2.3. «Чужий» серед «своїх»

Ясь Олексій

Д. Бантиш-Каменський в українській та російській історіографічній рецепції

Наприкінці 1920-х – на початку 1930-х років Д. Дорошенко дорікав українським історикам, особливо журналу «Киевская старина», за брак інтересу до «Истории Малой России» та постаті її автора у світлі публікацій російських часописів [569].

Утім, ці закиди виглядають не вповні об’єктивними, позаяк на сторінках російських видань ім’я Д. Бантиша-Каменського згадувалося, переважно у контексті М. Карамзіна, М. Бантиша-Каменського чи оточення О. Пушкіна тощо. До того ж, російські розвідки зазвичай обмежувалися невеликими біографічними нарисами, мемуарними публікаціями або словниковими статтями, поза межами яких, як правило, залишався аналітичний огляд наукових праць Д. Бантиша-Каменського.

Варто взяти до уваги й те, що інституціональна мережа російського історіописання в імперії Романових, себто потенційні можливості щодо підготовки та просування інтелектуальної продукції, були, мабуть, на порядок вищими, ніж в українській історіографії другої половини ХІХ – початку ХХ ст. Водночас, попри брак спеціальних студій, в українському історіописанні ХІХ – ХХ ст. побутувала ціла низка тлумачень і оцінок творчості Д. Бантиша-Каменського та його «Истории Малой России», хоча й поданих, принагідно, з перспективи іншої дослідницької проблематики.

Серед українських істориків ХІХ – початку ХХ ст. «История Малой России» майже відразу здобула репутацію студії, написаної на великому джерельному матеріалі. Відзначимо, що починаючи зі згаданої рецензії О. Мартоса (1823), саме введення нових джерел до наукового обігу вважалося найбільшою заслугою Д. Бантиша-Каменського.

Зокрема, Осип Бодянський у передмові до видання колекції джерел, зібраних істориком, зазначав, що «вони складають йому надгробний пам’ятник, мабуть міцніший, ніж його «История Малой России»» [570]. М. Максимович сприймав «Историю Малой России» у контексті вимог романтичного історіописання, зокрема називав її «мертво-холодною» студією [571]. Він навіть обстоював тезу, що в цій праці «немає правильного зображення історичних осіб, немає того живого духу, яким просякнута История Русов» [572]. Заразом М. Максимович вирізняв багатство її джерельної основи з-поміж інших наукових праць першої половини ХІХ ст.

В. Антонович стверджував, що ця студія цікава лише «набором архівного матеріалу, який Бантиш-Каменський вніс у свою історію» [573]. М. Драгоманов уважав, що студії Д. Бантиша-Каменського та М. Маркевича не можна навіть порівнювати з «сучасними їм працями з історії північної Русі», тобто розглядав їх як методологічно застарілі вже на час першої публікації [574]. Схожі міркування висловлювали й інші українські історики (М. Василенко, М. Грушевський, І. Крип’якевич та ін.) [575].

Скажімо, М. Кордуба вважав, що

«видана в 1822 р. чотиротомова «История Малой России» Дмитра Бантиш-Каменського, котра ані змальовувала цілої минувшини українського народу, ані не обхоплювала цілої території заселеної українцями, будучи властиво історією одної тільки Гетьманщини, а й то лишень від її злуки з Росією до скасовання гетьманства» [576].

Натомість О. Лазаревський, хоч і тримався думки, що «письменницької майстерності у М-са [О. Мартоса. – Авт.] було набагато більше, ніж у автора «Истории Малой России»», але все ж таки першість в академічному сенсі віддавав праці Д. Бантиша-Каменського [577]. На думку О. Оглоблина, саме «документальний характер студії Бантиш-Каменського надає особливої ваги «Истории Малой России», що через те мала чималий вплив на дальшу українську історіографію» [578]. Крім того, О. Оглоблин вказує на «звичайність», себто типовість, загальної схеми історичного процесу в його студії. Водночас він уважає, що

«История Малой России» посідає дещо «відокремлене місце в українській історіографії тої доби» через «якнайбільшу лояльність» до російського уряду [579].

Врешті, незважаючи на цю досить скептичну, розважливу, ба навіть негативну тональність оцінок, «История Малой России» неодмінно розглядалася як «перша поважніша проба зложити історію України» (В. Герасимчук) [580], або як важлива віха, точніше «вихідна точка» (М. Василенко) [581] для багатьох праць з обсягу українського історіописання академічної доби. Звісно, таке розуміння ролі студії Д. Бантиша-Каменського супроводжувалося низкою застережень коментарів та обмовок!

Та, попри складність і суперечливість української рецепції «Истории Малой России», зумовленою, насамперед, впливом на цю працю російської інтелектуальної традиції, певні зрушення спостерігаємо у першій третині ХХ ст. Приміром, М. Грушевський в одній зі своїх розвідок виявляє спільні риси у творчій спадщині Д. Бантиша-Каменського та М. Костомарова.

«…Костомаров, мабуть, для себе самого несподівано, в деяких пунктах зістався досить близьким своєму попередникові – не вважаючи на глибокі ріжниці, які ділили ідеологію Бантиша від його, Костомаров, як і Бантиш, взяв за вихідну точку Хмельниччину; попередню історію козаччини він ніколи не проробив докладніше… через те еволюція козаччини і її політики не могла представляти йому досить ясно. В розробленні джерел до історії України Костомаров, як і Бантиш, обмежився виключно московським актовим матеріалом», – відзначає М. Грушевський [582].

