Людство. 1
Софія Малильо
Живу-існую скромно у глуші,
не жду похвал чи ласки ні від кого,
лиш поглядом воскреслої душі
вбираю кольори буття земного.
І слухаю тривожні голоси
з далеких далей рідної планети.
Яке боріння супротивних сил!
Які трагедії, падіння й злети!
Десь там диктатора гуртом товкли,
та він воспрянув непокірним духом
і підданих своїх, стократно злий,
знов убиває демонським обухом.
Чи добрі наміри зійшли добром?
Горять – палають чорнії озера,
земля здригнулась раненим нутром,
в димах отруйних гине біосфера.
Народ-ізгой, зазнавши смертний жах,
бреде на чужину, щоб лиш з неволі,
і гинуть, гинуть в людства на очах
згорьовані, голоднії і кволі.
Немає радості ні там, ні в нас,
для творчості сприятливої тиші,
бо від Прибалтики і по Кавказ
творящий дух ще сковують фетиші.
І гірко так, і сумно заодно,
що поступ на Землі трудний без міри,
хоч знають всі спасення шлях давно:
до Волі й Правди, до Любові й Віри.
12/IV-91.
Куди йдемо? Який тяжкий прогрес!
Попередній вірш | Перелік віршів | Наступний вірш
Надія
Попередній | Перелік віршів | Наступний
|
