Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Наука / Краєзнавство / Кременчук від заснування до… / Королівська фортеця… / Козацькі війни на… / Розбрат: Куруківська битва

Кременчук від заснування до 1764 р.

Королівська фортеця (1571-1648)

Козацькі війни на Кременчуччині

Розбрат: Куруківська битва

Вирський Д.С.

Утім, незалежна постава козацтва посилена його неконтрольованим зростанням, загрожувала майновим інтересам українських магнатів, підважувала їх владу в регіоні. Уже перша козацька війна 1591-1593 рр., відома як повстання К.Косинського, відгукнулася на Кременчуччині. Козаки не могли пробачити черкаському і канівському старості Олександру Вишневецькому його участі в розгромі козацьких сил під м.П’яткою, коли загинуло від 2 до 3 тисяч запорожців [16]. Літо 1593 р. пройшло у відкритій конфронтації Запоріжжя з Вишневецьким, яка закінчилася рядом поступок козакам з боку останнього [17]. Є вістки, що козацький обоз і табір під час цих подій перебували на Стариці, поблизу сучасного Градизька [18].

Другим славним епізодом кременчуцької історії доби козаччини стала війна 1625 р., основні події якої розгорталися на правобережній Кременчуччині [19].

Трохи передісторії. Хотинська війна 1621 р., в якій козацьке військо під проводом гетьмана П.Сагайдачного фактично врятувало Річ Посполиту від турецько-татарського погрому, породила серед козаків надії, що пролита ними кров буде винагороджена закріпленням їхнього привілейованого статусу в Україні [Причому підстави для таких надій існували. Ось, наприклад, уривок з похвальної королівської грамоти П.Сагайдачному з усім Військом Запорізьким від 12 січня 1622 р.: «Ми задоволені вашою відданістю і старанністю до нас і до всієї Корони польської, які ви показали воєнними подвигами вашими під Хотином, висловлюєм вам і всьому війську нашому запорізькому милість нашу і вдячність, яку у всіх потребах війська охоче обіцяємо виявляти. І скільки виявив вам свого часу милості і прихильності славний попередник наш найясніший Стефан Баторій, король польський, примноженням прав і вольностей ваших. Ми не відречемось дарувати вам удесятеро більше чого побажаєте від нашої милості» (Цит. за: Комарницький С. Хотинська епопея (з історії Хотинської війни 1621 року). – Чернівці, 2000. – С.71-72).].

Утім, шляхетський уряд ревно поставився до конкуренції з боку «худорідного» лицарства. Україна була потрібна йому як колонія, джерело прибутків і вільних земель для власне збіднілих шляхтичів (серед яких помітним був етнічно польський контингент). Відтак, претензії українців на «через шаблю» здобуті права урядом раз-у-раз ігнорувалися.

Крім того, варто нагадати, що геополітично Польща є країною Балтійського басейну, а Україна – Чорноморського. Отже, для українців природно було обстоювати активну наступальну програму, спрямуванням на південь, проти могутньої Османської імперії. Вони вітали зростання потуги козацького війська, розширення його міжнародних контактів у пошуках союзників (Донське козацтво, Кримський ханат, Молдова, Росія тощо). Поляки ж воліли жити з турками в мирі та потребували козаків лише як прикордонної сторожі – нечисленного, допоміжного і «дешевого» війська.

Відтак, конфлікт між козаками і шляхтою був лише справою часу. Причому ініціатором повинен був виступити уряд, адже його бездіяльність лише сприяла закріпленню козаків у новому статусі «панів» України. Грім грянув 1625 року. Козаки тоді захопилися морськими походами проти турок [Їх успіхам сприяла позиція кримського хана Шагін-Гірея, який прагнув унезалежнення від Османської імперії та шукав сталого союзу з козаками та Річчю Посполитою. Запорожці тоді навіть плекали надію остаточно покінчити з турецькою загрозою, підтримавши самозванця-претендента на турецький престол – Ахію (Ях’ю).] (що для багатьох з них були єдиним джерелом прибутків), що дозволило урядовим військам безборонно пройти через всю Україну і перенести бойові дії на суто козацькі землі Середнього Подніпров’я [20]. Це позбавило козацтво можливості мобілізації всіх своїх сил «на волості».

