Версія для друку

Софія Малильо. Надія

І сяк і так тлумачать про людину,

шукаючи буття її причину

у сивій давнині історії Землі:

то, за Мойсеєм, створені ми з глини,

то, за наукою, в нас пращури-тварини,

не то примчали нас космічні кораблі.

Легенди-домисли, що змінюються в Часі…

А що ж чинити неспокійній расі,

що спромоглась на вбогі крихти знань?

Та хто ж у Всесвіті несе за те провину,

що з Істини наш рід збагнув малу зернину

за довгі мандри крізь терни страждань?

Чи винуватий вільний вибір волі?

Чом важчий шлях Добра в земній юдолі,

й привабливіша, легша стежка Зла?

Коли смиренні з голоду вмирали,

насильники жили-розкошували, –

і совість їх сліпа й глуха була.

І не даровано нам, бідним, знати,

коли Добра й Любові постулати

розсіють-проженуть невігластва туман.

Ще так в серцях людських багато пітьми,

і Всесвіт стежить, мов за злими дітьми,

за грами-війнами безпам’ятних землян.

О люди! Некерована стихія!

Високого й низького веремія…

Коли ви вступите у зрілий вік?

Щоб не ганьбили ви свою природу,

несли достойно ймення свого роду,

як научав нас Богочоловік.

2/XI-1991.