Більше того, він навіть порівнює «безцеремонного фантаста», творця «Истории русов», із лояльним «до дна душі» Д. Бантишем-Каменським, зокрема вказує на типові умови «історіографічної роботи» на початку ХІХ ст. [583] Ще далі під впливом неоромантичних концепцій світу історії, головно В. Липинського, заходить Д. Дорошенко. Останній не тільки виявляє і пов’язує групові культурницькі («автономістські») устремління тодішнього малоросійського дворянства зі студією Д. Бантиша-Каменського, а й прагне перенести їх до політичної площини [584].

Зрештою, у неопублікованій монографії про «малоросійського історіографа» М. Грушевський вказує на специфічне місце Д. Бантиша-Каменського на українському культурному полі. «Не вважаючи себе самого українцем, він [Д. Бантиш-Каменський. – Авт.], очевидно, хотів ще виразніш, ніж перед тим, стати на українське становище – себто на становище сучасного українського панства в освітленню укр[аїнської] минувшини», – відзначає історик [585].

Врешті-решт, резюмуючи свої спостереження й узагальнення М. Грушевський репрезентує проект Д. Бантиша-Каменського як реалізацію довголітніх архівних практик та напрацювань його батька [586] і, заразом, уважає, що в ньому сполучилися як «чиновнича лояльність автора», так і «малконтентські [від. фр. malcontent, себто невдоволені. – Авт.] настрої полтавської аристократії» [587].

Та, незважаючи на таку констатацію, М. Грушевський розглядає працю Д. Бантиша-Каменського як першу історію «модернішого вигляду» [588] та самобутню культурну «скарбницю», що забезпечувала первісні зацікавлення українською тематикою [589], котрі тільки-но вимальовувалися у руслі раннього романтизму. У цьому аспекті візія М. Грушевського досить близько наближається до поглядів Д. Дорошенка, який називав Д. Бантиша-Каменського першим новочасним істориком України [590].

Зазначимо, що у монографії М. Грушевського про «малоросійського історіографа» немає згадок про статтю «Князь М. Репнін і Д. Бантиш-Каменський», опубліковану Д. Дорошенком, хоч ця праця була відома Д. Багалію на початку 1930-х років [591].

Отож у першій половині 1930-х років українські історики запропонували два відмінних (але неконтраверсійних!) прочитання та представлення праці Д. Бантиша-Каменського на полі національного історіописання: прагматичноутилітарну візію М. Грушевського й патріотично-державницьку апологію Д. Дорошенка. Обидва тексти, за винятком невеликої статті Д. Дорошенка 1929 р., внаслідок комбінації тяжких і навіть трагічних обставин та передумов залишалися поза науковим обігом до початку 2000-х років.

Ці історіографічні студії і нині становлять неабиякий дослідницький інтерес, оскільки більш-менш повноцінне вивчення спадщини й біографії Д. Бантиша-Каменського розпочалося в українській соціогуманітаристиці лише на зламі 1980-х – 1990-х років. Ба більше, монографія М. Грушевського й до сьогодні репрезентує найкращий та найповніший джерелознавчий аналіз студії Д. Бантиша-Каменського. Певна річ, багаторічна втрата цих текстів помітно загальмувала та збіднила пізнавальний процес осягнення витоків українського історіописання академічної доби.

Після розвідок Д. Дорошенка зацікавлення цією працею на теренах української зарубіжної історіографії поступово згасає. Проте досить несподівано деякі його ідеї стосовно «Истории Малой России» споглядаємо в історіографічній візії Михайла Марченка на культурних обширах української радянської науки. Наприклад, М. Марченко обстоює тезу про Д. Бантиш-Каменського як «виразника дворянсько-автономістичної тенденції в українській історіографії першої половини ХІХ ст.», хоч і відносить її виключно до першого видання «Истории Малой России» [592]. На його думку, із метою «оживлення спогадів про минуле і активізації сепаратистських прагнень нащадків шляхти і старшини взявся Д. Бантиш-Каменський, слідом за своїм покійним батьком, до праці над історією України» [593].

Проте М. Марченко істотно обмежує побутування зазначених «сепаратистських» устремлінь. Зокрема, він наголошує, що «ці тенденції базувалися на хиткому грунті, і політичні події, що наступили незабаром після виходу у світ першого видання «Історії Малої Росії», вщент розвіяли цей автономізм і кинули автора в обійми з великоросійським абсолютизмом» [594]. Зауважимо, що означені пасажі перейшли й до авторського списку другої редакції історіографічного огляду М. Марченка [595], котрий мав побачити світ 1971 р., але був опублікований лише 2009 р.

Так чи інакше, але поява таких тлумачень «Истории Малой России» на радянських теренах, хоч і за часів «хрущовської відлиги», є досить показовою.

Цікаві міркування стосовно висвітлення постаті Б. Хмельницького на сторінках праці Д. Бантиша-Каменського висловив й український історик Володимир Голобуцький. Він підкреслив, що автор «Истории Малой России» зобразив

«Хмельницького нестійким політиком, який хитався в залежності від обставин, між Польщею, Росією та Туреччиною. Лише невдачі у війні з Польщею та безвихідність становища примусили Хмельницького рішуче «змінити хід думок» та просити царя «прийняти у підданство козаків запорозьких»» [596].

Заразом історик уважав, що Д. Бантиш-Каменський здійснив спробу цілісної реконструкції минувшини України в «українській дворянській історіографії» [597].

