2.1. «Свій» серед «чужих»

Ясь Олексій

Малоросійська візія Д. Бантиша-Каменського у світлі українсько-російського культурного перехрестя

Зазвичай перші академічні «синтези» української минувшини пов’язують з іменами Дмитра Бантиша-Каменського та Миколи Маркевича (Д. Багалій, О. Гермайзе, Д. Дорошенко, І. Крип’якевич та ін.) [316], хоч і розглядають їх як недосконалі навіть у контексті того часу [317]. П.-Р. Магочій називає ці праці «ранніми історіями України» [318].

Проте дослідницькі устремління згаданих дослідників не були поодинокими, а репрезентували назрілі культурні й інтелектуальні потреби освічених верств українства. Зокрема, варто згадати своєрідні предтечі студій обох названих істориків – праці Якова Марковича [319], Максима Берлинського [320], Олекси Мартоса [321] та ін., які так і не були завершені або дійшли до нас у вигляді фрагментів.

«Науковий розгляд української історії започаткував росіянин Дмитро Бантиш-Каменський своєю чотиритомною працею «История Малой России»» [322]. Це – звичайна заувага і, заразом, констатація-оцінка, висловлена принагідно між кількома сюжетними лініями викладу, у короткому нарисі історії України німецького вченого А. Каппелера. Проста і логічна формула, здавалося б, точно відображає цю знакову та досить суперечливу подію на теренах українського історіописання ХІХ ст.

Врешті, зазначена думка виглядає вповні слушною, принаймні коректною, з огляду на оцінки та тлумачення як цієї чотиритомної «Истории Малой России» (М., 1822), так і постаті Дмитра Бантиша-Каменського в українській історіографії. Якщо врахувати загальний, оглядовий масштаб та адресне призначення книги німецького історика, то такий погляд сприймається як безсторонній.

Утім, ця ж дефініція на грунті сучасного українського історіописання потребує переосмислення, щонайменше, перегляду чи корекції щодо ступеня її адекватності у контексті загальних інтелектуальних і культурних трансформацій першої половини ХІХ ст.

У дореволюційній Росії «История Малой России» Д. Бантиша-Каменського видавалася чотири рази (1822, 1830, 1842 та 1903), а вп’яте – опублікована як пам’ятка історичної думки в сучасній Україні з передмовою О. Гуржія (1993). Вважають, що перероблене і доповнене видання цієї праці (1830) з присвятою російському імператору Миколі І (від 10 квітня того ж року), хоч і має істотні фактографічні доповнення, але в концептуальному плані зазнало незначних перетворень [323]. Відтак друге видання найповніше репрезентує погляди історика. Натомість третє прижиттєве видання (1842) майже не відрізняється від другого.

Варто відзначити, що студія Д. Бантиша-Каменського зазнала і цензурних змін, які не були великими за обсягом вилученого матеріалу, але суттєво вплинули на висвітлення деяких «делікатних» (відома «промова» П. Полуботка перед Петром І та ін.), як тоді вважалося, проблем малоросійської історії [324]. Тож навіть стислий перелік основних віх побутування «Истории Малой России» свідчить про значну та тривалу популярність цієї праці, зокрема примушує замислитися стосовно її ролі в українському історіописанні.

Недаремно М. Костомаров зазначає, що в студентські роки він оперував відомостями про малоросійську минувшину, почерпнутими здебільшого зі студії Д. Бантиша-Каменського [325], а В. Антонович включає цю працю до кола найважливіших джерел з української історії навіть на початку 1850-х років [326]. З багатотомника Д. Бантиша-Каменського розпочали своє знайомство з українською історією й О. Лазаревський та М. Драгоманов [327]. Більше того, М. Слабченко навіть обстоював думку, що «для кількох поколінь будучих істориків труд Бантиша-Каменського став зразком, від котрого було тяжко відірватись» [328].

Зауважимо, що у студіях українських і російських авторів ХІХ – ХХ ст. побутує широкий діапазон потрактувань «Истории Малой России» та загальних оцінок творчості Д. Бантиша-Каменського. Власне, розмаїття, а подекуди і контраверсійність, підходів та тлумачень, циркулює й на обширах сучасної української науки.

Одні дослідники відносять Д. Бантиша-Каменського до російської, інші – до української інтелектуальної традиції. Зокрема, автора «Истории Малой России» розглядають як «найвидатнішого українського історика 1820-х років», хоч і вважають його радше «слухняним учнем Карамзіна», ніж послідовником «Истории русов» [329]. Принагідно висловлюються думки про потребу уточнити належність Д. Бантиша-Каменського до російського історіописання [330]. Побутує навіть теза про роль своєрідного вододілу у переході від компілятивності до академічної розробки української минувшини, який відіграла «История Малой России» в російській історіографії [331].

Крім того, цю працю зараховують до студій із критичним спрямуванням [332], а також відзначають її значення у розширенні російського імперського наративу з історії України [333]. Дехто називає Д. Бантиша-Каменського «імперським істориком» [334]. Інші дослідники, навпаки, розглядають його «Историю Малой России» як одну з предтеч «державної школи» в українській історіографії [335], а її автора вважають прихильником трактування історії України з «позицій автономізму» [336]. Однак, такі або схожі констатації з перспективи формулювання проблеми видаються не зовсім вдалими, позаяк звужують і спрощують область тлумачень, припущень, узагальнень до базової дихотомії – російський / український учений.

Вочевидь, більш адекватним є питання про ступінь впливу соціой етнокультурних вимог українства на авторські мотивації та дослідницькі устремління Д. Бантиша-Каменського. Тим паче, що саме трансляція таких запитів в «Истории Малой России» дозволяє вести мову про певне значення цієї багатотомної праці в українському історіописанні. У світлі цих настанов первісна проблема постає дещо в іншому вигляді: російський історик і його інтелектуальний продукт на культурному полі малоросійської / української історіографії та в імперському просторі.

Такий контекст нав’язує, хоч би побіжний огляд родинного походження Д. Бантиша-Каменського та його становлення як ученого, а також висвітлення загальної конструкції «Истории Малой России», рецепції цієї праці та її автора в українському і російському історіописанні.

Певні зв’язки з Україною мав ще батько вченого – історик Микола Миколайович Бантиш-Каменський (1737 – 1814), який походив із відомого роду молдавських бояр, нащадків князів Кантемирів. М. Бантиш-Каменський народився у місті Ніжині, навчався у місцевій Грецькій школі та Києво-Могилянській академії (1745 – 1754), а згодом – у Московській слов’яно-греко-латинській академії і Московському університеті. Пізніше він виступив як ініціатор заснування бурсацької бібліотеки Києво-Могилянської академії, якій подарував чимало книг [337].

Прадід Д. Бантиша-Каменського – Степан Зертис-Каменський служив перекладачем у канцелярії гетьмана Івана Мазепи [338]. Зазначимо, що згадуючи цей факт Д. Бантиш-Каменський неодмінно наголошував на «непохитній вірності» свого прадіда Петру Великому [339].

Майбутній історик, через ранню смерть матері, виховувався в родині батьківського товариша – сенатора Олексія Григоровича Теплова у Москві [340], який свого часу був слобідськоукраїнським (1796 – 1798) та київським губернатором [341]. У цьому середовищі блискучої московської аристократії Катерининської доби Д. Бантиш-Каменський здобув гарну домашню освіту, зокрема вивчив кілька іноземних мов.

Відзначимо, що батьком О. Теплова був славнозвісний російський політичний діяч Григорій Миколайович Теплов – дорадник гетьмана Кирила Розумовського. Вважають, що саме він написав відому записку «О непорядках которые происходят от злоупотребления прав и обыкновений, грамотами подтвержденных Малороссии» [342], яка відіграла певну роль у ліквідації Гетьманщини 1764 р.

Більше того, Г. Теплов був ад’юнктом Академії наук та мистецтв у С.-Петербурзі, зокрема планував підготувати працю з малоросійської минувшини. Не випадково Д. Бантиш-Каменський зазначає у примітках до «Истории Малой России», що матеріали, зібрані Г. Тепловим, перейшли до Івана Єлагіна [343], до речі, приятеля М. Бантиша-Каменського.

Отже, тема української минувшини не була зовсім незнайомою для Д. Бантиша-Каменського до приїзду в Україну. Вона постійно циркулювала десь на периферії дитячого чи юнацького світосприйняття, зокрема у родинних переказах, розповідях близьких московських приятелів, або в тематиці деяких праць його батька. Скажімо, варто назвати відому студію М. Бантиша-Каменського «Историческое известие о возникшей в Польше унии, с показанием начала и важнейших, в продолжение оной, чрез два века, приключений…» (М., 1805).

Зрештою, ці впливи не варто надмірно переоцінювати. Проте доцільно підкреслити, що двадцятирічний юнак, який 1808 р. відвідав із першим дипломатичним дорученням Молдову, Валахію та Сербію, все ж таки мав достатньо відомостей і знань, щоб кваліфіковано занотувати особисті враження про етнічні й побутові відмінності мешканців українсько-російського прикордоння.

