, об’єктивні, істотні, необхідні, такі, що повторюються, причинно-наслідкові зв’язки між елементами матеріальних систем і систем з вміщуючим середовищем, дослідники вивчають функціонування системи або за даними окремих підприємств, або за даними про роботу ряду галузей і механізми функціонування економічної системи держави.

Так, для подальшого поліпшення оцінка стану виробничої системи часто ставиться в залежність від якостей і властивостей окремих елементів, складових власне виробничої системи. Тоді виробнича система має бути представлена такою своєю конструкцією, яка повною мірою адаптована до управляючої системи. Це дозволяє перейти до регулювання діяльності, що є завершальною функцією управління в ланцюзі зворотного зв’язку, і яка грунтується на усіх названих вище функціях управління. Виходячи з того положення, що власне «регулювання – це процес, який забезпечує функціонування системи, її елементів в заданих (запланованих) параметрах» [3, с. 149], то до нього, як до завершуючого етапу, слід прагнути і при знаходженні управлінського рішення.

У практичній діяльності періоду мінливої економіки доводиться регулювати процеси організації різних заходів, які відхиляються частіше в гіршу сторону, ніж в кращу. Вони і виступають у вигляді фактичного матеріалу для подальшого виявлення залежностей. У цій сукупності відстоюються положення взаємодії що чинять опір зміні систем, структурних перетворень, розвитку середовища, яке значно відрізняється своєю якістю від відомої.

У економіці регулювання може здійснюватися або самою системою, коли підприємство самостійно приймає необхідне рішення, або функціонування системи регулює довкілля. Тому ряд авторів, що займаються аналізом подій, що відбуваються в мінливій економіці, вважають за краще досліджувати вміщуюче середовище. В цьому випадку функціонування впливаючого чинника в середовищі обумовлене необхідністю досягнення тієї мети, яка стоїть перед системою або середовищем, а власне чинник описує існуючу «дійсність, що має певні види речовини, енергії і інформації, є основною рушійною силою і здатністю за певних умов видозмінювати системи і середовища» [3, с. 74]. Мета дії – якісна зміна системи або середовища, які починають «чинити» опір прийнятій схемі управління.

І система, і середовище таким чином мають в розпорядженні речовину, енергію, інформацію і з їх допомогою здатні протистояти впливаючому чиннику. Тобто в цьому дослідженні і система, і середовище виступають поперемінно цілісністю або автономністю.

Закономірність впливаючих чинників проявляється в тому, що між елементами усередині системи і між системою і вміщуючим середовищем встановлюється стійкий причинно-наслідковий зв’язок, що повторюється. У залежності також проявляються і речово-енергетичні і інформаційні процеси і явища вміщуючого середовища, які мають власні характеристики. Простежимо основні наукові думки, якими керуються фахівці при регулюванні умов функціонування середовища, що вміщує підприємництво.

Вітчизняні економісти визнають в основному два етапи структурних перетворень вміщуючого середовища, що відрізняються мірою інтенсивності і глибиною дії на створений суспільством, наявний відтворювальний процес і технологічний розвиток. Серед них:

1) скорочення долі промисловості і сільського господарства і динамічне нарощування долі сфери послуг, що відбувається під впливом ринкових перетворень;

2) випереджаючий розвиток наукомістких галузей економіки і уповільнення еволюційним шляхом розвитку старих підприємств промисловості з трудомісткими процесами виробництва продукції.

Тобто думка, що одстоюється, не орієнтована на відтворювальний потенціал підприємницької діяльності і малого бізнесу, а заснована на накопичених кількісних досягненнях, які отримують структурополагаючі обмеження. Можна зробити припущення про те, що автори слідують шляхом уповільнення розвитку окремих підприємств, що здійснюється само собою і без стороннього втручання, оскільки в соціальному середовищі признається тільки наступні «два основні моменти зупинки моделі: перший – моральне і фізичні старіння технологій і їх заміна новими, і другий, коли знання вичерпують свій потенціал, сприяючи розвитку суспільства, відбувається криза, яка призводить до великих громадських потрясінь і втрати більшої маси людського матеріалу» [65, с. 11]. Отже, такий шлях розвитку економіки домінує на підприємствах-гігантах і повинен заохочуватися в одиничних випадках, вигідних державі в цілому [89].

