5.2 Конструювання функції розвитку економічного середовища в умовах казенних підприємств пенітенціарної системи держави

Брітченко І.Г., Момот О.М., Саєнко В.Г.

Економічний механізм реалізації організаційної функції відносин грунтується на наступному положенні: вектор практичної спрямованості виробничих сил на виробниче і економічне середовище пенітенціарної системи держави зумовлює розглядати загальнокультурні і професійні передумови розвитку здібності ув’язненого і приділяти увагу принципам

взаємодії, які вимагають від такої людини переходу за набутими досвідом в складні субкультурні структури знань і професійні господарські і економічні відносини громадянського суспільства.

Таке зводить дослідження до антрополого-психологічного зрізу, який дозволяє говорити на окремому рівні проникнення в сутність і цінності не тільки господарських і економічних ознак пенітенціарної системи держави, але й державницької освіти, конкретних технологій загальної і пенітенціарної педагогіки, сприймаючи їх як відповідний дійовий засіб і розвитку здібності, і самопідготовки особистості, і педагогічної дії як на соціального суб’єкта діяльності, тобто ув’язненого, так і на середовище соціального розвитку людини взагалі, тобто реабілітованого.

Якщо завдання ставиться в такому сприйнятті реальної соціальної істоти, якою сприймається в’язень, що повернеться у суспільство з часом, то слід користуватися постулатом: «Знання про людину завжди лише наздоганяє буття людини, хоча і є його проявом». Це одна відмінна сторона динаміки життя людини, що ставиться в основу педагогічної технології і чекає свого висвітлення і переломлення у сучасне середовище. Інша відмінна сторона життя такої людини пов’язується з відставанням середовища від загального суспільного розвитку. І те й інше відображається у педагогічній антропології, що враховується економічним механізмом, наведеним на рис. 5.1.

Організаційна функція виробництва послуги в пенітенціарній системі держави має відмінності, що вносять особливості в управління процесами. За основними рисами про властивості організаційного середовища, що є загальним для виробництва будь якої галузі промисловості, мова вище уже велася, зокрема про організацію виробництва послуги, про формалізацію підприємливості і т. ін. Висновком є те, що і там і там без персоніфікатора середовище діяти не може, а також те, що треба з’ясовувати можливість включення такого персоніфікатора у модель відтворення процесу за психологічною складовою особистості. Тобто треба основуватися в розрахунках на тому, що людина розвивається фізично і розумово за споживанням цілющої речовини і вступає в штучне організаційне середовище його виробництва і витягання такої речовини на основі певної системи функціональної підготовки особистих здібностей до праці, продуктивної взаємодії і послідовної чи спонтанної діяльності в системі господарюючого суб’єкту. Без врахування такого положення, що є похідним матеріальним моментом, виконати задачу організації виробництва послуги виявляється справою не можливою.

Отримуючи суспільне визнання в середовищі обмінної діяльності, людина продає сформовану якість до праці, названу в економічній теорії, як «робоча сила», завдяки тому, що її здібності, навички і уміння відповідають певному розряду тарифної сітки робочого чи рівню професійної підготовленості до організації і управління виробничими і технологічними процесами, а таке надає умови для виміру деякої функції і її продажу на ринку праці. Тобто у середовищі виробництва сказане сприймається як міра, яка відображає «якість трудової здібності, що визначається суспільно необхідними витратами робочого часу на підготовку працівника до даного виду діяльності» [113, с. 59], а дослідником така якість і визначається саме як «кваліфікація робітника».

За таким узагальненням положення вченим відоме, але треба обумовитися тут про те, що розрізняється загальна і спеціальна підготовка працівника, що підкріплюються виробничими навичками, а, в загальнотеоретичному значенні, власне, «розвиток здібності до праці включає підвищення культурно-технічного рівня працівника до праці, зростання його знань, придбання професійних навиків і наявність творчих початків» [113, с. 59]. Тобто «кваліфікація» сприймається в її вузьких і більш широких значеннях, а наявність творчих початків виступає нарівні з наведеним і неодмінною умовою розвитку промислової виробничої і підприємницької здібності людини, що й прийняте за предмет даного розгляду, в якому вона є невід’ємною складовою виробництва речовини, продукції, товару, окремих робіт і виробництва послуг.

В загальному вигляді таке пов’язується з організацією обміну діяльністю як на всіх фазах відтворювального процесу, так і за його межами соціальних зв’язків. Щоб уникнути зайвих питань надалі, скажемо тут про те, що в дослідженні виробництво і підприємництво, підприємницька функція колективу і суспільства, підприємницька здібність, кмітливість і розторопність людини сприймаються за рядом властивостей, якими володіє продуктивна сила, що забезпечує або підсилює той чи інший ефект людської діяльності як в ринковому, так і в соціально регульованому середовищі. Вивчення і усвідомлення названих елементів системно грунтується на посиланнях, що методично висуваються як перед державою, так і перед окремою людиною. Вони, головним чином, зводяться до наступного:

а) щоб зберегти передумови ефективності і продуктивності процесу виробництва при конкретному соціально-економічному устрої, потрібно зберігати оптимальну структуру розподілу суспільної праці і споживання виробленого продукту;

б) щоб підтримувати ініціативу і економічну відповідальність суб’єктів власності, слід оптимізувати структуру цін на суспільно корисну речовину на основі обліку витрат суспільної праці і оптимізації їх складу;

в) щоб зберігати суспільно оправдані темпи економічного росту, потрібно забезпечувати якнайкращу структуру економічних форм реалізації потреб людини за рахунок розвитку її здібностей і умов життєдіяльності.

Назване надає дослідженню виробничого і економічного середовища більш конкретні параметри і характеристики: як продукт суб’єктивної діяльності, який консолідує і власне виступає вирішальним в реалізації названих функцій, є здібність людини до організації самодостатності на основі включення в продуктивну, творчу і підприємницьку працю. Первинною економічною формою реалізації такої здібності виступає підприємництво, розвиток якого пов’язується з оригінальним мисленням людини, часом, свободою вибору діяльності, просторовим вибором і т. ін., а формою, що реалізує її – виробництво.

За даними Е. Фромма «у людини є не тільки наочне мислення…, але й розум, за допомогою якого він може збагнути істину». В ієрархії його цінностей матеріалізується «оволодіння природою», освоєння якої забезпечує життєдіяльність і життєздатність на основі використання людини, що реалізується завдяки застосування сили, підкупу або комбінації того і іншого, «торгівлі», яка повинна бути прибутковою як міра успішності економічно грамотної поведінки і професійної придатності, «конкуренції», яка виступає результатом матеріального, морального і емоційного задоволення потреб людини і зміцнення окремих підприємств, і, нарешті, «емоційним станом (афектом)» [114, с. 7].

Наведене знаходить віддзеркалення в людській солідарності, щасті та співчутті. Але як відтворити останні зв’язки у моделі, залишається процесом не відомим. В роботі досягнення наведених цінностей людини забезпечується мобілізацією його інтелекту і здібності до підприємливості, що реалізується на основі таких домінант, якими виступають «простір» і «час». Названі домінанти мають перевагу перед іншими, бо можуть бути розглянуті в даному дослідженні у взаємодії і залежності, як основні складові розвитку підприємницької функції вільної людини так і тієї, що позбавлена волі або обмежена в діях. Виконується така взаємодія на альтернативах залежності суспільного співіснування для формування поведінкового прикладу, що дозволяє вийти на формат людини з залежною поведінкою при жорсткому контролі, що є притаманне ув’язненому, а саме: в загальному сприйнятті реальності згідно з теорією відносності «простір і час», не дивлячись на те, що це два самостійні чинники, можуть бути сприйняті як єдине цілісне, якщо зв’язуються вони просторово-часовими відносинами життєдіяльності людини.

У сприйнятті Г.А. Ключарова [114], наприклад, сумісна дія незалежних причин завершується отриманням ряду благ, переваг, достатнього рівня розвитку і затвердження відносин на основі ефекту синергії. Якщо ототожнювати синергію від взаємодії життєдіяльних чинників, в числі яких своє місце знаходить підприємницька функція людини, з оптимізацією просторово-часових змін, то дослідження поповнює ряд наукових джерел, в яких підтримується залежність. Так, у джерелах [114-115] вона формулюється за двома параметрами, а саме як:

– економічна рівновага, яка «означає стан економічної системи, що характеризується наявністю збалансованості, врівноваженості двох різноспрямованих чинників, наприклад попиту і пропозиції, доходів і витрат і т. ін.» [115, с. 3-4];

– соціальний час, який визначається як «невід’ємна властивість соціального руху, що характеризує тривалість, послідовність етапів людської матеріальної і духовної діяльності» [114, с. 19].

Зупинимося поки що і узагальнимо наступне: доказаним є те положення, що внутрішній світ людини є продуктом його суспільних відносин, а тому, якщо в суспільних відносинах якийсь елемент відсутній, то він, природно, не може увійти й у внутрішній світ людини як її властивість. Дане розповсюджується на всі основні сфери взаємодії людини з оточенням, окрім здібності до підприємництва і творчості, яка спочатку є детермінантою особистості і її слід навчитися розпізнавати і розвивати. Її перша ознака розпізнається за салонністю особистості робити оцінку суспільної і особистісної значущості того, що відбувається, яке в даному дослідженні ототожнюється зі значущістю компоненти соціального часу. За наведеними ознаками можна вести мову про дві складові, що синтетичні, а саме про складову суспільних властивостей і про складову індивідуальних властивостей. У джерелі [114, с. 21-22] основні властивості соціального часу зводяться до наступного. Їх три:

1) властивість «переривчастості – безперервності». Приклад, чергування у структурі послідовності способів виробництва при зміні цивілізації, безперервний процес обміну діяльністю в суспільному виробництві і т. ін.;

2) властивість «ритму – аритмії». Приклад, повторення у виробництві істотних структур і відносин, виникнення і розпад держав, штучних об’єднань і утворень, боротьба за владу, війна, революція і т. ін.;

3) властивість «одночасності». Приклад, види діяльності якісно тотожні і направлені на задоволення однієї і тієї ж суспільної потреби, рівень розвитку продуктивних сил і виробничих відносин, відкриття і освоєння земель, планет і т. ін.

Три властивості, що названі, описують компоненту за суспільними властивостями. Якщо виконувати науковий аналіз особистісного часу та особистісного простору, то можна дійти до визнання ідеї розвитку у людині якраз підприємницької функції, бо за змістом – це соціальний час.

Соціальний час розкривається в джерелі [114] Г.А. Ключаровим за деякими категоріями. Він розрізняє його як «час суспільства», «суспільний час», «соціальний час», «особистісний час», «час людини» і «особистий час». Час суспільства і суспільний час за нашим сприйняттям відображає одне й те ж, не отримує у дослідника належної уваги і необхідної характеристики, але решта варіантів оцінки конкретизується в інтерпретації, на яку треба звернути увагу. За його визначенням:

– соціальний час – це «творча діяльність людини по цілеспрямованому перетворенню навколишнього середовища і самого себе» [114, с. 19], тобто – це той час, що безпосередньо пов’язаний з суспільною діяльністю людини;

– особистий час – це «тривалість самосвідомості… атрибут індивідуального життя… невід’ємна властивість, атрибут процесів

– самоорганізації людини» [114, с. 23], тобто – це те, що відображає причинні і наслідкові умови поєднання подій, що зв’язуються штучно або що розгортаються в суворій послідовності згідно з умовним темпом ритму життя;

– час людини – це час, що витрачається на «суспільну діяльність», і той «час, яким людина «цілком самостійно розпоряджається» [114, с. 22], тобто – це той час, який слід використовувати продуктивно або його треба «провести», «заповнити»;

– особистий час – це «час людини, вільної від участі в суспільному виробництві» [114], тобто – це «вільний час», що належить, власне, самій людині.

Перші чотири характеристики часу – суспільства, суспільне, соціальне і особисте – відображають час як суспільну філософську категорію, і в досліджуваних середовищах пенітенціарної системи і підприємницької діяльності діють для оцінки сфери виробленої продукції, а час людини і особистий час представляють у розпорядження даного дослідження класичні конкретні характеристики і мотиви його сприйняття. Вони наступні: час людини, який поглинає суспільна, а частіше корпоративна діяльність «супроводжується спеціальним часом» [114, с. 22], який відображає «класичний випадок відчуження часу» [114, с. 22] суспільством в деякій діяльній формі в будь-якому спеціально-економічному устрої. На основі вдосконалення суспільних відносин людина мобілізує, оптимізує і спрямовує зусилля на «подолання відчуження особистого часу і збільшення його тривалості» [114, с. 23].