«Ця слобода, в якій нараховується понад тисячу осіб, і котра веде свою назву від криниці, що в ній знаходиться, відомої здавна під іменем Медвень колодязь, уся населена Малоросіянами, які, живучи, так би мовити, на рубежі, що відділяє Велику Росію від Малої, вельми вирізняються як від природних Малоросіян, так і від Руських, котрих деякі звичаї вони перейняли», – відзначає Д. Бантиш-Каменський [344].

У подорожніх нотатках молодий автор подав і цікаві відомості про Ніжин – малу Батьківщину М. Бантиша-Каменського [345].

Варто звернути увагу й на становлення Д. Бантиша-Каменського як ученого. Він розпочав свою кар’єру 1800 р. (у дванадцятирічному віці!) юнкером на імперській службі у Московському архіві Колегії закордонних справ під керівництвом батька [346]. Смерть останнього змусила молодого історика покинути університетські студії у Москві та перейти на дипломатичну службу (1814 – 1816). Зокрема, він був у складі делегації, котру очолював російський міністр іноземних справ граф К. Нессельроде на Віденському конгресі (1814 – 1815).

Найбільшу роль у формуванні Д. Бантиша-Каменського як історика й особистості, мабуть, усе ж таки відіграла постать його батька. Тим більше, що до його пам’яті та спадщини син ставився з безмірною пошаною протягом усього життя.

Микола Бантиш-Каменський здобув визнання у російській науці, передусім, завдяки архівним студіям з історії зовнішньої політики Російської імперії. Його головна праця «Обзор внешних сношений России (по 1800 г.)» (М., 1894 – 1902. – Ч. 1 – 4) побачила світ тільки після його смерті.

«Протягом п’ятдесятидволітнього служіння його в Архіві, де він [М. Бантиш-Каменський. – Авт.] проводив не тільки вранішній, але й вечірній час у безперервних вправах; де став глухим від застуди, яку отримав у підвалах при розборі перемішаних паперів…», – згадував його син на сторінках свого біографічного словника [347]. Один із сучасників Д. Бантиша-Каменського влучно назвав його батька «рідкісним феноменом; людиною котра не знала іншого щастя в житті, крім улюбленого архіву, де він мешкав з ранку до вечора, і прожив п’ятдесят років» [348].

А відомий російський мемуарист П. Вігель, котрий служив під керівництвом М. Бантиша-Каменського в Московському архіві Колегії іноземних справ, афористично охрестив цю установу «похмурою храминою похмурого старця» [349]. Натомість письменник Степан Жихарев згадував про незвичайне працелюбство та сидячий, усамітнений спосіб життя історика-архівіста [350].

Авторитет М. Бантиша-Каменського в російській історичній науці був надзвичайно високим протягом усього ХІХ і навіть ХХ ст. Приміром, історик та журналіст А.-В. Старчевський ще у 1845 р. зазначав, що «джерела зовнішньої російської політики приведені ним [М. Бантишем-Каменським. – Авт.] до ладу та вичерпані повністю» [351].

Сучасні російські дослідники тримаються думки, що М. Бантиш-Каменський був чудовим бібліографом та неперевершеним археографом свого часу [352], а його діяльність на посаді управителя вищезгаданого архіву оцінюють як «воістину безмірну» [353].

Водночас уважають, що суспільні погляди М. Бантиша-Каменського вирізнялися крайнім консерватизмом і хворобливою підозріливістю, особливо, щодо «якобінських» та революційних впливів. Вона поширювалася навіть стосовно членів Англійського клубу в Москві, що об’єднував спершу іноземців, а пізніше московських аристократів, зорієнтованих на європейські культурно-естетичні взірці. Відтак коло знайомств батька Д. Бантиша-Каменського, переважно, обмежувалося православними церковними ієрархами, російськими сановниками, дипломатами Катерининської доби та науковцями [354].

Така замальовка постаті М. Бантиша-Каменського дещо дисонує з його юнацькими зацікавленнями, вивченням іноземних мов та дипломатичної історії, перекладанням праць низки зарубіжних авторів тощо. Зокрема, у цей час він переклав першу частину відомої роботи Вольтера «История России при Петре Великом» (1761) [355].

Можливо, світоглядний злам стався під час споглядання М. Бантишем-Каменським страшних і кривавих сцен вересневого бунту 1771 р. у Москві. Тоді наляканий страшною чумою і, заразом, озвірілий місцевий простолюд замордував на його очах рідного дядька – московського та калузького архієпископа Амвросія (Андрія Степановича Зертиса-Каменського), котрий, аби запобігти стрімкому поширенню пошесті, заборонив проведення хресних ходів, богослужінь і масових зібрань біля чудотворних ікон [356].

Сам історик дивом уцілив, хоч і зазнав серйозних ушкоджень. Зокрема, вже згадуваний П. Вігель уважав, що саме тоді, а не пізніше внаслідок хвороби, як стверджував його син, М. Бантиш-Каменський став глухим [357]. До того ж, він та його рідний брат Іван Бантиш-Каменський не тільки втратили впливового покровителя, у будинку якого мешкали, а також і підмосковний маєток архієпископа, що мав дістатися їм у спадщину, проте був дощенту сплюндрований черню [358]. Не слід забувати і про напружену психологічну атмосферу, яка панувала у вищих суспільних верствах за доби Пугачовщини (1773 – 1775) і, вірогідно, наклалася на описані травматичні враження.

Відзначимо, що докладне висвітлення цієї події, за батьківськими розповідями та документами, представлене у кількох працях Д. Бантиша-Каменського. Врешті, досить емоційний виклад зазначено епізоду, поданий сином, промовисто свідчить наскільки глибокий слід залишила московська трагедія 1771 р. у родинній історії.

Так чи інакше, світоглядні й інтелектуальні настанови батька, а певною мірою і його зв’язки справили значний вплив на сина. Тому у студіях Д. Бантиша-Каменського виявляємо помітне зацікавлення церковною й дипломатичною історією, а його подорожні записки 1808 р. містять довжелезний перелік православних ієрархів, відвіданих під час цієї дипломатичної місії.

Варто підкреслити, що до кола приятелів батька Д. Бантиша-Каменського належало чимало відомих учених, істориків та письменників, яким він надавав списки з архівних матеріалів, неодноразово наражаючись на нарікання колегархівістів. Зокрема, слід згадати цілу низку відомих російських та українських істориків, яким він безпосередньо сприяв в архівній евристиці та передавав документи: Іван Болтін, Іван Голиков, митрополит Євгеній (Болховітінов), Микола Карамзін, Микола Новиков, Василь Рубан, Федір Туманський, князь М. Щербатов та ін. [359]

Саме М. Бантиш-Каменський – чудовий архівіст і бібліограф, учень офіційного російського історіографа Г.-Ф. Міллера, його наступник на посаді управителя Московського архіву Колегії іноземних справ та приятель ще одного історіографа – Миколи Карамзіна, виплекав той незвичайний пієтет до джерел, який проявився у сина-історика.

Скажімо, 1832 р., за дорученням «Общества истории и древностей российских» у Москві, Д. Бантиш-Каменський досить своєрідно, хоч і добродушно, відгукнувся про рукопис історика-аматора, протоієрея Михайла Дієва, присвячений лютеранам у Польщі. «…Історія без доказів втрачає ціну, і тому, якщо б письменник доповнив свій твір посиланням на авторів, якими керувався та дещо виправив, то робота стала б окрасою праць Товариства», – так принагідно формулює своє дослідницьке кредо Д. Бантиш-Каменський [360].

Зрештою, жертовна, майже релігійна самопосвята М. Бантиша-Каменського архівним розшукам та службовим практикам залишалася визначальним орієнтиром для його сина протягом усього життя. Микола Карамзін, після ознайомлення з першою частиною «Истории Малой России», зазначав у листі від 23 жовтня 1822 р. до її автора: «Ви йдете слідами Вашого незабутнього батька, який уславив себе працею загальнокорисною» [361].

Загалом інтелектуальні й світоглядні настанови М. Бантиша-Каменського прищепили сину не тільки певні фахові навички та підходи, а й самобутні уявлення про службу, у т. ч. на академічному терені, як довічний моральний обов’язок особистості перед імператором і суспільством.

Імовірно, приклад батька спричинився і до вибору життєвого сценарію Д. Бантишем-Каменським, який намагався поєднати сумлінну службу Імперії з науковими студіями, корисними громадськості. П. Вігель, який чомусь доволі недоброзичливо ставився до родини Бантишів-Каменських, уїдливо зауважив, що Дмитро, котрого він знав ще зі служби в архіві, побував «і літератором, і компілятором, і губернатором» [362].

Отож ідея сполучити службовий обов’язок та громадське благо з академічними інтересами залишалася головним світоглядним орієнтиром історика на різних, іноді досить складних і тернистих поворотах його біографії.

Такий шлях вельми нагадував поширений тип російського чиновника чи сановника-вченого часів Катерини ІІ, котрий щиро сполучав просвітницькі погляди з вірністю догматам православ’я, непохитну лояльність імперському престолу – з дещицею лібералізму і самобутніми літературно-естетичними й академічними зацікавленнями. Заразом таке підгрунтя формувало досить складну ієрархію лояльностей Д. Бантиша-Каменського.