Звичайно, в українському радянському історіописанні побутувало й чимало стереотипних, ідеологічно заангажованих оцінок-кліше щодо Д. Бантиша-Каменського, в яких єдиною «науковою» проблемою було визначення «соціальної природи» його «націоналізму» – «дворянської», «поміщицької» чи «буржуазної» [598]. Та навіть за таких нав’язаних інтелектуальних вимог та соціокультурних передумов буття академічної спільноти на обширах Радянської України «История Малой России» сприймалася низкою учених як складова української історіографії, принаймні розглядалася в її контексті.

Варто наголосити, що російська рецепція «Истории Малой России» та взагалі творчого доробку Д. Бантиша-Каменського виявляє ще більш цікаві риси.

Первісна реакція на видання 1822 р. здебільшого репрезентована позитивними відгуками, хоч і не позбавлена певних зауваг [599]. Натомість резонанс, спричинений другим виданням (1830), потребує більшої уваги. Передусім, маємо на увазі кілька відгуків російського історика, редактора часопису «Московский телеграф», палкого прихильника західноєвропейського романтизму Миколи Полевого, які набули неабиякого розголосу.

Його перше враження про роботу Д. Бантиша-Каменського, подане у бібліографічному огляді на сторінках «Московского телеграфа», виглядає на диво стриманим. «Хоч ступінь достоїнства цієї книги ще й донині не з’ясовано докладним розбором та міркуваннями, але просвіченим читачам вже відома книга – цікава та важлива у багатьох аспектах. Додамо, що автор багато доповнив і переробив у другому виданні», – відзначає історик [600].

Утім, невдовзі від такої розважливості не залишилося й сліду. У великій рецензійній статті «Малороссия. Ее обитатели и история» М. Полевой ущент розкритикував працю Д. Бантиша-Каменського.

«Не шукайте у ній [«Истории Малой России». – Авт.] правильного поняття про виникнення та розвиток Козацтва; ні прагматичного викладу подій протягом 5-ти віків; ні Історичного погляду на різнорідні сторони багатоманітних подій, від навали Татар до підданства Рожинського Польщі, і від Сигізмунда ІІІ до Катерини. Особи, події постають, зникають; читання стомлююче, як читання сухого літопису», – наголошує рецензент [601].

Врешті, критик Д. Бантиша-Каменського звернув увагу на ефект «історичної одноманітності», що його справляла «История Малой России» на читача у 1830-х – 1840-х роках. Причому, він іронічно зауважив, що на сторінках цієї праці Малоросія відрізняється від Московської губернії не більше, ніж Ярославська або Владимирська чи будь-яка інша губернія [602]. Цю думку пізніше процитував і російський письменник Степан Бурачок у своєму огляді «Истории Малой России» [603], проте негативно прокоментував означену тезу М. Полевого та рішуче став на захист Д. Бантиша-Каменського.

Та, найголовніше, Микола Полевой із неприхованим подивом був змушений констатувати, що українська минувшина це – не російська, а чужа історія! Зокрема, рецензент звернув увагу на протиставлення козаки / москалі, яке побутувало в Малоросії [604].

Схожі міркування споглядаємо у його «Истории русского народа». Приміром, він зазначає, що

«мова, вдача, одяг південних Галичан та Волинців зробили їх більш схожими на Поляків, ніж на Руських, навіть за Данила та Льва. Пізніше, Волинці та Галичани не впізнавали в північному Русичі свого родича. Натомість який сильний вплив Сходу у вільних ордах Донських та Уральських Козаків! Порівняйте їх з Малоросійськими [козаками. – Авт.], де переважали Захід та Польща» [605].

Рецензійна стаття М. Полевого відображала не тільки конфронтацію канонів пізньопросвітницького раціоналізму з новими романтичними інтенціями, а й досить цікавий процес входження «Истории Малой России» на імперське культурне поле.

Цікавими видаються спостереження М. Грушевського щодо рецепції студії Д. Бантиша-Каменського на полі російського історіописання. Зокрема, М. Грушевський обстоює тезу, що розгромна рецензійна стаття М. Полевого, присвячена другому виданню «Истории Малой России», була спрямована не стільки супроти Д. Бантиша-Каменського, скільки проти М. Карамзіна. На його думку, «Полевой критикуючи його, бив через його голову Карамзіна» [606].

У широкому сенсі М. Грушевський розглядав цю полеміку крізь призму інтелектуального конфлікту між романтизмом та пізньопросвітницьким раціоналізмом, що розгортався у тодішній російській історіографії.

«Полевой саме тоді виступив новатором на полі історіографії, бажаючи противставити історичній манері Карамзіна і взагалі всій офіціяльній історіографії історіософію, оперту на новій натурфілософії Шелінга. Саме випустив він перший том своєї «Исторіи русскаго народа», скритикував «Исторію Госуд[арства] Россійскаго», і вихід нового видання «И[сторіи] М[алой] Р[оссіи]» дав йому привід порахуватись не тільки з учениками і адептами Карамзіна (сюди він зараховує не тільки Б[антиша]-К[аменського], але і Мартоса – маючи на увазі головно гадки, висловлені в рец[ензії] «Сына Отеч[ества]» – вважаючи її ділом Мартоса) з їх патріотично-державницькими аспектами, але й висловити свою власну концепцію укр[аїнської] історії: якби то треба її писати!», – підкреслює історик [607].

У цьому світлі вельми прикметною є полеміка, яка розгорнулася навколо згаданої рецензійної статті М. Полевого.

Невідомий автор дошкульної, сповненої іронії та сарказму статті «Ученые новости», видрукуваної у петербурзькій «Литературной газете», виступив на захист праці Д. Бантиша-Каменського. Він відзначив, що в рецензії М. Полевого представлено стільки «нових поглядів та незвичних думок, що вона не може залишитися без тривалих і важливих історичних суперечок» [608].

