Людство. 1

Софія Малильо

Живу-існую скромно у глуші,

не жду похвал чи ласки ні від кого,

лиш поглядом воскреслої душі

вбираю кольори буття земного.

І слухаю тривожні голоси

з далеких далей рідної планети.

Яке боріння супротивних сил!

Які трагедії, падіння й злети!

Десь там диктатора гуртом товкли,

та він воспрянув непокірним духом

і підданих своїх, стократно злий,

знов убиває демонським обухом.

Чи добрі наміри зійшли добром?

Горять – палають чорнії озера,

земля здригнулась раненим нутром,

в димах отруйних гине біосфера.

Народ-ізгой, зазнавши смертний жах,

бреде на чужину, щоб лиш з неволі,

і гинуть, гинуть в людства на очах

згорьовані, голоднії і кволі.

Немає радості ні там, ні в нас,

для творчості сприятливої тиші,

бо від Прибалтики і по Кавказ

творящий дух ще сковують фетиші.

І гірко так, і сумно заодно,

що поступ на Землі трудний без міри,

хоч знають всі спасення шлях давно:

до Волі й Правди, до Любові й Віри.

12/IV-91.