Зокрема, український історик В. Кравченко влучно характеризує погляди Д. Бантиша-Каменського як «поєднання просвіченого консерватизму з лібералізмом, загальноросійського патріотизму з українофільськими симпатіями, літературного сентименталізму з документальною об’єктивністю» [363]. Більше того, основу такого світосприйняття складала низка моральних чеснот і неписаних канонів, своєрідний дворянський кодекс честі. «…Чини, стрічки не можуть покласти в душу людини, народженої в грязі, благородних правил», – зазначав Д. Бантиш-Каменський [364].

Ці якості історика-чиновника, часом, виявлялися за вельми дражливих обставин.

Наприклад, на посаді тобольського цивільного губернатора він зустрівся зі своїм приятелем, декабристом Матвієм Муравйовим-Апостолом, який свого часу був ад’ютантом малоросійського військового генерал-губернатора, князя М. Рєпніна-Волконського. Він слідував до Вілюйська на двадцятирічну каторгу, якою замінили смертну кару.

За спогадами М. Муравйова-Апостола, губернатор не тільки вельми дружньо прийняв «небезпечного державного злочинця», а навіть розпорядився, щоб якийсь місцевий художник написав із нього портрет, котрий пізніше привезли до Москви і передали сестрі декабриста [365]. Прихильні відгуки про Д. Бантиша-Каменського як губернатора залишив і приятель О. Пушкіна – декабрист В. Раєвський [366].

Зауважимо, що ці моральні приписи поширювалися не тільки на службову діяльність, а й на академічну практику. Приміром, низку таких вимог Д. Бантиш-Каменський висував до наукової критики, яка, на його думку, має бути безсторонньою, повинна оперувати ясними доказами та приносити суттєву користь [367]. Він уважав негідною та несправедливою критику праць М. Карамзіна, позаяк вона ображала пам’ять історика, який уже не міг відповісти своїм опонентам.

Утім, дворянський кодекс честі в жодному разі не обмежував кар’єрні потуги Д. Бантиша-Каменського, до яких чимало зусиль доклав його батько як своїми зв’язками, так і напрацьованими матеріалами та навіть вже підготовленими працями! Зокрема, російський історик Петро Дружинін обгрунтовано довів, що авторство студії «Историческое собрание списков Кавалерам четырех российских императорских орденов: св. апостола Андрея Первозванного, св. великомученицы Екатерины, св. благоверного великого князя Александра Невского и св. Анны…» (М., 1814), опублікованої під іменем Д. Бантиша-Каменського, насправді належить його батькові. Останній скористався цікавістю до цих рукописних матеріалів з боку свого приятеля та покровителя – князя Олександра Борисовича Куракіна задля кар’єрного просування свого сина [368]. Відтак справа звелася до пошуку «замовника-покровителя» для реалізації цього проекту [369].

На авансцені російського історіописання Д. Бантиш-Каменський з’явився, передусім, як автор біографічного жанру. Тим паче, що протягом життя вчений написав чимало біографічних праць, у т. ч. багатотомних: «Деяния знаменитых полководцев и министров, служивших в царствование государя императора Петра Великого» (М., 1812 – 1813. – Ч. 1 – 2), «Жизнь преосвященного Амвросия, архиепископа Московского и Калужского, убиенного в 1771-м году» (М., 1813), «Жизнь Н. Н. Бантыша-Каменского» (М., 1818), «Словарь достопамятных людей Русской земли» (M., 1836. – Ч. 1 – 5 [502 біографії]; СПб., 1847. – Ч. 1 – 3 [129 біографій]), «Биографии российских генералиссимусов и генерал-фельдмаршалов с 48-ю портретами» (СПб., 1840 – 1841. – Ч. 1 – 4) та ін.

Власне, історико-біографічні праці Д. Бантиша-Каменського зазвичай поєднували виклад життєвого шляху особистості з розлогими, досить часто невмотивованими екскурсами-відступами з дипломатичної, військово-політичної та церковної минувшини тощо. Вони доповнювалися усними свідченнями сучасників, самобутніми, інколи вельми великими витягами з джерел або їхніми переказами, пікантними подробицями, історичними анекдотами, замальовками, повчальними прикладами з відповідними сентиментальними оцінками й моралізаторськими пасажами і т. п.

Скажімо, біографія М. Карамзіна значною мірою була складена автором на підставі розповідей його близького приятеля, російського літератора Івана Дмитрієва [370]. Мабуть, саме тому у другій половині ХІХ ст. Д. Бантиша-Каменського навіть відносили до анекдотичної, оповідальної школи російських істориків [371].

Про те, якої ваги надавав учений своїм біографічним працям, свідчить його листування з російським поетом Олександром Пушкіним. У листі від 14 червня 1834 р. він відхилив пропозицію віддати свої біографічні статті, які згодом склали авторський п’ятитомний словник, до «Энциклопедического лексикона» (СПб., 1835 – 1841. – Т. 1 – 17), котрий видавався Адольфом Плюшаром, оскільки вважав, що його багаторічна праця принесе славу видавцю [372].

І, справді, біографічні праці Д. Бантиша-Каменського спершу мали неабиякий успіх, принаймні у першій половині ХІХ ст. Зокрема, український історик О. Гуржій наводить досить цікаві відомості про передруки вищеназваних «Деяний знаменитых полководцев…», які протягом 1813 – 1851 рр. видавалися сім разів: чотири рази в Москві (двічі російською та двічі французькою мовами), двічі в Парижі та один раз у Лондоні [373].

Дехто з сучасних учених припускає, що «Деяния знаменитых полководцев…» та інші ранні праці Д. Бантиша-Каменського значною мірою написані на архівних матеріалах, зібраних його батьком. Такі припущення спираються на досить вагомі підстави. Зокрема, на межі XVIII – ХІХ ст. М. Бантиш-Каменський допомагав збирати документи та матеріали з часів Петра І російському історику Івану Голикову (бл. 1734 – 1801), який планував схожу студію про його сподвижників, але встиг опублікувати лише кілька біографій [374].

Окрім того, впродовж багаторічних архівних студій батько Д. Бантиша-Каменського нагромадив чимало робочих матеріалів, особливо з російської історії XVIII ст. Наприклад, обсяг його підготовчих «Записок к Истории Российской иерархии принадлежащие» складав 18 портфелів [375].

Отже, дослідницька практика з обсягу біографічного жанру в основному і сформувала ідеал науковості Д. Бантиша-Каменського. Цей ідеал уявлявся істориком у вигляді історико-біографічної праці, предметна область якої локалізувалася здебільшого у військовій, політичній, дипломатичній або церковній сферах. Минувшина вимальовувалася автором, переважно як лінійна послідовність подій, серед яких лише іноді виокремлювалися знакові явища.

Загалом виклад біографії неодмінно набував повчального, моралізаторського сенсу. Водночас Д. Бантиш-Каменський прагнув критично сприймати історичні джерела, принаймні постійно декларував тезу про доказовість та точність свідчень, які мають використовуватися в історіописанні. Цікавою ілюстрацією до його поглядів є епізод із пошуком і розкриттям могили фаворита Петра І та Катерини І – князя Олександра Меншикова у Березові під час перебування Д. Бантишем-Каменським на посаді тобольського цивільного губернатора.

Історик не тільки був особисто присутній на розкопі 6 січня 1827 р., а й пізнав та детально описав прекрасно вцілілі рештки князя О. Меншикова у вічній мерзлоті. Зокрема, він відзначив їх схожість із фамільним портретом і намагався якнайточніше подати у своїх записках опис його одягу, нагород, зовнішнього вигляду і т. п. [376] Причому з тіла князя, на прохання губернатора, був знятий нашийний хрест та зрізана його брова, яка тривалий час зберігалася в склянці зі спиртом [377].

Така увага і досить дивна поведінка губернатора (навіть за часів Миколи І) щодо цього поховання пояснюється тим, що історичні погляди та світосприйняття Д. Бантиша-Каменського формувалися в загальному руслі природно-правових взірців пізньопросвітницького мислення. Недаремно розкриття могили князя О. Меншикова закидалося історику під час сенаторської ревізії його діяльності як тобольського цивільного губернатора (1825 – 1828).

Втім, наскільки послідовно Д. Бантиш-Каменський дотримувався окресленого ідеалу науковості побачимо нижче, на прикладі деяких його праць, зокрема славнозвісної «Истории Малой России». Проте цілком можна вважати, що на момент написання останньої студії автор усе ж таки був досить кваліфікованим і навіть професійним, у тогочасному розумінні, дослідником, який сформувався у російському академічному середовищі. За висловом М. Грушевського, «почавши з Бантиша-Каменського ми маємо людей вихованих вже в російських культурних обставинах, в російській історіографічній школі» [378].

Обставини, за яких Д. Бантиш-Каменський з’явився на теренах українського історіописання, достеменно нез’ясовані. Вірогідно, вирішальну роль у цьому персональному виборі відіграла спокуслива пропозиція малоросійського військового генерал-губернатора, князя М. Рєпніна-Волконського, яка давала змогу вдало поєднати імперську службу з улюбленими історичними студіями. До того ж, вона обіцяла кар’єрне просування та протекцію одного з впливових сановників, наближених до імператора Олександра І.

Мабуть, саме тому 1816 р. очевидець Віденського конгресу полишає, попри призначення до російської місії у Неаполі, багатообіцяючу дипломатичну службу і стає чиновником з особливих доручень у канцелярії князя М. Рєпніна-Волконського.