Опонент М. Полевого звинуватив його не тільки у нестримній історичній фантазії (більшій, ніж в Овідія!), а й закинув йому брак патріотизму. Приводом для такого звинувачення стало словосполучення «квасний патріотизм», яке М. Полевой неодноразово вживав у своїх журнальних статтях [609]. Припускають, що цим оборонцем Д. Бантиша-Каменського міг бути російський поет О. Пушкін [610]. Однак, не виключають можливого авторства й інших осіб (наприклад, Миколи Гоголя чи Ореста Сомова) [611].

Варто відзначити, що з О. Пушкіним автора «Истории Малой России» пов’язували дружні стосунки, зокрема історик надавав поету матеріали й документи з доби Пугачовщини [612]. Крім того, Д. Бантиш-Каменський здобув й інших «захисників». Одним із них був історик Степан Руссов, який опублікував окрему брошуру «Замечания на бранчивую статью в 17 и 18 книжках «Московского телеграфа» на 1830 год, помещенную по случаю издания г. Бантыш-Каменским Малороссийской истории» (СПб., 1831. – 19 с.) [613]. Він не тільки рішуче виступив супроти поглядів М. Полевого, а навіть назвав їх «якобінськими» [614].

Зрештою, резонанс цієї дискусії був настільки великим, що у середовищі московської аристократії навіть поповзли чутки про «надмірні ліберальні думки» М. Полевого, які загрожували самому становищу редактора «Московского телеграфа» [615].

До оборонців Д. Бантиша-Каменського збирався навіть приєднатися історик М. Маркевич, який уважав образливими зауваги М. Полевого про істотну відмінність між росіянами й українцями [616]. Ця позиція М. Маркевича свідчить наскільки аморфним, хитким і суперечливим був той культурний шар «ностальгійного патріотизму», що побутував у середовищі тодішньої малоросійської аристократії.

Проте полеміка щодо праці Д. Бантиша-Каменського на сторінках «Московского телеграфа» все-таки отримала продовження, хоча й урізане та вельми специфічне. М. Полевой, імовірно усвідомлюючи ті наслідки, які може мати продовження цієї дискусії для нього особисто, надав місце для публікації в одному з номерів журналу сторонній особі – провінційному вчителю училища з повітового міста Суджа Курської губернії, місцевому історику-краєзнавцю й археологу Олексію Дмитрюкову. Останній певний час був вільним слухачем математичного відділення Харківського університету [617]. Відтак він виявив добру обізнаність та неабияку зацікавленість малоросійською минувшиною, особливо з обсягу історії Слобожанщини.

Левова частина замітки О. Дмитрюкова містить низку фактографічних уточнень і закидів щодо викладу подій у студії Д. Бантиша-Каменського. Однак, наприкінці цієї публікації подано декілька вельми суттєвих зауваг. Скажімо, О. Дмитрюков, мабуть, перший серед критиків «Истории Малой России» звертає увагу на те, що зі студії Д. Бантиша-Каменського фактично випала минувшина Слобідської України! Причому він наголошує, що слобідські полки мали «однакові права з іншими, описаними в «Истории Малой России», брали участь з ними в багатьох походах, зазнавали нападів татар, спустошень від зрадника Івана Брюховецького та сидіння в облозі, то, здається, незайвим було долучити Історичні відомості про них до «Истории Малой России», чого, на жаль, не зроблено паном Видавцем, або скласти про них особливу Історію» [618].

О. Дмитрюков навіть висловлює думку, що Д. Бантишу-Каменському нескладно було б знайти помічників для такої справи. Заразом він зауважує, що автор не подає опису кордонів Малоросії. Зокрема, опонент Д. Бантиша-Каменського підкреслює, що в

««Истории Малой России», здається, змішуються слова: Малоросія та Україна, і точних меж не означено; тільки з багатьох місць у згаданій «Истории» та інших актів видно, що Україну складали не землі СлобідськоУкраїнської Губернії, а місця, які знаходяться поза Києвом за Дніпром» [619].

Редакторові «Московского телеграфа», вочевидь, імпонували думки вчителя О. Дмитрюкова. Можливо, М. Полевой, як редактор, і підштовхнув автора до таких роздумів. Та, попри негативне ставлення до «Истории Малой России», М. Полевой використовував фактографічний матеріал з обсягу історії України. Зокрема, він неодноразово посилався на студію Д. Бантиша-Каменського у своїй шеститомній «Истории русского народа» [620].

Втім, незважаючи на цю гостру полеміку, друге видання «Истории Малой России» Д. Бантиша-Каменського здобуло й низку прихильників серед російської публіки. Зокрема, невідомий рецензент із «Вестника Європы», який переховувався під криптонімом «Л. С.», уважав, що в царині малоросійської історії з автором може змагатися лише студія Й.-Х. Енгеля [621].

Третє видання «Истории Малой России» (1842), передруковане Д. Бантишем-Каменським із попереднього практично без жодних змін, що закидали авторові рецензенти [622], виявило очевидну архаїчність його стилю мислення як для 1840-х років.

Ці особливості світосприйняття історика помітили ще його сучасники. Наприклад, етнограф Федір Євецький відзначав, що

«…його погляд на історію належить ще до понять минулого століття; натомість на події він дивиться, як особа сучасного часу, не завдаючи собі клопоту перенестись в добу, яку він описує, від чого і його погляд на події, і його оцінки історичних постатей – незадовільні та хибні» [623].