Автором [19] розробляється інший шлях – інноваційний шлях розвитку виробничих систем, але в генеральну сукупність і в цьому варіанті включаються також і старі підприємства. Ця сукупність детермінована підприємствами малого бізнесу, але як і раніше не має в розпорядженні унаслідок недостатньої кількісної розвиненості механізмів, які забезпечували б перспективні стабільні умови функціонування підприємництва.

У названому методичному підході заслуговує на увагу наступне: при організації систем звертається увага фахівців на ту обставину, що «поняття «Інноваційний розвиток» відрізняється від понять «Технічний розвиток» або «науково-технічний розвиток» тим, що містить елементи динамізму, характеризуючи здатність підприємств розвиватися на власній основі в майбутнє» [Там же, с. 35]. Проте, інноваційність може бути основою функціонування економіки, а може і не бути, тоді як для усіх часів залишається доведеним наступне положення: основним систематизуючим чинником розвитку великих циклів в економіці і суспільстві виступає технологія. Її зміст досить повно представлений наступним положенням цитованого автора : «В сучасному розумінні технологія включає: сукупність природних, фінансових, людських, енергетичних і інформаційно-інтелектуальних ресурсів; комплекс необхідної для виробництва техніки; сукупність знань, навичок, правил і принципів організації управління технологічними процесами; можливі наслідки реалізації конкретної технології в певному місці існування людини» [Там же, с. 41].

Тому природним атрибутом міркувань залишається те, що зміни в технології можливі за наявності розвиненого потенціалу науково-технічних відкриттів і винаходів, попиту на них і фінансово-організаційного ресурсу. Це витікає з теорії нововведень, яка заснована на тому, що кожне чергове велике технологічне зрушення породжує безліч великих і малих нововведень, чим розширюється сфера додатка капіталу. Виходячи з цього, в подальших дослідженнях враховується наступний зв’язок: у міру росту обсягів виробництва нової продукції відбувається насичення ринку старими товарами і підвищується попит на нові товари. Тоді в такій ситуації капітал слід направити в нові галузі, бо він стає надмірним в масовому виробництві, що призводить до надвиробництва товарів, до депресії і кризи в усіх сферах життєзабезпечення. Отже, з усієї сукупності організаційних елементів інтерес представляють інновації.

Як доповненням до технології в таких неординарних умовах виступають саме інновації, які можуть впливати на систему радикально або покращуючи її за допомогою мобілізації маси засобів. На думку автора [Там же, с. 44] «інновації у все більшому ступені зачіпають сферу економічних стосунків, формування конкурентних переваг, завоювання нових ринків збуту і нових груп споживачів», тоді як «технологічна еволюція виробництва робить прямий вплив на товарну політику фірми і примушує її швидше, чим раніше, переглядати і змінювати структуру портфеля товарів, що випускаються. Збільшена залежність виробників від технологічного середовища вимагає підвищення ролі аналізу і вивчення ринку, моніторингу зовнішнього і внутрішнього середовища і управління інноваціями». Висловлені положення піддаються систематизації і послідовному опису складових.

Структура механізму управління інноваційною діяльністю підприємства відома. Вона включає наступні елементи [Там же, с. 355], які витікають з менеджменту:

– сукупність економічних закономірностей управління;

– систему цілей і завдань управління;

– основні функції управління і принципи їх реалізації;

– принципи і методи управління;

– організаційні структури (форми) управління;

– організаційно-економічне забезпечення (супровід) процесу управління;

– систему стимулювання праці керівного персоналу і критерії (показники) оцінки ефективності управління.

Горизонтальна структура управління передбачає управління окремими стадіями процесу. В цьому випадку слід керуватися новими функціями менеджменту, як-то:

– планування і прогнозування;

– аналіз і організація;

– координація;

– мотивація і стимулювання;

– спостереження і контроль.