Це засадниче положення, що звільнює людину від фізичної тяжкості і нервової напруги в процесі праці, воно багатогранне і має багатоступеневий процес, який «формує особистий, вільний час» [114, с. 23] з будь-якого моменту включення факторів і елементів економіки. У економічному середовищі пенітенціарної системи частково є виробництво, господарство і забезпечуючі служби, які, принципово, можуть включатися потенційно в процеси національної економіки з своїм продуктом, але виробник не має в своєму розпорядженні самостійного виходу на національний ринок і знаходить його через представника – державу. В ньому середовище підприємництва стає основоположним моментом у якості «подолання відчуження особистого часу і збільшення його тривалості» [114, с. 23].

Таке властиве як виробничому процесу, так і процесам скорочення тривалості суспільних і виробничих процесів за рахунок використання фізичної і розумової здатності, підприємницької функції, здібності й інтелекту людини. Залежність і взаємозв’язок виявляються через оцінки якості внутрішнього і зовнішнього часу: зовнішньому часу можна забезпечити синергетичний ефект за рахунок умовної якості «суверенної тривалості» [114, с. 28], саме «внутрішнього часу, який зв’язує воєдино внутрішні хронології подій» [114, с. 28]. Це означає, щоб досягти суспільно значущого результату, то слід всіх учасників події незалежно від обмежень включити у взаємодію, яка наповнена гармонійною творчою поведінкою і ущільнює хід подій. Така взаємодія під жорстким контролем у відомому форматі рухає залежну поведінку ув’язненого.

У дослідженні Г.А. Ключарова [114, с. 29, с. 40] стан, що визначається в роботі, зв’язується терміном «темпоральні відносини», що означає відносини між подіями і явищами, які тимчасово зв’язані. Виходячи з даного, і в економічному середовищі пенітенціарної системи, і в функціональному середовищі підприємництва основоположним моментом виступає властивість темпоральних відносин, яка завершується синергетичним ефектом в визначеному соціальному просторі суспільства, що неодмінно забезпечується суспільно корисною працею чи здобутком від дій особистості, тобто персоніфікатора.

Якщо рухатися у визначенні від приватного до загального, то в своїх міркуваннях можна концептуально представити і розглядати і послуги пенітенціарної системи держави як складову економічного явища середовища, і підприємництво як складову функціональних взаємин, як систему просторово-часових відносин в декількох варіантах зв’язків, а саме:

1) окремо взятої людини;

2) людини і середовища виробництва і обміну;

3) людини і соціуму;

4) людини і суспільства.

Названі варіанти зв’язків об’єднує прагнення людини до конкретної реалізації її здібностей, які утилізуються в простій схемі, представленій на рис. 5.2. Використовуючи наданий зміст, перейдемо до розгалуженої системи розгляду загального і особистого, що є у тій і іншій системах взаємодії.

Так, у відношенні до підприємницької здібності до встановленої конкретності і налагодження відповідної діяльності розглядається питання простору, що в даному аналізі має сутність «відношення простору й існування, яке виникає в процесі життєдіяльності» [114, с. 29-30]. Фізичний сенс «простору й існування» відображає інші риси життєдіяльності і полягає у формуванні якогось конкретно існуючого соціального простору, в якому «в одному і тому ж місці не можуть знаходитися одночасно два різні об’єкти… бо кожний об’єкт займає своє, і лише своє, місце в просторі» [114, с. 30]. На наш погляд, мова тут автором ведеться про «ринкову нішу», про «ринковий сектор» і таке інше, в яких своє місце займають підприємства і підприємці, що входять в «просторові відносини», якщо йдеться про підприємництво, і про «державне замовлення», про «портфель замовлень», в яких своє місце займають казенні підприємства і виправні установи, що входять у «просторові відносини», якщо йдеться про пенітенціарну систему держави.

Просторові відносини визначаються рядом особливостей, в числі яких є модель, концепція, твердження, допущення, припущення і узагальнення. Вони пов’язуються з:

1) характером руху системи. За досвідом [27, с. 134-142] таке визначається за загальною моделлю Нейманівського типу, яка грунтується на теорії економічної динаміки;

2) об’єктами. За даними висновку [114, с. 30] діє класична концепція природознавства, в якій об’єкти завжди «розміщувалися усередині універсального вмістилища, функції якого і виконувало абсолютний простір», що визначає «матеріальне просторове середовище»;

3) соціумами. За даними твердження [114, с. 30] «просторові властивості у вирішальному ступені залежать від характеру життєдіяльності» і формують субкультуру;

4) людьми. За даними допущення [114, с. 37] люди постійно розширюють особистісний простір за рахунок «кола знайомих, всіх тих, з ким пов’язують будь-які ділові, дружні або родинні відносини»;

5) поведінкою окремої людини. За власним припущенням – це формула захисту, пільг і стимулів, розподілення суспільства за галузями елітарних масових відносин, ієрархічні відносини у державі, універсальність філософського сприйняття світу і т. ін.;

6) автономією обміну діяльності. За даними узагальнення [114, с. 36] в будь-якій цілісності «всяка зовнішня дія сприймається як небезпечна, якщо вона потенційно несе загрозу», а з цієї причини суспільство підтримує «агломерацію», «суверенітет», «ізоляцію» і «власність».

Якщо перші п’ять особливостей пропонується в роботі сприймати без додаткових пояснень, бо відомі науці, то останню позицію потрібно поясняти докладніше, бо звертає на себе увагу положення про те, що речова власність, як система володіння з часом «починає підпорядковувати господаря» [114, с. 37]: «залежність господаря від речі (у прикладі Гегеля – це раб), що опинилася в його володінні, вельми істотна» [114, с. 37]. Таке пояснення сприйнятне у тому разі, якщо відомі складові якості робочої сили, що являє собою сукупна робоча сила.

У пенітенціарній системі держави мову про структурну характеристику мову вести складно, бо робоча сила сприймається у ринковій економіці як здатність особистості продавати особливі фізичні і розумові якості на ринку праці. Економічною теорією вона розглядається саме за властивостями сукупної робочої сили, що відповідає якості відтворюючого процесу, який організовується в суспільстві за метою розвиненої і професійно підготовленої кваліфікованої структури з відомим кодексом вимог, що висуваються якраз до фізичної і розумової здібності людини, бо «структура сукупного робітника», – за висновком О.І. Рузаєвої і Н.Ф. Шеховцової, – відображає єдність і взаємообумовленість генетичних і функціональних зв’язків в його розвитку як зрілої організаційної системи» [116, с. 7].

Дана сутність в даному дослідженні переноситься на вкрай обмежене розмаїття суспільних середовищ, у числі яких діють середовище підприємництва і середовище ув’язнення, де бізнесмен (теж саме і підприємець) або засуджений (теж саме і ув’язнений) не зв’язуються найманою працею, що організовані на засадах діяльності і взаємодії на сполученні творчості і насильництва. Суб’єкт діяльності, що є продуктом історичного розвитку, в досліджуваному середовищі підприємництва, керуючись виключно власними здібностями, нахилами і схильностями до праці, які активізуються ринковою взаємодією чи державним замовленням, довіряється державі і підкоряється законодавчій системі.

Керуючись названим, підприємництво виховує власного універсального працівника, який орієнтується в обмеженому соціокультурному виробничому і суспільному середовищі на вірогідній основі і здатний виробити і прийняти неординарне управлінське рішення у вибраній галузі діяльності, а пенітенціарна система держави підпорядковує властивості і якість учасників, що випадково на визначений термін увійшли в поведінкове залежне середовище.

Тобто, як обумовлювалося вище, у персоніфікатора є відмінності, але особливою спеціалізацією у всіх окремо взятих випадках виступає швидкість і рухливість розумової діяльності людини, що відсовує частіше за все фізичну силу на вторинний план. У досліджуваному джерелі [116] указується на те, що сукупний робітник піддається необхідним змінам, але слід до цього додати, наступне: потрапляючи в підприємницьке середовище, він повною мірою стає незалежним як від закономірностей механізації, розподілу і кооперації праці, так і частково – від капіталу, а потрапляючи в кримінально-виправну систему держави він підлягає перевихованню, перепідготовці і переорієнтації здібностей, а за цим і працює на умовах пригноблення і повного підпорядкування психіки до організаційного формату і жорсткого контролю.

І все ж таки, за даними висновків, що наведені у досліджуваному джерелі [116], поза залежністю від того – це проста капіталістична кооперація праці, мануфактура чи суспільний комбінований штучний організм індустріального виробництва, у суспільстві формується сукупний робітник, який завжди діє сумлінно, бо підкорюється організаційним структурам соціально-економічного устрою. Ці організаційні структури, як відомо і створюють об’єктивні процеси розвитку сукупності виробничих сил і виробничих відносин. Якщо передбачити реакцію класиків економічної теорії на висновки дослідження, то треба їх попередити: не можна тут говорити про те класичне сприйняття, що в сфері пенітенціарної системи держави виявляє себе діалектичний зв’язок виробничих сил і виробничих відносин в повній мірі, але окремі елементи в ній присутні і в конструкції організаційної функції треба їх врахувати. Щоб здійснити це, треба виокремити необхідні для цього елементи, або як це визначено у цитуємих авторів [116, с. 13] – ступені. Вони такі:

1) виробничий процес, який розпоряджається природною, технічною і технологічною основою виробництва товару;

2) фактори кооперації, спеціалізації і комбінування виробництва продукту, які тим чи іншим засобом обмежують створіння і розгалуження функцій і робіт;

3) структура виробничого механізму взаємодії з загальною структурою державного розподілу, обміну і споживання, яка може розраховувати як на внутрішні, так і на зовнішні ресурси руху виробленого товару;

4) організаційна форма виробництва і праці, яка призводить до руху різнорідну працю – кваліфіковану, не зовсім кваліфіковану і некваліфіковану;

5) реальна система підпорядкування праці, яка визначається режимом взаємодії учасників, матеріальними і моральними стимулами і доступністю підприємницького капіталу.

Все те, що визначене у п’яти ступенях організаційної функції, у пенітенціарній системі держави є, чим підтверджується й об’єктивний процес наявності економіки в середовищі пенітенціарної системи. Але внаслідок закритості праці цієї системи, класичні варіанти оцінки виробничих сил і виробничих відносин розглядати стає процесом недоцільним. Якщо виробничі відносини і мають місце, то вони централізовано визначаються державою, яка наділяє обмеженнями персоніфікатора відносин, яким є казенне підприємство виправної колонії. Дії виконуються на загалах фокусування, а не повсюдного розповсюдження відносин обміну. У такому теоретичному просторі основою для розгортання дискусії виступають виробничі сили пенітенціарної системи держави, які у ній не тільки прив’язані до певного виробничо-технологічного процесу, але й цілеспрямовані державою на виховання і навчання учасників виробничої взаємодії, щоб вони змогли виконати провідну задачу, що висувається: після відбуття строку покарання повернуться в громадянське виробниче чи соціальне життя суспільства повноцінними громадянами з якостями «сукупного робітника». Для такого робітника, що є потенційним, процес повернення в середовище громадян має дві сторони, а саме:

1) психологічну, бо він є суб’єктом суспільних відносин, в яких повинний бути визначений як повноцінний громадянин держави;

2) ціннісну, бо він є носієм особистісного фактора виробництва, в якому повинний зайняти особисте місце повноцінного працівника.

В даному викладі саме і активізується намагання уточнити наукову позицію дослідників не по першій, психологічній, бо про неї вже уточнення є, а по другій, ціннісній, стороні відносин у суспільстві, що повинна завершуватися економічними здобутками.

Якщо оцінювати зв’язок пенітенціарної системи з сучасною сферою економічного розвитку, що є перехідною до ринку, то про такі процеси можна сказати наступне: вони мало впливають на становлення і розвиток доцільної якості відбуваючих покарання, бо їх сфера перебування закрита, а прогресом техніки і технології виробництва суспільство нехтує, і тому зміни не можуть відбуватися по визначеному ряду економічних негараздів без відповідного забезпечення процесів. Таке вказує на те, що на пенітенціарну систему той факт, «що саме в перехідних формах особливо інтенсивно розвивається структура виробничого організму, з’являються різноманітні організаційні форми сукупного робітника» [116, с. 15], не впливає. Не діє така передумова також по тій причині, що в пенітенціарній системі організаційні форми не змінюються тривалий час, а гнучкість і рухливість виробничого механізму забезпечується оновленням виробничих фондів вкрай рідко.

