Лисогірський форт. Невивчена сторінка військового минулого Києва

Олексій Голованов

У Печерському районі Києва, неподалік від станції метро “Видубичі”, розташована історична місцевість — Лиса гора. Тут, у 70-х роках XIX ст. було побудовано Лисогірський форт, який увійшов до складу оборонного комплексу Київської фортеці. Ця непідступна і унікальна споруда була свідоцтвом зростання могутності Києва як важливого стратегічного пункту, що висунуло його на одне з провідних місць в історії розвитку європейської фортифікації.

Питання військової історії Києва, особливо періоду середини — другої половини XIX ст. недостатньо розроблені. Серед них залишаються і ті, що пов'язані з процесом довгострокової фортифікації міста, у якому Лисогірський форт відігравав одну з головних ролей. Тому ми вважаємо нашу розвідку — своєчасною і актуальною. Вона дає можливість заповнити ще одну прогалину в історії Києва і, на нашу думку, буде сприяти збереженню цієї пам'ятки минулого нашого міста.

Появі Лисогірського форту передувала доба інтенсивного зміцнення обороноздатності Києва, яке відбувалося у середині XIX ст. Значним кроком у цій справі стало будівництво у 1832—1856 роках, за наказом Миколи І, Нової Печерської фортеці. Цар приділяв велику увагу Києву як опорному пункту у так званому Південно-Західному краї. Суттєві зміни у міжнародному становищі Росії (небезпека, як він вважав, з боку Австрії і Туреччини), повстання у Польщі 1830— 1831 рр., що призвело до зростання антикріпосницьких рухів, спонукали його до будівництва нової фортеці у місті. Тим більше, Микола І давно мріяв створити у Києві міцну оборонну базу1.

Нова фортеця побудована за проектом видатного військового інженера, генерал-лейтенанта К.І. Оппермана. Вона представляла систему Васильківського і Госпітального укріплень, канонірів, оборонних башт, казарм і брам, мала арсенальні майстерні, централізований військовий шпиталь, мережу водопостачання і газового освітлення. До складу фортеці також увійшли Стара Печорська фортеця з Лаврою (у 1834 році її перейменовано у Києво-Печерську цитадель) і Звіринецьке укріплення. Всі ці споруди об'єдналися у фортечний комплекс, який охопив майже весь Печерськ. За статусом фортецю прирахували до першого класу і навіть у Європі вона вважалася однією з кращих2.

Але поява і широке застосування у європейських арміях нарізної вогнепальної зброї і, в особливості, артилерії, а також нових засобів ведення облогових дій, призвели до того, що у другій половині XIX ст. деякі споруди Київської фортеці нявилися помітно застарілими і вже не відповідали військово-інженерним вимогам того часу. Постало питання про необхідність удосконалення оборонних споруд міста.

У 1869 році відомий військовий інженер, генерал Е.І. Тотлебен, який обіймав тоді посаду Генерал-інспектора з інженерної частини, запропонував великий Проект посилення Київської фортеці та створення додаткової системи укріплень. За його проектом передбачалося побудувати 27 окремих фортів навколо Києва на височинах від Видубицького монастиря до Сирця і далі до Дніпра, а та за річкою Либідь3.

Рис. 2. План Лисогірського форту 1874 року*

* Як бачимо, план Лисогірського форту 1874 року і Б.С. Віккерса дещо не збігаються. На нашу думку, Б.С. Віккерс показав на плані лише частину Лисогірського форту часів Олександра II (див. план).

Навесні 1871 року військове відомство приступило до підготовки заходів, передбачених проектом, які потрібно було здійснити насамперед (з доповіді Головного Інженерного управління Військовому міністру Д.О. Мілютіну, травень 1871 року):

“а) Занять лежащую на правом берегу реки Лыбеди высоту, известную под именем Лысая гора под отдельный самостоятельный форт, дабы вполне обеспечить мост железной дороги, совершенно открытый с этой высоты.

б) Усилить слабое Зверинецкое укрепление й устроить промежуточное укрепление между фортом Лысой горы й Васильковским укреплением.

в) Устранить важнейшие недостатки существующей крепости, прикрыв оборонительные постройки Васильковского й Госпитального укреплений земляными насыпями.

г) Выдвинуть укрепленную позицию вперед на выісоты Старого города, связав ее с крепостью сильною батареєю на косогоре Липок”5.

Як бачимо, у проекті Тотлебен ставив питання про забезпечення захисту ад тільки Печерська, але й центральної частини міста, або так званої “Старокиївської позиції”. Тут він запланував побудувати систему укріплень і розташувати їх так: попереду Андріївської церкви, Флорівського монастиря, біля Десятинної церкви, “Мініховських” валів, навколо Володимирського собору, будівництво якого тоді йшло навкруги університету Св. Володимира. Крім того, було заплановано спорудити 12 окремих артилерійських батарей по всьому місту6. Таким чином, Київ мав перетворитися у велику фортецю-табір.