«Одначе як можна було залишити без уваги (якщо вже робити поділ) у першому періоді такі різкі рубежі, як Навала Монголів, що вперше розірвала тісний зв’язок півночі та півдня Росії, – або володарювання Литви, яке внесло стільки нових елементів до історичного життя Малоросії як позитивним, так і негативним чином, котрі мали такий величезний вплив на майбутню долю?»,

– з неприхованим подивом запитував невідомий рецензент з «Отечественных записок» [624]. Відтак останній обстоював думку, що «История Малой России» представляє лише деяку цікавість як збірка фактичного матеріалу [625].

Схожі міркування висловив і анонімний автор бібліографічної замітки в «Библиотеке для чтения», який відзначав, що третє видання роботи Д. Бантиша-Каменського «складається з одних подій, зібраних добродушно без критики» [626].

Вірогідно, Д. Бантиш-Каменський усвідомлював свою неспроможність кардинально оновити власну візію малоросійської історії, хоч і мав для цього чимало джерел [627]. Зауважимо, що навіть на першу романтичну хвилю другої половини 1820-х – початку 1830-х років він відреагував у другому виданні виключно зі стильових канонів пізньо-просвітницького раціоналізму, зокрема додав кілька фрагментів із «внутрішньої історії» Малоросії. Не випадково історик одразу вислав свою «колекцію» матеріалів з української минувшини на прохання О. Бодянського, який опублікував частину джерел у 1858 – 1859 рр. [628]

Подібні тенденції споглядаємо і щодо рецепції інших праць Д. Бантиша-Каменського, зокрема його «Словаря достопамятных людей Русской земли». Первісно видання означеного п’ятитомного біографічного словника (1836) сприймалося більш-менш позитивно, хоч рецензенти висловили низку зауваг щодо добору персоналій [629].

Зазначимо, що від Д. Бантиша-Каменського, як «малоросійського історіографа», навіть очікували введення до словника низки статей про видатних українських діячів. Приміром, один із харківських романтиків, фольклорист Іван Розковшенко, вказував на відсутність у словнику біографій багатьох відомих малоросіян, зокрема гетьманів І. Виговського, П. Дорошенка, П. Конашевича-Сагайдачного, І. Самойловича, Богдана та Юрія Хмельницьких та ін. [630] Однак, автор проігнорував ці закиди. У трьох додаткових томах, виданих 1847 р., Д. Бантиш-Каменський не подав жодної біографії названих осіб.

Реакція російської критики на вказаний тритомник була нищівною.

«У нього, не було ніякої системи укладання задуманої ним книги … п. Бантиш-Каменський видав уже вісім товстих томів, і все ще не викінчив своєї праці, і ніколи її не завершить: причиною цього є його нерозбірливість у доборі біографій і повна відсутність будь-якого плану», – зазначалося у бібліографічній хроніці «Отечественных записок» [631].

Ці думки поділяв і рецензент із «Литературной газеты» [632]. Заразом критики вказували на безліч повторів, величезну кількість непотрібних цитувань і переказів анекдотів, документів та усних свідчень у словнику Д. Бантиша-Каменського.

Злий жарт зіграв з автором і компілятивний спосіб укладання біографій. Рецензент із часопису «Современник» ущипливо відзначив, що частина словникових статей витримана у дусі старої манери М. Карамзіна, а інша присвячена діячам «нашої доби», себто початку ХІХ ст., навпаки, нагадує «сучасні життєписи» [633]. Цю суперечність критик Д. Бантиша-Каменського пояснює тим, що вчений «не сам опрацьовував свої біографії, а виписував їх з інших книг» [634].

На захист Д. Бантиша-Каменського виступив лише російський історик Михайло Погодін, який прагнув «присоромити» полемічне завзяття тодішніх рецензентів із «Отечественных записок» та «Современника» [635]. Та ці потуги виявилися марними.

Архаїчна манера письма та пізньопросвітницький стиль мислення Д. Бантиша-Каменського сприймалися тогочасною російською публікою як курйозні інтелектуальні релікти. Тож учені другої половини ХІХ ст. розглядали його словник як «книгу далекого минулого» [636].

Ще менше у цьому сенсі пощастило «Истории Малой России», яка сприймалася десь на маргінесі російського історіописання. Наприклад, Г. Карпов – російський історик, учень С. Соловйова, вважав, що Д. Бантиш-Каменський не був «самостійним працівником» на науковій ниві [637]. Він навіть тримався думки, що автор «Истории Малой России» використав «розробки архівних документів» свого батька та не вивчав особисто ці джерела, хоч і написав більш-менш пристойну працю [638]. Цю тезу Г. Карпова аргументовано спростував український історик В. Кравченко [639].

Загалом російська інтелектуальна традиція, переважно ігнорувала малоросійську візію Д. Бантиша-Каменського. Водночас студії М. Максимовича, М. Костомарова, В. Антоновича і навіть М. Грушевського не залишилися поза увагою російської історіографії ХІХ – початку ХХ ст. Та у «Курсе русской истории» В. Ключевського немає жодної згадки про «Историю Малой России».

Врешті, ця праця виявилася «чужою» для імперського історіописання, попри незаперечну належність ученого до російської інтелектуальної традиції.