Окрім того, треба пам’ятати й про те загально-теоретичне положення, що в перехідний період всередині попереднього технічного базису держави, що згасає, передумови становлення якісно нового сукупного робітника повинні визрівати, на що треба мати час. Окрім того, із-за недосяжності використання у виробництві у такий час науково-технічних досягнень процеси заморожуються і випереджаючий розвиток техніки гальмується, а час реанімації передбачити і вирахувати неможливо. Наряду з наведеним, до ряду інших сфер знань доступу немає, а тому заздалегідь відомо, що сукупний робітник пенітенціарної системи в цивільне життя входить відсталим і здатний він виконувати виключно найпростіші функції і виключно фізичну працю, що часто не забезпечує належного матеріального і морального задоволення його потреб, а тому повертає його назад в карно-крадіжницьку сферу. Діє декілька причин його повернення, головні з яких можна назвати:

– психологічне неприйняття покараним промислового середовища за рядом визначених вище статків, і відповідне неприйняття відбувшого покарання соціальним середовищем держави;

– відсутність навиків, які надали б відбувшому покарання переваги і дали б змогу виконувати виробничі функції належної диференціації і спеціалізації.

Тобто треба мати в дослідженні елементи моделі відтворення економічного мислення такої людини. Вона включає органічні моменти і методичні засоби, що становили основу наукової розробки адміністративно-розподільчої системи організації суспільного виробництва і перехідні елементи і системи утворення ринкових відносин, в яких виробництво і відпочинок залишаються основними ланками життя людини. Основу пошуку, що відноситься до проміжного узагальнення, склали наступні джерела [117].

Бляхманом Л.С. опрацьовано систему перебудови економічного мислення людини під об’єктивні умови господарювання на етапі утвердження принципів соціалістичного підприємства і господарського механізму держави відповідно до вжитку трьох ступенів економічного мислення радянської людини за моделлю «пізнання – засвоєння – поведінка» [117, с. 26]. Ним розрізняється дія внутрішніх протиріч, що провокуються природними явищами у сукупності з пороками мислення і поведінки людини, і зовнішніх протиріч, що активізуються організаційними факторами суспільного виробництва і взаємодії. Такі протиріччя збереглися і є актуальними, бо і докорінне оновлення соціалістичного суспільства пов’язувалося фахівцями з перебудовою економічного мислення людини і як творця і як виробничої сили. Наукою розвивалося три вузлові теми, а саме: пізнання економічної дійсності, освоєння економічних знань і перебудова економічної поведінки. І все таке означало сприймати економічне мислення як:

1) форму економічної свідомості і культури, що є завжди вкрай консервативною, бо «свідомість – це суб’єктивний, тобто відображений і опрацьований в голові людини образ реальної економічної дійсності» [117, с. 9], що сягає в залежності від доступності рівня буденного чи наукового і відповідних орієнтирів економічної поведінки. Поєднання буденного і наукового пізнання дійсності дозволяє встановити найбільш суттєві і закономірні зв’язки між економічними явищами, сформувати дві форми економічної свідомості – економічну ідеологію і господарську психологію. Економічна ідеологія діє як система поглядів класу, соціуму чи окремого середовища виробників на організацію економічного життєзабезпечення суспільства, форми управління економікою, економічні відносини в суспільстві, а господарська психологія – як форма відображення чуттєвого сприйняття;

2) процес відображення економічних відносин в свідомості людини, засвоєння людьми економічних знань і втілення їх в свідомій економічній діяльності за формами, серед яких своє місце займають економічна ідеологія, економічна психологія і економічна культура суспільства.

Виходячи з наведеного, виявляються концептуальні елементи моделі економічного мислення персоніфікатора дослідження, як-то результуюча економічної поведінки робітника, результуюча характеристика мудрого і дбайливого хазяїна, що має сталі орієнтири на діяльність, її результати і здобутки, результуюча самостійного сприйняття рішення про використання майна, результуюча незалежності зв’язків з постачальниками сировини і споживачами речовини, результуюча індивідуально обгрунтованого вибору сфери діяльності, результуюча вільного користування доходом від діяльності та інші вмотивовані фактори і складові взаємодії. Критичний аналіз такої моделі завершується висновком про те, що в пенітенціарній системі держави можна користуватися такою моделлю, притримуючись формату відносин, вимог жорсткого контролю і залежної поведінки.

Повноцінним залишається вимірювання потреби окремої особистості в підприємницькій здатності людини. Таке можна виконати через динаміку відповідної потреби в підприємницькій здібності людини, яка знаходить віддзеркалення завдяки взаємодії: матеріально-речовинних економічних форм (речовинно-наочна, натурально-речовинна т. ін.) і ідеальних економічних форм (віртуальна, евристична, соціально-економічна, економічна т. ін.). Ці форми, власне, і дозволяють виявити основу для вимірювання підприємницької здібності людини кількісно за сприянням теоретико-інформаційного підходу і структурного аналізу потреб, що задовольняються.

Оскільки підприємницька здібність людини – це системна цілісність, яка виявляється як у формах поведінки і діяльності особистості, так і в результатах задоволення індивідуальних і колективних потреб громадян держави, то в кінцевому визначенні вона отримує віддзеркалення кількісно в доходах, супердоходах, благах і послугах, положення яких у разі порівняння один з одним можна відобразити математично через об’єм, щільність і вартість виробу як в окремо взятій точці держави, так і в окремо взятому її регіоні. Оскільки сфера реалізації потреби в підприємницькій здібності людини не обмежується чимось визначеним, то механізм такого віддзеркалення обумовлюється теж деяким рядом характеристик, які виступають як похідні від обміну речовиною, енергією і інформацією. Дане положення реально підводить дослідження до рішення висунутого завдання за тим збігом обставин, коли можна припустити саме реалістичність одержання в своє розпорядження числового значення підприємницької здібності людини.

Щоб приблизитися до такого процесу, треба виконати формалізацію економічного явища, що назване «потреба в підприємницькій здібності людини». Методично така процедура виконується у два етапи відтворення взаємин в системі «підприємець-споживач» U «споживач-підприємець», елементи якої поєднуються штучними і ймовірними відмінностями, за якими інформативними є етап пошуку засобів налагодження взаємин підприємця і споживача і етап їх утвердження. В середовищі ресоціалізації в’язня виокремлені етапи дозволяють спожити відмінні здібності людини.

На першому етапі пошуку засобів налагодження взаємин підприємця і споживача здійснюється на врахуванні можливості і ймовірності виробництва і споживання речовини, а тому досить мати в своєму розпорядженні інформацію про виробництво, запаси сировини і енергоносіїв, наявність виробничих потужностей і підготовленість суспільства, продукту чи товару до споживання. Виробляється механізм «повідомлення», який автоматично фіксує операцію по вимірюванню рівня задоволеності системи «споживач – підприємець»: підприємець передає продукт, товар, а споживач його приймає.

В даному випадку значення повідомлення відіграє сукупність «відомостей про їх предмет» [113, с. 37], а «можливість такої оцінки виникає з того, що будь-яка система потреб має певну структуру» [113, с. 37], обширність, кількість і щільність в кожній точці. Можна звести вимірювання динаміки до двох способів: до простого обліку збільшення об’єму системи екстенсивним способом, або до реєстрації зміни щільності системи в кожній точці за інтенсивним способом насичення. Оскільки підприємницька здатність людини конструює якісну систему і наповнює її новими потребами, то обидва способи вимірювань можуть бути об’єктивно сприйнятими науковим середовищем, бо «поява нової потреби веде до відносної зміни у всій системі потреб» [113, с. 38], тоді як зміна співвідношення між потребами, що є, виступає основною умовою їх нових різновидів, а, отже, і точкою відліку. Наведене можна сприйняти за висновок чи узагальнення.

На другому етапі взаємин підприємця і споживача вирішується задача їх утвердження, а тому ведеться пошукова робота по з’ясуванню якості освоєних і нових різновидів продуктів і товарів. В цьому випадку доступним для абсолютного вимірювання виступають освоєні потреби, які відомим чином минули практику ефективного задоволення споживача матеріальними благами. У цій сукупності розглядається і оцінюється представлений асортимент товарів, робіт і послуг, і дане спрощує організацію угоди по виробництву продукту, по налагодженню обміну конкретною діяльністю і стабільність відносин. Залишається розрахувати лише динаміку виробництва і споживання, яка за своїм фізичним змістом виступає як вимірник споживання. Потік нових різновидів продуктів і товарів заміщає ті групи, що втратили актуальність, але вимірником їх корисності виступає вже не динаміка виробництва і споживання, а прогнозна корисність, яка не тільки породжує нові корисності, але і відповідно до закону піднесення потреб забезпечує переорієнтацію масового потоку споживання. Дане відображає характеристика «приріст потреб в кожний даний відрізок часу», в якому повинні бути задіяні наступні складові, а саме:

а) об’єм задоволення потреби населення раніше освоєними виробництвом різновидами продуктів, товарів, робіт і послуг;

б) потік благ, які актуалізуються на відтворювальних стадіях розподілу, обміну і споживання і на основі технічної і комерційної перевірки і утвердження передається у виробництво з орієнтацією на масовий попит населення.

Узагальнене і наведене на рис. 5.3 є методичним підходом до формалізації явища за рядом вивірених складових: поєднуючи здобутки обох етапів взаємин, що оцінюються, як на першому, так і на другому етапах відтворення взаємодії і взаємовідношення, знаходиться засіб вимірювання прийомів кількісного об’ємного, тобто натурального, і кількісного вартісного, тобто упредметненого, відображення підприємницької здібності людини. Значущість або частка участі підприємницької здібності людини в задоволенні певної потреби передбачується економічно через синтетичну характеристику «дохід-супердохід», а організаційно – через соціально-ймовірнісну оцінку «ранг», тобто через «кількісну оцінку, засновану на логарифмі частоти чи питомої ваги окремої потреби» [113, с. 39], що висунута була дослідником і наведена. Методична складова моделі очікує пояснень, бо як показує теорія масового обслуговування – це не єдина характеристика: в їх числі є такі параметри вимірювання, за якими виступає «ступінь доступності», «математичне очікування надходження», «мода задоволення граничної корисності» і ряд інших параметрів.

Рівень різноманітності потреб відображається як:

де Н – рівень різноманітності системи потреб;

N – кількість потреб.

Є застереження, за яким характеризувати рівень різноманітності, що ототожнюється В.М. Логуновим зі складністю розвитку системи потреб тільки числом від log N було б процедурою невіточною, оскільки різні потреби як в їх речовинно-наочній, так і в соціально-економічній формі мають неоднакову питому вагу в системі потреб. Ці моменти можуть бути враховані більш досконалішим показником, що визнаний наукою, – це ентропія системи, обчислювана за формулою [118, с. 261], яка є відомим перетворенням формули (5.2) [119, с. 71-72]. Ентропія системи розраховується наступним чином:

(5.2)

де Н – ентропія даної системи;

i = 1, 2, 3,…N;

P_i – вірогідність результату i-ї події, причому P_i ≥ 0; а .

При практичному використанні формули (5.2) для характеристики різноманітності системи потреб слід розглядати вірогідність результату і-тої події, як питомої ваги даної потреби, що вилучена з безлічі потреб, якщо вони виміряні яким-небудь єдиним вимірником. Використання у формулі (5.2) замість логарифма вірогідності результату кожної події логарифма величини, зворотної питомій вазі кожної потреби, дозволяє змінити знак суми. В результаті формулу (5.2) можна перетворити і для вимірювання рівня розвитку потреб. Тоді треба користуватися формулою, що має вигляд:

(5.3)

де Н – різноманітність системи потреб;

i = 1, 2, 3,…N;

P_i – питома вага і-ї потреби, причому P_i ≥ 0; а .

Формулу (5.3) можна інтерпретувати наступним чином. Величина Н виявляється дорівненою кількості відомостей чи повідомлень, що доставляються суб’єктові потреби за певним набором, в якому міститься N потреб, незалежно від соціально-економічної приналежності їх суб’єкта. Ця кількість відомостей і повідомлень характеризує різноманітність системи потреб. До такого висновку дійшов автор викладеного методичного підходу, який проголошує наступне: умови життєдіяльності є силою, що визначає різноманітність потреб і їх впорядкованість в системі. Проте ці умови реалізуються через суб’єктивну діяльність людини, опредметнюються в ній і тим самим себе регулюють, тому структура діяльності людини дозволяє передбачати і відповідну структуру його індивідуальних потреб, що доставляються йому як відомості про ці умови.

Природним є те, що один ряд параметрів в переліку характеризує соціальне середовище споживання, а інший – економічне, власне виробниче і підприємницьке середовище. Але і той, і інший їх ряд опосередковує й «дооформлює» кількісне уявлення про сутність, у якості якого вивчається «підприємницька здібність людини», до якої розмаїття і невизначеності вносяться змістом і структурою діяльності. Зміст і структура діяльності, у свою чергу, знаходяться в пропорційній залежності від частоти оберту речовини, товару, капіталу і т. ін., що визначається структурою і частотою виникнення тієї чи іншої потреби. Про це співвідношення частот потреби і її доступності проводить дискусію і цитуємий автор [113, с. 39-40] в тому разі, коли ним обговорюється кількісна оцінка показника зв’язку. «В межах системи потреб, – заключає дослідник, – зв’язки між ними можна представити у вигляді таблиці значень залежності потреб один від одного» [113, с. 40]. Таку таблицю можна сприймати за змістом як методичне визначення оцінок переходів системи потреб з одного задоволеного стану в інший незадоволений, і допускати, що вона може бути складена у відповідності до підприємницької здібності людини, чи, хоча б, стосовно відображення процесів активізації обміну діяльністю за рахунок включення підприємницької функції людини.