На початку 70-х рр. XIX ст. значно загострилося міжнародне становище у Європі. Почалася франко-прусська війна, погіршилися відносини Росії із західними державами, виникла загроза розриву з Австрією. Царський уряд, занепокоєний можливістю втягнення країни у військові конфлікти, надав розпорядження привести в оборонний стан фортеці, що на західних кордонах, і приступити до проведення фортечних робіт у Києві. Головним Інженерним управлінням були розроблені детальні плани нових укріплень міста з урахуванням місцевості, позначено еспланади. 14 червня 1871 року до Києва прибув Військовий міністр Д.О. Мілютін. У присутності начальника інженерів Київського Військового округу, генерал-майора Ц.Г. Біркіна він оглянув позиції, на яких планувалося будівництво нових укріплень. З приводу їх розташування і призначення кожного Д.О. Мілютін висловив задоволення і підкреслив, що

«…в фортификационном отношении пункты для распо-иожения батарей й укреплений избраны превосходно й лучшего желать нельзя”7.»

Здійснення проекту посилення Києва значно погіршувало б становище міста. Спорудження нових укріплень і встановлення “Еспланадних правил” вимагало знесення житлових будинків та відселення мешканців, як це відбувалося під час будівництва Нової Печерської фортеці. Тоді на Печерську було знесено 533 будинки, а мешканці вимушені були оселитися за річкою Либідь, де потім виникло гак зване “Новое строение”, — Либідська частина Києва8. З новим проектом не згодні були і різні верстви міського населення, особливо ті, що займалися торговельно-підприємницькою діяльністю. Дуже активно висловлювала незадоволення преса. На сторінках київських газет постійно говорилося про руйнівні наслідки проекту, якщо його буде здійснено. Хвиля обурення охопила і наукову громадськість Києва, у зв'язку з намірами побудувати чотири окремих форти навколо університету Св. Володимира9.

Відомий письменник, історик та церковний діяч Андрій Миколайович Муравйов найактивніше виступав проти проекту Тотлебена. Під час перебування Д.О. Мілютіна у Києві, він вручив Військовому міністру протест, у якому засудив прагнення втілити у життя проект. Дійсно, будівництво нових укріплень ставило під загрозу знищення приватних садів у Липках, і у Старокиївській частині, Царський сад, Ботанічний сад університету, який підпадав під межу укріплень навколо обсерваторії. Понад ста кам'яних будинків планувалося побудувати у цій частині міста. Тепер це було заборонено. Відкладено спорудження митниці й навряд чи дали б змогу завершити будівництво трьох церков у Лук'янівському кварталі. Такі методи оборони серйозно непокоїли подальшу долю Києва.

«…Вот уже четвертая крепость, — писав А.М. Муравйов, — воздвигается для его защиты. В продолжении 160 лет, й еще ни одной из них не случилося ему воспользоваться, хотя предпоследняя (мається на увазі Нова Печерська фортеця. — О.Г.) отчасти й разорила его, а последняя довершит, если только исполнится то, что предположено. …Тем прискорбнее сия четвертая крепость, вовсе неожиданная, а между тем столь разорительная для целого города, которому страшнеє такая оборона, нежели само нападение”10.

Таким чином, проект Тотлебена мав би негативний вплив на соціально-економічний та культурний розвиток міста. Але тоді стояло питання про зміцнення обороноздатності Києва і Тотлебен вважав свій проект єдиним шляхом його вирішення. Між тим, масові незадоволення змусили Тотлебена відмовитися від будівництва укріплень у центрі міста, а замість них створити пояс окремих фортів за межами Києва, по той бік річки Либідь11.

Рішення обмежити кількість запланованих укріплень підтримав і генерал-губернатор Швденно-Західного краю, князь О.М. Дондуков-Корсаков (перебував на посаді з 6 січня 1869 по 15 квітня 1878 рр.). Він визнав такий варіант більш корисним для Києва, але, враховуючи можливість військової небезпеки, вимагав від Київського Фортечного Інженерного управління найскоріше розпочати роботи по будівництву укріплень12.