Варто наголосити, що автор із його ідеалістичними уявленнями й моральними чеснотами виявився «білою вороною» і на імперській службі. Схоже на те, що Д. Бантиш-Каменський поділяв наївні, за висловом відомого російського дослідника Юрія Лотмана, переконання М. Карамзіна про патріархальну природу управління в Росії [640]. Тому у його працях досить часто зустрічаємо згадки про батьківське ставлення, піклування сановника або чиновника про підлеглих, співвітчизників і т. п. [641]

Ці ідилічні, сповнені сентименталізму настанови Д. Бантиш-Каменський прагнув реалізувати на посаді тобольського цивільного губернатора як стосовно корінних сибірських народностей, так і прийшлого російського населення. Проте вже 1828 р. він потрапив у жорна запеклої відомчої боротьби між генерал-губернатором Західного Сибіру Петром Михайловичем Капцевичем та відомим державним діячем Михайло Михайловичем Сперанським.

За результатами сенаторської ревізії він не тільки був увільнений із посади та звинувачений у зловживаннях, а й протягом п’яти років перебував під слідством. За іронією долі, одним із ревізорів був сенатор Борис Олексійович Куракін – рідний племінник князя О. Б. Куракіна, покровителя батька Д. Бантиша-Каменського.

Ці злощасні пригоди історик описав у своїх записках, які промовисто назвав – «Шемякин суд в ХIХ столетии» [642]. Тільки 6 березня 1833 р. справа Д. Бантиша-Каменського була вирішена імператором Миколою І, який звільнив історика від усіх обвинувачень і звелів зарахувати весь термін, проведений під слідством, як час перебування на службі [643].

Та подальша кар’єра вченого-чиновника, так і не склалася. У травні 1836 р. він був призначений віленським цивільним губернатором, але вже 1838 р. подав у відставку. Згодом, Д. Бантиш-Каменський служив у Міністерстві внутрішніх справ та департаменті уділів.

Зрештою, історик Д. Бантиш-Каменський виявився «чужим» для бюрократичної імперської машини, яка не сприймала його ідеалістичного потягу до патріархального управління та впровадження морально-етичних принципів у чиновницьку практику. Він не здобув матеріального статку ні на імперській службі, ні на ниві наукової праці і залишив по собі борги на 10 тис. рублів, які після його смерті покрив імператор Микола І [644]. Мабуть, саме тому в останні роки життя Д. Бантиш-Каменський із теплими, ностальгійними нотками згадував про давні часи своєї служби у князя М. Рєпніна-Волконського, який «сторонився інтриг, ішов завжди прямою дорогою, керований честю» [645].

Насамкінець зауважимо, що метафоричною формулою «свій» серед «чужих», «чужий» серед «своїх», звичайно, не вичерпуються складні, часом драматичні творчі і життєві колізії цього історика. Втім, вона змушує замислитися щодо того заплутаного, суперечного плетива різноманітних інтелектуальних традицій, соціокультурних умов, культурницьких настанов і припадкових обставин, які спричинилися до появи на теренах українського історіописання «Истории Малой России» Д. Бантиша-Каменського.

Примітки

569. Дорошенко Д. Дмитро М. Бантиш-Каменський… – С. 15 – 16.

570. Бодянский О. Предисловие // Источники малороссийской истории, собранные Д. Н. Бантышем-Каменским и изданные О. Бодянским. – М., 1858. – Ч. 1: 1649 – 1687. – С. IV.

571. Максимович М. Письма о Богдане Хмельницком: Письмо второе // Максимович М. У пошуках омріяної України / Упоряд. і вступн. ст. В. Короткого. – К., 2003. – С. 192.

572. Его же. Исследование о гетмане Петре Конашевиче Сагайдачном // Собрание сочинений М. А. Максимовича: В 3 т. – К., 1876. – Т. 1: Отдел исторический. – С. 342.

573. Антонович В. Н. И. Костомаров как историк // КС. – 1885. – № 5. – С. ХХХІ.

574. Драгоманов М. Малороссия в ее словесности. Рец. на кн.: Прыжов И. Г. Малороссия (Южная Русь) в истории ее литературы с XI по XVIII век. – Воронеж, 1869 // Драгоманов М. П. Вибране. – К.,1991. – С. 25 – 26.

575. Василенко Н. К истории малорусской историографии… – С. 248 – 249; Грушевський М. Історія України-Руси: У 11 т., 12 кн. – К., 1995. – Т. 8 [репринт 2-го вид.], ч. 2: Початки Хмельниччини (1638 – 1648). – С. 212; Крип’якевич І. Українська історіографія XVI – XVIII в. – С. 4 (29).

576. Кордуба М. Академік Михайло Грушевський як історик (З нагоди ювілею) // ЛНВ. – 1926. – Т. 91, № 12. – С. 347.

577. Лазаревский А. М. Прежние изыскатели малорусской старины: II. Алексей Иванович Мартос // КС. – 1895. – № 2. – С. 182 – 183.

578. Оглоблін О. П. «Історія України»… – Арк. 29.

579. Там само. – Арк. 29 – 30.

580. Герасимчук В. Михайло Грушевський як історіограф України // ЗНТШ (Львів). – 1922. – Т. 133. – С. 4.

581. Василенко Н. К истории малорусской историографии… – С. 249.

582. Грушевський М. Українська історіографія і Микола Костомаров… – С. 224.

583. Там само. – С. 215.

584. Дорошенко Д. Князь М. Репнін і Д. Бантиш-Каменський. – С. 90 – 108; Його ж. Дмитро М. Бантиш-Каменський і його «История Малой России». – С. 15 – 73.

585. Грушевский М.С. «Историограф Малой России». – Л. 110 – 111.

586. Там само. – Л. 135.

587. Там само. – Л. 136.

588. Там само. – Л. 135.