Якщо в своєму розпорядженні є початковий суб’єкт потреб, то виявляється можливим за таким методичним підходом оцінити безперервність розвитку задоволення потреби за сприянням підприємницької здібності людини по ряду показників чи складових, серед яких: кількість потреб, їх частота (питома вага) і рівень зв’язку між ними. Введення в методику даних параметрів дозволяє виконати розрахунки, що завершуються кількісним значенням, але, як і до початку таких розрахунків, залишається складним відображенням у методиці структурного аналізу потреб щодо визначення впливу на процес відносин саме підприємницької здібності людини.

Для здійснення структурного аналізу потреб, знову ж, повертаємося до названих вище двох форм взаємодії, які тепер визначаються у політекономічному значенні як:

1) натурально-речовинна форма реалізації потреб;

2) економічна форма реалізації потреб.

Дослідження, знову ж, цікавлять кількісні характеристики і описові зв’язки. Відобразити їх треба відповідно до вище позначеного закону піднесення потреб, що включає в розрахунки інші мотиви і можливе за даними логічного визначення, а саме:

– відправник «повідомлення» і постачальник «створеного продукту» зберігають власну структуру не тільки як таку, що є реалістичною до створення продукту, але й одночасно готуються до процесу внесення в економічне середовище чогось нового, що ще є невідомим, в продукт, його дизайн, структуру, матеріал і т. ін., тобто учасники взаємодії з цього часу підлаштовуються під ускладнену форму взаємодії із зовнішнім світом потреб за тенденцією розширення кола споживачів. Тут поєднуються загальні риси речовинно-наочної, натурально-речовинної і економічної форм руху продукту і розвитку підприємницької здібності людини;

– виробник підсилює суспільний статус продукту. Тут поєднуються ймовірності віртуальної, евристичної і економічної форми руху продукту і розвитку підприємницької здібності людини;

– суспільство регулює і формує потреби вигідним для нього способом. Тут поєднуються спільності організаційно-економічної, комунікативно-інформаційної і безлічі соціально-економічних форм руху продукту і розвитку підприємницької здібності людини.

Представляючи реально визначений зміст віртуального ряду повідомлень і сигналів, що подаються, і відомостей, що відображають статистично сутність і структуру об’єкту споживання, дане явище можна в роботі представляється як кінцево впорядкована множина, яка функціонує в очікуваній послідовності, що підкоряється певному теоретичному закону розподілу. У числі теоретичних законів розподілу може проявити себе нормальний закон, закон бета-розподілу, закон Эрланга n-ного порядку чи показовий закон. Відправник повідомлення може розрахувати, а споживач продукту може уточнити закономірності і характеристики за даними моніторингу. Разом з тим, наведений перелік розрахункових характеристик, що видається теоретичним законом розподілу, може бути сприйнятий як допоміжний, що вимагає включення в аналіз більш компактної і інформативної методики.

Приєднаємося до обгрунтування В.М. Логунова, які він проводить в джерелі [113, с. 42-44]. Інтерес до цієї методики викликається тією обставиною, що підприємницька здібність людини відображається через реалізацію того чи іншого його повідомлення, яке приймається до уваги, піддається аналізу і оцінюється. Перед тим як перейти до викладу авторської методики, скажемо про її загальні риси. Звернемо увагу на те, що повідомлення за визначенням дослідника набувають фізичного описового значення, вони, як віддзеркалення умов життєдіяльності, мають різну частоту зустрічностей і різну питому вагу в системі повідомлень. У зв’язку з цим остання, як форма системи потреб, може мати виражену різноманітність.

Різноманітність системи потреб – це її характеристика стосовно періодів часу і суб’єктів.

Представляючи модель розвитку потреб, різноманітність системи потреб залежить від кількості потреб і їх частоти зустрічності (питомої ваги). За цим множинність елементів системи потреб указує на невизначеність реалізації кожної з них, що відома. Це положення В.М. Логуновим детальніше представляється наступним чином. Передамо сенс формалізації близько до висловленнями автора наступним чином: при існуванні деякої системи потреб, що включає в себе один елемент, невизначеність реалізації такої системи, як і її різноманітність дорівнюються «нулю» → якщо є дві різні потреби, то як невизначеність здійснення будь-якої з них, так і різноманітність відмінні від «нуля», оскільки з’ясовується можливість реалізації вибору → з цього виходить, що різноманітність є відношенням щонайменше двох потреб, які розрізняються за якими-небудь ознаками → очевидним є те, що із збільшенням числа потреб (N), їх різноманітність буде зростати, тому рівень різноманітності безлічі потреб можна розглядати, як функцію їх числа → останнє дозволяє прийняти за міру різноманітності системи потреб, що включає N її різновидів і логарифм числа N(logN) → логарифмічна функція як міра різноманітності потреб використовується тому, що при N=1 різноманітність дорівнює «нулю», а при зростанні N вона теж зростає. Одиничність такої функції доведена в джерелі [119, с. 69]. Тобто, враховуючи наведене, різноманітність системи потреб завжди можна відобразити математично.

Використання викладеного підходу до кількісної оцінки піднесення потреб у всіх формах опосередковування первинно дозволяє виявити їх динаміку, що є порівняльною основою для різних періодів часу, соціальних груп, соціумів і суспільних умов, а вторинно – підходити більш грунтовно до підготовки ув’язненого не за конкретною професією, а за методиками, що дозволяють розвивати підприємницьку здібність до творчості за моделлю організаційної функції економічного середовища пенітенціарної системи держави, яке повинне орієнтувати в’язня на виробничий простір держави.

Організаційна функція пенітенціарної системи держави забезпечує розвиток її виробничого і економічного середовища за далекоглядною задачею підготовки людини до включення в суспільне виробництво. Вирішення такої задачі має методичні процедури.

Головним методичним підходом до розвитку людини у пенітенціарній системі держави до того рівня, що дозволяє включитися у виробничій простір державної системи, за методикою дослідження є набуття особистістю професійних знань, навичок і умінь, щоб виконувати визначені операції, рухи і роботи. Така сфера розглядається професійною педагогікою, і вибір методу залежить від конкретного виду діяльності. Оскільки треба прив’язуватися до конкретного виду діяльності, що сприймається економічним середовищем пенітенціарної системи держави, і в залежності від його змісту конструювати метод чи надавати загальні положення і рекомендації, то розглядаються загальні методичні питання. За таким засобом методичним підходом спочатку приймається те відоме фахівцям положення, за яким стверджується наступне: первинно людина здатна виконувати певну роботу по самозабезпеченню визначально на побутовому рівні, а далі вона послідовно розвиває власні фізіологічні професійні здібності, щоб включитися в суспільно корисну працю. Тобто розглядається людина самодостатня, здатна здійснювати певну діяльність, і завдання суспільства чи пенітенціарної системи держави полягає в розширенні її праце готовності засобами, що виокремлюються за критерієм діяльності і праці.

Діяльність людини реалізується за допомогою конкретної праці, яка дослідниками [120] представляється через показники фізичної і розумової працездатності, її продуктивності але для даної розробки найточніше описується по методу працеготовності, який запропонований Леманом [120, с. 12-14]. За фізичним механізмом віддзеркалення такої працеготовності особи розрізняються за чотирма ступенями напруги. У викладі С.А. Косилова і Л.А. Леонтьєвої [120, с. 12] напруга і резерви працездатності описується наступним чином: «При незначних запитах до працюючого він може виконати свою роботу автоматично, мінімально привертаючи свідомий контроль. Така діяльність представляє нижчий ступінь напруги організму (наприклад, їзда на велосипеді по рівній місцевості) і може продовжуватися без стомлення протягом тривалого часу.

Наступний ступінь використання резервів працездатності – «фізіологічна працездатність». При цьому робота може проводитися без особливої напруги волі, наступаюче стомлення повністю ліквідовується під час відпочинку і нічного сну. Третій ступінь використання загальної працездатності – це робота із залученням «звичайних резервів», мобілізована спеціальною напругою волі, коли вимоги виконуваної роботи переходять межі «фізіологічної працездатності». При такій роботі наступає сильне стомлення, що не ліквідовується відпочинком і нічним сном. Остання, четверта, ступінь трудової напруги організму – включення резервів, не підлеглих волі працюючої людини, які захищені за звичайних умов функціями автономної нервової системи і можуть бути пущені в хід під впливом спортивного азарту або дією фармакологічних засобів (наприклад, первітін та ін.). Така діяльність веде до загального виснаження організму» [120, с. 13-14]. Тобто фізичний механізм праці відомий, і щоб досягти меншої витрати і примножити резерви, треба людину тренувати.

Разом з тим, введення названих показників в дослідження, особливо працездатності людини, приводить до отримання очікуваного результату частково: з тієї причини, що це синтетичні характеристики, що описують, власне, не людину, а економічну систему в узагальненому, кінцевому уявленні. У цю систему людина вступає по ряду інших характеристик і для їх встановлення потрібно вивчити професійно значущі властивості суб’єкта діяльності, що є «такими характеристиками, від яких залежить успішність його професійної діяльності» [121, с. 109]. Якщо продовжити думку авторів для конкретизації і класифікації властивостей особи, то треба дати пояснення щодо людини. Вони наступні:

1. В якості професійно-значущих для суспільства властивостей виступають індивідуально-психологічні властивості особи, тобто властивості індивіда, опосередковані відносинами особи, і власне стосунки особи;

2. До індивідуально-психологічних властивостей відносяться сенсорні, перцептивні, аттенціонні, мнемічні, розумові, мовні, емоційні, вольові, комунікативні властивості особи;

3. Відносини особи включають ставлення людини до себе, до інших людей, до праці, до своєї професії, спеціальності, тих або інших професійних завдань, розташування її щодо створюваних матеріальних цінностей і в середовищі суспільної власності, участі в розробці ідеологічних цінностей суспільства, законів і правил, стратегії майбутнього, тактики усіляких змін і т.д.

Представлений перелік професійно-значущих властивостей людини теж загальний, але він достатній для проведення дослідження, подальшого уточнення структури якостей суб’єкта діяльності та встановлення зв’язку з особливостями професійної діяльності. Оцінка сутності проводилася за даними анкетування і за матеріалами узагальнення історичного досвіду раціональної організації праці, робочого місця виконавця і його робочих рухів безвідносно до виду людської діяльності. Методичною основою даної розробки є методична програма, запропонована групою фахівців на чолі з Т.П. Зінченко [121]. Запозичується з цієї програми, власне, система «суб’єкт праці – професійне середовище», компоненти і показники до неї, а інші елементи треба розробляти. Доцільність розгляду такої системи обгрунтовується авторами таким чином: «Від ступеня взаємної відповідності, динамічної рівноваги підсистем «суб’єкт праці» і «професійне середовище» залежить результат функціонування системи, метою якої є отримання того або іншого необхідного суспільству продукту певної якості. Для людини як суб’єкта праці ця мета виступає як вимога професійної успішності» [121, с. 4-5]. Можна приєднатися до думки і приступити до розгляду показників людини і компонентів професійного середовища. По узятій за основу методиці названі наступні складові:

1. «Людина як суб’єкт праці аналізується за такими показниками: 1) професійно-значущі індивідуально-психологічні властивості; 2) досвід (знання, уміння, навички, рівень професіоналізації); 3) спрямованість (мотиви, ціннісні орієнтації, трудові установки); 4) стани;

2. Компонентами підсистеми «професійне середовище» є: предмет праці, мета праці (що визначає професійні завдання), знаряддя праці, фізичне середовище, соціальне середовище» [121, с. 4].

У структурному відношенні дослідження підпорядковується виявленню взаємодії людини і професійного середовища, що приводиться в рух працею. Така, що вводиться нами в дослідженні навмисно, посилка робить логічною реалізацію науково-методичної схеми пошуку сукупності інформативних показників і компонентів за даними рис. 5.4. У цій схемі основу представляє працездатність людини до праці.

Прийнята схема опису за допомогою показників і компонентів вимагає пояснення теоретичних процесів і їх складових за сутністю в логічній послідовності, де первинним елементом виступає «професійне середовище», в яке людина повинна увійти підготовленим працівником і виконавцем, тобто «суб’єктом праці». З’ясуванням цього, власне, і потрібно займатися в даних методичних положеннях, бо ув’язнений з часом повинний набути відповідні якості у пенітенціарній системі держави, вийти з неї і включитися у суспільне виробництво.