Городові козаки на чолі з Олефіром Голубом планували об’єднатись із запорожцями під Переяславом та, утримуючи переправи через Дніпро, зробити Лівобережну Україну основною базою руху. Втім, зустрівшись 10 жовтня 1625 р. з коронним військом, вони змушені були відступати з боями від Канева в напрямку Черкаси – Крилів. Після коротких перемовин з поляками під Криловим, городові козаки перейшли Дніпро і стали в Пивах, таким чином, реалізувавши, щоправда у гіршій версії свій план щодо збору козацтва на Лівобережжі. Спробу Конецьпольського зібрати в Києві плавзасоби для продовження погоні заблокував прибулий сюди загін з 400 козаків.

Утім, дії городових козаків виявились неузгодженими із запорожцями, яких Марко Жмайло чи Пирський [Жмайло, можливо, став загальним гетьманом лише по об’єднанні запорожців з городовими.] вів правою стороною Дніпра. Щоб об’єднатись, козакам Голуба прийшлось знову переправлятись через річку та нашвидкуруч закладати табір у гирлі Цибульнику в семи милях від табору коронних військ. Причому відносно невелика кількість запорожців (частина яких досі перебувала у морських походах) розчарувала городових. За повідомленням старця Спиридона російським воєводам з гетьманом було «тисячі дві» запорожців. Аби поповнити свої ряди козацька армія змушена була відіслати 3-тисячний загін у тил коронної армії – «в Канів, в Черкаси, в Мошни, во Ржищев» [21].

Кількість війська, яке спромоглися виставити запорожці, традиційно лічать на 20-30 тисяч вояків, хоча потенціал козацтва обраховувався тоді на 80 тисяч. Кількість урядових військ, згідно з традиційними в історіографії підрахунками, нараховувала 30 тисяч жовнірів, які до того ж були значно краще споряджені [22]. Серед річпосполитських воєначальників-комісарів перебували воєвода київський Томаш Замойський, воєвода руський Ян Данилович, каштелян київський Гаврило Гойський з братом і сином, каштелян белзький Матвій Лєсньовський, каштелян галицький Мартин Казановський, підкоморій подільський Станіслав Потоцький, підкоморій київський Стефан Немирич, старости: красноставський Якуб Собеський (він же кравчий коронний), теребовлянський Олександр Балабан, брацлавський Адам Калиновський, а також представники родів Вишневецьких, Заславських, Корецьких, Єльців, Стрибилів та ін. [23].

Утім, героями кампанії стали передусім солдати загонів німецької піхоти, на долю яких випало ламати опір так само піших козаків у їх укріплених таборах (одна з родзинок козацького військового мистецтва). Попри значні втрати, німці зрештою довели перевагу професіоналів над ополченцями.

Стратегічна ініціатива з самого початку кампанії належала коронному війську і його керівництво навіть сумнівалося, чи козаки за таких несприятливих умов приймуть бій. Утім, запорожці довели, що лицарським товариством їх кличуть не даремно. Вони наважилися боронити свої права, оплачені кров’ю братчиків.

Навіть існуючі суперечки між старшинами не призвели до розколу в їх рядах. Обравши собі за гетьмана Марка Жмайла, за деякими відомостями дрібного українського шляхтича-козака з Галичини [Здається цей рід пустив коріння і на Наддніпрянщині, адже в козацькому реєстрі 1649 р. в Корсуньському полку (Сотня Вергуненкова) згаданий Іван Жмайло (син гетьмана?).], козацьке військо зустріло урядову армію 25 жовтня 1625 року поблизу містечка Крилів (на Цибульнику в урочищі Табурище на залишках старого городища). Кожна із сторін ознайомила суперника з власними вимогами.

Козаки, попри помітну перевагу урядового війська, трималися гідно і не хотіли суттєво поступитися жодним з пунктів власної програми. Вони, зокрема, вимагали закріплення їхніх прав на широке самоврядування та на особливий статус в українському суспільстві, який наближався до шляхетського, а також наполягали на праві козаків опікуватися справами православної церкви, захищати останню від католицьких зазіхань.