Реалізацію проекту посилення Києва почали у 1872 році з будівництва Лисогірського форту. Які ж причини змусили почати створення поясу фортів саме з нього? Лиса гора була вигідно розташована і з топографічної точки зору мала значні переваги. Навколишня місцевість пройнята мережею ярів, що ускладнювало б наступ на форт при облозі. При розливі Дніпра, рівень води досягав підніжжя Лисої гори, що разом із річкою Либідь утворювало додаткову перешкоду. Ми вже говорили про те, що однією з головних причин спорудження форту на Лисій горі було забезпечення оборони залізничного моста. Йдеться про Дарницький залізничний міст через Дніпро (побудований у 1868—1870 роках за проектом інженера-калітана А.Є. Струве, мав довжину понад кілометр і стояв на 13 биках. На той час — найдовший міст у Європі. При його будівництві А.Є. Струве вперше в Роси застосував кесонний метод закладання фундаментів биків. 17 лютого 1870 року, через новий міст, перший поїзд Києво-Курської залізниці прибув на київський вокзал13. Е.І. Тотлебен приділяв особливу увагу питанням організації оборони залізничних мереж і мостів, насамперед у тих містах, які мали фортеці. Користь цього показала франко-прусська війна, оскільки наявність фортець і укріплень поруч із залізничними вузлами не давала можливості армії противника скористатися цими шляхами сполучення під час наступу на місто. У 1871 році, за ініціативою Тотлебена, були проведені пошуки у Київському та Віленському військових округах з метою обрання пунктів, що складали переважно залізничні вузли14. І нарешті ще одна обставина обумовлювала будувати форт на Лисій горі — це розташований поблизу, в урочищі Теличка, цегляний завод. Наявність заводу, таким чином, вирішувало питання своєчасного постачання цегли до місця будівництва і значно зменшувало потребу привозити цеглу з інших заводів. З метою збільшення виробництва цегли, у липні 1872 року ризькому громадянину Андрію Ерліху було дозволено влаштувати на хуторі Корчуватому, який належав Видубицькому монастирю, приватний цегляний завод15.

У другій половині 1872 року почалося спорудження форту. Кошторис складав 2,5 млн. карбованців. Керівництво будівельними роботами було покладено на Київське Фортечне Інженерне управління16, їх проведення відбувалося під особистим наглядом генерал-майора Д .Г. Біркіна. Про цю людину варто розповісти докладніше.

Дмитро Гаврилович Біркін (1818—1886) — відомий військовий інженер. У 1865—1874 роках, у чині генерал-майора, обіймав посаду начальника Інженерного управління Київського Військового Округу, з 1874 року — командир Київської Інженерної команди, невдовзі отримав чин генерал-лейтенанта. Брав активну участь в улаштуванні системи водопостачання у Києві, у розробці проекту загального посилення Києва, а також у обговоренні більшої частини проектів казенних будівель. Брав безпосередню участь у будівництві Володимирського собору, Лук'янівської в’язниці тощо.

Цікаво, що Дмитро Гаврилович був також і фотографом-аматором. Історик М. Закревський нлзивав його “чудовим фотографом”, а інші дослідники — “королем видової фотографії Києва 60-х років”. Він улаштував у Києві зразкову фотомайстерню, винайшов спеціальний фотоапарат для зйомки і нівеліровки місцевості. Найцінніші знімки Д.Г. Біркіна — Хрещатицька площа, Аскольдова могила, Поділ, Ланцюговий міст, дача князя І. Васильчикова та інші — ставлять його у перший ряд видатних київських фотографів17.

Будівництво Лисогірського форту і відведення під його еспланаду 500 саженів місцевості вимагало відчуження земель, більшість із яких належали Києво-Печерській Лаврі, Видубицькому монастирю, а також деяким приватним особам. Це призвело до територіальних і майнових претензій та суперечек їх володарів до Інженерного відомства. У 1872 році Київським Губернським Правлінням б створена комісія, яку очолював Київський Повітовий предводитель дворянства, для оцінювання земельних ділянок, що відходили під форт і визначення компенсацій за них. До складу комісії увійшли представники Київського Окружного Інженерного управління, Повітового суду, поліції, а також Київський Губернський землемір і Особливий землемір при Київській Креслярській комісії Трофімов18. У роботі комісії взяли участь депутати від Видубицького монастиря — ієромонах Аноім, і Лаври — архімандрит Валентин та ієромонах Паісій19.

Безумовно, духовенство, як великий землевласник, відігравало важливу роль у соціально-економічному житті Києва. Майже всі землі київського лівобережжя і частина правого берега належали крупним монастирям, і не тільки Лаврі і Виду-бицькому, але й таким як Братський, Михайлівський, Китаївський. Відчуження земель на користь Інженерного відомства дуже шкодило їх економічним інтересам. Особливо незадоволено до відчуження своїх володінь ставилося духовенство Києво-Печерської Лаври. В архівах збереглося велике листування Духовного Собору Лав-, ри з Київським Окружним Інженерним управлінням. У своїх зверненнях Собор підкреслював важливість цих земель у господарській діяльності Лаври і просив, щоб їх повернули хоча б тоді, коли в них не буде потреби. Судіть самі, якого удару зазнавала Лавра, коли понад 130 десятин землі з пасовиськами, лісом, садибами, городами, ставками, дорогами, відходили під будівництво форту та його еспланаду20.

Так, у 1872 році від Лаври були відібрані землі на Лисій горі, а як компенсацію вона отримала казенну Совську дачу, ділянку з урочища “Темний луг” з Вітяно-Трипільської дачі та острови Галерні № 1 та № 2. Пізніше Лаврі віддали острів в Галерний № 3, якого взято від селян села Мишоловка як надлишок. При цьому, у 1875 році лаврський хутір Коноплянка відійшов до Окружного Інженерного управління21. Щодо Видубицького монастиря, то він також позбавився земельних ділянок, дубового гаю і лісової дачі на хуторі Корчуватому22.