У професійному середовищі – в першій складовій системи, що вивчається, – знаходять місце і взаємодіють «суб’єкт праці» і «чинники професійного середовища». До встановлення їх сутності і характеристик приступимо у вказаній послідовності. Тобто потрібно говорити або про здібність людини до праці, і тоді виходить набір його фізичних складових, або поставити завдання вибору окремої її якості, яку потрібно пристосовувати відповідно відомим виробничо-технологічним умовам. Перевагою щодо предмету роботи надається другому варіанту розгляду зв’язків, оскільки в ньому можна одночасно представити загальні процеси трудової діяльності, стан працівника і принципи раціональної організації робочих місць і робочих рухів.

Включення в дію індивідуальної здатності людини здійснюється саме в професійному середовищі, в якому ряд специфічних чинників вносить корегування ситуації, звичної для людини. Чим менш підготовлена людина до праці, тим більш істотна дія на його психіку виявляється цими чинниками. За даними досліджень [120-122] та ін. чинники професійного середовища впливають в основному на здоров’я і працездатність людини, на її ставлення до праці, ступінь задоволеності працею, ефективність і якість праці. Фахівці ділять основні чинники професійного середовища, як правило, на чотири групи, в числі яких:

1) санітарно-гігієнічні (мікроклімат, освітленість, рівень шуму, механічні коливання, випромінювання та ін.);

2) психофізіологічні (фізичне навантаження, нервово-психічна напруга, організація робочого місця та ін.);

3) естетичні (художнє оздоблення інтер’єру, виробничих приміщень, пропорційність форм і кольорове оформлення робочого місця і т. п.);

4) соціально-психологічні (психологічний клімат колективу).

Положення, що людина може працювати успішно лише при достатньо обмежених відхиленнях значень чинників від прийнятих норм. Тобто, чим більші ці відхилення від норми, тим нижчий показник працездатності людини і результати його праці. Тому вивчення впливу чинників професійного середовища на показники виробничої діяльності необхідно здійснювати з метою створення найбільш комфортних умов, які забезпечують оптимальну динаміку працездатності, добре самопочуття і сприяють збереженню здоров’я працюючих. Оскільки для даного дослідження першорядну важливість мають чинники професійного середовища, що формуються на принципах психофізіологічної спрямованості, то для опису слід залучити матеріали з галузі психології і фізіології праці. Комплексність розгляду досягається на основі того, що людина отримує знання або сукупність уявлень про:

– предмет праці і зміст професійних завдань;

– фізичні компоненти професійного середовища і властивості їх прояву;

– структуру фізичного і нервово-психічного навантаження, що укладається в праці;

– особистісні цінності робочої професії або їх комплекс;

– психічні стани людини, обумовлені процесом праці, і необхідні якості емоційної стійкості та умови адаптації працівника до професійного середовища.

Маючи в своєму розпорядженні знання, людина на рівні суб’єкта праці складає особисте уявлення про індивідуально-психологічні властивості, які необхідні для середовища конкретної діяльності, виробляє ставлення до праці і оцінює відповідність власних якостей професійному середовищу, і навпаки – професійного середовища ціннісним орієнтаціям суб’єкта праці. Тобто його уява починає обгрунтовувати ряд логічних побудов, які дозволяють йому ухвалити рішення, щоб увійти в середовище професійної діяльності.

Перед розглядом даної групи питань треба звернути увагу фахівців на ту обставину, що людина вступає в виробничу діяльність, яка відрізняється часто вельми складними функціями, діями і зв’язками. У простому варіанті її

уявлень виникає предмет праці, як система властивостей і взаємин речей, явищ, процесів, якими людина, що працює на певному трудовому посту (робочому місці), повинна в думках або практично оперувати, тобто розпізнавати, враховувати, упорядковувати, перетворювати, зберігати або відшукувати їх. Ці взаємозв’язки належать п’яти основним типам предметів праці, які за класифікацією Є.А. Климова [49] визначають тип професії і які треба тут назвати:

– біономічні спеціальності U предмет праці – природа, живі організми,

– технономічні спеціальності U технічні системи, матеріали, енергія,

– соціономічні спеціальності U люди, групи, колективи,

– сигнономічні спеціальності U знакові системи,

– артономічні спеціальності U художні образи або їх елементи.

Мета праці, а в даному розгляді – результат, якого вимагає або чекає від людини суспільство, визначає професійні завдання. Для гностичних спеціальностей це, власне, і завдання розпізнати, розрізнити, визначити, оцінити, розібратися, перевірити; для перетворювальних – обробити, упорядкувати, організувати, вплинути, обслужити; для проектно-пошукових – винайти, придумати, знайти новий результат, зразок, варіант. У число знарядь праці Є.А. Клімов пропонує включити не тільки оброблювальні інструменти, але і будь-які засоби, що підсилюють здатність людини по розпізнаванню особливості об’єкту праці і дії на нього. Тому до знарядь праці слід відносити не тільки машини і механізми, вимірювальні інструменти і прилади, автомати, апарати і пристосування, але й «функціональні засоби організму», серед яких своє місце займають виразні засоби поведінки, мови, правила вирішення теоретичних і практичних задач і т.п. Наука має в своєму розпорядженні знання, які грунтуються на перетворенні біоенергетичних компонентів людини. Представлений опис названого моменту сприймається за даними джерела [124] і рядом інших джерел [125-135], де підтверджується явище такої енергії. Задля справедливості слід зазначити, що є і інші способи сприйняття біоенергетичних компонентів людини, але оскільки такий компонент виходить за рамки дослідження, то детально не розглядається.

Для засвоєння фізичних компонентів професійного середовища людині, окрім названого, потрібно бути готовою до вивчення і засвоєння ергономічної контрольної карти, яка прийнята була на II конгресі з ергономіки в 1964 р. ХХ сторіччя. Не зупиняючись на її технічних подробицях, які виходять за межі даного дослідження, скажемо, що ергономічна карта має науковий зміст і служить для систематизації і аналізу різних чинників, що впливають на трудовий процес і продуктивність праці, а також на реакцію організму працівника на ступінь робочого навантаження. Ергономічна карта містить як основні, так і приватні питання, що мають значення при здійсненні аналізу змісту і структури деяких специфічних видів робіт. Тому окремі питання, які при виконанні конкретних видів робіт залишаються неістотними, і з даного аналізу виключаються.

Аналіз фізичних компонентів професійного середовища, таких, наприклад, як мікроклімат, шум, характер організації праці і робочого місця, фізичне і психічне навантаження, має значення з позиції такого ряду вимог, які середовище пред’являє до психіки людини. Від ступеня взаємовідповідності вимог професійного середовища і можливостей суб’єкта праці залежить як успішність професійної діяльності, так і задоволеність людини працею, її загальний повсякденний психічний стан. Дана взаємовідповідність, кінець кінцем, відображається через фізичну тяжкість і нервово-психічну напруженість праці.

Уявлення про фізичну тяжкість і нервово-психічну напруженість праці має наукове і практичне значення, оскільки дозволяє людині співвіднести свої здібності і можливості в процесі відтворення робочої сили, що потрібно виконувати в межах реальної витрати біологічної енергії. Суспільство має в своєму розпорядженні необхідні способи і методики такого відтворення. Зупинимося на описі одиничних методичних підходів.

Одним із способів порівняльної оцінки нервово-психічного навантаження в праці є віднесення діяльності, що вивчається, до тієї або іншої групи відповідно до типової, примітної ознаки. Підставою для віднесення його до однієї з чотирьох включених в методику груп служить взаємозалежний ряд критеріїв, в числі яких величина фізичного навантаження, темп рухів, число об’єктів спостереження, навантаження на зоровий і слуховий аналізатор, монотонність, режим праці і відпочинку та ін. Перша з цих груп розглядається як та, що включає показники з мінімальним значенням, а четверта – з максимальним.

Особистісні цінності робочих професій і малознайомих людині занять професійного призначення в суспільстві, як правило, порівнюються із заробітною платою і її величиною, а вже після того – з фізичною тяжкістю, нервово-психічною напруженістю і витратами часу, тобто на основі узагальнення думки, оточуючих і власного візуального спостереження за операціями праці робиться «прикидка» корисності. Але є й достовірніші наукові методи отримання особистісної оцінки. Так, по методу В.Д. Шадрікова [124-125], розроблена системогенетична концепція аналізу діяльності, в якій обгрунтовується необхідність вивчення і отримання даних про трудову діяльність на особистісно-мотиваційному, компонентно-цільовому, структурно-функціональному, інформаційно-психофізіологічному і індивідуально-психологічному рівнях. В процесі особистісно-мотиваційного аналізу, який виступає основою і пропонованої методичної розробки, автором концепції виявляється значущість професійної діяльності для особистості і джерела активізації зрілого працівника. Підтверджуються наступні положення, а саме: рівень мотивації трудової поведінки взаємодіє в поєднанні системи потреб особистості і можливостями задоволення її потреб, що містяться власне в професії. В цьому випадку, який оцінюється як ідеальний, питання соціалізації і адаптації людини не приймається до уваги.

Разом з тим, питання соціалізації людини і адаптації до режиму праці і майбутніх навантажень займають одне з центральних питань, а людина, включаючись довільно або мимоволі в професійну діяльність, веде попередню підготовку. Саме в процесі трудової діяльності виникають різноманітні стани, найбільш відомими серед яких виступають напруженість, стомлення і монотонність. Ці стани впливають на працездатність людини, найчастіше, знижуючи її. Оскільки діагностика психічних станів в трудовій діяльності має практичне значення з позиції подальшого підвищення продуктивності, ефективності і якості праці, то це дозволяє прийняти за основу методики і названі психічні стани.

Треба сказати про те, що під психічним станом фахівцями розуміється цілісна реакція особистості, спрямована на забезпечення загальних фізіологічних функцій життєдіяльності людини, які викликаються зовнішніми і внутрішніми стимулами. До зовнішніх або об’єктивних стимулів, що викликають той або інший психічний стан, відносяться такі чинники діяльності, якими є монотонність праці і її напруженість, а до внутрішніх або суб’єктивних стимулів – різноманітні оцінки людиною робочої ситуації, її емоційний настрій і втрата мотивації до роботи. Певний стан може наступити у людини за наявності роздільного прояву об’єктивних або суб’єктивних причин, але слід керуватися в роздумах і тим, що навіть реєстрація об’єктивного чинника не означає, що стан, який теоретично приховується за ним, вже виник, оскільки цей чинник викликає стан не безпосередньо, а опосередковано, відбиваючись через особливості особистості. Наприклад, при монотонній роботі у стійких до монотонності осіб стан монотонії може протягом тривалого часу не реєструватися, але виявиться інший стан нервової системи, який відноситься в ряд цілісної реакції організму.

Психічний стан як цілісна реакція людини на певні чинники діяльності пов’язаний з формуванням певної і специфічної для даної ситуації функціональної системи, що включає психічні, вегетативні і рухові рівні. Керуючись цим, діагностику психічних станів необхідно будувати за принципом комплексності і багатофункціональності. До того ж, психологічний стан людини невідривно пов’язаний з терміном «емоційна стійкість». У медичній практиці під емоційною стійкістю розуміється стійкість або, навпаки, рухливість емоційних реакцій, вираженість, яскравість їх прояву, що науковцями правильніше називається як «емоційність», «емоційна лабільність». Пояснюються ці терміни ще і таким чином.

У психології праці терміном «емоційна стійкість» позначається здібність людини до збереження стійкості психічних і психомоторних процесів, до підтримки професійної ефективності в умовах сильних психогенних дій. Емоційна стійкість протистоїть напруженості, оскільки такому емоційному стану, що характеризується тимчасовим зниженням стійкості психічних і психомоторних процесів, властиве і падіння професійної ефективності в умовах сильних емоцій. Напруженість не співпадає по сенсу з емоційною або психічною напругою, що означає стенічний стан, для якого характерні мобілізація функціональних резервів, вольові зусилля на подолання труднощів, саме так, як і з емоційним збудженням, що виникає у відповідь на емоціогенні дії з різних причин, – іноді і не у зв’язку з реалізацією вольового акту. Окремі дослідники замість емоційної напруги застосовують термін «операціональна напруженість», маючи на увазі позитивний стан з домінуванням процесуального мотиву, але в даній розробці для розуміння суті дійсності і праці досить обмежитися поняттям «емоційна стійкість», оскільки емоційна стійкість – це особистісна якість, пов’язана з соціально обумовленими ціннісними орієнтаціями, що визначають мотиви до подолання наслідків психогенних дій, прагнення протистояти напруженості.