589. Там само. – Л. 137.

590. Дорошенко Д. Мазепа в історичній літературі і в житті // Мазепа: Зб.: У 2 т. – Варшава, 1938. – Т. 1. – С. 7.

591. Багалій Д. І. [Самокритичний огляд наукової продукції з передмовами співробітників Інституту історії української культури та упорядника О. Багалій; машинопис] // ІР НБУВ. – Ф. 1. – Спр. 45332. – Арк. 31.

592. Марченко М. І. Українська історіографія… – М., 1959. – С. 141.

593. Там само. – С. 140 – 141.

594. Там само. – С. 141.

595. Марченко М. І. Українська історіографія… – К., 2009. – Вип. 3, ч. 2. – С. 246 – 247.

596. Голобуцкий В. Дипломатическая история Освободительной войны украинского народа 1648 – 1654 гг. – К., 1962. – С. 12.

597. Там же. – С. 12.

598. Див., наприклад: Очерки истории исторической науки в СССР: В 5 т. / Под ред. М. В. Нечкиной. – М., 1960. – Т. 2. – С. 129; Историография истории Украинской ССР / Отв. ред. И. С. Хмель. – К., 1986. – С. 99, 114, 124.

599. Булгарин Ф. История. Краткое обозрение Русской литературы 1822 года: 9. БантышКаменский Д. История Малой России. – М., 1822. – Ч. 1 – 3 // СА. – 1823. – № 5. – С. 389 – 390.

600. Н. П. [Полевой Н.] Книги 1830 года: [Бантыш-Каменский Д. Н.] История Малой России. – 2-е изд. – М.: Тип. С. Селивановского, 1830. – Ч. 1. – ХХ, 360 с; Ч. 2. – 223, 62 с; Ч. 3. – 264, 96 с. // МТ. – 1830. – Ч. 23, № 12. – Отд.: Современная библиография. – С. 479.

601. Н. П. [Полевой Н.] Малороссия. Ее обитатели и история. Рец. на кн.: Бантыш-Каменский Д. Н. История Малой России. – 2-е изд. – М., 1830. – Ч. 1 – 3. // МТ. – 1830. – № 18. – С. 247.

602. Там же. – С. 248.

603. Бурачек С. Рец. на кн.: Бантыш-Каменский Д. История Малой России. – 3-е изд. – М., 1842. – Ч. 1 – 3 // Маяк. – 1842. – Т. 5, № 9. – С. 36.

604. Н. П. [Полевой Н.] Малороссия. Ее обитатели и история. – №.17. – С. 77.

605. Полевой Н. История русского народа: В 6 т. – М., 1833. – Т. 5: От утверждения Великого Княжества за княжеством Московским, или от кончины Князя Иоанна Калиты, до образования политической самобытности Русского Государства, или кончины Великого Князя Иоанна III-го (с 1341 – до 1505-го года): вторая половина владычества татар над Русью. – С. 18 – 19 (прим. 8).

606. Грушевский М. С. «Историограф Малой России». – Л. 118.

607. Там само. – Л. 113.

608. Ученые новости [про критичну статтю М. Полевого «Малороссия. Ее обитатели и история» (МТ. – 1830. – № 17 – 18)] // ЛГ. – 1831, 5 февр. – Т. 3, № 8. – С. 66.

609. Там же. – С. 67.

610. Виноградов В. В. Проблема авторства и теория стилей. – М., 1961. – С. 475 – 481.

611. Там же. – С. 483; Волинський П. К. Теоретична боротьба в українській літературі (перша половина ХІХ ст.). – К., 1959. – С. 160 – 161.

612. А. С. Пушкин-критик / Сост. Е. Н. Лебедев, В. С. Лысенко; прим. В. С. Лысенко. – М., 1978. – С. 424; Черейский Л. А. Пушкин и его окружение. – 2-е изд., доп. и перераб. – Л., 1988. – C. 24 – 25.

613. Кравченко В. В. Нариси з української історіографії епохи національного Відродження… – С. 235.

614. Волинський П. К. Теоретична боротьба… – С. 165.

615. Козмин Н. К. Очерки из истории русского романтизма: Н. А. Полевой, как выразитель литературных направлений современной ему эпохи. – СПб., 1903. – С. 498.

616. Маркевич Н. А. О Малороссии и об Украине [для книги «Про Малоросію»] // ІР НБУВ. – Ф. 14. – Спр. 4978. – Арк. 1 – 9.

617. Щавелев С. П. Дмитрюков Алексей Иванович (Курская энциклопедия) []; Его же. Из истории курской археологии [].

618. Дмитрюков [А. И.], уч. [Несколько замечаний на «Историю Малой России», изд. Д. Н. Бантышем-Каменским] // МТ. – 1832. – Ч. 45, № 10. – С. 261.

619. Там же. – С. 261.

620. Полевой Н. История русского народа. – Т. 5. – С. 78 (прим. 69), 79 (прим. 70), 101 (прим. 93), 109 (прим. 103), 284 (прим. 217).

621. Л. С. Русские книги: 1. [Бантыш-Каменский Д. Н.] История Малой России. – [Ч. 1 – 4] // ВЕ. – 1830. – № 12. – Отд: Смесь. – С. 299.

622. Бурачек С. Рец. на кн.: Бантыш-Каменский Д. История Малой России. – С. 46 – 47.