Тим часом, роботи по спорудженню форту тривали. Крім військових будівельників, у них брали участь вільнонаймані робітники, арештантські роти, в’язні Київської фортеці, які щоденно зводили укріплення. Будівельні матеріали — цегла, дошки, залізо тощо постачалися київськими підприємствами. У цьому були задіяні також приватні цегляні заводи Єпішкіна, Ерліха, Волкова, з якими Київське Окружне Інженерне управління уклало контракти23.

У 1872—1874 роках були проведені значні роботи по спорудженню форту: зведені бастіони і напівбастіони, батарею для прикриття відходу гарнізону і редюіт. У головному валу укріплення улаштовані потерни, які забезпечували вихід до рову з внутрішньої частини форту. До кінця 1873 року було завершено улаштування сполучень між фронтом, флангами і горжовою частиною форту та проведені шосовані дороги фронту бастіонів24. Під час будівництва форту все ретельно перевірялося і при необхідності дороблювалося. За розпорядженням Е.І. Тотлебена усі поверхні гласисів форту були сплановані під постріли з головного валу. Для кращого прострілювання місцевості улаштовано кремальєри і додано особливий фланг з ровом, через що ліва частина форту отримувала самостійну оборону. Щоб ускладнити доступ до рову були зведені ескарпові та контр-ескарпові мури з траверзами та бійницями для прострілювання його з рушниць25. За прикладом Госпітального укріплення Нової Печерської фортеці, у Лисогірському форті теж були улаштовані капоніри для прострілювання ровів артилерією (побудовані у 1874—1875 роках, до нашого часу | незбереглися. — О.Г.). Весь форт обладнано системою водопостачання з криницями: при потернах, в яких могли ховатися частини військ гарнізону у випадку міцного обстрілу облоговою артилерією противника, а також дренажними криницями для відведення з рову дощових та снігових вод26. Як бачимо, Лисогірський форт представляв собою досить складну оборонну споруду.

Крім військових будівель і артилерійських складів, у форті розміщувалися кухні, лазарет, запаси провіанту. Для кращого зв’язку між батареями і поєднаня форту з Києво-Печерською фортецею були проведені шосовані дороги27.

Завершено будівництво Лисогірського форту в 1876 році. Суттєвою його особливістю було те, що у ньому поєднано тенальну та полігональну конструкцію. Для того часу укріплення такої типології було прогресивним кроком у розвитку вітчизняної фортифікаційної школи XIX ст. З системою казематових та інших будівель, мережею сполучень та комунікацій, при 178 гарматах на озброєнні й 2-тисячним гарнізоном, Лисогірський форт вважався не підступним і спроможним забезпечити захист головних підступів до Києва. Форт значився на Саперно-Слобідській вулиці й належав Київському Фортечному Інженерному управлінню28.

Однак далеко не все, що було заплановано проектом посилення Києва, вдалося здійснити. Будівництво поясу фортів і укріплень навколо міста вимагало великих коштів. А посилення інших фортець та приведення їх в оборонний стан, що проводилося одночасно з укріпленням Києва і теж за ініціативою Е.І. Тотлебена, значно спорожнили державну скарбницю. Інженерний департамент визнав недоцільним продовження робіт з посилення Києва. Тим більш, події останніх війн проходили далеко від нього і Київська фортеця, хоча і приводилася в оборонний стан, знову не була використана за своїм призначенням. Таким чином, із запланованих 27 фортів було побудовано і залишено один — Лисогірський. Форт увійшов до складу Київської фортеці, але перебував поза межами міста29. Так завершився період довгострокової фортифікації Києва, який тривав 170 років з часу заснування Петром І фортеці на Печерську.

Наприкінці XIX ст. Київська фортеця остаточно втратила своє військове значення. У 1897 році її перетворено у фортецю-склад, адже Лисогірський форт продовжував виконувати функції оборонної споруди. На межі століть його доля виявилася пов’язаною з багатьма подіями, які відбувалися в історії нашого міста.

Відомо, що кінець XIX — початок XX ст. було відзначено посиленням суспільно-політичних рухів у країні. На кожен виступ царизм відповідав жорстокими каральними заходами і у цій справі Лисогірський форт відігравав певну роль. З 90-х років XIX ст. форт використовується як місце страти в’язнів “Косого капоніру” — відомої військово-політичної в’язниці. Для цього у форті споруджено ешафот з вісьмома шибеницями. У 1903 році на київській каретній фабриці, за спеціальним замовленням, була виготовлена карета смертників, у якій привозили до Лисогірського форту засуджених до страти арештантів30. Прямуючи з “Косого капоніру” до Лисої гори, карета завжди наводила жах на мешканців міста (карета зберігається у історико-архітектурному пам’ятнику-музею “Київська -. фортеця”. — О.Г.). Тут варто розповісти ще про одну маловідому сторінку в історії Лисогірського форту — його некрополь. Виявилося, що страчених ховали прямо на території форту, у земляних валах. При цьому поверхні валів зрівнювалися так, щоб навіть не було видно їхніх могил. Тому і зараз ми не знайдемо у форті ніяких поховань. Але досліднику історії Київського некрополя, представнику найкращої плеяди києвознавців Людмилі Андріївні Проценко (1927— 2000) вдалося виявити в архівах дані про чисельні поховання у Лисогірському форті (їх було близько 300). Серед них більшу частину становить поховання діячів політичних організацій і учасників революції 1905—1907 років31.