Емоційна стійкість залежить від сили нервових процесів. Слабкість збудливого і гальмівного процесів зазвичай співпадає з низькими показниками емоційної стійкості, але залежить вона також і від індивідуальних особливостей емоційної сфери. Підвищена емоційність, вираженість, надмірність емоційних реакцій, особистісна тривожність сприяють розвитку стану напруженості, яка, як вже наголошувалося, свідчить про недостатньо високу емоційну стійкість. Остання характеризується деякою динамічністю, бо вона може знижуватися у зв’язку з несприятливим функціональним, психічним станом, недостатньою підготовленістю до майбутньої діяльності, невпевненістю в її успіху, – це з одного боку, а з іншого – хороша професійна і спеціальна психологічна підготовка, адаптація до вірогідних проявів психогенних чинників, зростання відчуття упевненості в своїх здібностях зумовлюють підвищення емоційної стійкості особистості.

Крім того, можна виділяти емоційну стійкість, пов’язуючи процеси з виконанням певної професійної, спортивної або іншої діяльності, якщо діяльність пов’язувати з хорошою до неї підготовкою і адаптацією до умов. Наприклад, іноді емоційна стійкість згадується у ряді характеристик льотчика, спортсмена, оперативного працівника і т.д. Проте, такі властивості часто мають відносний зв’язок і взаємообумовленість. Так, боксер, який тримається з високим самовладанням на рингу, може не проявити високої емоційної стійкості при навчанні техніці пілотування, витримці оперативного працівника, і навпаки. «Проте всі ці властивості знаходяться, як правило, в прямій залежності від загального рівня емоційної стійкості, що характеризує особистість в її найбільш загальних рисах» [121, с. 131].

Якщо далі перевести опис в русло характеристик, то емоційна стійкість оцінюється шляхом зіставлення показників різних видів діяльності, стійкості психічних і психомоторних процесів до і після достатньо сильної емоціогенної дії. При цьому враховуються зовнішні прояви емоцій і зміни у фізіологічних реакціях по спеціально складених методиках.

Систему соціалізації або входження людини в колектив і освоєння функцій, операцій і робіт можна вважати освоєною, якщо пов’язати отримані уявлення з відчуттям адаптованості. Цей процес означає кінцевий результат входження людини в професійну діяльність, що полягає в оволодінні професією, або з професійною самовизначеністю індивіда. Він полягає в професійній адаптації, яка визначається як процес пристосування професійних і соціальних характеристик працівника до відповідних параметрів підприємства, установи, організації. Розглянемо їх структуру і зміст.

Найбільш відповідальний момент вступу людини в якість суб’єкта праці представляє оцінка і усвідомлення власних індивідуально-психологічних властивостей, які їй здаються необхідними для застосування. За даними загальної теорії фізичної підготовки людини такий вибір грунтується на положеннях анатомії, фізіології і морфології, що відображають саме ту обставину, що людина має в своєму розпорядженні спочатку певні фізичні і розумові здібності. Ці здібності або успадковані нею природні фізичні задатки, або отримані від суспільства унаслідок освоєння соціального досвіду, спілкування з носіями загальної культури і спеціальних знань. Тобто залежно від вікового розвитку людини зміцнюються фізичні і психічні складові організму: організм опановує соціальний досвід виживання, поповнюється привнесеним досвідом і т.д. Взаємна відповідність суб’єкта праці і професійного середовища, що забезпечує успішність професійної діяльності, означає, що не тільки структура індивідуально-психологічних властивостей особистості відповідає вимогам професії, але і особливості професійної діяльності відповідають ціннісним орієнтаціям працівника.

Вимоги людини до професії грунтуються спочатку на інтуїтивній оцінці своїх можливостей і на прагненні встановити відповідність між цими особливостями і характеристиками професійного середовища. Людина не тільки вибирає професію, яка відповідає його особливостям, але і змінює її відповідно до суспільних і особистих потреб. Незручності, складність, небезпека й інші особливості трудового процесу, що викликають у людини негативне ставлення, спонукають її до вдосконалення знарядь праці, умов праці і власне її змісту.

Проте, процес взаємопристосованості в системі «суб’єкт праці – професійне середовище» виявляється не тільки в цьому, але і в тому, що людина в навчанні і самостійній праці прагне збільшити відповідність між вимогами професії і своїми можливостями за рахунок навчання. Разом з тим, в процесі діяльності в мотиваційній сфері особистості відбуваються істотні зміни і деформації психіки. Це пов’язано з тим, що реальний процес праці вносить корективи до системи цінностей працівника, з позиції яких він здійснює переоцінку професії. Тобто на черговому етапі підготовки для працівника відкриваються нові якості, що стають основою для перегляду поглядів і переваг.

Виходячи з проведеного теоретичного аналізу, слід зробити проміжне узагальнення, що, вступаючи в професійне середовище, суб’єкт праці, по суті індивідуально-психологічних властивостей, що вносяться до перетворення, умінь і навиків, що включаються в дію мотивів, знань і трудових установок, є людиною-оператором, яка звертається до резервів власних фізичних і розумових здібностей і на цій основі здійснює діяльність по сприйняттю зовнішньої інформації, зміст якої полягає в очікуванні, прийманні і обробці цільових сигналів. Методичний підхід до аналізу діяльності у формі оператора по прийманню і обробці інформації дозволяє виділити в цій діяльності етап інформаційного пошуку, до якого відносяться функції по виявленню, пізнанню і декодуванню сигналів, виділенню зі всієї сукупності сигналів значущої інформації, виявленню змін в стані керованих об’єктів або відхилень від нормальних режимів роботи, виділенню найбільш критичних об’єктів і ситуацій і розташуванню їх по ступеню важливості або терміновості в чергу для подальшого обслуговування.

Діяльність в режимі інформаційного пошуку в умовах впливу завершується проявом стресових чинників. В якості таких чинників можуть виступати дефіцит часу пред’явлення інформації, що викликає інформаційне перевантаження, і відволікаючий шум. Необхідні параметри для контролю можуть бути отримані на основі моделювання діяльності по виявленню в інформаційному полі змін, що подаються в різних формах і режимах. Залишаючи поки що без уваги форми сигналів і змін, визначимося з режимами. Можливі такі їх варіанти:

а) базовий. Час пред’явлення інформації не обмежується і задається власне респондентом;

б) функціональний. Респондент працює в режимі, наближеному до технологічного, в примусовому темпі і режимі недостатності часу на осмислення умов, обдумування і ухвалення рішення;

в) збиваючий. Респондент працює в умовах, детермінованих сигналами і шумом і відволікаючих його увагу.

Загальним показником оцінки суб’єкта праці виступає зростання або зниження величини інформативного показника. Таким показником на розсуд методики можуть бути вибрані працездатність, швидкість переробки інформації, число помилок, частота серцевих скорочень та ін., або повне припинення у відповідь дій оператора. Остання обставина вимагає реалізації повторного, детальнішого тестування такої його здібності, якою є стійкість організму до зміни умов протікання діяльності.

Ефективність інформаційного пошуку в середовищі суб’єкта праці пов’язується з вдосконаленням його робочого місця. Розрахунок цього показника ведеться відповідно до часу пошуку і вірогідності правильного вирішення задачі. Розподіл часу пошуку може бути описаний якою-небудь теоретичною функцією розподілу. Більшість дослідників, вважаючи, що пошук носить випадковий характер і що в процесі пошуку відсутнє запам’ятовування порядку переглядання ділянок зображення, застосовують для опису експоненціальну функцію, якою є:

де t – час пошуку;

γ – параметр розподілу, рівний 1 / t (тут t – середній час пошуку).

Ефективність пошуку залежить від багатьох чинників, наприклад, від освітленості, яскравості, контрастності зображення, загальної кількості фонових об’єктів або окремих ділянок інформаційного поля, схожих з шуканим об’єктом, від стратегії пошуку, стану спостерігача, якості апаратури і т.п. Присутність в інформаційному полі ділянок або об’єктів, схожих з шуканим, є одним з найістотніших чинників, що впливають на ефективність пошуку. Це пов’язано з тим, що в процесі інформаційного пошуку спостерігач послідовно переглядає ділянки зображення і порівнює їх з еталоном, що зберігається в пам’яті шуканого об’єкту. Залежно від практичної необхідності експериментально доступне вивчення впливу кожного з названих чинників на середній час пошуку і розрахунок чисельного значення параметра γ експоненціального розподілу.

Приведене означає, що в перелік професійно значущих властивостей людини можна включити її схильність до сприйняття зовнішніх подразників і сигналів відомим способом, до їх систематизації, вироблення і ухвалення рішення, до приведення в дію потрібного руху для завершення успішного практичного технологічного завдання. Щоб завершити опис внутрішніх професійно значущих властивостей людини, потрібно описати механізм приведення в дію потрібного руху. Такий механізм фахівцям відомий і полягає він в мобілізації утримання людиною вольового зусилля, яке може бути зміряне, наприклад, по тривалості його утримання. Звернемося до змісту терміну «вольове зусилля».

Вольове зусилля – це свідомо здійснюване зусилля над собою, що є імпульсом до вибору мети, до концентрації уваги на робочому об’єкті, до виконання ухваленого рішення, до початку або зупинки руху і т.п. Вольове зусилля виявляється на будь-якому етапі, реалізації вольової дії, пов’язаної із запуском або зупинкою його, з подоланням труднощів об’єктивного і суб’єктивного характеру, що виникають в процесі трудової діяльності людини. До цього відноситься і подолання несприятливих психічних станів – стомлення, монотонії, напруженості, страху придушення конкуруючих домінант, викликаних сторонніми емоційними чинниками, і т.п.

Вивчення вольового зусилля відноситься до проблеми ефективності і надійності трудової діяльності людини і має практичне значення при діагностиці якостей особистості у ряді таких професій, при виборі яких професійне обстеження і психологічний відбір осіб грають превалюючу роль. Особливо цей процес важливий для діяльності людини в екстремальних умовах, коли виникають перешкоди на шляху досягнення заданої мети. На стадії навчання саме цей процес створення надзвичайних умов, що вносять значні труднощі в здійсненні діяльності суб’єкта, є для тренування необхідним.

Існує безліч методів контролю вольового зусилля, в основу яких покладений єдиний принцип, – принцип вимірювання витривалості людини. По суті методами враховується витривалість м’язової роботи статичного або динамічного характеру, витривалість як реакція на дію зовнішніх подразників і на подолання зростаючого стомлення в розумовій роботі у формі затримки ендогенно обумовленого автоматичного процесу. Зовні це виглядає як затримка дихання.

Загальним недоліком методів виступає те, що витривалість як здатність людини тривало виконувати роботу без зниження її ефективності і якості пов’язана не тільки з вольовим зусиллям, але й з рядом інших чинників. Наприклад, з енергетикою м’язової діяльності, якщо йдеться про випадок, в якому фізична робота переважає. Тому про здатність людини тривало підтримувати вольове зусилля можна говорити в тому випадку, якщо загальний час роботи розділяється на два етапи, а саме: до втоми і після неї, щоб повністю підтримувати задане зусилля. Відчуття втоми – це об’єктивний критерій поділу загального часу витривалості на два компоненти і саме в другому компоненті роботи, на тлі втоми, людина функціонує при іншому режимі регулювання – екстремальному, а зусилля, які вона прикладає, психічно і енергетично значно зростають. Отже, робити висновок про здібність до підтримки вольового зусилля слід не за загальним часом витривалості, а за часом роботи на межі втоми, тобто не за першим, а за другим компонентом витривалості.

Найбільш простим і надійним методом вимірювання вольового зусилля є утримання статичного зусилля певної інтенсивності на динамометрі. Для розрахунку такого зусилля застосовуються спрощені формули:

ВУ(%) = ВУ (в секундах) / Т_в;

де Т_в – загальний час роботи або витривалість, с;

Т_у – час появи відчуття втоми, с.

Вольові зусилля піддаються регуляції. Наприклад, методом фізіологічної раціоналізації праці можна вплинути і на чинники професійного середовища, і на умови праці суб’єкта. Науці також відомо безліч фізіологічних принципів раціональної організації робочих місць і робочих рухів [136]. У таких розробках, в основному, звертається увага фахівців на наступні три їх групи:

– поза тіла під час роботи і вплив пози на рухи;

– робочі рухи, механізм їх виконання, об’єм, напрям, координація і оптимізація траєкторії рухів;

– взаємовідношення в роботі м’язів, органів чуття і кінцівок.