Видається, що у мотиваційному сенсі студія Д. Бантиша-Каменського спершу виникла як проект, замовлений згори за ініціативи та всебічного сприяння малоросійського військового генерал-губернатора [379]. Англійський історик Девід Сондерс, з огляду на належність її автора до місцевої імперської адміністрації, визначає становище цієї праці як «майже офіційної історії» [380]. Однак, це не було звичайне соціальне замовлення місцевої, але все ж таки імперської влади. Тим паче, що в «Истории Малой России» водночас сполучилися риси соціального замовлення й культурницького проекту малоросійської аристократії.

Проте М. Грушевський, який у своїй неопублікованій монографії «Историограф Малой России» докладно висвітлює й аналізує мотиви та обставини, котрі призвели до появи праці Д. Бантиша-Каменського, помітно підважує цю версію. Зокрема, він уважає, що ««И[сторія] М[алой] Р[оссіи]» була і лишалась відокремленим фактом в серії його історичних праць – не ув’язаним органічно з іншими темами, які його займали, бувши одною з тих науково-службових праць, які доводилось йому виконувати» [381].

Наведена констатація є одним із установчих концептів монографії М. Грушевського, котрий піддає сумніву стару і нині традиційну версію про малоросійського військового генерал-губернатора, князя М. Рєпніна-Волконського як однозначного ініціатора проекту написання малоросійської історії.

Водночас М. Грушевський згадує про опис малоросійських справ, підготовлений М. Бантишем-Каменським, який чомусь уперто не хотів видавати його син. Більше того, історик припускає, що цей опис, вірогідно, був одним із найважливіших джерел і орієнтиром для Д. Бантиша-Каменського та його первісного задуму написати історію Малоросії у вигляді переробки батьківського тексту [382]. Відтак М. Грушевський розглядає опис малоросійських справ не стільки у контексті використання автором батьківських матеріалів, скільки з перспективи дещо інших питань: кому належав почин у написанні цієї історії. «Був її ініціятором Бантиш-Каменський чи Репнін?», – запитує вчений [383].

Схоже, що така постановка проблеми випливала зі специфіки дослідницьких та видавничих практик кінця XVIII – початку ХIХ ст., коли історик частогусто виступав як ініціатор публікації певних матеріалів чи конкретного тексту й шукав «замовника» в урядових і бюрократичних колах, який забезпечував просування та фінансування відповідного проекту.

Зрештою, М. Грушевський визнає, що достеменно невідомо хто став ініціатором проекту «Истории Малой России». Він навіть відзначає, що губернатор міг уважати своїм обов’язком представити «офіційну» історію Малоросійського краю. Тому зацікавлення сторін – автора й замовника негадано співпали й сплелися.

Таким чином, несподіваний поворот 1816 р. життєвого сценарію початкуючого дипломата, який стає чиновником із особливих доручень у канцелярії князя М. Рєпніна-Волконського, здобуває нове пояснення у вказаній монографії. М. Грушевський відзначає, що «Бантишеві легко могло впасти на думку зреалізувати батьківські матеріали в формі Губернаторської історії Малоросії – так, як він перед тим складав реєстри Кавалєрів рос[ійських] орденів для кн[язя] Куракіна (попередника Лобанова на малор[осійському] Ген[ерал]-Губернаторстві)» [384].

Зазначимо, що у наведеній цитаті М. Грушевський мимохідь констатує «запозичення» сином матеріалів свого батька, які привернули увагу російських істориків лише на початку 2000-х років [385].

Заразом гостро постає питання про оточення «малоросійського історіографа», котре тою чи іншою мірою спричинилося до написання його студії. Український історик Д. Дорошенко слушно наголосив на колективному характері праці Д. Бантиша-Каменського, котра «була задумана й виконана при спільній участі цілого ряду осіб, які належали до гуртка українських патріотів…» [386]. Ця думка несподівано перегукується з розумуваннями М. Слабченка, котрий пов’язував із постаттю М. Рєпніна-Волконського сепаратистські змагання [387].

Зазначений гурток репрезентував частину місцевого дворянства, у середовищі якого побутували культурницькі й антикварні зацікавлення традиціями старої Гетьманщини. За спостереженням О. Пріцака, в оточенні князя М. Рєпніна-Волконського існував «останній осередок української автономістичної думки старого типу» [388]. Сучасні дослідники, щоправда, більш стримані в оцінках, зокрема означують це утворення як «художньо-літературний салонний гурток», хоч і підкреслюють, що «часом він набував політичного спрямування» [389].

Врешті, варто врахувати загальну суспільну атмосферу в Росії після наполеонівських війн, яка сприяла поширенню ліберальних віянь у царювання Олександра І, зокрема на імперських окраїнах (польських, фінляндських та ін.). Саме в цьому контексті слід розглядати самобутню постать князя М. Рєпніна-Волконського та культурницькі потуги малоросійської аристократії.

Не випадково у передмові до першого видання Д. Бантиш-Каменський не тільки зазначає, що виконав цю працю за дорученням М. Рєпніна-Волконського, а й наголошує на його безпосередній участі в її підготовці. Зокрема, історик підкреслює, що князь не тільки сприяв йому у пошуку джерел, а й сам написав опис Берестецької битви (1651 р.) [390]. Крім того, М. Рєпнін-Волконський був автором досить цікавої записки про малоросійських козаків [391]. Перший біограф Д. Бантиша-Каменського – російський літератор Борис Федоров безпосередньо вказує на завдання, отримане вченим від губернатора, розпочати розробку малоросійської минувшини [392].

Імовірно, такі устремління місцевої аристократії певною мірою стимулювала поява у 1818 р. перших восьми томів відомої студії Миколи Карамзіна «История государства Российского» (на титулі: СПб., 1816. – Т. 1 – 3; 1817. – Т. 4 – 8). На цьому місці варто бодай у загальних рисах окреслити пізнавальну ситуацію, яка склалася в українській історіографії першої третини ХІХ ст.

Перші десятиліття нового віку минають під знаком усвідомлення специфічної ролі наративу, як новітнього способу організації культурного простору Модерну, у середовищі малоросійського дворянства. Зокрема, найголовніші зрушення відбуваються у груповій свідомості українських аристократів та інтелектуалів (М. Берлинський, О. Мартос, М. Маркевич та ін.).

Прикметною у цьому сенсі є заувага Олекси Мартоса, висловлена у рецензії 1823 р. на студію Д. Бантиша-Каменського. Зокрема, рецензент визнавав не стільки її солідну джерельну основу, скільки обстоював думку, що вона ще не складає всієї будови української історії [393]. Недаремно Д. Бантиш-Каменський досить болісно відреагував на цю рецензію [394].

На перший погляд, закиди О. Мартоса видаються звичайною реакцією невдачливого конкурента, який змагався з Д. Бантишем-Каменським за право стати першим «малоросійським історіографом». Адже постать автора «Истории Малой России» постійно заступала йому шлях до омріяної публікації власної праці [395]. Однак, у загальному руслі тогочасної ситуації, що склалася на ниві українського історіописання, подиву гідна рішучість О. Мартоса представити свою версію малоросійської минувшини добре вписується в групові інтенції місцевих інтелектуалів перших десятиліть ХІХ ст.

Приміром, свої наміри підготувати студію з історії Малоросії ще 1831 р. публічно задекларував і М. Маркевич [396]. Заразом протягом 1820-х – 1830-х років помітної популярності у колах малоросійського дворянства набуває «История русов», невідомого автора якої М. Грушевський називає речником «української панської фронди» [397]. Ці праці з обсягу українського історіописання свідчать, що місцева аристократія сприймала їх як своєрідну інтелектуальну «гру», ба навіть як спосіб культурницької легітимації (обстоювання права на «славетне й героїчне минуле»!) своїх станових претензій у межах імперської ієрархії.

Сплеск таких ностальгійно-патріотичних настроїв малоросійського дворянства, наприклад, споглядаємо у 1840-х роках у надзвичайно гострій реакції на критичні закиди російського публіциста польського походження Й.-Ю. Сенковського щодо студії М. Маркевича «История Малороссии» (М., 1842 – 1843. – Т. 1 – 5). Відмітимо, що Й.-Ю. Сенковський порівнював українське козацтво з «ордою відчайдушних головорізів та грабіжників за ремеслом», «єгипетськими мамлюками» і т. п. [398]

Та, найголовніше, він категорично спростовував саму ідею існування «славетної малоросійської минувшини». Відтак у гонитві за публіцистичними ефектами на російську публіку автор мимоволі зазіхнув на культурний шар свідомості малоросійської аристократії, яка сприйняла його писання як групову образу!

Обурені представники місцевого дворянства навіть звернулися до російських урядових органів із проханням захистити їх від «польської інтриги» [399]. Проте ці ностальгійно-патріотичні настрої достатньо мирно співіснували із загальноросійською лояльністю.

Зауважимо, що вони циркулювали часто-густо в аморфному, синкретичному вигляді, зокрема виявлялися у царині антикварної чи літературної практики. Власне, йшлося лише про претензії вищої верстви малоросійських губерній на статус регіональної самобутності та побутування своєрідного культурного компоненту у межах імперського поля.