623. Евецкий Ф. Рец. на кн.: Бантыш-Каменский Д. История Малой России. – 3-е изд. – М., 1842. – Ч. 1 – 3; Скальковский А. История Новой Сечи или Последнего Коша Запорожского Извлечения из собственного Запорожского Архива А. Скальковским. – Одесса, 1841 // Денница (Варшава). – 1842. – № 17: (сентябрь). – С. 209 – 210.

624. Рец. на кн.: Бантыш-Каменский Д. История Малой России. – 3-е изд. – М., 1842. – Ч. 1 – 3 // ОЗ. – 1842. – Т. 22, № 6. – Отд. 6: Библиографическая хроника. – С. 42.

625. Там же. – С. 41.

626. Рец. на кн.: Бантыш-Каменский Д. История Малой России. – М., 1842. – Ч. 1 – 3 // БЧ. – 1842. – Т. 51. – Отд. 6: Литературная летопись. – С. 70.

627. Бантыш-Каменский Д. Н. – Бодянскому О. М. [автограф; 13 січ. 1848 р.] // ВР ІЛШ. – Ф. 99. – Спр. 99. – Арк. 197 – 197зв.; Бантыш-Каменский Д. Н. – Бодянскому О. М. [автограф; 16 квіт. 1849 р.] // Там само. – Арк. 196.

628. Источники малороссийской истории, собранные Д. Н. Бантышем-Каменским и изданные О. Бодянским. – М., 1858. – Ч. 1: 1649 – 1687. – IV, 339 c; Источники малороссийской истории, собранные Д. Н. Бантышем-Каменским и изданные О. Бодянским. – М., 1859. – Ч. 2: 1691 – 1722. – 340 с.

629. Р. М. [Булгарин Ф. В.] Рец. на изд.: Словарь достопамятных людей Русской земли, сост. Д. Н. Бантыш-Каменским. – М., 1836. – Ч. 1. – 388 с; Ч. 2. – 459 с; Ч. 3. – 389 с; Ч. 4. – 395 с; Ч. 5. – 395 с. // СП. – 1837, 15 февр. – № 36. – С. 141 – 144; Рец. на изд.: Словарь достопамятных людей Русской земли, сост. Д. Н. Бантыш-Каменским. – М., 1836. – Ч. 1. – 388 с; Ч. 2. – 459 с; Ч. 3. – 389 с; Ч. 4. – 395 с; Ч. 5. – 395 с. //БЧ. – 1837. – Т. 20. – Отд. 6. – С. 60 – 62.

630. Росковшенко И. Рец. на изд.: Бантыш-Каменский Д. Н. Словарь достопамятных людей русской земли. – М., 1836. – Ч. 1. – 388 с; Ч. 2. – 459 с.; Ч. 3. – 389 с; Ч. 4. – 395 с; Ч. 5. – 395 с. // ЖМНП. – 1837. – Ч. 13, № 2. – Отд.: Новости и смесь. – С. 429.

631. Библиографическая хроника: 271) Словарь достопамятных людей Русской земли, сост. Д. Н. Бантыш-Каменским. – СПб., 1847. – Ч. 1. – VII, 570 c; Ч. 2. – 573, 105 с; Ч. 3. – 627 с. // ОЗ. – 1847. – № 8. – Отд. 6. – С. 96, 97.

632. Библиография: Словарь достопамятных людей Русской земли, сост. [Д. Н.] БантышКаменский. – СПб., 1847. – Ч. 1. VII, 570 c; Ч. 2. – 573, 105 с; Ч. 3. – 627 с. //ЛГ. – 1847, 14 авг. – № 33. – С. 525.

633. Рец. на изд.: Словарь достопамятных людей Русской земли, сочинение Д. Н. Бантыш-Каменского. – СПб., 1847. – Т. 1 – 3. // Современник. – 1847. – Т. 5, № 9. – С. 7.

634. Там же. – С. 10.

635. Погодин М. Рец. на изд.: Словарь достопамятных людей Русской земли, сочинение Д. Н. Бантыш-Каменского. – СПб., 1847. – Т. 1 – 3. Статья [первая]-вторая // Москвитянин. – 1848. – Ч. 3, № 5. – Отд.: Критика. – С. 53 – 73; Ч. 5, № 10. – Отд.: Критика. – С. 46 – 79; Ч. 6, № 11. – Отд.: Критика. – С. 1 – 29.

636. Кауфман И. М. Русские биографические и биобиблиографические словари. – М., 1955. – С. 13.

637. Карпов Г. Ф. Критический обзор… – С. 12.

638. Там же. – С. 28.

639. Кравченко В. В. Нариси з української історіографії епохи національного Відродження… – С. 219.

640. Лотман Ю. М. «О древней и новой России в ее политическом и гражданском отношениях» Карамзина – памятник русской публицистики начала ХІХ века // Лотман Ю. М. Карамзин. – СПб., 1997. – С. 594.

641. Бантыш-Каменский Д. История Малой России. – 2-е изд. – Ч. 2. – С. 202; Его же. Словарь достопамятных людей Русской земли. – М., 1836. – Ч. 1. – С. 126; То же. – СПб., 1847. – Ч. 3. – С. 242.

642. Популярний вислів у сатиричних повістях XVII – XVIII cт. щодо несправедливого, упередженого правосуддя. Походить від імені князя Дмитра Шем’яки

643. Его же. Шемякин суд… – С. 782.

644. Штейн В. Бантыш-Каменский Дмитрий Николаевич // РБС: В 25 т. – СПб., 1900. – Т. 2: Алексинский – Бестужев-Рюмин. – С. 468.

645. Бантыш-Каменский Д. Словарь достопамятных людей Русской земли. – СПб., 1847. – Ч. 3. – С. 64.