«Зі свого скиту світ сприймаю серцем…»
Софія Малильо
Зі свого скиту світ сприймаю серцем,
й воно, мов чайка та, квилить у тузі:
то тут, то там стинаються у герці
сусіди-вороги, колишні добрі друзі…
Безвинно гинуть і старі і діти…
Смерть у мундирі множить вдів і сиріт.
Земля несеться по своїй орбіті,
а людськість клекотить в невпиннім вирі.
В її прийдешність не гляджу з відчаєм,
бо вірю: йде вона дорогою прогресу.
Призначення у людськості немає, –
є муки й пафос творчого процесу.
8/X-1990.
Куди йдемо? Який тяжкий прогрес!
Попередній вірш | Перелік віршів | Наступний вірш
Надія
Попередній | Перелік віршів | Наступний
|