Придушення революції у 1907 році настільки збільшило кількість страт, що у Лисогірському форті вже не вистачало місця для поховань. З травня 1910 року Київський поліцмейстер вимушений був таємно звернутися до Києвської міської управи з проханням знайти інше місце для поховань “державних злочинців”. Для подальших поховань страчених на Лисій горі 29 грудня 1910 року, в районі Звіринця по Старо-Наводницькій дорозі, було відкрито спеціальне кладовище32. За офіційними даними страти у форті припинилися лише після лютого 1917 року.

Щодо подальшої долі Лисогірського форту, то ми дізналися, що Перша світова війна змусила приступити до робіт з його укріплення. Виправлялися земляні вали, казематовані споруди та найбільш важливі частини форту були посилені залізобетонними конструкціями. Озброєння поновлено дальнобійною артилерією. Серед неї особливе значення мала потужна 16-ти пудова фортечна мортира (тоді такі гармати називали гарматами-монстрами. — О.Г.). У випадку наступу, вона транспортувалася з капоніру правого полігона форту до горжової частини і могла вести обстріл лівого берега Дніпра, у тому числі району Дарниці і місцевості Осокорки33. На початку 1915 року Лисогірський форт приведено в оборонний стан і зосереджено у ньому значні запаси снарядів та медикаментів34.

Під час війни Лисогірський форт забезпечував не тільки контроль найважливих підступів до Києва, а ще й зв’язок з Дарницьким (Київським) Учбовим Навчальним Артилерійським полігоном, який теж відігравав певну роль у питаннях оборони. Полігон засновано у 1870 році, ліворуч від Броварського (Чернігівського) шосе, де проходили випробування гармат та учбово-навчальні заняття юнке-рів-артилеристів. Займав площу 8 кв. верств, яку було розширено у 1888 році до 32 кв. верств у північно-східному напрямку. Водночас було збільшено і парк важкої артилерії. Проіснував полігон до 1941 року. Зараз його колишню територію займають житлові масиви — Чернігівський, Лісовий, Водопарк і Троєщина35.

Відгреміли залпи Першої світової війни. Так сталося, що і у цих страшенних подіях Лисогірський форт знову стався не у пригоді, знову промовчали гармати на його бастіонах. Форт помітно втрачав своє військове значення і, здавалося, що на нього чекає така ж участь як і Київської фортеці. Але громадянська війна й інтервенція вимусили військових фахівців не поспішати ставити крапку у долі цієї могутньої споруди.

Нас зацікавило, як використовувався Лисогірський форт у радянський час і якою була його роль у подальшому житті Києва. Тут нам допоміг києвознавець М.О. Рибаков, до якого потрапила частина особистого архіву києвознавця Бориса Семеновича Віккерса (1904—19 76).

Хто ж такий Б.С. Віккерс? Ось як його характеризує М.О. Рибаков:

“Різнобічно освічений, хоча й без наукових ступенів та звань, він був блискучим краєзнавцем. Понад ЗО років, аж до дня смерті, Б.С. Віккерс присвятив дослідженню історії київських вулиць, відомостей про них у фольклорі, топографії, а щодо їх топоніміки, то навіть не мав собі рівних. А скільки цікавих планів, карт і схем було складено ним. Скільки зроблено фотографій та ілюстрацій. Тридцять томів, на жаль, не опублікованих описів і тез із незавершеними матеріалами — ось таку безцінну спадщину залишила ця людина”36.

З цих матеріалів ми довідалися, що Б.С. Віккерс вивчав і топографію Лисої гори. Складений ним опис і план Лисогірського форту дали нам відповідь на ці питання. З них дізналися, що у перші роки радянської влади Лисогірський форт, хоча і використовувався здебільшого як військовий склад, але зазнав певних змін з точки зору фортифікації37.

Відчутного удару економічному і стратегічному становищу Києва нанесли громадянська війна та інтервенція. Відступаючи з міста, білополяки у червні 1920 року, підірвали усі мости через Дніпро, у тому числі й Дарницький залізничний, їх відбудова стала найголовнішим завданням повоєнного часу. Завдяки неймовірним зусиллям киян було відбудовано Дарницький залізничний міст. Це було зроблено за рекордно короткий термін, маючи примітивний інструмент і обладнання. Але тоді він вважався єдиним шляхом через Дніпро. 10 вересня 1920 року відбулося урочисте відкриття моста38. З його відновленням, як згодом й інших мостів, до Лисогірського форту добудовується ще одна частина у південно-західному напрямку, її завершено у 1922 році. Ця частина, оточена ровом, містила стрільбище для проведення і навіть стайню. Сюди увійшли також клуні Лаври і хутір “Коноплянка” (до цього хутір входив в еспланаду форту. — О.Г.)39.