Поляки ж хотіли повернути козацтво до стану з перед Хотинською війною, ігноруючи всі його військові заслуги. Наполягали, аби число козаків було зменшене до 4 тисяч; їх гетьман призначався урядом; були припинені всі самостійні зовнішні акції, зокрема, морські походи; щоб втікачі на Запоріжжя видавалися уряду; та щоб було покінчено з практикою прийняття запорожцями чужих послів.

Не досягши успіху на переговорах, урядові війська взялися за зброю і 29 жовтня [24] здійснили напад з трьох боків на козацький табір. Урядова кавалерія спромоглася загнати в табір козацьку піхоту, після чого на його штурм пішла німецька піхота. Її відбили, відтак коронні війська, маючи перевагу в артилерії, вдалися до планомірного обстрілу позицій козаків. Останні відповіли вилазками проти польських батарей, які, щоправда, були вчасно помічені ворогом і відбиті, адже коронне військо і в маневреній кінноті мало явну перевагу над переважно пішими козаками. Наступний день минув у індивідуальних герцях та роздумах над подальшими діями. Конецьпольський наказав готуватись до приступу, ладити коші, гуляй-городи тощо [25].

Визнавши свою позицію несприятливою, козацькі воєначальники вирішили вночі відвести військо за 2 милі й укріпитися в урочищі Медвежі Лози [26] (напевно це район сучасного Крюкова перед мостом через Дніпро) на місті старого городища біля «річки Курук» («озера Курукове» іншого джерела, нині – почасти розчинене в сучасних Білецьківських плавнях [27]). Поляки вчасно помітили відхід козаків і послали погоню.

Утім, козаки чекали на неї та виставили три потужних заслони в 1,5-3 тис. вояків, які змогли стримати поляків, до того, як основні сили будували укріплений табір (останній з цих загонів засів у «таборці» з півкола возів на лівому березі Курука, проти головного козацького табору). Аби «збивати» козаків з цих позицій, коронним корогвам доводилося чекати на підхід німецької піхоти.

Утім, вибиті з укріплень козаки, якщо не встигали розсіятись, ставали легкою здобиччю ворожої кінноти (довгі списи, які тоді використовувались аби стримати кавалерію в полі, у строкатому озброєнні козаків були радше винятком, аніж правилом [28]). Жертву відчайдушного козацького ар’єргарду на шляху до Курукова можна вважати передвістям подвигу полку І.Богуна та легендарних 300 героїв Берестечка, що також своїми тілами закрили відступаючих побратимів (1651 р. ще мабуть було чимало живих очевидців Куруківської кампанії).

31 жовтня, окрилені першими успіхами, поляки без підготовки, з ходу, пішли на штурм Куруківського табору. Втім, з’ясувалося, що козаки вміло обрали місто для оборони. Заболочена та заліснена місцевість нейтралізувала дії польської кінноти. Частина запорожців, яких недаремно кликали «комишниками», засіла у приозерних чагарниках і всіляко дошкуляли полякам, вносячи безлад у їхнє шикування. Сам табір зустрічав шляхетне воїнство нищівними залпами вогню з рушниць і гармат. Перша спроба навального наступу здійснена Т.Замойським для нього самого ледь не закінчилася смертю (куля потрапила в груди і лише бронь порятувала його життя) [29]. Відбитий був і наступ німецької піхоти під проводом мальтійського кавалера Юдицького (сам він поранений) [30].

Організований штурм, уже під керівництвом С.Конецьполь-ського, також дав небагато. Сам гетьман згодом писав до короля, що козаки «добру оборону учинили» [31].

Втрати коронного війська, які з кожним часом битви ставали відчутнішими, загрожуючи, фактично, втратою обороноздатності Речі Посполитої, охолодили запал коронних комісарів. Конецьпольський скористався тим, що з табору козаків почувся якийсь шум, потрактував його як готовність ворога скласти зброю і віддав наказ відвести війська. Проте козаки й не думали слати послів із виявленням покори (потім вимовлялися побоюванням стати перед очі розгніваного гетьмана), і польському головнокомандувачу довелося самому вислати парламентерів.

Утім, козацьке становище лишалось безвідрадне. Бої на Цибульнику довели перевагу коронних військ у полі, частина козацького обозу з припасами пропала при відступі, надії на швидку допомогу обложеним у таборі над Куруковим не було.