Вертикальна структура управління в цій розробці включає три рівні – виробничий, регіональний, державний, чим власне і обумовлюється обрана схема моделювання. Усі рівні спрямовані на розвиток підприємницького типу поведінки підприємства в соціально-економічному середовищі з тією тільки відмінністю, що горизонтальна структура постійно коригується, в той час як вертикальна – постійна і по своїх елементах, і по впливаючому функціональному призначенню. Тобто вимагається вести пошук такої системи, в якій технологічні досягнення, економічні стосунки і стимулятори діяльності об’єднувалися б в єдине ціле. Тобто вимагається знайти або створити територіальну зону з відмінними від відомих умовами функціонування економічних моделей.

Середовище, що об’єднує технологічні досягнення, економічні стосунки і стимулятори діяльності, представляють технополіси, науково-технологічні зони, технопарки, інкубатори і інші новоутворення організаційної системи. Дане і дозволяє перейти до дослідження положень розвитку середовища, заснованих на якісних перетвореннях територіального оточення. Тобто наступна аналізована в роботі думка, хоча і має багато загальних елементів з думкою [19], але полягає в тому, що по світовому досвіду організації економічних систем відтворювальні процеси слід організовувати в зонах пріоритетного розвитку, що відрізняються параметрами соціально-економічного розвитку. У різних державах така діяльність виконується в середовищах, що відрізняються структурою і змістом. Так, в США в якості аналогів для вивчення виступають технополіси (у області комп’ютерної технології, приміром, Силікон Велли, Великий Бостон, у фінансовій і банківській – Уолл Стріт, в області фільмів і розважальних програм – Голлівуд і так далі) і наукові парки, в Голландії і Німеччині – технопарки, у Великобританії – зони і технопарки, в Італії – індустріальні округи.

Пошуком методу дослідження процесів, що відбуваються в названому середовищі виявлена робота [110], у якій узагальнюється досвід розвитку економічних процесів на основі управління інформацією за даними моніторингу вміщуючого середовища. Метод моніторингу вміщуючого середовища досить досліджений і його актуальність продовжує зростати, бо «потрібний постійний моніторинг великої кількості процесів і рекомендації по їх використанню» [111, c. 10], особливо в системах, що мають синергетичний ефект.

Територіальний соціально-економічний моніторинг уперше отримав свій розвиток в практику управління регіональним розвитком Німеччини. Зупиняючи увагу на виявленому науковому факті, слід зазначити те, що його сенс полягає в створенні просторової інформаційної системи, що дозволяє витягати, узагальнювати і накопичувати для аналізу дані про розвиток середовища зі встановленим змістом в регіоні. Регіоном виступає спільність, що формується за ознакою єдності економічних і соціальних процесів, які відбуваються на території, що дозволяє оцінювати тенденції і намічати заходи подальшого виключення впливаючих негативних чинників або стимуляції затвердження прогресивних явищ. Проте, умови розвитку Німеччини і України відрізняються середовищем: регіональний ринок праці не отримав до теперішнього часу достатнього розвитку на Україні, але відрізняється стабільністю в Німеччині.

Теоретична модель ринку праці при її близькому розгляді не має конкретної просторової прив’язки, а тому немає можливості конкретизувати і соціально-економічний механізм організації робочої сили, який визначає засоби досягнення її збалансованості, методи впливу на зайнятість, заробітну плату, оборот і відтворювальні процеси. Сучасні дослідники поки що, керуючись процесами централізації і децентралізації державного управління, розглядають регіональну організацію з позицій просторового відтворення праці, але не дотримуються єдиного ходу. При цьому, частіше робиться спроба визначити просторову розмірність ринку праці, рідше – досліджувати зміни в конкретних економічних процесах. Виявляються абсолютно протилежні виводи по більшості аналізованих проблем.

Приміром, структурному реформуванню економіки України приділяється економістами найбільше уваги. Проте, і в цьому питанні єдність в оцінках пропозиций виробництва засобів виробництва (група А) і виробництва предметів споживання (група Б) не відзначається: за даними [112, с. 39] доля промислової групи А за три роки в м. Запоріжжя з 81% до 77% знизилася, а групи Б з 19% до 23% зросла, але також, як і раніше, в регіонах фіксується ріст до 76, 1% промислової продукції групи А і до 23,9% відповідне зниження групи Б. Тобто отримані незалежні різноспрямовані тенденції розвитку показника, або формуються згідно нашого припущення різнорівневі умови розвитку середовища.