Можливо, що розширення форту повинно було якоюсь мірою відновити його оборонні функції. Проте сталося зовсім інакше.

У 1923 році Лиса гора увійшла до складу Києва. Лисогірський форт втрачав остаточно статус фортечної споруди. Він вже не міг протистояти б наступаючій армії противника, яка має нову зброю та військову техніку. Наприкінці 20-х років у фортифікації домінувала система оборони міст далеко за їх межами та створення оборонних ліній. За такою системою у 1929 році, а після консервації, у 1935—1940 роках було споруджено комплекс Київського укріпленого району (КИУРу), основу якого становили залізобетонні вогневі споруди, що об’єднувалися в опорні пункти із взаємною вогневою підтримкою40. У 1941 році лінії КИУРу (Білогородка, Нові Петрівці, Кременище, Круглик, ст. Віта Поштова) героїчно захищали підступи до Києва, стримуючи наступ німецько-фашистських військ.

У роки Великої Вітчизняної війни Лисогірський форт зазнав значних пошкоджень. Більшість його будівель: капоніри, ескарпові мури, казарми, лазарет, склади, система водопостачання постраждали від німецьких авіабомб. Щоправда, частину артилерійських складів вдалося евакуювати, що запобігло загрозі сильного вибуху під час бомбардування міста41.

У повоєнний час і майже до початку 90-х рр. Лисогірський форт знаходився у стані запустіння. Хоча неодноразово порушувалося питання про відновлення і збереження Лисогірського форту як пам’ятника історії, але міські керівники проявляли до цього лише байдужість. Становище ускладнилося і тим, що деякий час на території форту розташовувалася військова радіотехнічна частина і Лису гору було оголошено “зачиненою зоною”, до якої не можна було навіть і близько підійти. Тоді ж сучасні вояки не прогаяли можливості розібрати по цеглиночці і розтягти на свої потреби все, що залишилося у форті. У 1982 році з’явилася можливість врятувати Лисогірський форт від подальшого руйнування. Це було пов’язано з прийняттям рішення про улаштування на Лисій горі природно-ландшафтного парку на честь 1500-річчя Києва. Здавалося, все йшло до кращого. Територію форту почали приводити у порядок, місцями відновлювалися земляні вали, були розчищені потерни і завали. Але невдовзі, у зв’язку зі змінами у міських керівних структурах, подальші заходи по улаштуванню парку впроваджувалися дуже повільно, а потім і зовсім припинилися. Будівництво парку так і не було завершено. Лише камінь-пам’ятка з написом про його закладку самотньо стоїть у другому бастіоні Лисогірського форту.

Минули часи “заборонених зон”. Напочатку 90-х рр. минулого століття Лису гору передано у міське підпорядкування. Тепер кожен з нас має змогу побувати на цій місцевості й пройти стежками військового минулого Києва.

Лисогірський форт займав одне з провідних місць в оборонній системі Києва. Як і весь комплекс Київської фортеці, у XIX ст. він відігравав значну роль у підвищенні військового статусу Києва. Його поява завершила процес створення у місті міцної оборонної бази, до чого так прагнуло самодержавство у своїй політиці щодо України. Будівництво Лисогірського форту та його функціонування у сукупності з іншими спорудами Київської фортеці, дозволили на конкретних прикладах розглянути складні процеси, які вплинули на хід нашої історії, а саме: розвиток військової техніки, еволюцію фортифікаційних форм, взаємозалежність цих галузей людської діяльності. Ці процеси дуже чітко простежувалися у Києві, внесли кардинальні зміни у подальший розвиток міста й окремих сфер його життя.

Дослідження питань військової історії і поширення історичного краєзнавства знову піднімають найгострішу проблему сьогодення — збереження пам’яток історії. Споруди Київської фортеці, які збереглися до нашого часу, потребують відновлення і музеєфікації. Це також стосується і Лисогірського форту, який повинен увійти до складу історико-архітектурного заповідника “Київська фортеця”. Тут хотілося б звернути увагу на ситуацію, яка склалася у музеї “Київська фортеця”, оскільки цей музей вивчає історію оборонних споруд Києва та їх розвиток у різні періоди. Саме він взяв на себе зобов’язання відновити споруди Київської фортеці й для подальшого збереження планує домогтися їх передачі під свій патронат.