Очевидно, що під час своєї служби чиновником з особливих доручень, а згодом управителем канцелярії князя М. Рєпніна-Волконського [400], Д. Бантиш-Каменський докладно ознайомився з культурними й інтелектуальними зацікавленнями тамтешньої аристократії. Тож деякі дослідники (Д. Дорошенко, О. Оглоблин та ін.) акцентують увагу на українському / малоросійському векторі у процесі написання «Истории Малой России». «Під впливом інтересу до українського минулого, що тоді яскраво позначилися в лівобережних-українських шляхетських колах (Бантиш-Каменський був тоді в Полтаві), Бантиш-Каменський береться до студій над українською історією, визбирує історичні матеріали, надто ж архівні», – зазначає О. Оглоблин [401]

Окрім того, Д. Бантиш-Каменський також відвідував історичні місця (Суботів, Чигирин та ін.), пов’язані з подіями української минувшини [402]. Втім, завдяки протекції малоросійського військового губернатора він не тільки збирав потрібні джерела для реалізації цього дослідницького проекту, зокрема замовив чимало документів із архіву Чернігівського губернського правління [403], а й набув солідних зв’язків у місцевому середовищі. Скажімо, історик-чиновник спілкувався з А. Чепою [404]. Проте деякі дослідники вважають, що він зустрічався тільки з його дружиною [405], а сам Д. Бантиш-Каменський наголошував на особистому знайомстві з А. Чепою [406]. «Малоросійський історіограф» також мав контакти з сином О. Рігельмана – Аркадієм [407].

Зрештою, і дружина А. Чепи, і А. Рігельман надали йому матеріали для наукової праці. Крім того, до проекту з написання малоросійської історії тою чи іншою мірою долучилося чимало місцевих аристократів, церковних ієрархів, антикварів та письменників.

Зокрема, Д. Дорошенко окреслює достатньо велике коло осіб, окрім вищеназваних, які у різний спосіб допомагали історику: хорольський повітовий предводитель дворянства Степан Алексєєв, історик Максим Берлинський, польський етнограф Зорян Доленга-Ходаковський, переяславський протоієрей Федір Домонтович, митрополит київський та галицький Євгеній (Болховітінов), могилевський архієпископ Іоасаф, російський історик Костянтин Калайдович, один із відомих «старих» українських автономістів кінця ХVIII ст., поет Василь Капніст, громадський діяч та ініціатор заснування Харківського університету Василь Каразін, харківський повітовий предводитель дворянства і письменник Григорій Квітка-Основ’яненко, письменник Іван Котляревський, полтавський губернський предводитель дворянства Семен Кочубей, малоросійський військовий генерал-губернатор (1808 – 1816), князь Яків Лобанов-Ростовський, справник К. Пільховський, сосницький підкоморій М. Ставицький, статський радник Тарнавський, Г. Шафонський, син Опанаса Шафонського, чернігівський губернський предводитель дворянства Степан Ширай [408].

З незрозумілих для нас причин, Д. Дорошенко зараховує до цього кола також і протоієрея собору Св. Софії та відомого київського проповідника Івана Леванду [409], який листувався з М. Бантишем-Каменським, але помер ще 1814 р., тобто до початку написання «Истории Малой России» [410].

Однак, малоросійські культурні й інтелектуальні контакти Д. Бантиша-Каменського ледве чи вичерпуються переліком Д. Дорошенка з огляду на понад п’ятирічний термін написання цієї студії. Варто наголосити, що непогані стосунки з місцевою аристократією збереглися в автора «Истории Малой России» і після від’їзду з України.

Приміром, історик підтримував епістолярний зв’язок із письменником І. Котляревським, просив його «позичити» деякі відомості. Відтак останній повідомив йому чимало цікавих подробиць про українські звичаї, обряди, мову [411], що ввійшли до другого видання «Истории Малой России» (1830).

Про ставлення Д. Бантиша-Каменського до творчого доробку В. Капніста, з яким він листувався за життя поета [412], свідчить пояснення автора, надані цензору стосовно його «Словаря достопамятных людей русской земли» (СПб., 1847. – Ч. 1 – 3). У цьому виданні представлено нарис про В. Капніста та його творчість [413].

«Про оду Капніста: На уничтожение в России слова рабство – не міг я промовчати, – відзначає Д. Бантиш-Каменський, – але змовчав про вільні поезії його стосовно поневолення Малоросії, хоч ця ода та поезії Капніста, в яких вона вміщена, були схвалені імператором Олександром, прикрашені його іменем» [414].

Цей коментар ученого, надісланий цензору, є показовим – він демонструє як його лояльність щодо російського престолу, так і інтелектуальні симпатії стосовно творчості В. Капніста. У словниковій статті про цю постать Д. Бантиш-Каменський не тільки наголошує на особистому знайомстві з поетом, а й описує його манеру творчої праці, називає «сином Малоросії» [415]. Історик також згадує про передчасно померлого (1844) сина поета – Семена Васильовича Капніста [416].

Відзначимо, що у вищеназваній праці Д. Бантиш-Каменський досить прихильно відгукнувся і про діяльність князя М. Рєпніна-Волконського в Малоросії. Зокрема, він позитивно оцінює проект створення козацьких полків 1831 р. [417], відзначає доброзичливе ставлення до особи малоросійського військового генерал-губернатора, незвичайні прояви пошани та скорботи під час його похорону з боку місцевого люду тощо [418].

Врешті, за вельми несприятливих кар’єрних обставин, увільнений із посади тобольського цивільного губернатора, перебуваючи під слідством, Д. Бантиш-Каменський у листі від 26 лютого 1830 р. звертається до князя М. Рєпніна-Волконського з проханням посприяти поширенню другого видання «Истории Малой России» й отримує підтримку! Зазначимо, що князь навіть доручає полтавському та чернігівському цивільним губернаторам організувати підписку на цю книгу, зокрема через місцевих предводителів дворянства, про яку й повідомив авторові [419].

Варто підкреслити, що ностальгійно-патріотичні настрої лівобережної української аристократії першої третини ХІХ ст. зазвичай не виходили поза межі лояльності до імперії Романових. Тому спроби Д. Дорошенка та деяких інших істориків представити на цьому грунті автономістські чи сепаратистські прагнення малоросійського дворянства у політичній площині видаються очевидним перебільшенням [420], оскільки вони переважно були зорієнтовані на культурну сферу та входження до імперської станової ієрархії.

Втім, якщо Д. Дорошенко наголошує на колективному характері праці Д. Бантиша-Каменського [421], то М. Грушевський, навпаки, пише про втрачені, змарновані можливості, що відкривалися перед «малоросійським історіографом». Зокрема, він відмічає, що

«ніхто з істориків не був в таких сприятливих обставинах з сього погляду, не тільки тоді, але і в пізніших часах. Але Б[антиш]-К[аменський] використав сі можливости в дуже невеличких розмірах і, не зміняючи в основнім свого першого начерка, тільки поверхово прикрасив його деякими доповненнями: більш маркував місцевий матеріал, ніж використовував його: таке враження дають його цитати на нові джерела» [422].

Так чи інакше, строкате сполучення російської імперської традиції з культурницькими інтенціями малоросійського панства значною мірою позначилося на студії Д. Бантиша-Каменського, в якій побутують різні інтелектуальні нашарування. Вони помітні навіть у внутрішніх рефлексіях історика, зокрема щодо окреслення авторських мотивацій у першому (1822) та другому (1830) виданнях «Истории Малой России».

Наприклад, у передмові до першого видання (датованій 29 липня 1817 р.) автор акцентує увагу на «славному Козацькому вождеві», який приєднав Малоросію до імперії Романових. «Ім’я Богдана Хмельницького повинно навіки прикрашати Малоросійські Літописи. Воно і в наших заслуговує на місце поряд з іменами великих мужів, якими вічно буде пишатися Росія», зазначає Д. Бантиш-Каменський [423].

Більше того, ідея «славетності» декларується як пріоритетна у першому виданні. Причому історик навіть мотивує стисле висвітлення «первісного стану цього краю» тісним поєднанням «початкової Малоросійської Історії з Російською та Польською» до доби Хмельниччини [424], себто обмеженістю «славетних» подій. Не випадково Д. Бантиш-Каменський уже на перших сторінках праці згадує про «поле (рос. поприще) слави», на яке вступив Б. Хмельницький [425]. Аналогічні авторські пасажі споглядаємо і щодо інших історичних осіб: «уславлення своєї зброї» (Д. Вишневецький) [426], «славне життя» (П. Конашевич-Сагайдачний) [427] і т. п.

Натомість у другому виданні мотиваційні устремління, задекларовані Д. Бантишем-Каменським щодо написання «Истории Малой России», подано інакше з наголосом на абстрактних, раціонально-просвітницьких складових. Вони формулюються у кількох пунктах: 1) багатство подій на теренах Малоросії (рос. «страна обильная происшествиями»); 2) побожність її мешканців; 3) достойні сини, віддані російським самодержцям, які прикрасили «вік Петра та Катерини» [428]. Відтак тема слави («славні подвиги» козацьких керманичів) [429] губиться серед інших розумувань, маси фактографічних подробиць і, врешті, відсувається на другий план.