Проте, сказаного, щоб вважати докази обгрунтованими, недостатньо, бо системним підходом до еволюції органічних форм виявляється, що людина розглядається в гармонії і у взаємодії із зовнішнім середовищем. Зміни умов навколишнього середовища ведуть до закономірної зміни її організму, який на діалектичних основах не тільки пристосовується до нього поступово сам, але і змінює до певної міри його структуру і зміст. Це явище використовується суспільством, оскільки виявляється з найбільшим ефектом у формі праці і людської діяльності, в якій принцип єдності організму і зовнішнього середовища, на якому грунтується розвиток і вдосконалення людини, найбільш виражений і зв’язується фахівцями [137, с. 19] «зі спеціальною роботою нервової і м’язової систем, обумовленої характером даної професії», окремої роботи або функції. Унаслідок дії принципу розподілу і кооперації праці цей зв’язок закріплює людину за трудовою операцією, що дозволяє суспільству за рахунок «підвищення її працездатності при особливим чином організованому повторенні одноманітної діяльності» [120, с. 6] отримати з одного боку благо, а з іншого – умови для нерівномірного і негармонійного розвитку самої людини, оскільки «професійна спеціалізація спричиняє значний розвиток одних відділів організму, з функцією яких пов’язана дана спеціальність, і деяке відставання інших» [137, с. 19]. Це означає, що діяльність людини накладає певний відбиток на будову тіла людини.

Розглянуте у загальних рисах представляє людину, зайняту в середовищі праці, але воно не є характерним для професійної спеціалізації праці. Даний висновок підтримується фахівцями, не дивлячись на ту обставину, що на відповідальній стадії вибору виду діяльності соціалізація особи, як правило, включається досвід, який не дає остаточних переваг. У роботі термін «соціалізація особистості» відображає процес засвоєння і активного відтворення індивідуумом суспільного досвіду, в результаті якого він стає особистістю і набуває необхідних для життя серед людей знань, умінь, навичок і звичок» [138, с. 7]. Цей процес, за своїм змістом багаторазовий процес засвоєння і активного відтворення людиною соціального досвіду, конкретизується в освоєнні сукупності норм, вимог, кодексів і основ людських відносин і соціальної поведінки, що забезпечують продуктивну взаємодію в сферах суспільного життя. Основа соціалізації особистості приводиться в рух по мірі отримання уявлень про три сфери – діяльності, спілкування і самосвідомості. Щоб був ясний їх зміст, слід навести їх в роботі за даними цитованого автора, де під:

– «діяльністю» розуміється «динамічна система взаємодії суб’єкта з світом» [138, с. 11], яка за допомогою дії, що складається з певних рухів, виявляється у вигляді гри, навчання, праці, або їх поєднання;

– «спілкуванням» сприймається «складний багатоплановий процес встановлення і розвитку контактів між людьми, породжуваний потребами спільної діяльності і обміну, що включає інформацію, вироблення єдиної стратегії взаємодії, сприйняття і розуміння іншої людини» [138, с. 8], яка за допомогою доцільної взаємодії людей, передачі соціального досвіду, трудових навиків, формування і задоволення духовних і матеріальних потреб виявляється через комунікативні, інтерактивні і перцептивні властивості, дії, і взаємозв’язки;

– «самопізнанням» мають на увазі «відносно стійку усвідомлену систему уявлень індивіда про самого себе, на основі якої він будує свою взаємодію з іншими людьми і згідно ставиться до себе» [138], яка на основі віддзеркалення реальності якогось даного виявляється через когнітивний, емоційний і оцінно-вольовий компонент.

Залежно від того, якому характеру і змісту відповідає пропонована діяльність, людина звертається до різнорідних знань, умінь і навичок, щоб пристосувати власний досвід до виявленої однорідності і оцінити власні перспективи. Таке повинно враховуватися на прикінцевому етапі працевлаштування в’язня, що відбув покарання, у конкретний осередок суспільного виробництва і обміну діяльністю.

Якщо керуватися педагогічною антропологією, то про метод освіти можна говорити після з’ясування конституції життя людини, що представляє цілісність. Найбільш відповідне для даного дослідження визначення терміну «конституція життя», на наш погляд, дано було у свій час Р. Зіммелем і підтримується у джерелі [139]. Воно наступне:

«Сутнісною конституцією життя є те, що вона є безперервним потоком, але при цьому залишається замкнутою в його носіях і змісті, створюючих індивідуалізовані центри. Якщо подивитися на життя з іншого боку, життя завжди є обмежена освіта, що постійно долає свою обмеженість» [139, с. 119].

Дане наштовхує на висловлення думки про те, що людина повинна бажати наповнювати життя певною сутністю, чому сприяють такі відомі фахівцям двигуни-протилежності, якими є незмінність і мінливість, суб’єктивність і об’єктивність, форма і матерія, суб’єкт і об’єкт, і завдяки яким треба слідувати чи постійно долати їх протиріччя в середовищі реальності взаємодії. Щоб вступити в сферу господарства, економіки чи освіти, людині неодмінно потрібно привести в рух деяку силу, тобто деяку категорію, яка в джерелі [139, с. 119] названа Д.Ю. Дорофєєвим як категорія «виходу життя за власні межі». Це філософська категорія, і вона має пряме відношення до змісту конструкції життя ув’язненого і за сутністю, і за змістом. За визначенням того ж дослідника пов’язана вона з філософським знанням, а

«філософське знання, навіть в своїх вищих, граничних, проявах, – це знання, що досягнуте зусиллям самої людини, в першу чергу зусиллям розуму; – стверджує автор, – в нім відкривається те, що людина може розкрити і досягти сама на основі уважного і розуміючого поглиблення просторів свого життєвого досвіду. Саме у життєвому досвіді людини розкривається та основа, яка складає остов буття людини» [139, с. 113-114].

Це висвітлює питання з одного боку, а з іншого – життя «не може бути без форми (наприклад, найманий працівник ув’язнений. – автор), але, будучи життям, відчуває потребу в чомусь більшому, ніж форма, це рухає її до самовизначення, до прагнення залучити в себе чуже їй до цього моменту трансцендентне» [139, с. 113-114]. У такому середовищі, завдяки сутності деякого, офіційно визнаного у суспільстві, організаційно-методичного моменту відтворюється домінанта ритму життя, яка вимагає від людини згоди на онтологічний неспокій, невизначеність, безпосереднє прийняття всього невідомого, непередбачуваного і переважного. А це означає, що людині потрібний спосіб, метод або поштовх, який може ввести організм як цілісність в певний стан чи посунути по горизонталі, а краще – по вертикалі відносин, до пошукової субкультури, суперечності чи традиції, тобто мати в своєму розпорядженні механізм руху. І такий механізм є, а саме:

а) у мислителів Сходу – це медитація;

б) у мислителів Заходу – це екстаз реальності соціального;

в) у мислителів держав бувшого СРСР – це знання, мета, організація, підкорення і подолання.

Керуючись названими механізмами руху, що є вкрай різними за своєю основою, але наводять на наступні узагальнення їх два, і вони наступні:

А. Середовище, що є предметом вивчення, підкоряється теорії, але залишається недостатньо визначеним в обмеженому економічними, організаційними і політичними чинниками просторі за поведінкою об’єкта вивчення, і відомий лише загальний рух системи до прогресу. У такому поданні треба винайти методологічний підхід розкриття сутності за відмінними складовими. Підгрунтям до формулювання відповідних положень, що є більше емпіричними, ніж методичними, прийняті теоретичні передумови формування суб’єктно-об’єктного соціального організму суспільства, за наступним змістом, що зберігається за розробкою джерела [139], а саме:

1) об’єкт дослідження означає «просторово-часові характеристики формально реалізованого»;

2) механізм поглинання означає, що «інтелектуальна реально-актуальна природа людини» поглинає «реальність соціально-економічного укладу держави», яка, в свою чергу, поглинає одну зі своїх органічних систем, серед яких є «одиничне і загальне» пенітенціарної системи держави, «чи середовище перепідготовки безробітних фахівців»громадянського суспільства, які, в свою чергу, поглинають «реально-актуальне суб’єктивно-об’єктивного існування, відтворення себе і собі подібних»;

3) адаптаційна стратегія життєдіяльності людини означає «формування якості суб’єкта у відношенні» до а) «інтелектної природи людини», за якою сприймається «потенція сущого», «розвиток і збереження суб’єкта взаємодії», «антропологічна сутність особистості» і «формування сутності одиничного» і б) «єдиного простору застосування», тобто сприймається «здатність бути використаним через об’єктивування сущого», «реалізація мети сенсу, значення і сутність існування», «підпорядкування особистого суспільному», «формування простору соціальної природи органічності» і «використання реально-потенційного існуючого»;

4) гносеологічне підгрунтя означає а) закон взаємодії, тобто закон існування і закон біологічної еволюції, б) теорію взаємодії тобто теорію інтелектуальної природи людини і теорію культурно-історичних типів, в) закономірність взаємодії, тобто закономірність виникнення соціальних організмів, г) тенденцію взаємодії, тобто тенденцію заміщення старого новим, д) методологію взаємодії, тобто методологію взаємодії людини, ж) метод взаємодії, тобто метод відтворення соціальної реальності з матеріалістичним субстратом через аналогії феноменологічної і ейдетичної редукції.

Описане рекомендується застосовувати у якості елементу механізму реалізаційної функції в середовищі пенітенціарної системи держави за змістом схеми, що наведена на рис. 5.5. У методичному підході термін «взаємодія» сприймається як «філософсько-антропологічне знання».

Б. Середовище, що є предметом вивчення підкоряється теорії еволюційного впливу на розвиток людини, але залишається недостатньо дослідженим саме за процесом його руху до прогресу. У такому поданні треба сформулювати філософсько-антропологічне знання, керуючись загальними підходами. Такі підходи поєднують наступне:

1. Філософсько-антропологічні підстави матеріальної еволюції людини, що заклечаються в реалізації а) антропосоціогенезу, тобто цілісної теорії виникнення і ставлення людства, пізнання початку людської історії, б) антропогенезу, тобто теорії походження первинних релігійно-культових форм свідомості і доцільної діяльності і в) матеріальної діалектики буття, тобто теорії соціально-трудового походження і перетворення людини;

2. Гіпотези походження і еволюції свідомості людини і суспільства, що активують а) інформаційно – енергетичну гіпотезу, б) біотермодінамічну гіпотезу і в) антропогенез;

3. Органічні положення і процеси а) простору соціальної природи органічності, за чим криється гуманізація, демократизація, індивідуалізація, інтеграція, моралістичність навчальних дисциплін і т. ін. і б) соціальної реальності середовища, за чим криється прагматизація освіти, переоцінка гуманітарних дисциплін, переорієнтація загальнокультурної підготовки, становлення природничо-наукової підготовки і т. ін.;

4. Реалізаційні складові інформаційно-пізнавальних запитів особистості, а саме: а) картина світу, б) загальну культуру, в) мистецтво і г) професійна культура.

Описане треба застосовувати у пенітенціарній системі держави за змістом схеми, що наведена на рисунку 5.6, у якій педагогічні складові визначаються, у якості критерію, за яким рухається організаційна функція налагодження виробництва послуг у досліджуваному середовищі за схемою. Але знання без організацій практичного застосування залишається не використаним. Пошук варіантів організаційної підтримки завершився узагальненням того, що держава повинна сприяти розбудові розгалуженої мережі акмеологічних осередків, що дозволяють пристосовуватися людині до виробничих і інших штучних систем. Про користь такого рішення свідчать факти про те, що акмеологічна служба, яка включає у себе різноманітні структури державних і приватних експертів-професіоналів із різних сфер діяльності, у системі адміністративного управління діє на центральному, регіональному й низовому рівнях плідно у таких розвинених державах, якими є США, Англія, Японія.

Незважаючи на розходження в принципах організації й засобах функціонування, практика цих держав свідчить про те, що акмеологічна служба ефективна в сфері підвищення професійної майстерності політичних лідерів держав, формуванні позитивного іміджу урядів, удосконалюванні дій владних структур, роботі управлінського апарату в центрі й на місцях. Тобто аналіз досвіду держав з розгалуженою акмеологічної службою вказує на те, що її робота на всіх рівнях забезпечує повноцінне психологічне й акмеологічне обслуговування органів влади всіх ланок, надає діючу професійну допомогу керівникам, співробітникам органів управління, фахівцям різного профілю і рівня за допомогою:

– аналізу, діагностування й прогнозування розвитку соціальних і територіальних процесів, забезпечення органів влади й державних діячів оперативною інформацією, що дозволяє приймати адекватні становищу суспільства політичні й управлінські рішення;

– вироблення оптимального механізму взаємодії різних управлінських структур, стосунки між органами влади, суспільними й підприємницькими організаціями, між соціальними, національними, регіональними інтересами різних груп населення;

– здійснення психодіагностики й психокорекції індивідуального поводження, вироблення індивідуально орієнтованого стилю діяльності, формування культури спілкування управлінських кадрів;

– розробки програм, цілеспрямованої організації системи підвищення кваліфікації й перепідготовки кадрів управління;

– впровадження в управлінську діяльність новітніх акмеологічних і психологічних технологій.