Формування регіональних ринків праці України здійснюється в нерівноцінному економічному середовищі. У ній дієві інститути управління ринком не створені, а організаційну роль формального центру регіонального ринку праці виконує обласний центр з його промислово розвиненим ядром. Розвиненою структурою відрізняються дві промислових агломерації – Донбасу і Придніпров’я, які відповідають вимогам поселенської мережі, що аналогічно склалася в західноєвропейських країнах, що знаходяться на більш високій стадії просторової еволюції. Названій агломерації властиві урбанізація, щільність поселень, розвинена транспортна мережа, насиченість сфери для додатка праці, різноманіття форм зайнятості, якісний склад населення, концентрація робочих місць. У такій агломерації є можливість переміщення робочих місць в промислові поселення області, на основі чого багатофункціональні обласні програми з великої території можуть бути переадресовані в легкодоступні регіональні міста, що представляють з себе зони тяжіння.

У табл. 5.2 приведені ці оцінки економічного, науково-технічного і соціально-демографічного потенціалів регіональних центрів Донецької області. Виходячи з того, що потенціал названих міст великий, то вони притягують до себе найбільш мобільну частину населення, формують доцентрові трудові поїздки. Дослідженнями виявлена і така залежність: доцентрові сили тяжіння тим більше, чим вище міський потенціал. Це означає, що в державі імовірно треба повернутися до комплексної оптимізації територіальної організації продуктивних сил, але виконувати це слід з урахуванням закономірностей розвитку часткових регіональних ринків праці, які будуть сформовані.

__________________________

1) Доля об’єму продукції міста в об’ємі продукції області в загальних цінах першого півріччя 2010 р.

2) Доля вартості основних фондів підприємств міста в загальній вартості основних фондів області в цінах 2010 р.

3) Доля працездатного населення міста відносно працездатного населення області.

Щоб врахувати відмінності в стані часткових регіональних ринків праці потрібно здійснити багатоваріантну регіоналізацію території, тобто класифікувати конкретні територіально-функціональні одиниці як об’єкти первинного обліку і багаторічного спостереження. Прогнозовані регіони утворюються за рахунок формального об’єднання округів – дрібних адміністративних районів. Таким чином забезпечується достатня керованість системи.

Аналізом сучасного економічного середовища України виявлене наступне: від адміністративно керованої економічної системи успадкований гіпертрофований промисловий Донбас, промислові вузли і зони навколо найбільших міст – мільйонерів, в господарстві яких переважають гіганти машинобудування, металообробки, хімічної та ін. промисловості. У промислові вузли і зони, насичені безліччю робочих місць, орієнтовані переважно доцентрові трудові потоки.

Промисловий Донбас, виходячи з особливостей територіальної організації продуктивних сил України, представляє з себе відносно замкнуту функціонально-територіальну одиницю із сталими зв’язками за критерієм трудовикористання. Межі ринку на 78 ± 22,6% співпадають з межами адміністративних районів. Це дозволяє, без додаткових зусиль і засобів на реорганізацію, приступити до конструювання систем, що покращують економіку в окремих регіонах. Розглянемо окремі досягнення, які в подальшому використовуються в роботі.

У вітчизняних розробках вивчення ситуації в управлінні виробництвом здійснюється з позицій стратегічних програмно-цільових підходів, теорії організуючих структур і інноваційних процесів. Так, в Харкові на сонові розробленої концепції бізнес-інноваційних структур у формі інноваційних центрів, технопарків, наукових парків, технополісів, вільних зон створений Харківський технологічний край – управлінське нововведення у вигляді соціотехсистеми, що є об’єднанням організуючих структур, працюючих в режимі цільової проблемно-функціональної моделі розвитку технологічної інноваційної діяльності, яка органічно вписується в діючу систему управління регіонів. Ядро структури для інноваційної діяльності складає система «Освіта – наука – виробництво» з дев’ятьма блоками забезпечення програми, серед яких ядро моделі розвитку інноваційної технологічної діяльності регіону представляє тріада «інноваційна технологічна освіта – нова структура науки – інноваційне підприємництво».