Окреслені аспекти репрезентують достатні, як тоді вважалося, підстави для осмислення історії цього краю. Крім засвідчення лояльності імператорському престолу вони виказують авторські зацікавлення малоросійською історією не з особистих чи групових, а з загальних, раціональних міркувань. Тож останні зверненні до читача з допитливим розумом, зокрема ненав’язливо наголошують на тому, що пропонують йому корисний та «правильний» (схвалений государем) матеріал для інтелектуальної поживи.

Вочевидь, настанови Д. Бантиша-Каменського у різних виданнях «Истории Малой России» відчутно контрастують між собою. У першому виданні вчений апелює до «славетної» минувшини Малоросії, а в другому – до абстрактних просвітницьких міркувань. Відзначимо, що до загальних раціональних мотивів вивчення минувшини України зверталися і попередники автора «Истории Малой России». Зокрема, Я. Маркович обстоював думку, що історія пояснює «ступінь освіченості та промисловості» будь-якого народу [430].

Отже, пріоритети, проголошені Д. Бантишем-Каменським у першому виданні, бодай частково виявляють групові, ностальгійні настрої малоросійського дворянства. Останні найповніше представлені у думках про уславлену минувшину Малоросії, військову звитягу та вірну службу імперії багатьох відомих малоросіян, їхні моральні чесноти тощо.

Таким чином, «История Малой России» була написана спеціально запрошеним фахівцем, точніше істориком-чиновником, який своєрідно сполучав дослідницькі та службові практики і, водночас, не належав безпосередньо до середовища місцевого дворянства. Проте Д. Бантиш-Каменський був добре обізнаний із його культурницькими й інтелектуальними симпатіями. Заразом він фактично виконував дослідницький проект, замовлений «згори» князем М. Рєпніним-Волконським, який репрезентував устремління малоросійської аристократії.

Малоросійському військовому губернатору належала не тільки ініціатива у «соціальному замовленні» цієї праці, зокрема неабияка допомога автору в евристичних пошуках, а й активна протекція історику. Тим паче, що завдяки рекомендаціям князя та службовій практиці Д. Бантиш-Каменський установив сталі і досить розгалужені контакти серед місцевого дворянства. Власне, роль і значення українського вектора у цьому проекті істотно підвищується, якщо взяти до уваги те, що вченому-чиновнику бракувало фахового досвіду для написання масштабної синтетичної історії Малоросії. Зауважимо, що до 1816 р. він (майже без винятків) виступав як автор біографічного жанру, зокрема інтенсивно використовував підготовчі й чернеткові матеріали свого батька.

Певною мірою на ступінь усвідомлення Д. Бантишем-Каменським дослідницьких завдань кидає світло вищезгадана полеміка з О. Мартосом. Зокрема, автор «Истории Малой России» намагається навіть з’ясувати мету своєї студії порівняно з творами попередників. Скажімо, він зазначає, що прагнув тільки подати «події в більшому зв’язку та подробицях, ніж вони викладені в коротких записах Генеральних Писарів» [431]. Ця заувага виявляє інерцію авторського мислення, особливо щодо концептуального осягнення минувшини. Адже вчений фактично визнає свою орієнтацію на відомі взірці історіописання XVIII – початку ХІХ ст. (причому не тільки українські чи російські, а й іноземні!) з обсягу малоросійської минувшини.

Врешті, розуміння Д. Бантишем-Каменським функцій історіописання досить обмежене, зокрема скероване переважно на повноту відтворення фактографічної канви подій. Низка зауваг автора щодо джерел у тексті «Истории Малой России» виявляють його ставлення до традиції історіописання на теренах Малоросії. Зокрема, він згадує про спробу написання малоросійської історії Яковом Марковичем, яку так і не вдалося завершити. Д. Бантиш-Каменський також відзначає, що матеріали, надані Адріаном Чепою Я. Марковичу, були втрачені після передчасної смерті (самогубства) останнього [432].

Варто наголосити, що для Д. Бантиша-Каменського приналежність до історіографічної традиції визначається в інтелектуальній, а не у національній царині! Зокрема, з перспективи його дослідницького проекту цією інтелектуальною складовою є певний предмет дослідження – історія Малоросії. Проте він зараховує до цієї традиції як російських авторів та українських літописців, так і іноземців (Й.-Х. Енгеля, Ж.-Б. Шерера та ін.).

Видається, що навколо «Истории Малой России» Д. Бантиша-Каменського склалася дивна, майже парадоксальна ситуація. Історик, який репрезентував давню інтелектуальну традицію російського історіописання від Г.-Ф. Міллера до М. Карамзіна, під впливом обставин та місцевого середовища мимоволі перетворився на своєрідний рупор культурних устремлінь малоросійської аристократії. Тим більше, що від прихильності «замовника» залежали й кар’єрні перспективи історика-чиновника.

Водночас неофіційне становище Д. Бантиша-Каменського як «малоросійського історіографа», щонайменше, викликало симпатії та помітне зацікавлення його особою з боку місцевого дворянства. Якщо метафорично означити ситуацію, котра склалася, то можемо вважати, що автор «Истории Малой России» несподівано став «своїм» серед «чужих», які прагнули представити «славетну» та «героїчну» козацьку минувшину на імперських теренах.

Отож зазначений проект історіописання постав на перехресті кількох культурних й інтелектуальних векторів, що дозволяє розглядати його як своєрідну, хоч і паліативну спробу, культурницької легітимації української минувшини у межах великого російського наративу. Звичайно, суперечливі соціокультурні умови, складні обставини тогочасного інтелектуального та культурного життя підросійської України зокрема й імперії Романових загалом, особистість Д. Бантиша-Каменського і його творчі інтенції наклали неповторний відбиток на цю працю, яка заслуговує на пильну увагу та прочитання.

Примітки

316. Багалій Д. Історіографічний вступ [до «Нарису історії України на соціальноекономічному грунті»] // Багалій Д. Вибрані праці: У 6 т. / Упоряд., вступ. ст. і ком. В. В. Кравченка. – Харків, 2001. – Т. 2: Джерелознавство та історіографія історії України. – С. 221 – 222; Гермайзе О. Ювілей української науки. Сорок років діяльности акад. М. С. Грушевського // ЖР. – 1926. – № 10. – С. 93; Дорошенко Д. Огляд української історіографії / Упоряд. та вступ. ст. Ю. Пінчука, Л. Гриневич. – 3-є вид., репр. – К., 1996. – С. 75 – 80; Крип’якевич І. Українська історіографія XVI – XVIII в. – Львів, 1923. – С. 30.

317. Багалей Д. Новый историк Малороссии: (Рец. на кн.: Лазаревский А. М. Описание Старой Малороссии. – К., 1889. – Т. 1: Стародубский полк. – XVI, 470, ХХХ с.). – СПб., 1891. – С. 2; Его же. Русская историография. – Харьков,1911. – С. 414.

318. Магочiй П.-Р. Україна: історія її земель та народів / Авторизований переклад з англійської Е. Гийдель, С. Грачова, Н. Кушко, О. Сидорчук; наук. ред. С. Біленький; відп. ред. В. Падяк. – Ужгород, 2012. – С. 345.

319. Маркович Я. М. Записки о Малороссии, ее жителях и произведениях. – СПб., 1798. – [Ч. 1.] – 98, [6] с.

320. Несколько глав из сочинения Максима Берлинского «Историческое обозрение Малороссии и города Киева» [главы 52 – 60] // Молодик на 1844 год. – СПб., 1844. – С. 163 – 196.

321. Мартос А. Отрывок из Истории Малороссии. Т. 3. Гл. 13. 1653 и 1654 годы; Т. 3. Гл. 14. 1654 год // СО. – СПб., 1823. – Ч. 84, № 12. – С. 214 – 223; № 13. – С. 243 – 252; Его же. Отрывок из истории Малороссии. Т. 3. Гл. 5. 1652 – 1653 // СА. – 1823. – № 6. – С. 461 – 479.

322. Каппелер А. Мала історія України / Пер. з нім. О. Блащук. – К., 2007. – С. 100.

323. Velychenko S. National History as Cultural Process: A Survey of the Interpretations of Ukraine's Past in Polish, Russian, and Ukrainian Historical Writing from the Earliest Times to 1914. – Edmonton, 1992. – P. 159; Кравченко В. В. Нариси з української історіографії епохи національного Відродження… – С. 226; Атаманенко А. Дмитро Бантиш-Каменський // ІДУ. – К., 2003. – Вип. 12: Визначні постаті української історіографії ХІХ – ХХ ст. – С. 37 – 38.

324. Кравченко В. В. Рукописна «История Малой России» Д. М. Бантиш-Каменського [з Публічної бібліотеки ім. М. Є. Салтикова-Щедріна в С.-Петербурзі] // КСт. – 1992. – № 5. – С. 65 – 67.

325. Костомаров Н. И. Автобиография // Костомаров Н. И. Автобиография. Бунт Стеньки Разина / Авт. вступ. ст. и ком. Ю. Пинчук. – К., 1992. – С. 103.

326. Автобіографічні записки Володимира Антоновича // ЛНВ. – 1908. – Т. 43, № 9. – С. 406 – 407.