Справа у тім, що вже 11 років музей перебуває на стадії реконструкції. За останній час були проведені значні роботи по відновленню Госпітального укріплення Нової Печерської фортеці (музей займає частину його території). Але те, як його відновлюють, викликає, на жаль, не захоплююче враження від пам’ятника фортифікації, а скорботне розчулення. Нібито потрапляєш не до укріплення міцної фортеці, а у якийсь фантастичний комплекс, що більш нагадує секретну базу з бункерами у пригодницькому фільмі. Відчувається те, що керівництво музею відійшло від наукового принципу побудови експозиції і відновлення історичних пам’яток. Це своєю чергою призвело до певних невідповідностей при відбудові Госпітального укріплення. Наприклад, не зрозуміло, чому до частин ескарпових мурів укріплення, що залишилися, добудували мури з червоної цегли, так як у XIX ст. при будівництві фортеці використовували жовту. Або навіщо було повністю розбирати Центральний капонір (побудований у 1843—1844 рр.) перед в’їздом до військового шпиталю, щоб, зламавши стару кладку, побудувати такий же новий з сучасної червоної цегли? Чому вивертають і зараз старе мостове каміння у полігонах укріплення і замінюють його сучасною тротуарною плиткою? Гармати, які встановлені на валах і пофарбовані у колір “під золото”, більш нагадують дитячі іграшки, ніж атрибути військово-історичного музею. Хоча це і копії, але все ж таки при їх виготовленні треба додержуватися форм, розмірів і коліру, відповідних тому періоду.

Надмірний поспіх і гонитва за чимось незвичайним, недостатнє вивчення архівних документів з історії Київської фортеці, їх обробка, не введення у науковий обіг, призвело до таких наслідків. Госпітальне укріплення втрачає свій вигляд, втрачає цінність пам’ятника історії. Така “реконструкція” не врятовує, а знищує пам’ятники. Якщо така доля чекає і на Лисогірський форт, то Київ ризикує втратити ще один шедевр військово-інженерного мистецтва XIX ст. Ми не можемо цього допустити. Сподіваємося, що керівництво музею все ж таки повернеться до наукового принципу створення музею.

Наш борг зберегти ці пам’ятки для нащадків і ми закликаємо всіх, кому не байдужа доля нашого історичного минулого, зробити свій внесок у цю справу. Сподіаємося також, що у недалекому майбутньому Лисогірський форт буде музеєфікований, і разом з заповідником “Київська фортеця”, привітає своїх перших відвідувачів.

Додаток

Пояснення деяких військових термінів

ГЛАСІС — відлогий відсип перед ровом фортеці.

ГОРЖА — тилова частина фортеці або окремого укріплення.

КАПОНІР — кам’яна казематована споруда, яка розташовувалася у ровах укріплення . Була пристосована для прострілювання ровів артилерією у двох протилежних напрямках, використовуючи фланговий та косоприцільний вогонь.

КРЕМАЛЬЄР (або кремальєрний вал) — зубці у вікнах чи брустверах укріплення для кращого обстрілу місцевості й захисту від ворожого вогню.

КУРТИНА — частина фортечного валу, яка з’єднувала фланки двох суміжних бастіонів.

БАСТІОН — укріплення фортеці у вигляді п’ятикутника, яке мало два фаси і два фланги.

НАПІВБАСТЮН — різновид бастіону, але на відміну від звичайного, мав один фас і один фланг.

ТЕНАЛЬНА СИСТЕМА — тип укріплення, що розташовувався під вхідним кутом не менш 90° по відношенню до інших частин. Така система дозволяла організувати перехресну оборону по так званому “клещньовому” способу, без участі флангового.

ПОЛІГОНАЛЬНА СИСТЕМА — тип укріплення у вигляді багатокутника, де оборона здійснюється за фазовим або “клещньовим” способами. Характерною особливістю полігональної системи було застосування капонірів, які складали полігони укріплення.

ПОТЕРНА — підземна галерея, яка проходила крізь головний вал фортечної споруди. Забезпечувала відкритий відхід до рову.

ТРАВЕРЗА — земляний насип або кам’яна перегородка. Споруджувалася поперек довгих фортечних ліній для захисту тих, хто обороняється.

ЕСКАРП — передній відкос головного валу фортеці.

КОНТР-ЕСКАРП — укіс внутрішньої частини зовнішнього валу, зверненої до головного.

ЕСПЛАНАДА — простір навколо фортеці. Вводилася з метою кращого огляду і прострілювання місцевості, але з обов’язковим знесенням будь-яких будівель у цій зоні, які могли заважати оборонним діям.

РЕДЮІТ — внутрішня земляна або казематована споруда фортеці чи укріплення, розташована позаду головних позицій, тобто останній оплот тих, хто обороняється.

ФЛАНК — бік чи частина бастіону, яка примикає до куртини42.

Примітки

1 Центральний державний історичний архів України в м. Києві (далі — ЦДІАУ). — Ф. 533. —Оп. 1. — Спр. 148. — Арк. 1 зв.; 39.

2 Див.: Воєнная знциклопедия. — Изд. И.Д. Сьітина. — СПб., 1911. — Т. XII. — С. 575—577.

3 “Киевлянин”, 13 мая, 1897.

4 Російський державний військово-історичний архів у м. Москві (далі РДВІА). — Ф. 13135. —Оп. 1. — Спр. 320. — Арк. 24—24 зв.

5 Там же. — Арк. 130—130 зв.

6 Там же. — Спр. 38. — Арк. 3—4 зв.