В умовах України поряд з порушеними проблемами співробітників державної акмеологічної служби рекомендуеться включити в працю за такими напрямками, що мають загальне значення, серед яких акмеологічне забезпечення прийняття й реалізації рішень, надання акмеологічної підтримки фахівців у вирішенні особистих проблем і акмеологічне забезпечення професійної діяльності й підготовки кадрів. У функцію таких акмеологічних служб доцільно включити вирішення наступних питань:

– прогнозування розвитку соціальних і політичних процесів;

– зняття конфліктних ситуацій;

– формування суспільної думки;

– проведення передвиборних кампаній;

– тренінг населення, що втратило засоби до самозабезпечення.

Досвід вказує на таке, що потреба у тренінгах розвивається до доцільних масштабів, якщо є потужне середовище організації і функціонування акмеологічної державної служби. Функції і завдання такої служби окресленні. Консультантами є фахівці з економіки, фінансів, технології виробництва та ін. Акмеолог у ролі консультанта виконує особливі функції. Управлінське консультування для акмеолога – це простір професійного спілкування із групою, колективом, об’єднанням людей, пов’язаних рамками чинної організації. Особливість функції акмеолога-консультанта проявляється в умінні бути каталізатором групових процесів. Основні види діяльності акмеолога-консультанта такі:

1) робота із групою, яка орієнтована на проблему. Реалізується з’ясована програма;

2) індивідуальні консультації. Реалізуються навички, що відрізняються від навичок психологічної роботи із групою. Індивідуальне консультування акмеолога може визначити долю подальших відносин консультативної фірми з організацією-клієнтом. Укладення контракту на надання консультативних послуг багато в чому залежить від акмеологічного підходу до результатів першої розмови, першої зустрічі клієнта-керівника з передбачуваними консультантами;

3) діагностика. Особливості роботи проявляються в випробуванні методик здійснення сценаріїв по проведенню діагностики із оголошенням результатів й у виконанні консультативної ролі.

За загальними положеннями акмеологічні технології є сукупністю методів, прийомів і технік, за допомогою яких організовується й реалізується рух особистості до вершин самореалізації. Відмінною рисою технологій є підпорядкованість їх принципам гуманізму, орієнтованість на досягнення вищих рівнів розвитку людини, у тому числі в сфері професійної діяльності.

Для формування навичок вирішення такого ключового завдання професійного становлення, як аналіз і прогнозування процесів у соціальних організаціях різного типу, використовуються технологічні карти для складання характеристики організації. Технологічна карта включає опис цілей організації як системоутворюючого фактора, стратегії організації, складу й структури організації, переважних типів корпоративної культури і соціально-психологічного клімату в організації.

Тест-тренажери системи на підставі сценаріїв поведінки формують необхідні професійні навички. Робота з ними створює систему універсальних аналітичних операцій, що є інструментом для вирішення складних завдань. Індивідуальне тестування в тест-тренажерному практикумі є інструментом психолого-педагогічного впливу, одна із цілей якого – наочно проілюструвати існуючі підходи до оцінки особистості людини. Кожна людина, яка навчається, відповідно до стандартної інструкції виконує тестові завдання, а потім разом з акмеологом розшифровує їх і одержує якісно-кількісну оцінку отриманих результатів, тобто схему орієнтування для оцінки якостей особистості, а також здобуває досвід виконання відповідних дій у процесі самоаналізу.

Один з варіантів проведення іншої частини тест-тренажерних занять – індивідуальне прогнозування. Зібрані у ході практичних занять матеріали стають підставою для міркувань учасник про природу його відносин зі значимими для нього людьми, про подальший розвиток. Виконання завдань спонукає узгоджувати особистий суб’єктний досвід з отриманими знаннями, духовно збагачує їх, розвиває системи механізмів самоорганізації, виробляє навички саморегуляції своєї поведінки. Окрім цього, тестові завдання можна використовувати для створення ігрових ситуацій, як засобу управління мотивацією до навчання, і т. ін. Багаторазове повторення процедур призводить до того, що схеми орієнтування поступово переходять на підсвідомий рівень і здобувають характер симультанних кодів.

Основні протиріччя такого процесу, що виникають, можна вирішити завдяки створення оптимальних умов для прояву особистісних якостей суб’єкта. Виявилося, що, незважаючи на значні досягнення акмеологічної науки, встановлення акмеологічних основ адаптації людей як суб’єктів професійної діяльності до середовища усе ще залишається актуальним. Основними факторами досягнення людиною вершини професійної діяльності є:

– фактор внутрішнього світу людини, в якому інтегруються всі враження і які давала людині дійсність протягом прожитого відрізку життя – узагальнюються й індивідуально неповторно систематизуються переживання, що викликалися цими враженнями;

– фактор власного вчинку, здійсненого за особистою ініціативою;

– фактор особистісного "акме" людини, що проявляється в його індивідуальному рівні розвитку, рівні фізичного розвитку й суб’єктно-діятельнісному рівні;

– фактор статевого розходження, що залежить від того, хто досягає професіоналізму діяльності – чоловік чи жінка, багато в чому характеризується складом сім’ї й роллю батьків у вихованні дітей;

– фактор соціального мікросередовища, в якому важливу роль грає вплив батьків і родичів, ступінь їхнього впливу на духовний світ людини.

За досвідом можна дійти висновку про те, що сім’я і школа, більш-менш узгоджено виховує людину в перші півтора десятиліття її життя, задає характер руху по життєвому шляху, а наведені фактори повною мірою впливають на розвиток професійної майстерності людини й дозволяють їй відбутися як розвиненої особистості в разі досягнення свого "акме". Але від сучасного працівника потрібне освоєння в процесі професійного становлення навичок управління своєю поведінкою, бо професійна взаємодія з підлеглими займає значну сферу діяльності. Таке, у свою чергу, допускає формування готовності до кооперації з колегами, до знаходження й прийняття рішень, особливо в умовах зіткнення різних інтересів, конфліктної взаємодії. Останнє має на увазі організацію ефективного ділового спілкування, усвідомлення індивідуальних комунікативних особливостей, а при необхідності, то і їхню оперативну корекцію.

Для виховання необхідної якості впливу сім’ї уже недостатньо і суспільством використовується розмаїття типів психологічного впливу, що допускають високоефективний і цілеспрямований психологічний вплив фахівця із системи "людина – людина". Він, фахівець, виступає в цій системі як суб’єкт професійної діяльності для інших людей на основі глибоких знань теорії, методології, сформованих умінь і навичок застосування сучасних технологій психологічного впливу на практиці. Це й – вищий рівень майстерності в застосуванні психологічного впливу виступає основою для вирішення професійних завдань у рамках навчальної системи.

Досліджуючи досягнення людиною "акме", потрібно враховувати такі фактори, як соціально-економічні умови суспільства, членом якого вона є; конкретний історичний час, у який вона живе; її соціальну приналежність; конкретну соціальну ситуацію, що існує в цей момент у суспільстві; вік людини, стать і т. ін. Робота акмеологічної служби з дорослими людьми полягає в тому, щоб допомогти останнім відбутися в житті, професії, сім’ї, як особистості, бачити наслідки своєї праці, що приносять радість і користь іншим людям, розвивати професійну самосвідомість і творче професійне мислення. Для вирішення такого питання мобілізується мистецтво акмеолога, яке заключається у використанні стратегій непрямого управління, що викликає потребу в самокорекції й самореорганізації діяльності особистості.

Робота психологічної акмеологічної служби базується на трьох основних компонентах: науковому, прикладному й функціональному. Їх зміст полягає у наступному:

1. Науковий компонент забезпечує розробку теоретико-методологічних проблем психолого-акмеологічної служби, які пов’язані з аналізом закономірностей, шляхів і методів досягнення вершин у професійному й особистісному розвитку людини, її творчих можливостей. Головним у цьому напрямку є наукове дослідження психологічних, педагогічних і соціологічних закономірностей розвитку людини в їх взаємозв’язку й взаємозалежності; вивчення умов, що забезпечують високий рівень ефективності дії владних структур; виявлення найважливіших факторів досягнення вершин професіоналізму в різних галузях діяльності.

2. Прикладний компонент забезпечує розробку змісту діяльності психолого-акмеологічної служби в різних сферах управління, а нарівні з цим і діагностичних і корекційних програм, складання навчальних посібників і методичних матеріалів, які дозволяють фахівцям вести навчальну, консультаційну, корекційну, психотерапевтичну роботу з людьми в напрямку їх особистісного й професійного вдосконалювання.

3. Функціональний компонент забезпечує плідну діяльність психолого-акмеологічної служби у відповідних структурах державних органів.

Акмеологічні служби використовують такі технології:

– письмову психологічну характеристику особистості, де повинні бути наведені мотиваційно-смислові, каузальні й процесуальні описи особистості як суб’єкта життєдіяльності – для виявлення індивідуальних особистісних особливостей різних суб’єктів професійної діяльності;

– проектування переговорів як засіб конструктивного вирішення міжособистісних конфліктів – для розвитку комунікативної компетентності службовців служби управління персоналом;

– технологічні карти складання характеристик організацій – для вирішення завдання професійного становлення в соціальних організаціях різного типу;

– тест-тренажерні практикуми з використанням психодіагностичних методик;

– методи подання оцінної інформації (зовнішньої інтерпретації, компенсації, парадоксального подання оцінної інформації, заміни стверджень питаннями, програм, первісних установок, ініціації запиту на оцінну інформацію, співучасті в розпізнаванні оцінки, послідовних наближень, переорієнтації реакції).

Робота акмеологічної служби враховує ряд обставин за тією причиною, що її становлення є складним процесом, бо мова йде про службу, пов’язану з феноменами розвитку людини, суспільства, людської цивілізації. Окрім цього, держава перебуває в нових соціально-економічних і політичних умовах, в умовах змін і перебудови економічної складової, що стимулює здійснення проведених економічних і політичних реформ. Таке приводить до радикального вдосконалювання системи підготовки, перепідготовки, підвищення кваліфікації й професійної майстерності працівників.

Доцільність створення служби визначається:

– необхідністю особливої професійної підготовки фахівців для роботи в сфері бізнесу, органах представницької, виконавчої влади на регіональних рівнях;

– вимогами підвищення ефективності й культури управління, удосконалювання професіоналізму кадрів;

– настійною актуальністю впровадження в управлінську діяльність різних владних структур новітніх акмеологічних і психологічних технологій.

Акмеологічна служба функціонує у співпраці із психологічною. Вона повинна здійснювати наступні види діяльності:

1. Соціально-діагностичні, що включають в себе: аналіз статистичної інформації, функціональних й архівних документів, листів, скарг, заяв населення і засобів масової інформації; цільові соціологічні й соціально-психологічні дослідження; систематичне вивчення проблемних ситуацій й експертних оцінок життєдіяльності населення; прогнозування реакції різних груп населення на ухвалене рішення й можливі позитивні і негативні наслідки; проектування, концептуалізація, програмування регіональної й локальної соціальної політики, соціального розвитку регіону або локальної території; створення моніторингу проблемних ситуацій регіонального й локального рівнів; розробку систем показників для моніторингу й відстеження територіально-управлінських проблем.

2. Психологічні, що включають в себе: виявлення сильних і слабких сторін психічного типу управлінця; визначення психологічних особливостей організації особистого часу управлінця; розвиток творчого потенціалу управлінця; складання психологічних портретів керівників, їх оточення і опонентів; психологічний відбір фахівців за їх професійними й особистими якостями з використанням методів діагностики.

3. Психотерапевтичні, корекційні й тренінгові, що включають в себе: організацію системи психологічного захисту; формування й корекцію політичного іміджу; акмеологічний і психологічний тренінги поведінки управлінців у типових і екстремальних умовах; проведення індивідуальних психотерапевтичних консультацій, занять по релаксації і психотерапії з метою гармонізації самооцінки управлінців і міжособистісних відносин; використання психологічних й акмеологічних механізмів регулювання міжособистісних відносин.

4. Консультативні, що включають в себе: надання психологічної підтримки управлінцю в вирішенні його професійних й особистісно-індивідуальних проблем; психологічне забезпечення прийняття й реалізації політичних й управлінських рішень; психологічне забезпечення кадрової роботи; визначення професійного рівня співробітників державних і регіональних органів влади.

За акмеологічною службою держава здобуває новітню технологію вирішення організаційних, виробничих і економічних питань пенітенціарної системи. Окрім цього, конкретні засоби впливу на людину, що має труднощі адаптації до ринкового середовища, реінтеграції до виробничого середовища і ресоціалізації до суспільного середовища, можуть концентруватися якраз за акмеологічним осередком знань.