327. Отрывки из автобиографии Александра Матвеевича Лазаревского // КС. – 1902. – № 6. – С. 481; Автобіографічна замітка М. П. Драгоманова // Михайло Петрович Драгоманов, 1841 – 1895: Его юбилей, смерть, автобіографія і спис творів / Зладив і видав М. Павлик. – Львів, 1896. – С. 338.

328. Слабченко М. Є. Матеріали до економічно-соціальної історії України ХІХ століття. – [Одеса], 1925. – Т. 1. – С. 107.

329. Когут З.-Є. Формування української національної історіографії // СЗ. – Харків, 2001. – Вип. 3. – С. 25 – 26.

330. Атаманенко А. Є. Д. М. Бантиш-Каменський – історик України: Автореф. дис…. к. і. н.: 07. 00. 06 / НАНУ. ІУАДГ. – К., 1998. – С. 9.

331. Брехуненко В. Переяславська рада 1654 року в російській історіографії // Переяславська рада 1654 року: Історіографія та дослідження / Гол. ред. П. С. Сохань. – К., 2003. – С. 612.

332. Колесник І. І. Українська історіографія в контексті національного відродження України: спроба періодизації // ХІЗ. – Харків, 1995. – Вип. 1: Історія і теорія історичної науки та освіти. – С. 29.

333. Когут З. Розвиток української національної історіографії в Російській імперії // Когут З. Коріння ідентичності. Студії з ранньомодерної та модерної історії України / Пер. з англ. С. Грачової за участі О. Бобровського та за ред. Т. Курила; наук. ред. Т. Курила за участі В. Горобця. – К., 2004. – С. 196 – 197.

334. Яценко В. Б. Малоросійські козаки в другій половині XVIII ст. (інтеграція до загальноімперського стану) // АПВВ. – Харків, 2003. – Вип. 6. – С. 137.

335. Пеленський Я. Українська державна школа // Дорошенко Д. І. Огляд української історіографії. – С. VII.

336. Атаманенко А. Дмитро Бантиш-Каменський як історик України // Наук. зап. НаУОА: Іст. науки. – Острог, 2008. – Вип. 12. – С. 172.

337. Києво-Могилянська академія в іменах XVII – XVIII ст.: Енциклопедичне видання / Відп. ред. В. С. Брюховецький; наук. ред., упоряд. З. І. Хижняк. – К., 2001. – C. 54 – 55.

338. Бантыш-Каменский Д. Н. Жизнь Николая Николаевича Бантыша-Каменского. – М., 1818. – С. 6 – 7; Кравченко В. В. Нариси з української історіографії епохи національного Відродження… – С. 208.

339. Бантыш-Каменский Д. Словарь достопамятных людей Русской земли, содержащий в себе жизнь и деяния знаменитых полководцев, министров и мужей государственных, великих иерархов православной церкви, отличных литераторов и ученых, известных по участию в событиях Отечественной истории, сост. Д. Бантыш-Каменским и изданный А. Ширяевым: В 5 ч. – М., 1836. – Ч. 1: А – В. – C. 85.

340. Б. Ф. [Федоров Б. М.] Дмитрий Николаевич Бантыш-Каменский // СП. – 1850, 11 авг. – № 179. – С. 716.

341. Бантыш-Каменский Д. Словарь… – Ч. 5: С – Ф. – С. 137; Посохов С. И., Ярмыш А. Н. Губернаторы и генерал-губернаторы. – 2-е изд., испр. и доп. – Харьков, 1997. – С. 35.

342. Василенко М. Г. Н. Теплов і його «Записка о непорядках в Малороссии» // Василенко М. П. Вибрані твори: У 3 т. / Упоряд. І. Б. Усенко, Т. І. Бондарук, Є. В. Ромінський; відп. ред. Ю. С. Шемшученко, І. Б. Усенко. – К., 2006. – Т. 1: Історичні праці. – С. 461 – 470.

343. Бантыш-Каменский Д. Примечания к третьей части Истории Малой России // Бантыш-Каменский Д. История Малой России. – 2-е изд. – М., 1830. – Ч. 3: От избрания Мазепы до уничтожения Гетманства. – С. 69 – 70 (прим. 241).

344. Д. Б.-К. [Бантыш-Каменский Д. Н.] Путешествие в Молдавию, Валахию и Сербию. – М., 1810. – С. 30.

345. Там же. – С. 182 – 188.

346. Б. Ф. [Федоров Б. М.] Дмитрий Николаевич Бантыш-Каменский. – С. 716.

347. Бантыш-Каменский Д. Словарь… – Ч. 1: А – В. – C. 86 – 87.

348. Рец. на изд.: Словарь достопамятных людей Русской земли, сост. Д. Н. Бантыш-Каменским. – М., 1836. – Ч. 1. – 388 с; Ч. 2. – 459 с; Ч. 3. – 389 с; Ч. 4. – 395 с; Ч. 5. – 395 с. // БЧ. – 1837. – Т. 20. – Отд. 6. – С. 61.

349. Вигель Ф. Ф. Записки / Ред. и вступ. ст. С. Я. Штрайха: В 2 т. – М., 1928. – Т. 1. – С. 106.

350. Жихарев С. П. Записки современника / Ред., ст. и ком. Б. М. Эйхенбаума. – М. – Л., 1955. – С. 337.

351. Старчевский А. Очерк литературы русской истории до Карамзина. – СПб., 1845. – С. 216 – 217.

352. Кобленц И. Н. Источники и деятели русской библиографии XV – XVIII в. / Отв. ред. Я. Н. Щапов. – М., 1991. – С. 103.

353. Фонкич Б. Л. Введение // Бантыш-Каменский Н. Н. Реестры греческим делам Московского архива Коллегии иностранных дел (Российский государственный архив древних актов. Фонд 52. Опись 1) / Отв. ред. Б. Л. Фонкич. – М., 2001. – С. 7 (прим. 2).

354. Кобленц И. Н. Указ. соч. – С. 110.

355. Бантыш-Каменский Д. Н. Жизнь Николая Николаевича Бантыша-Каменского. – С. 9.

356. Его же. Жизнь преосвященного Амвросия, архиепископа Московского и Калужского, убиенного в 1771-м году. С портретом его. – М., 1813. – С. 59 – 60.

357. Вигель Ф. Ф. Записки… – Т. 1. – С. 107.

358. Бантыш-Каменский Д. Н. Жизнь Николая Николаевича Бантыша-Каменского. – С. 14 – 19.

359. Дружинин П. А. История написания и издания книги «Историческое собрание списков кавалерам четырех российских императорских орденов» // Бантыш-Каменский Н. Н. Списки кавалерам российских императорских орденов Св. Андрея Первозванного, Св. Екатерины, Св. Александра Невского и Св. Анны с учреждения до установления в 1797 году орденского капитула / Изд. подготовил П. А. Дружинин. – М., 2005. – С. 8.

360. Диев М. Я. Благодетели мои и моего рода [спогади] // РА. – 1891. – Кн. 2. – С. 87 – 88.

361. Карамзин и Пушкин. Письма их к Д. Н. Бантышу-Каменскому (1818 – 1835) [сообщ. Н. Д и Е. Д. Бантыш-Каменские] // РС. – 1871. – № 4. – С. 526.

362. Вигель Ф. Ф. Записки… – Т. 1. – С. 108.

363. Кравченко В. В. Нариси з української історіографії епохи національного Відродження… – С. 237.

364. Бантыш-Каменский Д. Н. Шемякин суд в XIX столетии: Записки // РС. – 1873. – Т. 7, № 6. – С. 749.

365. Мемуары декабристов: Южное общество / Собр. текстов и общ. ред. проф. И. В. Пороха и проф. В. А. Федорова. – М., 1982. – С. 201.

366. Раевский В. Ф. Воспоминания / Публ. и вступ. ст. М. К. Азадовского // ЛН / Гл. ред. В. В. Виноградов. – М., 1956. – Т. 60, кн. 1: Декабристы-литераторы. – С. 108 – 110, 126 (прим. 70 – 71).

367. Бантыш-Каменский Д. Памяти Карамзина (Опровержение некоторых обвинений, взводимых на мнение Карамзина о Ляпунове) // ОЗ. – 1842. – Т. 24, № 10. – Отд. 2: Науки и Художества. – С. 41.

368. Дружинин П. А. История написания… – С. 21 – 22, 55.

369. Его же. Неизвестные письма русских писателей князю Александру Борисовичу Куракину. – М., 2002. – С. 10.

370. Б. Ф. [Федоров Б. М.] Дмитрий Николаевич Бантыш-Каменский. – № 182. – С. 728.

371. Окр-ц [Окрейц] С. С. Отживающие русские Вальтер-Скотты. Рец. на кн.: Костомаров Н. Богдан Хмельницкий. – 3-е изд. – СПб., 1870 // Дело. – 1870. – № 6. – С. 35.

372. Литературные сношения Пушкина: письма к нему А. А. Шишкова, братьев Полевых, Д. Н. Бантыша-Каменского, Н. И. Греча, Булгарина, А. А. Фукс, В. В. Измайлова, И. И. Лажечникова, Ф. Н. Глинки, И. П. Мятлева, М. П. Розберга, М. П. Погодина, В. И. Даля // РА. – 1880. – Кн. 3. – С. 451.

373. Гуржий А. И. Штрихи к портрету «настоящего историка» // Бантыш-Каменский Д. Н. История Малой России. – 5-е репр. изд. – К., 1993. – С. 7.