7 Шильдер Н.К. Граф Тотлебен. Его жизнь й деятельность. — СПб., 1886. — Т. 2. — С. 670.

8 ФПб., 1886. — Т. 2. — С. 670. 8 Фние Киевской губернии. — Спб., 1852. — 4.1. — С. 328.

9 РДВІА. — Ф. 13135. — Оп. 1. — Спр. 320. — Арк. 49 зв.

10 Цит. по: Шильдер Н.К. Граф Тотлебен. Его жизнь й деятельность. — Спб., 1886. — Т. 2. — С. 673.

11 РДВІА. — Ф. 13135. — Оп. 1. — Спр. 320. — Арк. 49 зв.

12 Там же. — Арк. 31 зв.; 130—131 зв.

13 Там же. —Арк. 31—32 зв.; Докладно про Дарницький залізничний міст див.: РибаковМ.О. Невідомі та маловідомі сторінки історії Києва. — К., 1997. — С. 364.

14 Яковлев В. История крепостей. — Спб., 1995. — С. 135.

15 Державний архів м. Києва (далі ДАК). — Ф. 163. — Оп. 7. — Спр. 98. — Арк. 1.

16 “Киевлянин”, 1872, 13 декабря.

17 Див.: “Киевлянин”, 1887, 14 января; Сімзен-Сичевський О. Давні київські фотографи та їх знімки старого Києва // Ювілейний збірник на пошану академіка М.С. Грушевського. — К., 1928. — Т. 1. — С. 369.

18 Державний архів Київської області (далі ДАКО). — Ф. 35. — Оп. 4. — Спр. 197. — Арк. 1—1 зв.; 31, 33, 34.

19 Там же. — Арк. 140—140 зв.; 143.

20 РДВІА. — Ф. 13135. — Оп. 1. — Спр. 320. — Арк. 8—8 зв.;

Коментар до плану Лисогірського форту, складеного Чигиринським Повітовим землеміром Дриновським. 1872 рік. (З фондових мате

ріалів Національного державного Києво-Печерського історико-культурного заповідника) — КПЛ КВ/ПЛ — 345.

21 ДАК. — Ф. 163. — Оп. 1. — Спр. 1300. — Арк. 103.

22 РДВІА. — Ф. 13135. — Оп. 1. — Спр. 353. — Арк. 36-а, 44, 50.

23 Там же. — Ф. 13135. — Оп. 1. — Спр. 353. — Арк. 43.

24 Там же. — Ф. 349. — Оп. 18. — Спр. 5986. — Арк. 1.

25 Там же. — Ф. 13135. — Оп. 1. — Спр. 320. — Арк. 293—294.

26 Там же. — Ф. 349. — Оп. 18. — Спр. 6069. — Арк. 1.

27 Там же. — Арк. 1.

28 Там же. — Спр. 5689. — Арк. 1.; Ф. 13135. — Оп. 1. — Спр. 320. — Арк. 294; “Киевлянин”. 1897, 1З мая.

29 Проценко ЛА. Історія Київського некрополя. — К., 1995. — С. 257; “Косий капонір”. Історико-революційна пам’ятка-музей. Путівник. — К., 1978. — С. 10.

30 Проценко ЛА. Історія Київського некрополя. — С. 257.

31 Там же. — С. 257.

32 Bogdanowski Janusz. Krajobraz warowny XIX—XX w. Dzieje rewaloryzacja. — Kraków, 1993. — SS. 33—34, 118; Kupka Yladimir. Fortove pevnosti a jćyich misto v dejnach opevńovani. // Pevnosti. Sv. l, Praha, 1990. — Ć. 23—25.

33 Kupka Vladimír Fortové pevnosti a jejich místo v dějinách opevňování // Pevnosti Sv.1. Praha, 1993.

34 Рибаков М.О. Невідомі та маловідомі сторінки історії Києва. — С. 156.

35 Там же. — С. 62.

36 Віккерс Б.С. Лисогірський форт 1872—1922 рр. Топографічний нарис (3 особистого архіву М.О. Рибакова). На жаль, рукопис Б.С. Віккерса немає нумерації аркушів.

37 Рибаков М.О. Невідомі та маловідомі сторінки історії Києва. — С. 364.

38 Віккерс Б.С. Лисогірський форт 1872—1922. Топографічний нарис. (З особистого архіву М.О. Рибакова).

39 Bogdaniwski Janusz. Krajobraz warowny XIX—XX w. Dzieje rewaloryzacja. — Kraków, 1993. — SS. 47—48; 136—140, 146

40 Віккерс Б.С. Лисогірський форт 1872—1922 рр. Топографічний нарис. (З особистого архіву М.О. Рибакова).

41 Там же.

42 Військові терміни і пояснення до них взято: Воєнная знциклопедия. Изд. И.Д. Сьітина. — Спб., 1911—1913. — Т. III—XVI.

Наводимо за:

Голованов О. Лисогірський форт – невивчена сторінка військового минулого Києва // Київська старовина. – 2002. – № 5 (347). – С. 21-27.