Для порівняння скажемо, що індустріальні округи в Італії представляють з себе соціоекономічну одиницю, утворену на локальній територіальній основі, у рамках якої взаємодіють співтовариство людей і деяке число середніх і дрібних підприємств, що беруть участь в одному і тому ж виробничому процесі. Такий індустріальний округ є скупченням названих підприємств навколо міста (селища), уздовж транспортної магістралі, морського узбережжя або річкової долини. Тобто людська діяльність розвивається завдяки встановленню зв’язку між процесами – організацією виробництва і розселенням. Отже, соціоекономічна одиниця орієнтована на ринкове середовище, в якому передбачається реалізація рівних життєвих шансів, за принципом «Кожен працездатний член суспільства повинен знайти придатне робоче місце в доступному регіоні». Досягнення такої мети можливе при орієнтованому обліку існуючих відмінностей в розвитку і потенційних можливостях окремих регіонів, забезпечується за наявності єдиної збалансованої національної політики. Системою «місто-ядро» або «центр-переферія» визначається типовість процесів, що відбуваються.

В сукупності даних організаційних систем розвитку території кількісним поширенням відрізняються технополіси. «Технополіс – це . зосередження найбільш важливих чинників виробництва, а саме, людей з їх спеціалізованими знаннями в цій області» [112, с. 40]. Стратегія технополісу полягає в реалізації мети прориву в нові сфери діяльності на основі розвитку мережі регіональних центрів вищого науково-технічного рівня, інтелектуалізації усієї економіки. По укладенню багатьох авторів технополіси є територіальними науково-виробничими комплексами – територіями технічних і соціально-економічних інновацій. У них забезпечується безперервне відтворення інновацій, їх прискорена апробація, з’єднання фундаментальних наукових досліджень і прикладних розробок, впровадження їх в практику. У світі налічується більше сотні технополісів (у тому числі 18 в Німеччині, 21 у Великобританії, 19 в Японії і декілька сотень проектується). Тобто розвиток технополісу не залежить від економічного базису, а припускає орієнтацію суспільства на активізацію діяльності. У США, приміром, створюються анклави, що представляють з себе перший вид експортно-виробничих зон підприємств. Особливістю таких спеціальних територій є те, що в них діючі підприємства отримують від місцевої штатівської або федеральної влади певні преференційні права. Зони створюються площею в декілька квадратних кілометрів в економічно депресивних районах великих міст з високим рівнем безробіття і мають експортно-імпортне призначення.

Рішення про створення зони окремого підприємства обгрунтовується як правило значеннями декількох критеріїв, серед яких два найбільш важливих можна використати в справжніх економічних розрахунках. Враховується наступне:

1) більше 70% жителів району (регіону) повинні мати доход на людину (сім’ю) не нижче 80% від середньоміського (національного) рівня;

2) відсоток безробіття в районі повинен значно перевищувати міський (національний) рівень.

Термін дії преференційних прав, серед яких стимули як податкового, так і неподаткового характеру, в зонах більшості штатів складає від 10 до 20 років. Активізуюче підприємництво і зростаюча зайнятість в зонах призводять до зниження витрат на соціальні програми держави. Проте експортно-виробничі зони з комплексом діючих підприємств створюються для залучення іноземного капіталу, іноземної робочої сили і різних елементів виробництва промислової продукції. Їх особливістю виступає те, що вони працюють переважно на внутрішній ринок. Майже 89% продукції, вироблюваній у вільних торгових зонах, споживається в США, а 11% поступає на ринки іноземних держав. Близько 85% підприємств з цих зон спеціалізуються на виробництві деталей і вузлів автомобілів.

Окреме положення в наших розрахунках займають науково-технологічні зони. В якості критерію ефективності науково-технологічних зон розглядається створення локалізаційного середовища, яке «перманентно генерує» нові технології, висококваліфікованих фахівців і підприємців і підтримку якої забезпечує мережа дослідницьких, учбових і комерційних організацій. Такі зони формують науково-технічне ядро національної економіки. Це відбувається за рахунок утворення наукомісткого сектора, передусім, у сфері послуг, високотехнологічної промисловості, з’єднання досягнень науки з практикою, що багато в чому визначає науковий і технічний потенціал усього національного господарства. Для їх створення в країні мають бути створені передумови: наявність великого числа інноваційних ідей; доступ до джерел венчурного капіталу; наявність розвиненої інфраструктури науково-дослідних організацій і промисловості; привабливі умови життя і відпочинку.