Відтак, переговори таки розпочалися 3 листопада, причому обидві сторони поводилися досить люб’язно. Взагалі, зауважу, що Куруківська кампанія серед «козацьких війн» найбільше нагадувала «лицарську війну» (позначалась спільна пам’ять Хотина). 4 листопада козаки обрали гетьманом Михайла Дорошенка, який 5 листопада надіслав Конецьпольському декларацію з готовністю підписати угоду. 6 листопада посли-комісари Речі Посполитої Я.Собеський та О.Балабан, урочисто зустрінуті в полі перед табором 300-ми козаками та супроводжені до Дорошенкового шатра, прийняли присягу загального козацького кола. Текст її наводить біограф Т.Замойського Станіслав Журковський:

«Ми отаман, чернь уся і т.д. військо Його Королівської Милості пана нашого милого запорізьке, одностайно і кожний з нас осібно присягаємо пану Богу всемогутньому, у Трійці святій єдиному на тому, що чинячи тепер по волі ЙКМ пана свого милостивого від сього часу, вірність, підданство Королеві ЙМ берегтимемо, послушенство всіляке старшим нашим віддавати будемо: на море з Дніпра не ходити, панств цесаря турецького не наїжджати, човни морські всі попалити, укладів зі сторонніми панами, крім з відома Короля ЙМ пана нашого милостивого, не творити, і нічого такого, щоб з образою маєстатові ЙКМ і Речі Посполитої бути мало, чинити не маємо; авжеж по тому всьому що дня нинішнього з Їх Мосцями панами Комісарами постановлено, тепер чинити маємо. Так нам пане Боже допоможи в Трійці святій єдиний» [32].

Наступного дня козацький гетьман зі старшиною відвідали С.Конецьпольського, який лишив їх на банкет [33]. Після цього обидва війська почали відступ на зимові квартири.

Мирна угода не передбачала традиційну видачу козацьких ватажків та погоджувалась не на 4-х, а на 6-тисячний козацький реєстр. Новопризначуваним козацьким старшинам уряд, аби забезпечити лояльність, навіть погоджувався встановити окреме підвищене жалування.

Компромісна Куруківська угода була сприятливіша для польського уряду, що, однак, компенсувалося його неспроможністю ефективно слідкувати за її дотриманням. Козаки зберегли свої основні сили, не видали ватажків і зробили висновки із своїх промахів.

Куруківська битва продемонструвала спроможність козаків навіть за несприятливих для них умов на рівних, чи майже на рівних, протистояти професійному «кварцяному» війську Речі Посполитої. Вона розвіяла сподівання козаків на винагороду за безсумнівні військові заслуги з боку шляхетського уряду, сприяла радикалізації козацького руху, який став на шлях творення незалежних державних структур. Саме під Куруковом козаки вперше вмирали не лише за власну лицарську славу та за рідну землю, вони клали «тіло й душу» за те, щоб українці «запанували у своїй сторонці».

Примітки

16. Лепявко С. Козацькі війни кінця XVI ст. в Україні. – Чернігів, 1996. – С.75.

17. Там само. – С.80-82.

18. «…був колись табір, в якому облягав козаків черкаський староста кн. Вишневецький, відчого і тепер знаходять там в землі старовинні шпори.» (див.: Дневник Симеона Окольского (1637-1638 г.) // Мемуары относящиеся к истории Южной Руси. – Вип.ІІ. – С.243).

19. Враховуючи, сакральність цього сюжету в кременчуцькій історії нагадаю основні наукові праці, де він висвітлювався: Никифоров В. Кураковский договор козаков с поляками 1625 года // Киевская старина. – 1885. – №4. – С.767-773; Николайчик Ф. Новый источник о козацком возстании 1625 г. и место заключения Куруковского договора // Киевская старина. – 1889. – №10. – С.52-69; Рудницький С. Козацко-польска війна р. 1625 // ЗНТШ. – Т.XVII. – 1897. – Кн.ІІІ. – С.1-42; Antonow W. Rola Stanisława Koniecpolskiego w przygotowaniu Komisji Kurukowskiej. – Lwów, 1929 (розвідка присвячена дозбройній, політико-дипломатичній фазі кампанії); Fłoria B. Nowe materiały do dziejow powstania kozackiego 1625 roku // Przegląd wschodni. – T.V. – Zeszyt 1(17). – 2002. – S.27-42.