374. Дружинин П. А. История написания… – С. 16 (прим. 30).

375. Там же. – С. 9.

376. Бантыш-Каменский Д. Н. Шемякин суд… – С. 744 – 745.

377. Разрытие могилы кн. А. Д. Меншикова, спустя сто лет после его кончины // РС. – 1903. – № 1. – С. 67 – 72.

378. Грушевський М. Рец. на кн.: Милюков П. Главные течения русской исторической мысли. – М., 1897. – XI, 306 c. // ЗНТШ (Львів). – 1898. – Т. 25. – С. 30.

379. Павловский И. Ф. Заботы кн. Н. Г. Репнина о составлении истории Малороссии // Павловский И. Ф. К истории Малороссии во время генерал-губернаторства кн. Н. Г. Репнина: (Очерки, материалы и переписка). По архивным данным. – Полтава, 1905. – С. 9 – 15.

380. Saunders D. The Ukrainian Impact on Russian Culture 1750 – 1850. – Edmonton, 1985. – P. 183.

381. Грушевский М. С. «Историограф Малой России» [Монография] // Архив РАН. – Ф. 359: Институт истории Коммунистической Академии. – Оп. 2. – Д. 278. – Л. 4.

382. Там само. – Л. 7.

383. Там само. – Л. 11.

384. Там само. – Л. 18.

385. Дружинин П. А. История написания… – С. 20 – 23, 55.

386. Дорошенко Д. Дмитро М. Бантиш-Каменський і його «История Малой России» / Публікація В. Андрєєва // Ейдос. Альманах теорії та історії історичної науки. – К., 2006. – Вип. 2, ч. 2: (appendix). – С. 16.

387. Слабченко М. Є. Матеріали до економічно-соціальної історії… – Т. 1. – С. 66.

388. Пріцак О. Шевченко-пророк. – К., 1993. – С. 27.

389. Дремлюга С. П. З історії суспільно-політичної думки України першої половини ХІХ ст. (Гурток князя М. Г. Рєпніна-Волконського) // ДІАЗ. – Дн., 1997. – Вип. 1. – С. 395.

390. Бантыш-Каменский Д. Предисловие // Бантыш-Каменский Д. История Малой России со времен присоединения оной к Российскому государству при царе Алексее Михайловиче, с кратким обозрением первобытного состояния сего края: В 4 ч. – М., 1822. – Ч. 1. – С. V.

391. Дячук Л. «Записка про малоросійських козаків» Миколи Рєпніна-Волконського // Четверта академія пам’яті професора Володимира Антоновича: Доп. та повід. / Упоряд. і ред. А. Катренко. – К.,1999. – С. 117 – 140.

392. Б. Ф. [Федоров Б. М.] Дмитрий Николаевич Бантыш-Каменский. – № 181. – С. 723.

393. [Мартос А.] Рец. на кн.: Бантыш-Каменский Д. Н. История Малой России. – М., 1822. – Ч. 1 – 4. // СО. – 1823. – Част. 83, № 3. – Отд. 3: Современная русская библиография. – С. 134.

394. Бантыш-Каменский Д. Письмо к издателю (8/II. 1823, Москва) // СО. – 1823. – Част. 83, № 7. – Отд. 2: Критика. – С. 313 – 321.

395. Савченко Ф. Нові відомості про неопубліковану історію України Олекси Мартоса // ЗСЛ. – Харків – Київ, 1930. – Кн. 6 – С. 7 – 14; Кравченко В. В. Нариси з української історіографії епохи національного Відродження… – С. 110 – 115.

396. Маркевич Н. Предисловие // Украинские мелодии. – М., 1831. – С. XXVII – XXVIII.

397. Грушевський М. Українська історіографія і Микола Костомаров: (пам’яті М. Костомарова в двадцять п’яті роковини його смерті, помер 7. IV. 1885) // ЛНВ. – 1910. – Т. 50, № 5. – С. 215.

398. [Сенковский О.-Ю.] Статья вторая. Рец. на кн.: Маркевич Н. История Малороссии. – М., 1842. – Т. 1 – 4 // БЧ. – 1843. – № 10. – Отд. 5: Критика. – С. 28.

399. Кравченко В. В. Нариси з української історіографії епохи національного Відродження… – С. 320 – 321.

400. Бантыш-Каменский Д. Словарь достопамятных людей Русской земли: В 3 ч. – СПб., 1847. – Ч. 3: Р – Ф. – С. 53 (прим.)

401. Оглоблін О. П. «Історія України» (Конспект за лекціями професора Оглобліна). ІІ-й курс соц.-істор. Відділу Ф. П. О. [факультету партійної освіти] 1929/30 академічного року. Т. 2 [друк. Київським Окрліт. тираж 37 прим.] // ЦДАВО України. – Ф. 3561. – Оп. 1. – Спр. 292. – Арк. 29.

402. Бантыш-Каменский Д. Примечания ко второй части Истории Малой России // Бантыш-Каменский Д. История Малой России. – 2-е изд. – Ч. 2. – С. 16 (прим. 48).

403. Граховецький Д. Документи, якими користувався Бантиш-Каменський для своїх історичних праць [перелік 66-ти документів, замовлених з архіву Чернігівського губернського правління] // Україна. – 1930. – № 43: (верес.). – С. 55 – 57.

404. Кравченко В. В. Нариси з української історіографії епохи національного Відродження… – С. 212 – 213.

405. Павловский И. Ф. Заботы кн. Н. Г. Репнина… – С. 9 – 10.

406. Бантыш-Каменский Д. Источники малороссийской истории // Бантыш-Каменский Д. История Малой России. – 2-е изд. – М., 1830. – Ч. 1. – С. VII.

407. Мезько-Оглоблин О. Олександр Рігельман // Мезько-Оглоблин О. Люди Старої України та інші праці / Ред. Л. Р. Винар. – Острог – Нью-Йорк, 2000. – С. 204.

408. Дорошенко Д. Дмитро М. Бантиш-Каменський… – С. 34 – 35.

409. Там само. – С. 34.

410. Києво-Могилянська академія в іменах XVII – XVIII ст… – С. 312 – 313.

411. Бантыш-Каменский Д. Н. – Котляревский И. П. [копія листа від 29 жовт. 1829 р.] // ІР НБУВ. – Ф. 106. – Спр. 10. – Арк. 1 – 2; Котляревский И. П. – Бантыш-Каменский Д. Н. [автограф; уривок із чернетки-відповіді на лист від 29 жовт. 1829 р.] // ВР ІЛШ. – Ф. 52. – Спр. 1. – Арк. 1зв. Див. також: Ротач П. Іван Котляревський у листуванні. – Опішне, 1994. – С. 55 – 56, 127 – 129.

412. Из бумаг Д. Н. Бантыш-Каменского (Письма к нему разных лиц) // РС. – 1904. – № 9. – С. 646 – 647.

413. Бантыш-Каменский Д. Словарь достопамятных людей Русской земли: В 3 ч. – СПб., 1847. – Ч. 2: Е – П. – С. 53 – 89.

414. Д. Н. Бантыш-Каменский цензору его «Словаря» (сообщила А. Д. Бантыш-Каменская) // РС. – 1888. – № 11. – С. 525 – 526.

415. Бантыш-Каменский Д. Словарь… – Ч. 2. – С. 88.

416. Там же. – С. 90.

417. Бантыш-Каменский Д. Словарь… – Ч. 3: Р – Ф. – С. 57.

418. Там же. – С. 63.

419. Павловский И. Ф. Заботы кн. Н. Г. Репнина… – С. 10 – 12

420. Андрєєв В. М. Південна Україна в працях Д. І. Дорошенка (робота «Дмитро М. Бантиш-Каменський і його «Исторія Малой Россіи»») // ПУЗ. – Запоріжжя, 1999. – Вип.6. – С. 282 – 283.

421. Дорошенко Д. Дмитро М. Бантиш-Каменський і його «История Малой России». – С. 16.

422. Грушевский М. С. «Историограф Малой России». – Л. 40 – 41.

423. Бантыш-Каменский Д. Предисловие // Бантыш-Каменский Д. История Малой России: В 4 ч. – М., 1822. – Ч. 1. – С. V.

424. Там же. – С. V.

425. Бантыш-Каменский Д. История Малой России. – 1-е изд. – Ч. 1. – С. 12

426. Там же. – Ч. 1. – С. XVI – XVII.

427. Там же. – С. XXIV.

428. Бантыш-Каменский Д. Предисловие // Бантыш-Каменский Д. История Малой России: В 3 ч. – 2-е изд. – М., 1830. – Ч. 1: От водворения Славян в сей стране до присоединения оной, в 1654 году, к Российскому Государству Царем Алексеем Михайловичем. – С. VI.

429. Там же. – С. VI.

430. Маркович Я. М. Указ. соч. – С. 1 – 2.

431. Бантыш-Каменский Д. Письмо к издателю (8/II. 1823, Москва) // СО. – 1823. – Ч. 83, № 7. – Отд. 2: Критика. – С. 318.

432. Его же. Источники малороссийской истории // Его же. История Малой России. – 2-е изд. – М., 1830. – Ч. 1. – С. VIII.