Приміром, по досвіду Японії згідно програми «Технополіс», передбачалося створення в окремих префектурах країни, що відстають в економічному розвитку, до 320-ти науково-технічних зон, що включали у свою структуру місто і прилеглу до нього територію, де в органічній єдності розміщені були підприємства високотехнологічних галузей промисловості, наукові установи, вищі наукові заклади, що готують для технополісу наукові і інженерні кадри, і житлові масиви з відповідною виробничою і соціальною інфраструктурою. Тобто технополіс – це одна з ефективних стратегій прискореного розвитку науково-технічного потенціалу країни, яка може бути реалізована. Грунтуючись на цій стратегії, можна досягти наступних цілей:

– виконати переміщення промисловості з центру на периферію;

– переорієнтовувати промисловість на розвиток енергозбережних технологій;

– інтенсифікувати наукові дослідження і розвиток території на основі активізації діяльності регіональних університетів;

– здійснити прискорення інноваційних процесів.

Виконати названі цілі можливо, оскільки в Донецькій області є розвинена мережа наукових установ, засоби обміну інформацією і кадри необхідної кваліфікації. Крім того, організаційними умовами отримання технополісу виступають такі вимоги, як наявність університету, транспортна доступність, розвинена інфраструктура і тому подібне, участь в управлінні технополісом державних і муніципальних органів із залученням великого приватного капіталу, що теж здійснюється. У свою чергу сплав органів управління і приватних власників капіталу створює умову стимулювання виробничої діяльності на обмеженій території за рахунок реалістичніших планів. Ефективність праці підвищується і за рахунок залучення наукових розробок. Тоді «модернізація і вдосконалення виробництва супроводжується різким скороченням праці, і розширенням використання непрямої, обслуговуючої і післявиробничої праці. Підготовча праця – проектування, програмування автоматики, розробка комп’ютерних технологій, маркетинг та ін. – концентрує висококваліфіковані кадри в наукомісткому середовищі науково-дослідних організацій» [19, с. 55]. Тобто вміщуюче середовище частина свого потенціалу використовує для розвитку виробничих систем і конкурентоспроможності.

Для розвитку конкурентоспроможності в суспільстві вимагається організовувати фірми, що реалізовують споживачеві новітні новації. Як правило такі організаційні структури називаються інкубаторами, бо вони призначаються для первинної підтримки фахівців, бажаючих професійно підготуватися для ведення власної справи в наукомісткому бізнесі. Робота такого фахівця орієнтується не на умови ресурсозберігання, а на умови ресурсообмеження. Вжиття заходів пояснюється слабкою підготовкою сучасних фахівців до малого бізнесу, їх нездатністю створювати повноцінні робочі місця, забезпечувати випуск конкурентоздатної продукції. А тому, окрім підготовки фахівців, інкубатори повинні виконувати експертизу проектів, надавати організаційну допомогу і налагоджувати горизонтальні зв’язки.

У нашій країні досліджені функції реалізовані частково, коли були створені посередницькі і аудиторські фірми. Оскільки інкубатор – це одна з форм становлення ринкових елементів, то в ньому формується прошарок підприємців, які володіють методологією ринку і інкубатори стають демпферною ланкою в зниженні безробіття, розширенні асортименту конкурентоздатної продукції і так далі.

З проведеного аналізу виходить висновок про те, що іноземні і вітчизняні інвестори чекають рішення низки запитань економічного, правового, соціального і організаційного характеру, які забезпечували б процеси нарощування потенціалу підприємницької функції суспільства, а не знижували його. Методичні розробки в області посилення середовища, сприятливого для росту підприємницької і споживчої функцій, створення моделі у вигляді зони підприємства з механізмом стимулювання розвитку праці і капіталу має бути покладене в основу шуканої моделі організаційного регулювання діяльністю людини в регіоні.