20. Утім, тезу про «несподіваність» для козаків акції С.Конецьпольського нещодавно обґрунтовано спростував російський дослідник Б.М.Флоря (Див.: Fłoria B. Nowe materiały do dziejow powstania kozackiego 1625 roku // Przegląd wschodni. – T.V. – Zeszyt 1(17). – S.27-42.

21. Дані про дії козацького війська до закладення табору на Цибульнику подані за: Fłoria B. Op. cit., де їх обґрунтовано документами фонду Розрядного приказу Російського Державного Архіву Давніх Актів у Москві.

22. Без «обслуги» урядове військо обраховують на близько 8 тис. жовнірів (див.: Грушевський М.С. Історія України-Руси. – Т.VII. – С.546. Сучасний польський військовий історик М.Нагельський обраховує військо С.Конецьполського на близько 12 тис. жовнірів (див.: Hetmani Rzeczypospolitej Obojga Narodów. – Warszawa, 1995. – S.144). Так само лічив і Л.Подгородецький, автор історичної біографії С.Конецьполського: 10500 кінноти та майже 1600 піхоти при близько 30 гарматах проти близько 20 тис. козаків (див.: Podhorodecki L. Stanislaw Koniecpolski. ok. 1592-1646. – Warszawa, 1978. – S.137,139). У світлі даних наведених Б.Флорею про незначну кількість запорожців, прибулих у табір на Цибульнику, загальна чисельність козацького війська може дуже суттєво недотягувати до цифри 20 тис. вояків.

23. Грушевський М.С. Історія України-Руси. – Т.VII. – С.546. Річпосполитська традиція винагороджувати вояків на Україні маєтками в околицях бойовищ, де вони відзначились доблестю, змушує звернути увагу на участь у Куруківській кампанії передусім С.Потоцького, який, як уже згадувалось, став згодом одним з найпомітніших претендентів на Кременчуччину. Те саме можна мати на увазі і щодо Немиричів чи Т.Замойського.

24. За іншими даними вже 28 жовтня в день св. Шимона й Іуди (див.: Żurkowski S. Żywot Tomasza Zamojskiego Kanclerza w.kor. – Lwów, 1860 – S.97).

25. Грушевський М.С. Історія України-Руси. – Т.VII. – С.552; Żurkowski S. Op. cit. – S.97-98.

26. Хоча не виключено, що прийняти бій під Куруковим козаки були вимушені через невдачу спроби відірватись від урядового війська та сховатись на Запоріжжі (див.: Рудницький С. Вказ. праця. – С.29).

27. За свідченням С.Пишчевича (1764 р.) гирло «речки Крюков» знаходилось у півверсти (трохи більше за 500 м) від самого Крюкова) і мала тут на початку зими «саженей до сорока [бл. 80 м] притом и глыбока» (див.: Известие о похождении Симеона Степановича Пишчевича. 1731-1785. – М., 1884. – С.455). Цікаво, що і Кременчук як місцевий орієнтир не був проігнорований в ході кампанії. Універсали королівських комісарів до козаків підписані «в обозі у Кременчука на Ведмежих (Niedźwiedzich) лозах дня 1 листопада 1625 р.» (див.: Katalog Rękopisów biblioteki zakładu Narodowego im. Ossolińskich. – T.II. – Lwów, 1886. – S.537. Сам оригінал, що зберігається у відділенні у Вроцлаві (№475, s.102-103) мені оглянути не пощастило).

28. Козацька піхота як у XVII, так і у XVIII століттях взагалі украй рідко діяла «в полі», поза табором, див.: Сокирко О. Гетьманщина під царським скіпетром (військове будівництво в Україні другої половини ХVII – початку XVIII ст.) // Україна та Росія: проблеми політичних і соціокультурних відносин. Зб.наук. пр. – К., 2003. – С.317-318.

29. Żurkowski S. Op. cit. – S.100.

30. Ніколайчик Ф. Новый источник о Козацком восстании 1625 г…. – С.59.

31. Рудницький С. Вказ. праця. – С.32.

32. Żurkowski S. Op. cit. – S.103-104.

33. Грушевський М.С. Історія України-Руси. – Т.VII. – С.560.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2018 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 6483

Модифіковано : 18.08.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.